четвер, 25 грудня 2008 р.

І місячну сонату уже створив Бетховен...

І місячну сонату уже створив Бетховен,
і тінь місяцехода вже зорям не чужа,
а місяць все такий же: і молодик, і повен,
і серпик, і рогалик, і місяць, як діжа.

А місяць все такий же, він – місяць, місяченько,
як вчора, позавчора і хтозна ще коли!
І добре, що над нами він висить височенько,
а то б уже й на ньому болото розвели!

Ходили б там на ньому п‘янички петельгузі.
Питали б його зорі, чого він не блищить.
Стоїть над нами Всесвіт у золотій кольчузі,
і повен місяць сходить над нами, ніби щит.

Ліна Костенко,
«Вибране, К., «Дніпро», 1989

Юдоль плачу, Земля, моя планета...

Юдоль плачу, Земля, моя планета,
блакитна зірка в часу на плаву,
мій білий світ, міцні твої тенета, -
страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
благословляю біль своїх тенет.
Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!
І Всесвіт цей – акваріум планет.

Ліна Костенко,

«Вибране, К., «Дніпро», 1989

ЮРА

відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків

тебе алогічну законам божим
вкладаю у вірші й завчаю кожен

а потім нервуюсь неначе звір‘я
впівголоса вию на всі сузір‘я

і все це де-факто бо я де-юре
а з неба сміється гагарін юра

Сергій Татчин,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/id/16845/

Десь там

Олесю Берднику

Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
катастроф і колапсів, наднових зірок там-там.
Пульсує той ритм і співає пророк чи нам
про карму і фатум, про долю і рок? Світам
яким уклонімось, горішнім чи дольнім? Синам
чиїм прислужімось? Чи ключ від небесних брам
віддасть нам апостол зі стомлених рук, синам
правічних ілюзій? Небаченим досі світам
себе показать доведеться нескореним нам.
Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
пульсує душею небес світотвору там-там.


Роман Коляда,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1246

Оаза людей

Оаза людей
в пустелі космічній
мій острівець магічний
марення мандрівників
смутної галактики
де порожнеча цупка як свинець
де кожен атом зустрічний
ковтає шлях нетрями
нутрощів

Ти раптом на сконі часів
речовини і проміння
легко жбурляєш
свій вітерець
хмаровинням фарбований
в запалені очі
розбитих ілюмінаторів
і чорних зірок бедуїни
діти руїни
прозорі
перлини своїх знекровлених лиць
повільно несуть
у мушлях шоломів на тлі
явищ подій та мрій
неначе скарби
вкрадені кочовниками
в просторах темних
шейха журби

В оазі людей
небо підперши тополями
безтурботні атланти
планет кольоровими кулями
край джерела страждань в м’яча грають
бо самоти не вчувають вони
і молодіють мудрі прибульці
новим незнанням природи збагачені.

Олексій Кацай,
«Дзвони Атлантиди», “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

середу, 26 листопада 2008 р.

Богдану-Ігорю Антоничу – 100 мінус 1

Із нагоди вшанування 99-річчя від дня народження українського поета Богдана-Ігоря Антонича 9 жовтня в актовому залі Львівського національного університету ім. Івана Франка пройшов творчий вечір “Богдану-Ігорю Антоничу – 100 мінус 1”. Його кульмінацією стала презентація нещодавно перевиданої другої прижиттєвої збірки віршів поета “Три перстені”.


Гостями заходу стали відомі постаті української культури й науки: ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк; професор, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький; народний артист України Богдан Козак; лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка Ігор Калинець та Олег Стефанов, письменник Вік­тор Неборак та інші.
“Антонич – один із найсклад­ніших і найсильніших україн­ських поетів – пережив довгі десятиліття замовчування і забуття навіть у стінах рідного університету”, – такими словами розпочала вечір його модератор Ірина Старовойт. Символічно, що в залі саме поетової альма-матер цього дня відроджували і вшановували пам’ять про Антонича.
Богдан-Ігор Антонич, що називав себе “малим хрущем на деревi нашої нацiональної поезiї”, народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині. Кажуть, що поета наро­джує край його дитинства. У випадку Антонича це справді так. “Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її пое­зію”, – писав Богдан. І саме Лемківщина, як зазначив Микола Ільницький, дала поетові творчий запас і визначила основні мотиви його поезії. Багато було задумано, та 6 липня 1937 року внаслі­док запалення легенів поета не стало.
Із 28 років життя, що відвела Антоничу доля, активна творча праця тривала сім-вісім. За цей час він написав лібрето опери “Довбуш”, кілька розділів повісті “На другому березі”, підготував шість збірок віршів, з яких чотири вийшли вже посмертно.
Антонич заявив про себе передусім як поет з оригiнальною сис­темою образного мислення, яке відгукувалося на найтонший порух живої природи та життя. Він працював над вибудовою цiлiсної концепцiї людини та свiту, зв’яз­ків людини з природою. Як влучно зауважила Ірина Старовойт, Антонич був радше “не ученим поетом”, а “поетом-ученим”. “Його уява вглиблюється в суть речей, у космічний покров буття. У своїх віршах він намацував таємні зв’язки зростання живого і неживого, плідного і неплідного, поєднуваних лише самим фактом свого існування”, – таку образну характеристику його поезії дала модератор вечора.
Перевидання збірки “Три перс­тені”, за яку Б.-І. Антоничу присудили лiтературну нагороду львiвського Товариства пись­менникiв i журналiстiв, продовжило серію подарункових видань видавництва “Літопис” (“першою ластівкою” його стало “Зів’яле листя” І. Франка). Філігранне поліграфічне оформлення книги належить молодому подружжю львівських художників Романі Романишин та Андрію Лесіву. Саме вони оздобили видання вперше опублікованими рукописами поета, його документами, що зберігаються у відділі рукописів Львівської національної бібліотеки України імені В. Стефаника. “Візуалізація текстів Антонича доволі складна, адже в нього кожен вірш самодостатній. Тому ми працювали над тлом, у якому вгадується рідна Антоничу Лемківщина, Карпати. Дуже цікаво було працювати з оригінальними текстами Антонича, коли бачиш багато закреслених рядків, бачиш, як поет працював над кожним віршем. У цьому виданні кожен для себе знайде улюблений вірш”, – зазначили художні редактори книги. Упорядником і науковим редактором збірки став літературознавець Данило Ільницький.
“Збірка вийшла напередодні столітнього ювілею великого пое­та, – зазначив багаторічний дослідник творчості Антонича Микола Ільницький. – Маю надію, що до святкування 100-річчя від дня його народження ми отримаємо повне видання творів”.
Цікаві та маловідомі факти з життя поета розповів присутнім Ігор Калинець, засновник літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, яку присуджують за результатами всеукраїнського конкурсу молодих поетів щорічно, починаючи з 1994 року. Саме завдяки зусиллям Ігоря й Ірини Калинців вдалося віднайти на Янівському цвинтарі та зберегти забуту могилу Антонича.
Теплу атмосферу, що панувала цього вечора в залі, підтримував змішаний хор кафедри музичного мистецтва під керівництвом Марії Камінської. Пое­зію Богдана-Ігоря Антонича читали письменник Віктор Неборак, о. Борис Ґудзяк, актор Олег Стефанов.

Оксана Войченко,
"Львівська Газета", №151(459), 14.10.2008 р.

неділю, 16 листопада 2008 р.

Ніжністю, палаючою ніжністю...

Нiжнiстю, палаючою нiжнiстю
Розiп’яте серце на хрестi…
Ми з тобою, милий, двi розбiжностi
Простору i часу в небуттi.

Всi чуття, мов динозаври, вимерли –
Тихо, еволюцiя iде!..
Так, коханий, ми – два рiзних вимiри,
Ми не перетнемося нiде.

Вже всього навчились, маєм практику,
Мудрi, а любов нi в сих, нi в тих, –
Просто ми з тобою – двi галактики
За мiльярди рокiв свiтлових.

…Тихо завмирають нашi кличностi,
День на луки золото розлив…
Ми – сусiди по будинку Вiчностi
Через стiнку власних почуттiв.

Марина Брацило,

«Хортицькі дзвони», Запоріжжя, 1995
Для ілюстрації вірша використана малюнок "Двоє на березі Всесвіту" з сайту Харківського планетарію: http://planetarium-kharkov.org/?q=cosmic-love

Сон

Ти - це іще ненаписана цифра чи літера.
Слово, що досі у роті мені гірчить.
Ти повертаєшся завжди. Лише вночі.
Сходиш з орбіти Венери, Землі, Юпітера...

Щоб увірватися зіркою, чи кометою,
Впасти у ноги, запасти в мої думки.
Світла торкнуся, гадаючи, що руки.
Час витікає сумною густою Летою

З вчора у північ. І тіні повзуть неквапом.
Стін вертикалі. Проекції кроків на
Небо осіннє, де манна – лише мана.
Падає вечір, мов кішка – на чорні лапи.


Варвара Черезова,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1320

В публікації використана ілюстрація Ю.Макарова до романа О.Казанцева "Фаети"

Нам з тобою...

І прокинеться ніч, і нечутно сковзне із плеча.
Поцарапана спина зірками і трішечки сіном.
Якщо хочеш – люби, та до себе мене не привчай,
Якщо хочеш забудь, - тільки ж клин вибивається клином.

Віхрестись від людей. Залиши цей прокурений світ.
Тут у мрій і у муз невблаганно виколюють очі,
Щоб не бачили світла, не спрагли за небом. Болить
Мені тиша земна. Я для тебе такої не хочу.

Це для них... Нам з тобою небес незагачених шир.
Якщо можеш, - лети у Валгалу на крилах Валькірій.
Цим забрехлевим одам і лестощам ницим не вір!
Нам з тобою не дихати пилом в буденності сірій.

Варвара Черезова,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1320

Зірки

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…


Ельфійка Галадріель,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2146

Планета Мавп

Гойдни якісь архейські очерети, гукни в ніщо, але ми є допоки, тебе почують за мільйони років на крихітному клаптику планети. Бо, видерши луну, неначе кляп, і вигулькнувши із космічних нетрів, ти зашморги розвієш кілометрів по ешафотах кольорових мап на найпласкішій із усіх – Планеті Мавп.

Снують слова з тваринними хвостами
в імлі недонаук і недовір,
де таїною дихає каміння
порепаних від часу диких гір,
але воно не має цегли вміння
стіною дня обкласти кожен сон
і, досвітів забинтувавши рани,
стають поромниками Магеллани
й гульвісою сільськім – Наполеон,
подавшися у віртуальні хащі,
туди, де знов над шкурою лісів
в солом‘яному небі хуторів,
метля хвостом комета злотворяща.

Комет не плутайте, прошу, й ракет... А ще, космічну змавпувавши долю, не плутайте зірок і метеорів, немов з падінням вільним вільний злет хоча й туди, де шимпанзе-Харон в один лиш бік веслом своїм махає й галактика повільно час ковтає, немов спіраллю скручений пітон.

А кожна з мавп є з джунглями гібрид,
бо ж головне – окремішність тваринна,
бо “мавпа взагалі” – то вже людина,
а світ людей – то потойбічний світ.

Ось, виваливши з погляду зеніт, в зірчасті шпари неба провалившись, навколо крил птахів і бджіл обвившись колючими дротами дерези, Фемід-макак фальшує терези Творець, який стриба, а не літає, і мимренням далекої грози попереджа: бананів тут немає!..

Ногою вдаривши замість руки
по клавішах дахів, гра вітер меси
і рухові планети навпаки
не винайдені
вертяться колеса
у всесвіт безголосий і німий,
туди, де постають в шматті плаценти
архангелами – біси-дисиденти
і бісом вищим – ангел бунтівний.
.........................................................

Зганяючи із себе паруботу
з вузлами переплетених хвостів,
в країні обезлюдених лісів
я ідолів виконую роботу
і, як останній з мавпячих богів,
жую свій лавр. Тамуючи нудоту,
жую... свій... лавр...
..................................
...останній динозавр.


Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Видавництво Щербатих, Кременчук, 2008
Для ілюстрації використана картина В.Молєва "Чарльз Дарвин"

пʼятницю, 24 жовтня 2008 р.

Глем-спейс

Твої окуляри – два телевізори
маленькі та футуристичні
Ніби японські акваріуми
із виходом в інтернет
Дивитись крізь них на твої очі
ще небезпечніше ніж дивитись тіві

Блиск твого волосся ніби луска риб
що живуть за склом космічного акваріуму
Губи твої вкриті сяйвом сузір'їв
і дерево нігтів також просочене
В твоїх окулярах я бачу весь всесвіт
у вухах моїх радіосигнали: ... _ _ _ ...

Корній Ляуф,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2332&t=0

"Kosmonaft" (Сага про Космонафта)

він пив просто
пляшка горілки Біленька
солодка Мирославна на запівон
він пив у простому місці
дитячий садок
із залізними іграшковими спорудами
він пив швидко
щоби не пропустити запуск
ракети із слизьким трапом

він ще не був п'яний
коли підіймався на борт
але нагорі алкоголь таки бив у серце
він особливо любив
перші кілька хвилин
космічних перевантажень
він вдивлявся в зорі
але вони не звертали
на нього уваги

він вимірював G-force
необачно зісковзуючи
по слизькому трапу
він досліджував хімічний склад
нової землі своєю радісною пикою
коли з'їхавши вниз врізався в ґрунт
він довго лежав
продовжуючи вдивлятися в зорі
та копирсався в свідомості

він передавав по уявному радіо
а також по sms свої координати
та результати ментальних досліджень
він отримував сухі "окєй" на sms
а уявне радіо не відповідало
від чого він робився дуже сумним
він видряпував на лавках емпіричні формули
залежності психічних показників
від кількості проміллє

потім знову кричав у радіо
але база не відповідала
вся наукова спільнота
не сприймала його серйозно
зв'язку не було
зв'язок був лише у його формулах:
між кількістю вжитої рідини
та життєвим досвідом
космонафта-випробовувача


Корній Ляуф,
«Жовта жаба» - http://kalapunga.livejournal.com/

Алкоспейс

Аварійна ситуація! Відірвались шланги!
Летить астронавт у відкритому космосі.
Клапани закрились, розімкнулись ланки,
Обірвалась подача алкоголю –
Святого палива, потішителя болю.
Панічно відкривши очі, розкинувши руки,
Епілептично здригаючись, він зносить муки
Його Величної Алкогольної відсутності.
Спейсмен помирає, позбавлений хмільної могутності

Корній Ляуф,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2332&t=0

Метеоритний дощ

Псується безповітряна погода –
дощем метеоритним – до межі:
я кидаю метал місяцеходу
у рухів карколомних віражі.

І промені, і брили, й порошинки,
ґрунтовно з ґрунтом створюють заміс,
де перетворено думки на вчинки.
Думки – мої, а вчинки от – коліс.

І поділ цей страшезну має силу:
фіксуючи довкілля в стилі „ню”,
чи я перетворюсь на вибух пилу,
чи стану чистим спалахом вогню?

Ні, рано ще!.. На базі є півлітри,
в каюті фото доньки на стіні
і всесвіт мій - звичайна брила світлу,
потрощена об чорний ґрунт пітьми.

Олексій Кацай


Для ілюстрації використана картина О.Соколова "На Місяці. Вантажі прибули"

Остання півлітра

Станіславу Лему і Спейсеру Кацаю з посвятою

А до Землі залишилось два роки,
Не часових, звичайно, світлових.
І зореліт долає простір поки,
Візьму на себе ще маленький гріх:
Зіллю з крила останні краплі спирту,
Наллю води і розмішаю - є!
То, клоне, що роздавимо півлітру?
За наше Сонце, а точніш, моє!


Анатолій Мельник,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1912

неділю, 12 жовтня 2008 р.

А те, що живий...

А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам'ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять - як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам'ять склероз.
Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш - як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! -
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

Ігор Римарук,

«Діва обида», «Кальварія», 2002

А небо віками стоїть, не хитається...

А небо віками стоїть, не хитається
Застигло, неначе у сні.
Не знаю, як ці зіроньки називаються,
Лиш бачу, що світять мені.
А звідки, а скільки - в безодні ховається,
І де той початок кінця?
Ніхто і ніколи про це не дізнається;
А може, то очі Творця?

18.04.2004. ст. Гребінка


Володимир Корсунський,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2288

О! Всесвіте!..

О! Всесвіте!
серед ночі
дивишся на мене
очами - зорями.
Я - лежу
і падаю
в провалля
твого безмежжя.
Підхопиш мене
теплим вихором
і понесеш
над мереживом
приспаних дерев
і домівок.
Люди!
Як добре
літати серед
нічної тиші,
витинаючи узори
приспаних мрій,
в теплих потоках
нічного міста!


Василь Сидь,
«Поетичні майстерні» - http://samvydav.altopix.com/user.php?id=555&t=1

Давня легенда

Мовчазно з простору відстані робить
зоряна яхта в сузір’ї Кіля
й розповідає зістарілий робот
нам про планету Земля

Слухаємо молоді та дурненькі
зопалу блиск не сховавши очей
з вуст механічних лункі побрехеньки
про батьківщину людей

Ніби колись не у небі під небом
в колі пекельнім самотніх думок
чоловіки скаженіючи з ребер
з крику творили жінок

Ті ж свої груди на двоє роздерши
половинки їм сердець віддали
аби вони закривавлені вперше
біль відчувати змогли

Вчилися ріки текти в океани
мудрі рослини створили степи
не спромоглось лише людство у рани
вкласти потрібні частки

Пошуку їх лабіринт знавіснілий
відчаєм віри людей катував
і непомітно Земля здаленіла
зникла між зоряних лав

В спогадах людських планета втонула
наче у хвилях морських материк
час збаламучений сиплеться мулом
на скам’янілий чийсь крик

Та ще пронизують обрій дороги
ще у слідах проступа згусла кров

Тут обірвав свою розповідь робот
бо за мастилом пішов

Потім коли обпалило скафандри
протуберанцями Альфи Киля
ти шепотіла “а може й насправді
є та планета Земля?..”

Олексій Кацай,

«Дзвони Атлантиди», СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

середу, 1 жовтня 2008 р.

Сонячний вітер

Між коштовних розсипів міліардів зірок
На межі двох галактик, що єднаються світлом
На космічних просторах, де ніхто ще не ставив свій крок
Між чужими світами віє сонячний вітер.

Він розвіює хмари галактик й дощами комет
Загоряється небо далеке над чужими містами
Він приносить життя до окраїн незнаних планет
Де сьогоднішні мрії стануть завтра новими шляхами.

Я не знаю, на весь Всесвіт одні ми, чи ні
Може теж чиясь думка долає простори відкриті
Тож нехай ці далекі світи поєднає в собі
І несе звістку Розуму далі теплий, сонячний вітер.


Ельфійка Галадріель,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2146

Зав'язь вироку

зігріті
помилками космосу
ще до змагання зі схилів ям
прозою смерти тяжіння
віск паралелей
долання викидів розмиває
зустрічі в покладеному у пастку житті
вливаючись у зворотну непорушність
канонізується поза
бунтують порожнечі отворів –
території астероїдів
в оточенні точних теологій
це напхане смертоносними квітами
запашнішого не буває
сходження на рукотворні схили
в не торканих пальцями пальцях
перевалах через перекошене обличчя
як і нудьга медоносів
провокатори перевтілень –
іноді перевідані мучителі Центру
коли не стане вимерлих
тобто оаза зайвих імен
засяє розкішшю тектонічних перемог
і це єдина можливість
вмерти під Твоїм батогом
від світіння в зоровому нерві
застати кров у кровообізі
на церебральне побачення
ця місткість крізькості
перенароджених
помилок космосу


Станіслав Вишенський,
з поеми «Силуети щурів»,«Інша Література» - http://www.inlit.com.ua/node/3328

навколо земної осі

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.


Ванда Нова,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1296

Пекельна зима

Світи вмирали. Вистигало сонце.
Тьмянішала найбільша із корон,
На шлаки перетворювався стронцій,
Протуберанці покидали трон.
Скляніли очі синіх океанів,
Схолола магма, згусла, мов желе,
Жорстокий світ спокутував стражданням
Усе лихе, нелюдяне і зле.
Був лиш один вогонь. Одна пательня.
Вогонь пекельний.


Наталя Терещенко,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2089&t=0

Магнітні джунглі

Зо шлаку тут сонця
і місяці
________ не круглі
а в металевій млі
дзвенять магнітні джунглі

Тут кожен промінь мов сталева нить
бринить в іділії геометричній
крізь котру ртутна річка
цебенить
бездушно наче той процес хімічний

І ніч немов лискучий антрацит
і механічно до пульсару серця
насильство йде
______________ із довбнею в руці
а умовляння
з лазером крадеться

Навкруг немає теплих душ людських
лиш з мочарів іржавої нірвани
вздовж невидимих
ліній силових
безживні аж ламкі дроти-ліани
довкіл скафандру
________________ павутиння тчуть
затягують в копалини могили
дзеркальні квіти де в пітьмі ростуть
де в дзеркалах живе нечиста сила

Це гра на смерть
а не лукавий блеф
я в тому зовсім не вбачаю зиску
що мене тягне до жаских дерев
і чавить об чавунні стовбуриська

В скафандру небезпеці
_____________________ плюскотить
свинцевих почуттів непримиренність
цю шкаралущу
людоньки трощить
аби свою відчути незнищенність

І трощив я
від часу
надтвердий
думок і захисних костюмів панцир
а джунглів монстр
електрохвильовий
спостерігав як у скаженім танці
магнітів полюси
_______________ йшли шкереберть
як я слабезний голий та упертий
вже воскресав відчувши серцем смерть
і гинув як упевнений в безсмерті

Босоніж як до волі йшов світів
трав лезами поранившись без ліку
і як назустріч хтось мені летів
у вуха втиснувши залізні пальці крику

— Зруйнуйте ці сонця
і місяці
________ не круглі
де в металевій млі
дзвенять магнітні джунглі

Олексій Кацай ,
"Дзвони Атлантиди", СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

середу, 20 серпня 2008 р.

Пісенька про космічного гостя

Достигають яблука ранети.
Рання осінь листя золотить.
Гарний хлопець з іншої планети,
може, завтра в гості залетить.

Діло звичне — міжпланетні мандри.
Усміхнеться, зніме свій шолом.
Скаже: — Там, в сузір’ї Саламандри,
твій коханий бив тобі чолом.

Я спитаю: — Є у вас поети?
Як по-марсіанськи — макогін?
Знаєш, там туманність Андромеди,
Хай не йде так часто на обгін.

Він посидить, трохи відпочине,
цей мій дивний, нетутешній гість.
Планетарно синіми очима
про безмежний космос розповість.

Прийдуть люди з ним погомоніти,
хлібом-сіллю я їх пригощу.
Передам йому для Вероніки
білі айстри в крапельках дощу.

Перевірю техніку в ракеті,
розкажу, як звуться журавлі.
Хай посіє в себе на планеті
жменьку слів із нашої землі.

Апарат космічний загуркоче,
пропливе смарагдовий кортеж...
— Добре, я коли-небудь заскочу.

Ти в якій галактиці живеш?


Ліна Костенко

З темно–синього неба упала зоря…

З темно–синього неба упала зоря…
Догоріла і все… Не помітили люди,
Що нестало іще одного корабля,
З тих, що в небі пливуть із нізвідки в нікУди…

Люди просто ішли битим шляхом своїм,
Говорили про щось неважливе – до – болю
І не думалось їм, за печалями зим,
Що душа іще проситься вийти на волю –

Полетіти туди де, в далеких світах,
Вже чекає її вітер нових земель,
Щоби з чистих бажань, у загублених снах,
Збудувати для неба новий корабель…

Щоби хтось із людей, на порозі весни,
Просто глянув би в гору і звідси, здаля,
Пригадав свої мрії і радісні сни…
І впізнав би у небі свого корабля.

Сергій Руденко,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/262
В якості ілюстрації використана картина О.Леонова ""Блискавка" - космічний ретранслятор"

Темно...

Темно.
Не тицяй пальцем на Полярну зірку,
йди собі на небо
смішити двох білих ведмедів.
Привези кавунів і динь отим Чумацьким Шляхом –
і стане солодко.
Можеш накрутити хвоста кометі
й розставити зорі так, щоб усі астрологи сказали: “Буде щастя...”


Марія Козиренко,
«Сонячна бомба», Український Центр -
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=7198&page=1#text_top

З останніх сил пульсує в небі зірка...

З останніх сил пульсує в небі зірка,
Ще мить одна - і зникне назавжди…
І прикро їй, і боляче, і гірко,
Що вже не віднайдуть її слідів.

Не гріє промінь, і не ті вже сили…
Ні, це нічого: смерть їй не страшна -
Вона ж усе, що лиш могла, зробила,
Та вже не усміхнеться їй весна…

Вона ж палала, сяяла, горіла,
З планетами водила хоровод.
Тепер немає їм до неї діла -
Своїх є досить в кожного турбот…

Але чому? Чому ніхто не втішить?
Чому самотня? Скаже хтось чи ні?
Лиш лине в темряві космічна тиша,
І плач зорі їй в унісон бринить…

Нехай мовчать галактики просторі…
Хай під пером чорнішає папір…
Усі ми в цьому світі, наче зорі,
Пульсуємо журбі наперекір.

І шаленіє у безмежжі горе,
І самоти розширюється вир…
Летімо, друже, в небо неозоре,

Щоб серцем приголубить сотні зір…


Микола Савчук,
«Благовісник» - http://www.blag.org.ua/poez/savchuk.php

Планета Дощів, або Вірш без початку та кінця

гойдався тиші дивний щем
вдяглись рослини в колір меду
мовчав комп’ютер і дощем
доїлася корова неба

ледь ремигала вітерцем
а з-під цеберки зореліту
зміївся сизим ручаєм
наволглий мотузок орбіти

у хмаровище вгрузнув крик
та й розчинився в громовиську
іншопланетний чередник
на неземному пасовиську

точився крізь планету він
аж до самого серцевиння
бо зв’язаний був з світом цим
вузлом набряклого коріння

та потім вперто проростав
себе відчувши невмирущим
бо час ізнов дощем ставав
а обрій всесвітом Тому що


Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

неділю, 3 серпня 2008 р.

Сяйні виплески

Ми - розшарені в світ діти праджерела,
Сяйні виплески Божого Лику
Вільним промислом поодинокі русла
Сполучили свій простір довіку

Від чола наднебесся нефритовий спис
Протинає серця щохвилини,
Йдуть космічні дощі та по променях вниз
Душі сіються в наші родини

Попри святість текти серед правд і оман
Ми примушені власним коханням
І, як вперше, край неба планет караван
Супроводжує наші вигнання ...

Й буде місячна річка нам срібло нести
Мов провісник ранкового сходу...
Знов мандруємо ми у безкраї світи
Осягаючи власну природу.


Валерій Привітний,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1649

Ми мандруємо в світ на смугастих котах..

Ми мандруємо в світ на смугастих котах,
Між галактик, і кожному сонцю,
Перевіривши, що з їхнім сяйвом не так,
Виділяємо по охоронцю.

Час застиг, ледь видніють зірки
Тиша вкрила космічну пустелю
Тільки зоряний соловейко в пітьмі
Ріже вакуум срібною треллю

Наше братство тримає вселенський режим,
Не дає сонцям темпи міняти
І мені та невидимим друзям моїм,
Не доводиться відпочивати.

Кожну мить як від справ відриваюся я -
З лику світу на той бік творіння -
Долучаюся я до братів на котах
На дорозі святого служіння.


Валерій Привітний,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1649

Народилася зірка

Народилася зірка - є дозвіл на шлях -
Кличе простір у справах творіння -
Знов мандруємо ми на смугастих котах
Й гнуться зорі від їх муркотіння

Там, на променях ще несповитих зірок,
Блискотять галактичні зайчата,
І цей танець найдальший померхлий куток
Розфарбовує подихом свята

Мати всесвіту вічна, на тлінних руках
Її діти живуть або гинуть, -
Маєм пам'яттю першого молока
Усвідомити вірну стежину.

Вість про зірку несімо прекрасній Землі -
Що віки коло Сонця кружляє -
Бо для нас (хоча і весь всесвіт нам дім)
Більш дорожчого місця немає.


Валерій Привітний,
"Поетичні Майстерні" - http://maysterni.com/user.php?id=1649

Астероїд

Нас, чорними зірками обпалених
у кострубатих нутрощах всесвіту,
__________несе гора, що улетіла
_______________з недобудованої планети.

Несе гора, літаюча в просторі,
наш корабель зі згаслими дюзами
__________і в мікрофонах виє тиша,
_______________стиснувши мозок до скам’яніння.

Летить гора, що так і не згодилась
провалля вкрити білими шатами
__________чи заховати їх у згортках
_______________сяючого крижаного світла.

І ось вона, потворно оголена,
затятістю знівечена своєю,
__________блукає поміж куль небесних,
_______________всесвіти дряпаючи собою.

Але її поети побачили,
стереометрію волі вивчивши,
__________і астероїдом назвали,
_______________що означає — “зіркоподібна”.



Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

середу, 30 липня 2008 р.

Пролог

Доки бриніла струна —
життя тривало
доки Місяць розсікав небо
спокійно і тихо
над пагорбом падали зорі
осягаючи власну смерть
як світіння…


Іван Бойчук,

Я кричу в чужі вікна щоночі...

Я кричу в чужі вікна щоночі,
Бється птахом об вікна мій крик,
Розбудіть свої заспані очі,
Бо на небі зійшов молодик.
Подивіться, це все неповторно,
Прокидайтеся вже, диваки,
Вам під ковдрами страшно і чорно,
А на небі сьогодні зірки.
Ви у спальнях до болю самотні,
Не гардиньте ночами вікно.
Подивіться на небо сьогодні
Завтра буде вже іншим воно.


Руслан Доротяк,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=877

середу, 16 липня 2008 р.

Ми прощатись не будемо

Космодроми цвітуть чебрецем і ромашкою
— Отакою, як тисячі років назад.
І плечисті сини в сорочках нарозпашку
Із двадцятого віку виходять на старт.

Он ідуть вони рвучко з лобами високими.
Нетерплячі до сліз старомодних батьків.
А на кручах крутих під хрестами розсохлими
їхні пращури сиві гортають віки.

Чумаки і женці, у роботі наморені.
Запорожці, відкинувши пасма чубів...
Вже давно перейшли їхні руки у корені,
їхні голови буйні — верхів'я дубів.

Віддали вони горду розвихреність травневі,
А любов і красу — у цілющий нектар...
Тільки очі свої полишили для правнуків.
Що виходять сьогодні на старт.

Націлився хронометр у тишу секундами,
І серця, як хронометри,— з часом у такт.
Семафори відкриті! Прощатись не будемо,
Просто так: — До побачення, друже і брат!

Гей, злітають сини із своєї обителі.
Де комет і планет — золота крутія.
Там розгніваний Марс в генеральському кітелі,
І Венера у царственнім німбі сія.

Потім їх на землі засипатимуть квітами,
І — дорослі — ми станем од щастя дітьми:
Будем марити в снах цілу ніч Аелітою,
По-хорошому заздрить: — А жаль, що не ми...

Ну, не ми, так не ми... Бо не всім же й у космосі.
І не всім ордени, і медалі — не всім.
Я б, наприклад, хотів бути бронзовим колосом.
І потрібним для інших, як хліб і як сіль.

Відробивши, приляжу на кручі, заморений...
Без пишнот, без промовця з графином води
— Передам свої руки нев'янучим кореням
Молодих яворів і дубів молодих.

Посаджу тоді серце у полі ромашкою.
Тільки очі залишу онукам своїм.
Що колись на зорі в сорочках нарозпашку
Вийдуть роси збивати в космічні гаї.

Борис Олійник
(поезія знайдена Ярославом Нікітіним)

Для ілюстрації використана картина Тома Ньюсона "To extend our vision"

Всмоктала чорна ряска зорепад...

Всмоктала чорна ряска зорепад
хапа парсеки ротом безупинно
в акваріумі трьох координат
мій зореліт
як без води рибина

У склі безодні
___________погляд вже померх
у порожнечу
__________згусло безгоміння
і темно навкруги і ні шешерх
лиш нескінченність зорі нишком глима

І ось тоді я мікрофон зібгав
здолав його змертвілість найстрашнішу
вкрутивши вірші
_____________в непорушну тишу
й навколо їх Усесвіт закружляв

А потім обережно до нестями
я голову та очі-обереги
з гермошолому витягнув торбеги
і довго вчився дихати словами.


Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

Сповідь марсіанина

Яка стежина в глибині душі
Веде мене туди
______________де червоніють гори,
Що наче велети
______________тримають на собі
Таке непевне небо?

Безлюдно, безтваринно.
І лише я —
___________вдивляюсь кволими очима
________________________в бездушну висоту.
Там, як завжди, рясніють зорі.
Великі, хижі,
___________ блищать,
___________________як очі хворі…

То не вони засуджують мене,
То я — себе суджу,
________________тут серед гір,
___________________________в пилу іржавім…
І вже й не тямлю — за що…
Мовчить пустеля гір —
І тільки вітер,
___________ кричить мені : — Згадай!
— Що?
______Змову?
____________Рай?
Ні пари з вуст …
_______________лиш знову пил здіймає…
Та ще —
________червону
________________каламуть
_________________________душі…


Маріанна Маліна,
"Гоголівська Академія" - http://gak.com.ua/authors/1052

Альдебарани

Рогату Селену Собаки кусають,
Ведмедиця Рака впрягає у сани,
А Лебідь завис над воротами Раю.
До мене приходять Альдебарани.

Бекають приязно, буцають рогами,
Дружать зі мною небесні барани.

Ми сядемо разом, поглянемо строго
На день, що минувся, хороше й погане.
Якщо був нечемний, то буцають рогом,
Копитом посварять Альдебарани.

Бекають сумно, буцають рогами,
Мої педагоги небесні барани.

А можна сказати, що тяжко трудився,
Що ближнього щедро засипав дарами.
Що їв сиру терру і акви напився,
Тоді б'ють не сильно Альдебарани

Бекають приязно, буцають рогами,
Дружать зі мною небесні барани.

Андрій Босий,
"Поетика" - http://poetyka.uazone.net/bosyja.html

понеділок, 23 червня 2008 р.

Я – льотчик!

Я більше не можу так!
Я льотчик. Де мій літак?
Візьму, зарулюю в космос,
Де Лев, Скорпіон і Рак.

Злякаюся звірів тих.
Шукатиму інших втіх.
Направлю свою машину
Між зорі, усім на сміх!

До сонця зроблю круїз,
А потім впаду униз.
Розіб’ю об скелю голову
І буде багато сліз.


Юрій Чабан,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/1434

На Юпітері нарощується міць процесів незрозумілої природи

В атмосфері Юпітера сформувалося вже третє за рахунком утворення загадкової природи – так звана Червона Пляма.
Отримані дослідницькою групою під керівництвом професора Каліфорнійського університету в Берклі Імке де Патера (Imke de Pater) дані свідчать про те, що активність процесів незрозумілої природи в атмосфері Юпітера нарощується, а самі плями або викликані ними процеси є джерелами, що випромінюють енергію в космічний простір.
Велика Червона Пляма на Юпітері добре помітна навіть в малі телескопи і спостерігається науковцями вже впродовж більш, ніж трьох з половиною століть. Це свідчить про відносну стабільність утворень такого роду. Одначе з початком нового тисячоліття в атмосфері планети-гіганта стали відбуватися незвичайні речі.
В 2005 році одне з «білих» утворень, відомих з 1930-х років, змінило свій колір на чітко виражений червонуватий, ставши прецедентом такого роду в історії сучасної науки. Пляма, яка тримала назву Малої Червоної Плями, існує й досі.
В 2008 році була зареєстрована поява на Юпітері чергової, вже третьої за рахунком плями червоного кольору, яка отримала позначення 2008 Oval 2.
За думкою вчених, про наростаючу інтенсивність процесів, що відбуваються на Юпітері, свідчать також зміни характеру хмарного покрову навколо Великої Червоної Плями – воно стає все більш турбулентним.
За думкою фахівця в царині гідродинаміки, професора Каліфорнійського університету в Берклі Філіпа Маркуса (Philip S. Marcus), результати нових спостережень Юпітера підтверджують модель, згідно якій температура атмосфери планети-гіганта змінюється приблизно на 10 градусів Цельсія, стаючи вищою в екваторіальних областях і нижчою – в районі Південного полюсу планети.
Це істотно змінить характер «метеорологічних» процесів на планеті, одначе як їхня природа, так і форми та масштаби можливих змін як і раніше залишаються незрозумілими, пише R&D.CNews.ru.

«Новини космонавтики»,

2 червня 2008 р.

Алмазне серце Юпітера

Перед ним лежав найбільший зі світів; він знав його, як ніхто інший.
Магнітні силові лінії завдовжки в мільйони кілометрів, раптові радіовибухи, гейзери наелектризованої плазми... Він бачив їх так само чітко, як і хмари, що огортали планету. Розумів, як вони взаємодіють, і усвідомлював, що Юпітер повен чудес дивовижніших, ніж можна уявити.
Навіть спустившись у саме серце ревучої Великої Червоної Плями, де навколо нуртувала вічна буря й спалахували тисячокілометрові блискавки, він звітував собі, чому вона стоїть на місці століттями, хоча тутешні гази набагато легші за тих, які беруть участь в швидкоплинних буревіях Землі. В глибині, під тонкою водневою оболонкою, було набагато тепліше, а зверху падали пластівці парафінів, утворюючи невагомі гори вуглеводневої піни. Температура тут була достатньо високою для появи рідкої води, проте океан не може існувати, спираючись на дно з неміцних газів. Він проникав крізь шари хмар все нижче й нижче, поки, нарешті, не досяг точки, з якої навіть звичайна людина могла окинути поглядом площу в тисячу квадратних кілометрів. Ця нікчемна за величиною частина Великої Червоної Плями зберігала таємницю, про яку люди могли лише здогадуватися.
Підніжжя рухомих гір піни були обліплені міріадами маленьких, чітко окреслених хмар однакової форми, поцяткованих однаковими червоними й брунатними плямами. Втім, вони були невеликими лише порівняно із тим, що їх оточувало: найменша було розміром з невелике місто.
В них відчувалося життя. Вони неквапливо рухалися в одному строго завданому напрямку, нагадуючи гігантських овець на схилах титанічних гір. Вони перемовлялися на метрових частотах; слабкі, але виразні сигнали проступали навіть на тлі шумів Юпітера. Ці живі аеростати парили у вузькому шарі поміж холодом зледенілої вишини та спаленілим жаром, що панував унизу. Але, яким вузьким не був би цей простір, він перевершував за обсягом всю біосферу Землі. Аеростати були не самотні. Серед них снували інші об'єкти, помітити яких через їхні малі розміри було не так вже й легко. І за формою, і за розміром деякі були схожі на літаки. Вони теж були живими - чи то хижаки, чи то паразити. Або ж, мабуть, чередники. Новий розділ книги життя, такий саме незнайомий, як і побачене на Європі, відкривався перед ним. Реактивні торпеди, подібно до хижаків земних морів, полювали за величезними аеростатами. Але кулі не були беззахисні: деякі відповідали ударами блискавок та випускали мацавки, схожі на багатокілометрові пили.
Тут були присутні створіння будь-яких геометричних форм - напівпрозорі трикутники, кулі, паралелепіпеди... Циклопічний планктон юпітеріанської атмосфери, доля якого - парити у висхідних потоках, дати потомство, а потім опуститися на дно і, перетворившись на вуглеводні, чекати нового втілення в живій матерії. Перед ним лежав світ, повний чудес, що в багато разів перевершував за розмірами Землю, проте ніщо тут не вказувало на присутність розуму. Радіосигнали аеростатів були примітивними вигуками страху або попередження. Навіть мисливці, від яких слід було чекати вищої організації, бездумним автоматизмом своїх дій нагадували акул.
Не дивлячись на вражаючі розміри, біосфера Юпітера, що народилася з піни, туманів та хімічних речовин, які випали в результаті електричних зарядів з верхніх шарів атмосфери, була вельми примітивною: найстрашніші її хижаки не витримали б конкуренції з боку найсумірніших зі своїх земних аналогів, Подібно до Європи, Юпітер - це безвихідь еволюції. Тут ніколи не виникне розум: в кращому разі він буде приречений на жалюгідне животіння. Цивілізація хмарних височіней, навіть якщо б вона з'явилася, навряд чи досягне рівня хоча б кам'яного віку в середовищі, де неможливий вогонь і майже немає твердих речовин. І зненацька він знов відчув ту силу, яка ним керувала. До свідомості просочувалися почуття й настрої, проте він був не в змозі сприймати ідеї або концепції. Відчуття, ніби за зачиненими дверима йде суперечка на незрозумілій мові. Притлумлено донеслося розчарування, потім невпевненість, потім несподівана рішучість - але мети він так і не вловив. І знов відчув себе собакою, здатним реагувати на настрій господаря, але не на його ідеї.
А невидимий повідець вже тягнув його до серця Юпітера. Він опускався крізь хмари туди, де життя було неможливе. Промені Сонця сюди не доходили. Тиск зростав, температура перевалила за точку кипіння води. Він перетнув шар розжареної пари. Юпітер схожий на цибулину: долаючи шар за шаром, він просувався до його серцевини.
Відразу за шаром пари йому відкрився "пекельний казан", в якому варилися нафта та її похідні. Їх вистачило б на мільйон років безперервної роботи всіх двигунів внутрішнього згорання, побудованих людством. Наступний шар теж складала рідина, хоча вона й була щільніша за будь-який земний камінь. Над розгадкою поєднання в ній вуглецю та кремнію земні хіміки билися б багато років. Шар йшов за шаром, але зі зростанням температури - вона піднімалася на сотні й тисячі градусів - склад хімічних сполук спрощувався. На півшляху до ядра було вже так спечно, що всі зв'язки розпалися: тут могли існувати лише чисті елементи.
Потім він досяг величезного сферичного простору, заповненого воднем, але в тій модифікації, яка так і не була одержана в земних лабораторіях. Тиск тут був такий великий, що водень перетворився на метал, який поєднував в собі властивості і рідини, і твердого тіла. Він вже майже досяг центру Юпітера, коли з'ясувалося, що природа підготувала ще один, останній сюрприз. На глибині шістдесяти тисяч кілометрів сферичний шар металевого водню скінчився, розпочалася тверда кристалічна поверхня.
Впродовж багатьох тисячоліть вуглець, що утворився в результаті хімічних реакцій у верхніх шарах атмосфери, опускався до центру планети. Тут він накопичувався і під тиском в мільйони бар перетворювався на кристал.
Ядро Юпітера, надійно вкрите від людства, було алмазом величиною із Землю.


Артур Кларк,
«Космічна Одіссея – 2»

Lusy in the sky with diamonds...

Інопланетні переповнені надра
як сюжетами, так і аферами:
сяють сліпуче алмазні ядра
під гігантосвітів щільними атмосферами.

Це сяйво, у кристалічному все цвіту,
електричними витікає ріками
і плетуть павуки модель Всесвіту
променями неприборкане дикими.

Каламуть мерехтлива гіперпростору
астроферистів спонукає алмази красти,
а за ними слідкують, отримують „Оскарів”,
космічні туземці, актори і просто фантасти.

Кожен є для жіноцтва витязем.
Скопом погрожують зорям пантами.
Ось тільки чомусь тоншають, здійняті „Beatles”‘ом
лише для Люсі, небеса діамантові :(

Олексій Кацай

пʼятницю, 13 червня 2008 р.

Хроніка Відліку

[30.05]

Важко працюється: пил, духота, радіація,
дурень механік…
чи просто вже ми всі злі?..
вчора накрились екрани і навігація.
зле…
за якісь піввидиху до землі.

[перше-нуль-шосте]
штаб не приймає сигнали.
одно…сторонній зв'язок: ми – на прийомі.
дихати стало важко.
майже не стало.
а із землі накази –
в день.
по.
мільйону.

[2.06.]

в ілюмінати зорі скрегочуть іклами;
штаб відповів: не знайдено. вас нема.
суки-земляни…
нас об'явлено зниклими.
відкоркували спирт. пом'янули.
сма…
[...]
…смалене м'ясо… виразки – чорні квіти…
жар роздирає груди аж до легень...
вранці у репродуктор сміялись діти.
кисню всього на тиждень.
нервів – на день.

[7.06.]

темно. палили мертвих.
а ще пілоти:
- Хлопці, тримайтесь. Збачимось.
постріл.
постріл.

тиждень устиг додертися до суботи.
болю – немає.
смерті – немає.
зовсім.

[восьме. останній запис]
душі із розписом… дихають снігом…
ми – просто миші в банці… я…

у техвідсіку роз…герметизація –
дурень механік вийшов дихати космосом…


[Передають радіостанції світу]:
"восьмого червня в море впала остання
зоряна станція "Gods". біля Сінаю.
виявилось:
не впорались з керуванням.
….
шок для громадськості:
БОГИ ТЕЖ ПОМИРАЮТЬ.
Розтин
Покаже
Більше.

Справу закрито."


Ніка Новікова,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1642&t=0

четвер, 5 червня 2008 р.

За мить батерфляєм крізь вісім галактик...

За мить батерфляєм крізь вісім галактик.
Волосся руде лоскотатиме сонце.
Для тебе у скриньці від сну мого клаптик –
У передостанній колонці.
Літаючі змії, розтоплені чаєм,
Співатимуть в терцію «Viva Fortuna»
Я їм на прощання хвостом помахаю
Комето-горіхово-струнна…

Наталя Клименко,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=641

Місячні пси третій день завивають на землю...

Місячні пси третій день завивають на землю
вириваючи лапами в кратерах місяця діри

Гей, візниче! Обкрути батогом твою рідну планету
(перевір її на тремтливість в умовах невагомості)
Гей, тореадоре! Подражни ще червоною хусткою нашу свідомість
(хай корида земна пересилить себе й доросте до абсурду
а биків нагодують травою з червоних тарелів)

Завивайте собаче виття у бавовну і пхайте у вуха
хай пронизують обертони вашу гідність і міцність
(так приємно вібрує душа під контролем у чотириногого співу)

А сьогодні, прокинувшись, Бог забажав на сніданок
яєчню з яйця, що постало із хаосу й світ породило
щоб довести усім, що це він розпочав рід людей
та й могутні дерева
теж його духу справа – і озера, і гори, і сонце…


Тарас Малкович,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=891&t=0

пʼятницю, 30 травня 2008 р.

Відлунають канонади...

Відлунають канонади, й дві розлучені сестри
Знову зійдуться докупи, істина і тиша,
Й херувим бурштиноокий знову злине догори,
Й пообривані сузір’я в космосі розвіша,
І вони запалахкочуть міріадами облич,
Засміються і засяють променями в житі,
І тоді повірить кожен, що війна – то просто ніч,
І від крику третіх півнів підведуться вбиті…

1990


Юрій Бедрик,
«Цвіт геральдичний», Поетика - http://poetyka.uazone.net/bedryk/

Крик та луна

Змикались міцно
чорні мацавки імли
крізь них точились ми
у небо
вони висмоктували нас
аж до нейронів дна
втекла злякавшись ошелешена луна
із неба
але
зоравши ночі переліг
самотину із себе вичавив наш крик
таки зробивши крок
до гомону зірок
крізь небо
і довго руку подавав
німій луні
але вона сховалась
в теплому багні
під небом
й вигадувала там собі богів
які не мали
раненосних голосів
а крик зникав

за небом.

Олексій Кацай,
СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

Чужі небеса з подвійною зіркою

Боумен знов опинився в звичному й звичайному космічному просторі, але з першого ж погляду зрозумів, що унесений на сотні світлових років від Землі. Він навіть не намагався знайти хоча б одне з тих сузір'їв, які з незапам'ятних часів були знайомі й близькі людині; ймовірно, жодної з зірок, що блищали зараз навколо нього, не вдалося б побачити із Землі неозброєним оком.
Майже всі ці зірки були зосереджені в сяючій стрічці, яка опоясувала небо; лише подекуди чорними пасмами її краяли скупчення космічного пилу.
Зоряна стрічка була схожа на Чумацький Шлях, тільки в десятки разів яскравіший. Можливо, це наша Галактика, подумав Боумен, але бачить він її з іншої точки, дуже близької до її ядра, в якому тісняться одна до одної виблискуючі зірки.
Добре, якщо це вона і є - все ж таки не так далеко від рідної Землі… Втім, ні, було б просто дитячістю на це сподіватися. Сонячна система так неймовірно далека, що вже все одно - чи в своїй він Галактиці, чи в найвіддаленішій з усіх, коли-небудь уловлених телескопом.
Він перевів погляд вниз, на планету, від якої відлетів, і відчув нове потрясіння. Внизу вже не було ані гігантського "гранованого" світу, ані якоїсь подоби Япету! Там не було нічого - тільки чорнувато-чорна пляма серед зірок, що зяяла немов двері з темної кімнати, розчинені в ще темнішу ніч. І відразу ж у нього на очах "двері" зачинилися. Не віддалилася від нього, ні, а поступово заповнилася зірками, немовбито те була діра в просторі і її залатали… Він залишився один, зовсім один, в цьому чужому небі.
Капсула поволі розверталася, і погляду Боумена відкривалися все нові дива. Спершу він побачив кулястий згусток зірок - чим ближче до центру, тим густіше вони тіснилися, так що серцевина була вже зовсім злитою виблискуючою плямою. Зовнішні контури кулі розпливалися в ореол з сонць, що поступово рідшав і непомітно зливався з тлом більш віддалених зірок.
Боумен здогадався, що цей величний згусток полум'я - кульове скупчення зірок. Він споглядав те, що до нього людське око могло побачити тільки як змащену плямочку світла в полі зору телескопа. Він не міг пригадати, як далеко від Землі до найближчого кульового скупчення, але знав добре: в радіусі тисячі світлових років від Сонячної системи нічого подібного немає.
Капсула продовжувала поволі обертатися, і погляду Боумена відкрилося нове, ще дивніше явище - величезне червоне сонце, в багато разів більше за Місяця, яким той бачиться із Землі. Боумен міг вільно дивитися на нього; судячи із забарвлення, сонце це було не гарячіше за розжарену вуглинку. Подекуди по похмуро-багровій поверхні текли яскраво-жовті річки, палаючі Амазонки, звиваючись на десятки тисяч кілометрів і потім гублячись в пустелях вмираючого сонця.
Вмираючого? Ні, це було невірне, помилкове враження, яке було підказане людським досвідом і відчуттями, породженими фарбами заходів сонця на Землі та мерехтінням вуглинок, що дотлівали в каміні… А ця зірка пережила полум'яне буяння юності, за декілька швидкоминучих мільярдів років промчала крізь фіолетову, синю й зелену ділянки спектру і нині вступила у вік стійкої, спокійної зрілості, тривалість якої важко було навіть уявити. Все, що було в її минулому, - менше тисячної частки того, що на неї чекало. Історія цієї зірки тільки розпочиналася.
Капсула перестала обертатися; тепер величезне багрове сонце дивилося просто на Боумена. Хоча й руху не відчувалося, він знав, що, як і раніше, знаходиться у владі тих сил, які понесли його сюди від Сатурну. Вся наука і технічна майстерність Землі здавалися безнадійно примітивними в порівнянні з цими силами, що несли його назустріч невідомій, незбагненній долі.
Він напружено вдивлявся в простір попереду, намагаючись побачити мету, до якої його несло, - можливо, якусь планету, що оберталася навколо цього сонця. Але він не помітив ніде ані видимого диска, ані особливо яскравої крапки; якщо в сонця й були планети, він не міг розгледіти їх на зоряному тлі.
Зненацька на самому краю багрового сонячного диска він помітив щось дивне. Там виникло і швидко розгорілося біле сяєво - мабуть, раптове виверження або спалах, з тих, що час від часу відбуваються майже на всіх зірках.
Сяєво ставало все яскравішим, воно голубішало й розливалося по краю сонячного диска, криваво-червоні відтінки якого швидко блякнули перед ним. Усміхнувшись безглуздості своєї думки, Боумен все ж таки подумав про те, чи вже не спостерігає він схід сонця… на сонці. Так воно й було. Над палаючим обрієм сонця здіймалося світило не більше за навколишні зірочки, але таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Крихітна біло-блакитна крапочка, яскрава, як сяйво електричної дуги, понеслася з неймовірною швидкістю упоперек сонячного диска. Мабуть, вона рухалася дуже близько від поверхні свого гігантського партнера, тому що прямо під нею здіймався, захоплюваний її тяжінням, вогненний стовп висотою в багато тисяч кілометрів - немовбито приливна хвиля планети, яка вічно мчить уздовж екватора червоного сонця в марній гонитві за летючим вогником в небі. Вочевидь, ця пронизливо сяюча шпилькова голівка була білим карликом - однією з дивних шалених малих зірок розміром не більше за Землю, але таких, що в мільйон разів перевершують її за масою. Подібні "нерівні шлюби" серед зірок нерідкі, але чи міг подумати Боумен, що йому доведеться побачити таку подвійну зірку своїми очима? Білий карлик пробіг майже над половиною багрового диска - на повний виток йому потрібно було, напевно, всього декілька хвилин, - коли Боумен переконався, нарешті, що його капсула теж рухається. Одна з зірок попереду ставала все яскравішою і почала переміщуватися щодо загального тла. Мабуть, це невеличке небесне тіло є дуже близьким - можливо, воно і є тим самим світом, до якого він летить?..
Але воно наблизилося несподівано швидко, і Боумен побачив, що це зовсім не планета.
З нізвідки насунулось і скоро затулило собою весь огляд тьмяно поблискуюче павутиново-гратчасте сплетіння з металу, протяжністю в сотні кілометрів. По його обширній, мов материк, поверхні були розкидані споруди, величезні, наче міста, але схожі на машини. Навколо них групувалася безліч об'єктів трохи менших, розташованих акуратними рядами й колонами. Декілька таких груп вже промайнули повз, поки Боумен зметикував, що це - армади космічних кораблів і він пролітає над гігантською орбітальною стоянкою. На ній не було знайомих предметів, по яких можна було б уявити собі масштаби тієї, що проносилася внизу, панорами, і тому він не спромігся визначити розміри кораблів, які висіли в просторі над своєю базою. Але поза сумнівом, кораблі були колосальні; довжина деяких, напевно, вимірювалася кілометрами. Корпуси їхні мали саму різну форму: кулясту і яйцевидну, багатогранних кристалів, тонких довгих стрижнів, дисків. Мабуть, це один з транспортних вузлів та ділових центрів зоряної цивілізації, вирішив Боумен. Вірніше, тут був колись такий центр, можливо, мільйон років тому. Бо ніде Боумен не помітив жодних ознак життя; цей, такий, що широко розкинувся, космічний порт був так само мертвий, як Місяць. Боумен зрозумів це не тільки з відсутності всякого руху, а й з інших безпомилкових прикмет занедбаності: в металевому павутинні зяяли величезні проломи - їх пробили астероїди, що блукали тут, наче оси, в неозоро віддалені часи. Тепер це була вже не стоянка зорельотів, а космічне звалище лому.
Він розминувся з будівельниками мертвого гіганта на цілу геологічну епоху: при думці про це в Боумена раптом тьохнуло серце. Хоча й він не знав, що його чекає, але все ж таки сподівався на зустріч з якимись розумними істотами, що мешкають в цьому зоряному світі. Але, вочевидь, запізнився на побачення…

Артур Кларк,

«Космічна Одіссея – 1», Лондон, 1968