субота, 31 грудня 2011 р.

"Наутілус"

(Поетична планетарія)

“І мертвим, і живим,
і ненародженим поетам України”



Палають сузір’я. Планети й планети —
То в небі святім українські поети.
Незмірно багато вселенських планет
І мало не кожна планета — поет.

І музика лине з непізнаних сфер
Для тих, хто живий,
тих, що будуть,
хто вмер,
Одначе душа не вмирає Господня,
Не знищить її ні вогонь, ні безодня.

Незвіданим тембром дзвенить моє тіло,
На старті мене вигляда “Наутілус”.
Побачить його, ніби голос, не можна,
Хоч злетом клітина вібрірує кожна.

І я, не метелик в борні одноденка,
На сповідь лечу до Франка і Шевченка,
А ген полотном простелилась сторінка —
То Лесі планета в зеленім барвінку.

Стоїть Прометей там з мечем при межі,
А доля малює борінь вітражі.
І я позбуваюсь зашмулених шлей —
Вулканиться видих вогненно з грудей.

Прости мене, Боже, за думку зухвалу,
Я мислям своїм не знаходжу причалу.
І мій мікрокосм у твоїм макрокосмі
Шукає для серця незвіданий простір.

Мене в цю дорогу покликав Мойсей
Зорею повстання з недолі ночей.
Хай зникнуть пустельних вагань дрижаки,
Ми вийдемо з рабства крізь мертві піски!

Пробач і за те, що я істини прагну.
Я мушу трудитись, забути про манну.
Рабом на землі зовсім жити не гоже,
Достойним лише твоя сила поможе.

І крениться обрій, мигтить крутобоко,
І здибивсь мечем Дніпр у небо високе.
Хтось каже: “Ми — зайві, не лишиться й знаку”, —
А предки тож наші були гайдамаки.

Обабіч зринає пронизливий звук —
То грає на скрипці скорбот Маланюк.
На струнах дзвенить і плюскоче Синюха,
Джерелами множить борінь голоси.
І грозами гніву — нескореність духу
Спекотно пробилась в мій біль навкоси.

Я ритмами звуків пройнявся увесь.
З журби випливає планета — Олесь.
Душа налягає на стомлені весла,
І з глузду, здається, зійшли солов’ї,
А стежка додому пісенно-воскресла
Заглянула чарами в очі мої.

А ген постає гідний Бога поет,
І розтрубом сонця світ будить кларнет.
Ще тільки ледь-ледь розгоряється днина,
Тумани виходять несміло з яруг.
Встає молодий сонцесяйний Тичина, —
У землю врізаючи місяця плуг.

Ліворуч туманність пливе сивовуса.
З’явилась планета незборного Стуса.
Вона мені в снах так з’являлась не раз:
У білих снігах — непокірна вершина...

Пощо мій сьогоднішній творчий екстаз —
Все зносить снігів невдержима лавина.
В орбіті високого світлого дня —
Він мертвим й живим нам довіку суддя!

Поети — це меч, в часі-просторі вістря.
За що їм дається з небес Божа Іскра?
Чому особлива, незвична в них карма,
Яку не вбива ані допр, ні казарма?!

Основа основ — правди творчий вогонь
В митця проростає із іскри його.
Та сила ворожа цим дійствам не рада —
Шельмується правда, цвіте клоунада.

Поети для влади — завжди небезпека.
Дух волі з яких детонує молекул?
Світ має наш тисячі творчих секретів,
Й один серед них — це нескора в поеті.

Як нині писати багато охочих,
Неначе в них рани життя кровоточать
Цвяхами Господніми.
Де ж та потреба
Піднятися болями в зоряне небо?

А даль то яскрава, то ніжно-похмура,
Роситься у мальвах планета — Сосюра.
Бояна свого забуває Донбас.
В обличчя мені даль гуркоче весною,
І молот шахтарський б’є в груди щораз —
Любить Україну любов’ю святою.

А що ж там встає на незвіданім прузі,
Де хмари червоні пливуть, мов медузи.
Які мене кличуть в глибінь рушії?
В очах моїх чорно, в очах моїх біло —
Летить в поетичні світи “Наутілус”,
І Всесвіт запалює думи мої.

Пульсарно лягає в глибінь борозенка,
Там зріє планета в хлібах Симоненка.
Мені б доторкнутись колосся на ниві —
Почулись розкотисто “Тиша і грім”
І голос його — в ритм життя Батьківщини
Відбився громохко у серці моїм.

Спиняюсь, хоч глянуть, дорога ж неблизька,
А ген в яворах — то планета Малишка!
Примруживши очі, він дивиться пильно.
А з ким він сидить за кленовим столом,
І пісня про матір світанням стокрильно
Летить українським в світи рушником.

Я вірю і знаю — сягну апогею,
Бо маю найвищу державну ідею.
Мене не цікавить апостеріорі —
У грудях висот розгоряється жар,
Життя біоструми — озонно-прозорі
Сягають орбіт Оріона й Стожар.

Лечу, плекаю думу молоду,
Щоб небо прихилити для Вітчизни.
З біди нову визбирую біду
І все з гори вже котиться до тризни.
З прискоренням минає кожний день.
Народжуюсь з людьми, з людьми вмираю.
Хто я — митець? (Не відповість й Монтень),
А чи прошак з рукописом — не знаю!
Я ще пишу, бо я зійшов з ума.
Дивлюсь на світ вселенськими очима,
Шукаю те, чого давно нема,
А може, є десь в Правди за дверима?
Я тихо першородне слово мовлю,
Хапа мене за горло демон-смог.
Новий світанок зажарівся кров’ю,
День запаливши полум’ям тривог.

………………………………………

Мені б вдихнуть озону в громі зливи.
Незвіданість — мій сум. Імперативи
Зміюками безжально серце ссуть,
А що там далі?
Сива каламуть
Загадок вічних.
Та про них раптово
Озвалось творчо вибухове слово,
Що викотилось сонцем-обручем,
Лишивши на душі вогненний щем.
Тримаюся за нього, мов за повід,
Нема гіпотез — тільки здогад,
Та він мене рятує від гризот
І відкриває глибший горизонт.

Останній ступінь відокремивсь.
Дума
Наповнилась передчуттям Колумба.
І прояснились поетичні румби —
Нових галактик розгорілись клумби.

Тримають наш вік — літ відміряних клешні
Сузір’ями, гронами світобудови.
А Всесвіт у зорях, мов Божа черешня,
В плодах нахилився тернових за овид.

Вагомих планет — ніби ягід на гіллі —
Гомер, Гесіод, Гете, Байрон, Вергілій…
А скільки ще є нерозгаданих таїн
На Божій черешні в Господньому Раї?

Відкину світів паралельні секрети,
І, щоб не доводив мені візаві, —
Немає на небі померлих поетів —
Вони планетарним творінням живі!

Чому ж тоді думи жалющі, мов шершні,
Глибоко в міжбрів’я стежками лягли?
А вітер космічний на Божій черешні
Всесвітнім світанням гойдає плоди.

Можливо, в цім леті, в тривожні години
Я зможу побачити долю Вкраїни?
І я не здивуюсь, верстаючи шлях,
Зустріти Шевченка у Данте в гостях.

Надія моя, мов зелена смерека,
І щоб не являв там якийсь постулат,
Лиш справжнє народиться з полум’я пекла,
З екліптики духу, з надії і втрат.

Палає крізь темінь галактик роса,
Безмежність тяжка опікає морозом,
Вроста коронарно в мої небеса
І кличе в глибінь фантастичним гіпнозом.

В космічнім масштабі сто літ — одна мить.
Які б не плекались думки полум’яні.
Куди б не злетів, все ж душа защемить:
А що ж там ще глибше в спіральнім тумані?

Міцкевич і Пушкін, Уїтмен, Верхарн…
Небесний екран засвітивсь.
Аритмія
Зникає, втопивши журбу в океан,
І в клавішах сонця звучить літургія.

Мені б зупинитись, хоча би на мент,
Щоб суть зрозуміть галактичних систем.
Та відсвіти спектром лягли на чоло —
Найтяжче на світі великим було!
………………………………………

Всебічно нависа світил карниз
І є пізнань їх кодова потреба.
Та я раз-пораз з трепетом униз
Дивлюсь на Землю з високості неба.

Мабуть, немає інших роздоріж
Над грізною у часі течією.
Внизу маленький місяця леміш
Зійшов в трудах над сонною землею.

Мій дід з Надбужжя — гардівський козак
Носив такий леміш у чуйнім вусі…
А наді мною плине Зодіак
І тоне в планетарній завірюсі.

Весніє над чолом бурштинна даль,
І зірка сходить на шляху крутому.
Веде страшна до неї вертикаль,
Вростаючи у мозок підсвідомо.

Та зводиться день над космічною нивою,
Де сонце, мов лев, із вогненною гривою,
Палає натхненно, горить кров’янисто.
Нуртує зеленим життям хлорофіл,
І все проростає, вкривається листом,
Наповнивши дзвонами звуків ефір.

В польоті незвичнім я — Божий послушник
Лечу до планети по імені Плужник.
На ній Галілей до поета іде,
Усе як тоді — по заслугах, ранжиру
Катів сатанинських на страту веде…
“А все ж обертається”, — чується вирок.

Венозно вдихаю життя часопростір
І чую далекий засніжений постріл,
О, як я відчув це тремкими грудьми.
Щоб крона моя не буяла зелена
Стріляли це в мене, стріляли це в мене
Чи то з Сандармоха, чи то з Колими?

Моторошне щось пророста із глибин,
Стріляли це в мене іще до родин.
В державність мою, в моє листя зелене,
Стріляли це в мене, стріляли це в мене.

Та я, закодований Богом в калині,
З’явився на світ неминучої днини.
Судилось здійснить надзвичайний політ,
Бо мріяв зустрітись з тобою й тобою,
Обнять рідне слово сягнисто з любов’ю,
Шевченка нести у світи заповіт.

Втомився від втрат (та ні слова про стогін),
Я в мислях складаю зразки антологій.
У них оживають забуті, забиті,
Що маками доль пломеніють у житі.

Багряний, Хвильовий, Куліш, Зеров,
Йогансен, Семенко, Влизько, Досвітній…
Планети Ваші — то моя любов —
Сузір’я волі у жорстокім світі.

Літати в собі — то моя рання звичка.
Я Всесвіту щойно побачив обличчя.
Акордяться звуки в гучних кольорах —
Червоне і чорне освітлює шлях.

Ген — Рильський, Павличко, Бажан,
Вінграновський,
І кличе в глибінь нерозгаданий простір,
І Слово про Матір зрина над віками,
І пахне дорога моя полинами.

Та, скинувши в безмір хмарище досад, —
Побачивсь мені Вінграновського сад.
То з прадідів сад, що буянням не стих,
Спішу суть оглянуть небесну зблизенька,
А сад у плодах, ніби день золотих,
Крильми нахилився у думи Довженка.

І кров галактично в мені палахтить,
Не можу в польоті спинитись й на мить.
День світло-блакитний, дрімуча ніч тьми
Мене огорнули тугими крильми.

Летіти — лечу, щирий мрійник та лірик.
Убралась в світання планета — Олійник.
Щось сонцю щебече там ластівка сива
(Вдовина давно побіліла коса).
То мати в турботах журливо-красива
Тримає над сином тяжкі небеса.

Дорога іскриться в глибінь Козерога,
І в душу закралась палюча тривога.
Схиляється день в небуття кароокий.
Непотріб спада, мов із леза меча, —
Відкрилась вишнева планета Драча,
Даруючи серцю високий неспокій.

Шукаю свою, та не бачу в тумані,
А думи у Всесвіт летять полум’яні.
Раптово розтанув рожевий туман,
Вбираючи далі, примружились очі.
З’явились планети — Засенко, Мовчан…
Чому ж тоді біль мій в мені кровоточить?

А сонце горить на ранковому прузі,
Де хмари червоні пливуть, як медузи.
Чому ж моє небо в мені заболіло —
Тяжка понад силу моя висота.
Летить в поетичних світах “Наутілус”,
І дума стокрильно пашить на вустах.


Торбинку я взяв у політ жолудів,
Щоб висіять дух запорізьких степів
На трасах орбіт.
Щоб не знати журби,
Щоб радість гриміла в польоті весною,
З Надбужжя ще взяв срібну парость верби,
Щоб дихать в польоті красою земною.


Звертаю із траси на мить світлолюбо
Відвідать планету — імення їй — Дзюба!
Над нею неміряна висне блакить.
Планета його — то плодюча долина,
Там скрізь розгорілась червона калина.
І кров калинова в мені палахтить.

Як музику сфер, чую з космосу Ліру —
Дивлюсь на планету вродливу Телігу.
Лягли між віками єднання мости,
Троянда в духовнім зорить зодіаку,
А хтось говорив: “Не залишиться й знаку” —
І я вже не можу очей відвести.

А ген випливає планета із ночі —
То Бог задививсь Забаштанському в очі.
Поета нога у дзвінкім стремені.
Проміняться очі веселі, видющі
Вдивляються пильно у наше грядуще
Із юної ночі обвуглених днів.

……………………………………

Ще голос мені чийсь почувсь за версту.
В польоті ще творчо я з ним підросту.
В сферичних мелодіях вічності й лету
Все тисне і тисне глобальність тяжка.
Та серце в польоті — вогонь маяка
Росте, розростається в цілу планету.

Вогнем золотим розгорілася днина —
На ймення планета відкрилася Ліна!
Озон. “Неповторність” по світ-небокрай,
Шлях неба Чумацький ятрить глибиною,
Стоїть Геракліт (час спливає рікою),
Вслухаючись в пісню Марусі Чурай.

І я прислухаюсь, ловлю кожний звук,
Кометно планета зрина — Римарук.
Щораз за витком робить глибший виток
В ряснющім цвітінні, та цвіт опадає,
І тягнеться шлейф із живих пелюсток
Із того цвітіння крізь небо безкрає.

Вдивляюсь пильніше в безмежжя далекі,
І думи летять крізь туманні парсеки.
Отут вже не скажеш: “Моя хата скраю”, —
Нема крайніх хат у Господньому Раї.

…………………………………………

Мигтять віражі і фантомний політ
Сягає натхнень, і розхмарився світ.
Веде мене в далеч незмірна любов —
Жиленко, Кир’ян, Лазарук, Іванов.
Шевченки, Ткаченки, Петренки…
Бортняк
І Сом з колисанкою, Стельмах і Влад.
Я радий безмежно побачитись з ними,
Летючи в світи їх шляхами крутими.

Буряк і Баранов, Гриценко, Гризун.
О, скільки в мені пробудилося струн!
Марсюк, Базилевський, Гужва, Талалай —
Я з ними хоч в пекло, якщо вже не в Рай!
Павлюк, Перебийніс, Грабовський, Капустін,
Колесников, Бондар, Пахльовська і Густі.
Ярко, Рабінчук, Каменюк, Якубовська,
Черкес, Черепков, Чернілевський, Яворська.
Бойчук, Богуславська, Герасим’юк,
Береза, Берізка, Богата, Балюк.
Астаф’єв, Гук, Вольвач, Кичинський, Бабій,
Трач, Василашко, Топчій, Ковалів.
Гірник, Матіос, і Стусенко, Батіг…
Даруйте, всю Спілку назвати б чи зміг?
А ще Шовкошитний, Лупій, Пилипчук,
І Горлач, Руденко, Шостак, Стриженюк…

Пора повертатись — дорога не рання,
А ген одесную — Баклай та Багряна,
А ще Короненко, Гнатюк, Майданович,
Йовенко, Гей, Довжик, Майданська, Малкович…

Непевність моя розтопилась, як віск,
Лечу до планети під назвою “Ікс”.
Чия ж то планета, чия ж то планета,
Що ніби шукає в думках опертя,
Та звісно одне: то планета поета
Із праху воскресла для правди життя.

Тому мої мрії ніч творчо розстеле,
Запалить сонцями палючих думок.
Почуйте, Плеяди, мій зоряний пеленг
І вийдіть в ефір на зворотній зв’язок.
Та ніби пильнує світи якась варта,
А може, в них хвилі звучання не ті?
Найближче до мрій моїх Альфа-Центавра,
Що теж потонула в німій глухоті.
Агов, Андромедо! У вас є поети?
(Приймач налаштований мій на прийом).
В мені інтернетно крізь мандри далекі
Зажеврілось суті торкнутись чолом.
Нікого. В безмежній безодні — ні звуку,
Та Всесвіт запалює глибші світи,
Наставив з сережкою місяця вухо,
Зірками надії мій шлях засвітив.

З’явилася куля вогнисто з безодні.
Парує рілля, щось там сіє Холодний.
А в мене у грудях — німий холодок.
На мій переліт якось дивиться збоку
Ядучо-колюче, та бачить глибоко,
І пломінь шугає з розкутих думок.

“Вмоча він перо в материнську сльозу”,
А хтось із рогами стоїть поблизу —
А євнухи духу валують: “Ура!”
І душать спекотні волання щосили —
Гвалтуючи правду тяжку з-під пера —
Яка видирається “Криком з могили!”

Я спрагло відчув той з могили мотив,
Служив він кому? Що ж тоді заслужив?
Таким не даються державні пости,
Такі були завжди одвічні ізгої,
У кому палає вогонь лютий мсти,
Тому не минути дороги тяжкої.

Хтось туза когось, хтось безбожно краде?
А докази де? “І шумить, і гуде”...”
— Я чула. — Я чув, — люта заздрість пече,
Чому ж мовчите ви, всезнавці, про це?

Хоч кров’ю пропахла жорстока доба,
Та сум мій надії в світання накрапав.
Мене не цікавить затята вражда.
Я завтрашній день бачу в мудрих накрапах.

Лечу не піддамся ніяким рахубам —
Голота, Дроздовський, Чистяк, Диба, Рубан…
І сила мене відцентрова виносить,
І я вже, здається, лечу на краю,

Де лан хтось пшениці на Круглику косить,
Щоб сіялись зерна у душу мою.

Пізнав. Гей! Василю! Позичиш насіння,
Щоб “Зелен твій день”
Розгорявся корінням.
А він косарює. Пшениця гарненька:
“Ти, — каже, — позич перш за все
в Симоненка!”

В мені двиготить сила духу — єднання.
Хай навіть я вмру — та скажу на прощання:
“Щоб родом козацьким гордився весь світ,
Щоб люд дивувала слов’янства держава,
Гартуймось, братове, в один моноліт!”
І зникне: “Ганьба!” І відродиться: “Слава!”

Є сонце над нами — одна булава,
І магма вулканна ще в жилах жива.
Достойна на світі лиш та жити нація —
Яку вседержавна єдна гравітація.

Яке ж ворохобство встає навкруги,
Ненависть залила надій береги,
І кожний себе випинає в герої.
Зачумлена ядом Вітчизни ріка,
Із чорного зла чорне зло виника,
А де ж джерело віри-правди святої?

“Для чого вписав ти ще й цього, скажи?
Летів би собі у світах навкоси.
Чому він урівень стає із добою,
Хоча є по суті — звичайне ніхто!
За що возвеличений в слові тобою
Навіщо відкрив ти для нього вікно?!”

Та диха ритмічно розмірений пульс,
І Всесвіт лягає на звірений курс.
А хто ж там за пультом стоїть день і ніч,
Щоб сіялось світло добром з наших віч?

До кого не встиг — не журіться, братове,
Хай дійством державним вулканиться слово!
Ніщо не загине — життя молоде,
Вогнем плодоносним гартується криця.
Посіяне в душах — на небі зійде,
По вінця наповнить духовну криницю.

І я прислухаюсь до імені звуків,
Звучить Демиденко, Луценко і Луків.
Лунають з планет їхніх Божі пісні,
І дихати легше в польоті мені.

І сум мій за сиві тумани відчалив,
Дивлюсь, як планета кружля — Чілачава.
Щось давнє-прадавнє в мені ожива:
Побачив я витязя в тигровій шкурі —
Грузинський орнамент, та рідні слова.
Звучать Чорним морем на древній бандурі.

А скільки планет тут розвіяно в прах,
Хто дбав про життя лиш на власних щаблях.
Тож іскра висока погасла в них Божа,
Бо словом святим торгувати не можна.

Ти думав, що слово твоє — то твоє,
Та Бог не для тебе те слово дає!
Вклада у вуста пелюстинку вогню, —
Глагол боротьби, правду кидати в очі,
І сіяти мислі живущо-пророчі,
І з гордістю долі ставати на прю.

Пливе, мов сновида, безформений пил, —
Не взяти його на партійний копил…
І я вдалині бачу кулю вогнисту
За Божим велінням наповнену змістом.

Нехай ще сьогодні то terra incognita
І творча її не відома тектоніка.
Не можна забігти в життя наперед,
Дізнатись з народження: хто той поет?

Народиться він! В цьому сенс, в цьому суть.
Кому ж то ген янголи душу несуть?
І хор їм небесний співає молитву,
І співу лунає органна яса,
На подвиг, на працю, на щастя, на битву,
Бо Іскра Господня в огні не згаса.

До нього лечу у нестримному леті.
О, скільки у нас не родилось поетів?
А скільки загинуло в голодомори,
Щоб ми не звелися державно на ноги.

Можливо, вже був невідомий месія,
Та ворог кістьми край козацький засіяв.
Ні, дух не загине повіки свободи, —
Не згине безслідно борні магнетизм.
Ми всі є предтеча великих народин
Із віри святої і попелу тризн.

А, може, лежить він уже в сповитку,
Можливо, він матиме долю гірку?
Не смійтеся, зайди, лукаво ворожі,
Бо слово вже наше стоїть на сторожі.

Обабіч мигтять, пролітають комети,
В нічному склепінні — то душі поетів.
І я їм шепочу у творчім натхненні:
— Будьте благословенні!
Будьте благословенні!!
Будьте благословенні!!!

……………………………

А що ж там ген-ген на незвіданім прузі
Встає полум’яно в кипучій напрузі?
Зі мною стилет мій, зі мною мій стилос,
І янгол щомиті політ окриля
Летить в поетичних світах “Наутілус”,
Летить крізь безодню маленька Земля.

(Публікується зі скороченнями)

Іван Гайворон,
«Українська Літературна Газета», №13(45), 01.07.2011

Під цинобровим небом

…Під цинобровим небом,
у срібному морі,
струменить на припливі
злотаве клоччя.

Там, під цинобровим небом
ширяємо Ми – Двоєдиний,
злитий зі своєю шакті,
зрощений на субмолекулярному рівні.
Не колишеться пара лілових крил.

То була лише мить:
під цинобровим небом,
зі срібного моря,
лізе на берег
злотаве клоччя.
Зміїться,
вгризається в берег,
проростає віттям,
галуззям,
золотим верболозом,
вкривається цвітом чудовим…
Кліп! – і нема.

(В цьому разі, за Вищими Настановами, подається трубний сигнал).

Ми не могли помилитися.
Біороботи нашого типу,
як зазначено в супровідній документації,
«відрізняються_винятковою_стійкістю_до
_непередбачених_впливів_будь-якого_походження».
Але рішення не обговорюються…

Та все одно, Ми бачили, як
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте
золотий верболоз!

… Коли Нас розстрижуть на бозю,
на вогняний стовп для якогось галактичного племені,
Ми спокійно та без жалю скоримося Високому Рішенню,
а поступово скоримося й диким молитвам.
І коли навчимося насолоджуватися духом смаленого жиру,
і коли нас уже вважатимуть Єдиним, але Одним,
і коли нас, не спитавши, оселять у золотій скрині,
Ми… Я… все одно співатиму ночами про те, як
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте,
шелестить
золотий верболоз.

… А коли я нарешті здихаюся того бозтва,
то подамся в найкращий світ,
спеціальний світ для розваг,
хоч на одне перевтілення,
бо й тут не без проблем:
зла все менше.
Заморожено черги в середньовічні міста,
на геть усі війни.
Годі й мріяти пробитися
на острів прокажених
або в жертви Чорнобиля.

Залишається махати смолоскипом,
бити морду антифа,
вчити «Кацапи» напам’ять.
Влітку до табора – набивати руку,
співати коло багаття.
Взимку, після борщу та сексу –
писати вірші про нескорений дух нації,
а божок із РУДН ім. Патріса Лумумби
коментуватиме їх на Стихирі
чистісінькою суахілі: «КГ/АМ».
Я лише посміхатимуся в екран нетбука,
бо попереду стільки цікавого:
опційно багато пригод,
можливо, зрада і скрута,
а потім дефолтна смерть,
чимдорожча – страшніша.
(Але найстрашніша мені не по чину).

Вечорами ж, коли вирине давня туга,
напівзабута, як темно-лілові крила,
Я вийматиму з холодильника пляшку пива,
і, помалу всотавши бархатисту вологу,
споглядатиму, як там, усередині,
під цинобровим небом,
біля срібного моря
цвіте,
шелестить,
осипається
золотий верболоз.

11.06.2011

================

цинобра - то кіновар

Ірина Гей,
«Перламутрові сни» - http://irynahei.blogspot.com

Треба торкатись небесом не дахом...

Треба торкатись небес не дахом,
звуки штовхати не лише ротом,
щоб на Землі народившись птахом,
вмерти за хмарами. Зорельотом.
Міцно уп‘явшись в обріїв грані,
вітер розкрають пазурі ватри:
ми проростаємо із курганів
позначками на зоряних картах.
Місто – істота з бетону й сталі –
на ліхтарі трощить власний панцир,
далеч стає далечіні далі
й ватри зростають в протуберанці,
в котрих, видовжуючись моторно,
будь-який промінь життя є ниттю
й час набува просторової форми –
простір викрешує з себе миті,
роблячи рух цей власною суттю,
і, відкидаючи тіл заваду,
стрімко минуле стає майбутнім,
дихання навіть лишивши ззаду.
Люди, боги, інопланетяни,
кинуться в вир цієї гонитви
і, опромінений почуттями,
космос опівнічний вибухне світлом.

Олексій Кацай,
«Перебендя-Space», «Міжнародне філософське-космологічне товариство» - http://www.bazaluk.com/conference/perebendya-space-kosmiceskaya-lirika.html

неділя, 10 липня 2011 р.

Холодно й біло, і звуки промерзлого міста...

Холодно й біло, і звуки промерзлого міста
Тихнуть, як меццо-сопрано в порожній залі.
Вийду за місто і стану – astro turisto –
В жовтім тумані околиці, мов на вокзалі.

Де зореліт мій і де моя зірка зоріє?..
Сонно і синьо, і в сьомому небі – німотно,
Як у країні, де не збуваються мрії,
Як у романі, що обірвався на motto…

Надія Степула,
«Українська Літературна Газета», №7(39), 20.04.11

НАСА набирає "мисливців"-добровольців для пошуку нових планет

НАСА та Університет Південного Іллінойсу розпочали проект під назвою "льодові мисливці" (IceHunters), участь в якому доступна для всіх, хто бажає допомогти вченим у відкритті нових космічних тіл у поясі Койпера, повідомляє прес-служба Південно-Іллінойського Університету. Новий проект НАСА спрямований на вивчення об'єктів, що населяють так званий "пояс Койпера" - область Сонячної системи, яка віддалена від Сонця на відстань в 55 астрономічних одиниць (одиниця дорівнює відстані від Землі до Сонця).
Вчені хочуть використовувати допомогу добровольців для вивчення світлин цієї частини Сонячної системи, аби визначити об'єкти, що становлять особливий інтерес для науки. НАСА в 2006 році запустило автоматичну станцію New Horizons. Основна мета зонда - дослідження Плутона і його супутника Харона. Після того, як станція завершить їх вивчення в 2015 році, вчені планують розширити місію "Нових Обріїв" і відправити апарат до об'єкта в поясі Койпера, який і виберуть за допомогою добровольців.
Для цього "льодові мисливці" повинні будуть уважно вивчити спеціальні знімки сектора пояса Койпера, що прилягають до траєкторії руху New Horizons, і визначати, які з об'єктів реально існують, а які є плодом графічних спотворень. "Коли ви шукаєте щось особливе в каші з нечітких зображень, отриманих в ході реальних спостережень, іноді комп'ютер не здатний замінити людське око. (Наш проект) приверне сотні нових очей для роботи над цим завданням", - відзначає один з членів дослідницької групи Джон Спенсер (John Spencer) з Південно-Західного дослідницького інституту в місті Сан-Антоніо (штат Техас).
Це не перший подібний проект, в якому вчені намагаються задіяти сили добровольців для вирішення складних і ресурсномістких обчислювальних завдань. Так, на рубежі XX і XXI століть були паралельно організовано декілька розподілених обчислювальних мереж, що використовують обчислювальні потужності комп'ютерів добровольців під час простою.
Наприклад, найбільш популярна на сьогодні обчислювальна мережа BOINC, організована каліфорнійським інститутом Берклі в 1999 році, задіяна у вирішенні цілого спектру завдань, в тому числі й виявленні позаземного розуму (проект SETI@home) і визначення просторової структури складних білків на підставі заздалегідь відомої послідовності амінокислот (Rosetta@Home). Крім того, фахівці розробили інтерактивні програми, які дозволяють добровольцям не тільки надавати в розпорядження дослідників обчислювальні потужності своїх персональних комп'ютерів, а й намагатися вирішити ці завдання самостійно.
У 2008 році вчені Інституту Берклі розробили комп'ютерну гру Foldit, в якій гравцям пропонувалося самостійно "зібрати" білкову молекулу з готових "будівельних блоків", чия сполучуваність залежала від реальних хімічних і фізичних властивостей амінокислот. Як показав досвід, багато людей більш ефективно справляються з цим завданням, ніж найпотужніші суперкомп'ютери, що стимулює вчених залучати все більше добровольців для вирішення таких завдань.
НАСА у співпраці з компанією Microsoft в 2009 році розробило комп'ютерну гру "Be a Martian" (англ. "Будь марсіанином"), в якій гравці допомагали вченим вивчити історію формування червоної планети, її геологічні особливості і відстежувати зміни на її поверхні.
http://www.rian.ru/science/20110622/391648226.html

Як місяць у вечірній час...

Є. Ісаєву

Як місяць у вечірній час
Зарослого торкнеться тину,
Здається у вікні не раз:
Він з віття зітканий, із диму.

В імлі пливе по небесах,
Притрушений алмазним пилом.
Неперевершена краса
Понад глибоким небосхилом.

Розгадуючи суть століть,
Над водами й материками
Мчить місяць, поміж хмар летить,
Неначе Всесвіт кинув камінь.

Снить таїною із пітьми
Крізь Всесвіту вогні далекі.
Немовби дивимося ми
Через віки, через парсеки.

Євген Антошкін
(переклад - А.Криловець)

Зоряні катрени

Виринає постать Аеліти
З хаосу космічної пітьми.
З мого давнього


Дивиться Аеліта.
Погляд небесно карий:
– Дядьку, минає літо.
Я вам прийшла, покара.

– Зоряна Немезидо,
Кутаєш тіло пледом?
– Холодно, бо лібідо
Ваше немов альбедо.

Місяць-всевідець – повня –
В душу містичним зраком:
– Скільки від Риб до Овна
Мчати навспак зодіаком?

Homo sum. Тимчасовість.
Грішне humani nihil.
– Місяцю, чом у совість
Дивишся, мов у книгу?

– О Андромедо, все я
В тебе спитати хочу:
Робиш ти що?
– Персею
Тчу із зірок сорочку.

– Зоряна Афродіто,
Ти Немезиду спиниш?
Ненарожденні діти –
Бульбашками у піні.

Погляд безодні карий.
Неба глибокий Світязь.
Сонце! – це злочин Ікара.
Рвався до світла витязь.

3 липня 2011 р.

Анатолій Криловець,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/302

2100

1

в досить-таки мерзотному,
рівно дві тисячі сотому,
із потойбіччя Місяця
/ріжками вниз – пейсатого/,
вірша тобі писатиму:
хай непоети бісяться!

вроками_болем_сказами –
більма зірок над базами
/конкретизую – сучі!/.
як тобі в тому Києві –
він мені мозок виїв, і...
я за тобою скучив…

2

Київ тепер провінція.
повен по самі вінця я
/псевдо/глямурних вражень.
та, попри щем_лещата.com,
перехворів Хрещатиком,
Києве – друже_враже!

кара ліричним способом
/Tatchyn... it is impossible!/:
Місяць – до шиї – лезом!
вірую в кров_і_тіло! …ця
відстань на двох не ділиться,
бо у остачі безум.

3

міжособистий вакуум
я татуюю знаками
і у безмежжя вию!
пообіцяй любов мені
в місті людської повені,
щоб обломився Київ!

без варіантів граю я:
літери ділять зграєю
трагікомічне серце!
все, що до тебе складено,
пахне вином і ладаном –
я без вагань би стер це!

4

ці небеса – недоєні!
скіф не чумак, а воїн! і
егоцентрично тужить.
маю одне пояснення
в місті нудьги_й_ув’язнення…
Києве – враже_друже!

винен у всьому він… і ця…
як її… з_Бугу_Вінниця.
тільки у кров не всотуй –
місто, куди дійти мені
/іменем неба_вимені!/
в рік двадцять_сотень_сотий.

Сергій Татчин,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/237

Зорі падають в серпні

Зорі падають в серпні
на сполохані квіти.
Плачуть миті нестерпно,
як малесенькі діти.
Плаче серце від болю,
мліє серце від ласки.
Там, де падають зорі,
пеленається казка.

Зорепадами зорі падали,
ворожила ніч зіллям-звабами.
Місяць лагідно долю згадує,
соловей в саду серце радує!

З неба падають зорі -
торжество і страждання,
відблиск в росах прозорих
феєрверку кохання.
Плаче серце від болю,
мліє серце від ласки.
Там, де падають зорі,
пеленається казка.

Так во ім"я любові
салютує безсмертя -
з неба падають зорі,
зорі падають в серпні.
Плаче серце від болю,
мліє серце від ласки.
Там, де падають зорі,
пеленається казка.

Ігор Федчишин (Борода),
«Поезія та авторська пісня України» -
http://poezia.org/ua/personnels/378

Пауза

Час влаштує нам тишу в ефірі...
Простір вимкне усі двигуни...
Від народження замкнені в шкірі,
ми є бранцями речовини,
ми ув‘язнені у зорельотах,
ми прив‘язані м‘язами до
відцентрових сил на поворотах,
як до щогли вітрила „Арго”.
Бути ж маємо самі ми вітром –
в борг узявши проміння зірок,
повертати його світу світлом,
ставши джетами чорних дірок!
Тож, в своєму згораючи тілі
перед тим, як з‘явитись з пітьми,
губи стисни, як тишу в ефірі...
І ввімкни всіх сердець двигуни.

Олексій Кацай,
«Перебендя-Space», «Міжнародне філософське-космологічне товариство» -
http://www.bazaluk.com/conference/perebendya-space-kosmiceskaya-lirika.html

В якості ілюстрації використана картина Г.Терещенка "Перехід до променистого стану"

понеділок, 11 квітня 2011 р.

Прозріння


Я вийшов в небо. Ще цвіли зірки
Та вже впливало сонце у зіниці.
Внизу текли вінки з глибин ріки.
А поряд зависали літаки
І мерехтіли променями птиці.

Я йшов у синь, у чисту дивину.
Понаді мною тільки Бог світився,
Вінки пустивши на мою Десну,
Де глибинів мій рід, що там світився.

І з височин були такі малі,
Такі мізерні всі земні осмути,
Коли ось так – лиш зорі при крилі
Та раннє сонце в голубій імлі,
Тебе до себе ладне пригорнути.

Я йшов і відчував, що вже утік
Од марноти чеснот, що душу крають,
Вкорочують по корінь куций вік,
Мертвлять тебе, самі ж не помирають.

Я сам до себе виріс, як прийшов
У небеса, де лиш душа літає.
Між мною й світом розійшовся шов,
Але минуле ще бунтує кров
І в світ облудний з неба повертає.

Та навіть те падіння з висоти
Уже як переорана дорога.
Бо хто у небо зважився іти,
Того не спинить жодна засторога.

Леонід Горлач,
«Українська Літературна Газета», №5(37) 11.03.2011

По дикому тунелю часопростору


(Уривок з роману Г.Бенфорда «Страхи Фундації»)

Просторові тунелі являють собою, строго кажучи, зовсім не тунелі з одним входом і одним виходом, а справжні лабіринти. Найбільші з них тримаються декілька мільярдів років; жоден тунель, ширший за сотні метрів у поперечнику, на пам'яті людства ще не сплюснувся. Маленькі тунелі можуть проіснувати декілька годин, днів, на крайній випадок рік. У найдрібніших траплялося, що вхід сплющувався ще до того, як корабель досягав виходу.
Перед сплющенням тунелі випускали нові, недовговічні відгалуження - так звані дикі тунелі. Через деформації в часопросторі, зроблені рушіями корабля, ці тунелі із самого початку були неповноцінні й нестійкі. Коли вони сплющувалися, хвиля деформацій котилася в усі боки далі.
Біля Сарка сходилося сім просторових тунелів. Один з них перебував при смерті. Він тягся на одну світлову годину й породив уже безліч диких тунелів, шириною від півметра до декількох метрів.
Декілька місяців тому з'явилося досить велике дике відгалуження. Природно, Імперська ескадра ані сном, ані духом про нього не відала. Всі тунелі були взяті на облік і обкладені податком, а тому вільний перехід вважався золотим дном. І частенько планети не поспішали доповідати про новий тунель, поки він благополучно не розлітався в атомному вихрі.
А до того пілоти поспішали вичавити з нього все можливе й контрабандою водили торгові кораблі. Дикі тунелі могли сплющитись в лічені секунди, а тому перельоти по них був небезпечними, високооплачуваними й ставали легендою.
Пілоти, що літали по диких тунелях, належали до того сорту людей, які любили ризиковані справи, немов хлопчиськи, що їздять на велосипеді «без рук», з тією лише різницею, що ці їздили за скажені гроші.
Як не дивно, але такі діти виростають, вчаться життю й іноді навіть платять податки, але внутрішньо вони не змінюються ані на краплину.
Лише справжні зірвиголови наважувалися вести корабель по хаотичному лабіринту дикого тунелю. Природно, ризик коштував того. Вони виживали й використовували відвагу та відчайдушність для отримання небачених прибутків...
…Пілоти ніколи не будують планів на майбутнє й не прораховують маршрутів, немов від цього страшний і непередбачуваний дикий тунель може стати більш безпечним і зачинитися не відразу. Вони воліють вести корабель навпростець через крижаний простір тунелю, де гравітація стрибає, а час і простір трохи викривлені. Під пілотським сидінням знаходиться маленька, але потужна катапульта, яка в небезпечній ситуації вистрілює пілотську кабіну вперед, до виходу зі смертельної діри.
Жодних інших технічних засобів безпеки вмонтувати в малюсіньку кабіну однаково не вдалося б. До того ж тунелі жили своїм електромагнітним життям: раптові спалахи блискавиць, блакитні розряди, червоні магнітні бури, що проносилися по тунелю, немов згубні смерчі. Електроприлади зазвичай відмовляли, коли в тунелі бушував черговий буревій. Керування в більшій мірі було ручним. Безнадійно застаріле, але зробити тут було нічого не можна...
…Дикий тунель сповістив про себе посиленням вібрації. Він перебував край жерла головного просторового тунелю, що яскраво світився на відстані.
Імперські кораблі патрулювали вхід у головний тунель, не звертаючи уваги на дике відгалуження. Платили їм погано, і вони ревно гальмували всі торгові судна, що прагнули проскочити по головному тунелю.
Гері іноді випадало проходити крізь тунелі на великих туристичних кораблях, у циліндрах довжиною в декілька десятків метрів. Кожний такий прохід був стрімкий, і рух по ньому ретельно регулювалося. Він бачив стіни головного тунелю й звивисті коридори в його нутрощах, що мерехтіли далеко осторонь.
Їхній дикий тунель, що майже перестав обертатися, міг сплющитись у будь-яку хвилину. І слабке тремтіння вказувало на близьку кончину. «І, може бути, ми...» - подумалося Гері.
– Вектор відхилення несуттєвий, – доповів він.
– Точка сходження двоїться, перевір, – відгукнулася Дорс. Просто як у завданнях, які вони недавно вирішували.
Але їм назустріч рухалася й кружляла жовта, пурпурна по краях, сфера. Просторово часовий прохід. Вузький, темний по центру…
Гері охопило жагуче бажання зникнути, повернути назад - зробити що завгодно, аби не стрибати в цю страшну вузьку пащу.
Дорс зажадала розрахунків. Комп'ютери послужливо надали цифри. Почалося трясіння.
Не допомогло й те, що він, у принципі, знав, що відбувається в тунелі за законами фізики. Просторові тунелі втримуються відкритими під впливом негативної енергії, силою антитиску, що з'явився ще під час виникнення Всесвіту. Негативної енергії в тунелі вистачило б для створення чорної діри такого самого радіуса.
Отже, вони наближалися до простору з неуявною щільністю. Але небезпека загрожувала лише на вході, де тиск може роздрібнити їх на атоми.
На вигляд цей круглий вхід, схожий на бичаче око, здавався цілком безпечним. Але одна лише помилка й...
Навантаження зростало поштовхами. Дикий тунель тепер перетворився в чорну сферу, оточену нестерпним сяйвом.
Занурення!
Зненацька Гері відчув безпомічні судоми їхнього кораблика. Усього два метри в поперечнику, енергії не вистачає, захист тримається на чесному слові… За спиною Дорс, бурмочучи, диктувала числа, Гері перевіряв їх по приладах… а внутрішній голос репетував, надриваючись, про нищівну безнадійність і швидку та невідворотну загибель.
Знову запаморочилось в голові, до горла підступила нудота, як на вулицях Сарконії. Не клаустрофобія, а щось більш моторошне й темне: тваринний жах смерті. Він весь задерев'янів, дихання перехопило.
– Вектори наближаються до нуль сім три, – продовжувала Дорс.
Її голос був такий спокійний, рівний, живий. Він увесь віддався зачаруванню її голосом, немов піснею сирени, і зумів упоратися з панікою, що охопила його.
Тремтіння останньої корекції курсу судомою віддалося в його хребті. Збільшення швидкості…
Над ними розірвалася величезна, блакитна із золотом, блискавка…
…гудіння. І вони вискочили по іншу сторону тунелю, у п'ятнадцяти тисячах світлових років від Сарка.
– Цей старий професор… був скажено прав, – видавив Гері.
Дорс зітхнула, лише так виказавши потрясіння.
– Ідеї про буття мерхнуть… перед самим фактом буття. Так, любий мій. Життя – це набагато більше, ніж розмови про нього…

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі...

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
У вічності протяжно.
Душно занадто в сьогодні.
Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
І доля погладить мене, наче відьма кота.

Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
Небо своє переплів.

Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
І падають зорі...
Й висять на ялинці цукерки...

І предки далекі до мене ідуть з НЛО.

Ігор Павлюк,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/15

Для ілюстрації використана картина О.Ішина "Свідки НЛО" - https://graftio.wordpress.com/2011/04/05/50/

Ольвія, Мигія та Гілея...

Ольвія, Мигія та Гілея...
Зоряної карти Птоломея
Віднайшов уривок на шляху...
Із Александрійської читальні!
Видива далекі і печальні
Бачу в українську ніч суху.
Я вже й так живу – ось-ось зневірюсь.
А тоді беру до рук папірус –
Небо, що зосталось од вогню...
Ці плеяди, зорі понад хмару
Не світили шейхові Омару,
Ні його пророку, ні коню.
Тут осот і тут – сухе безмов’я.
Серед степу – Середземномор’я
Із Александрійським маяком.
І стою в задумі я пророчій,
І з небесних обгорілих лоцій
Змахую сузір’я рукавом.
Слухаю цю твердь. Господнє вухо
В небо нашорошене, а – глухо...
Шлях Чумацький впав у глиб ріки.
Господом, Зевесом і Аллахом –
Обгоріле небо понад шляхом,
І папірус вічний, і – зірки...

Дмитро Кремінь,
«Українська Літературна Газета» -
http://www.litgazeta.com.ua/node/32

І полетить моя душа...

І полетить моя душа
крізь перекошені сузір’я
скоріше від земного світла,
скоріше від живої думки.
І, може, хоч душа збагне
цю божевільну неосяжність,
оцю незміряну безмежність
міжгалактичної пітьми.
Бо що їй відстані!
Тут вічність
неусвідомлено підвладна
космічній швидкості душі.
…Десь біля віщої зорі
душа в дорозі озирнеться –
і їй засяє в далині
Чумацький Шлях у вишиванці.
Край нього радо заяскріє
жаринка бронзового Сонця,
а може, навіть засиніє
здаля іскринкою Земля.

Петро Перебийніс,
«Українська Літературна Газета» - http://www.litgazeta.com.ua/node/748

Для ілюстрації використана картина Ж.Волл "Дитина Всесвіту" - http://www.liveinternet.ru/users/2957307/post97609423/

Місяцю-князю!...


Місяцю-князю!
Нічкою темною
Тихо пливеш ти
Стежков тяємною…
Ніжно хлюпочеться
Воздушне море,
Так в нім і хочеться
Змить з серця горе.

Місяцю-князю,
Ти, чарівниченьку!
Смуток на твойому
Ясному личеньку.
Із небозвідної
Стежки погідної
Важко глядіть тобі
В море бездонне,
В людськості бідної
Горе безсонне.

Місяцю-князю!
В пітьмі будущого,
Знать, ти шукаєш
Зілля цілющого,
Зілля, що лиш цвіте
З-за райських меж…
Ох, і коли ж ти те
Зілля найдеш?..

16 іюля 1883

Іван Франко,
«З вершин і низин», 1887

Алгоритм


...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...

Олексій Кацай

Для ілюстрації використана картина С.Рахманова "Думки про вічне - 4":
http://artnow.ru/ru/selected/6803/0/picture/0/158921.html?comments

пʼятниця, 28 січня 2011 р.

листи на Землю

[І]

мила, кораблі вже склали зброю,
ждати на підкріплення дарма…
командира стратять, а за мною
стежитиме лазерна тюрма…

мила, страшно, википають очі,
мов річки з екватору Землі,
ну а їхній океан гуркоче,
і сирени квилять на мілі

їхній кисень гірший за отруту,
навіть Київ був би зараз рай
…пам’ятаєш, той пілот з Бейруту –
як він довго вчора помирав…

мила, дипломатія космічна –
курва, куди більша, ніж земна,
ми отут приречені навічно
в просторі безсмертному конать

ні, їм ні до чого наша нафта,
ні всесвітній золотий запас…
а жінки… ти що… це вже занадто…
ще мабуть писатиму…па-па


[II]

я у виправній, а ще Микола,
той, з моєї вулиці, отой,
що разом ми бігали до школи,
потім – в льотну, зоряний конвой…

мила, кажуть, всі ми безнадійні,
ми, земляни, варвари. Земля
нас віками зводила на бійню…
в них ніхто ще й зроду не стріляв…

мила, нас годують овочами,
теплим рисом, зоряним вином,
в мозок завантажують програми,
процедура – рідкісне гівно…

а Микола, каже, помолодшав,
не свербить відірвана нога…
я ж ночами тихо скиглю «Отче…»,
а вони не моляться богам

в них немає міст, нема зневіри,
зон відчужень в пеклі до кісток,
й так велично бродять дикі звірі,
і їдять із рук у їх діток…


[III]

завтра нашу пам’ять буде стерто,
Боже, мила, дні такі сумні…
в принципі, це краще ніж померти, -
тішить мене друг по виправній,

мій Микола в гуморі, радіє…
я ж з останніх чотирьох ночей
три проплакав, видув заспокійливе,
так, що й досі на губах пече,

і заснув нарешті… снилось море,
риби, зчахлі від земних хворінь…
ну а потім – наші осокори,
наші поцілунки на зорі…

мила, більш не можу. Відчуваю,
як очам вагітніти слізьми…
«напишу з галактик. Твій star warrior», -
пам’ятаєш, як сміялись ми?…

мила, прощавай. Страшенно нудить,
з Колькою ж ми, вчора, за землян…
знай одне… останнє, що забуду –
це твоє знеструмлене ім’я.

Борис Терен,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/creatives/2/27154

Твоє волосся тільки припорошить…

твоє волосся тільки припорошить -
і змерзлий Бог, ступивши на стерню,
пропише на дошках нерозголошень
амністію снігам і воронню

й замовить каву перелітний янгол –
пілот авіаліній Шамбали,
і всі слова згусатимуть у ямбах,
мов гусне час у крапельці смоли,

де кожному із нас тоненький клаптик,
де ти – така розхристана й сумна
у шепоті засніжених галактик,
у контурах знайомого вікна…

Борис Терен,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/347

Марсіянська весна

«Міністерство міжпланетних справ просить у командора Михайла дозволу на відвідини». Таке повідомлення чекало на нього вдома і він йому аж ніяк не зрадів. Виходило, його хочуть позбавити відпустки, а це вже було проти всіх правил. Він і без того провів кілька років на Марсі у середовищі тих бісових марсіян, а тоді ще й витримав двомісячний міжпланетний переліт. Тепер йому просто мусили дати спокій хоча б на кілька тижнів! Але ж ні! Повідомлення із міністерства могло означати лише новий рейс.
Сівши в улюблене крісло, Михайло подумав, що повідомлення могло мати й іншу причину. Можливо, хтось звернув увагу на велику кількість багажу, який він із собою привіз. Взагалі-то, нічого забороненого він із Марсу не брав, увесь вантаж пройшов дезінфекцію та сертифікацію. Просто мало хто везе з чужих планет макети первісних марсіянських жител, зразки живопису та книги. Тим паче, що продаж цього всього на Землі категорично заборонений. Це цілком могло б зацікавити Міністерство. Хай там як, а лишалося лише чекати. А поки – можна й розпакувати валізи.
Мініатюрна копія марсіянської пересувної кулястої хижі зайняла гідне місце у серванті поміж ескімоським іглу та українською хатою-мазанкою. Химернішого поєднання годі було й вигадати, та це Михайла лише тішило. Картину пензля знайомого художника він повісив у вітальні. Якийсь час стояв і милувався видовиськом – здавалося, що у стіні з'явилася кровоточива виразка, у глибині якої щось наче рухалося. Михайло вирішив пізніше підібрати до картини рамку, бо від її вигляду його ледь не знудило. Лишалося ще примостити на полиці книгу – і все. Власне, книга найбільше подобала на рурку, обертаючи її в руках, можна було прочитати текст – кожен рядок було написано на окремій тонісінькій пластинці і він з'являвся перед очима читача, заступаючи попередній, залежно від швидкості, з якою оберталася рурка. На улюбленій Михайловій полиці вже стояли томики віршів з різних країн, у яких він побував. Деякі, як то німецького Рільке та англійського Честертона, він читав з легкістю, а ось книги угорського та російського поетів зі смішними прізвищами, він заледве розбирав – бо не знав мови.
Марсіянська книга виглядала поруч акуратних невеличких томиків напрочуд неоковирно. Марсіяни вже давно перейшли на цифрові носії, тому книгу дістати було не так уже й легко. Але Михайло не міг не потурати власному хобі – з кожного нового міста він привозив книгу поезій. Тож чому робити виняток для столиці Марса? Тим більше, що марсіянську він сяк-так засвоїв, принаймні, міг розуміти мову марсіян та розбирав літери.
Щойно Михайло закрив скляні дверцята шафи, як у двері подзвонили. Він відчинив двері й до квартири увійшли двоє чоловіків. Одного з них він знав – то був сам заступник міністра з питань Марсо-Землянських зв'язків. Кумедний товстий чолов'яга на прізвище Цибульський. Він дотримувався старих поглядів на стиль чоловічого одягу, тому ніколи не виходив із дому без краватки. Інший був одного із Цибульським зросту, але значно худіший. Мав зовсім лису голову й носив окуляри.
Прибульці стримано привіталися й Михайло провів їх до вітальні і запропонував сісти. Цибульський, який, як завжди, стікав потом, попросив собі склянку води і Михайло мусив ходити за нею на кухню. Повернувшись, він застав його окуляристого товариша за розгляданням марсіянської хатини.
– Ваша вода, пане Цибульський, – стримано мовив він.
Якийсь час було чути лише гучне плямкання Цибульського, а потім він нарешті напився й прокашлявся. Це знайоме Михайлові покашлювання напевне означало початок довгої і нудної розмови.
– Познайомтеся з паном Збанацьким, – сказав той і кивнув убік свого супутника.
Збанацький глипнув на Михайла і чомусь зашарівся.
– Дуже приємно, командоре, дуже приємно! – буркнув він і повернувся до вивчення моделей жител на серванті.
– Так ось, – продовжував Цибульський, – хочу насамперед привітати вас, Михайле, із завершенням чергової експедиції...
Він очікувально зиркнув на командора, але той змовчав.
– Гм... Вам мабуть відомо, що наступний рік офіційно оголошено роком Марсу на Землі?
– Оце вперше від вас чую, – озвався Михайло.
– Не дивно, не дивно, – закивав Цибульський, – ви ж щойно звідти... Та про що це я? Ага. Ви знаєте, наскільки великого значення надає наше міністерство культурному обміну між братніми планетами. Це один з пріоритетів нашої діяльності. Це і випуск фотоальбомів, і освітні програми, і ще багато чого... Однак, велика прогалина є у царині, так би мовити, красного письменства. Знаєте чому?
– Мабуть, бо мало хто читає марсіянською? – гмикнув Михайло.
– Абсолютно! – сплеснув долонями Цибульський. – Саме цю проблему ми й збираємося усунути!
– І як, організуєте лікнеп?
– Ні, ми запровадили серію книг „Шедеври марсіянської поезії”.
– Овва! А я думав, це неможливо! І скільки вже є книжок? – отетерів Михайло.
– Поки жодної, – визнав Цибульський, – та, здається, у цій кімнаті ми маємо усе, що нам для цього потрібно. Маємо книгу, яку ви, наскільки мені відомо, привезли, маємо перекладача, – Збанацький на цих словах оглянувся і злегка вклонився, – і маємо...
– А хіба ви знаєте марсіянську? – перебив Михайло, здивовано втупившись у перекладача.
– ...і маємо вас, – життєрадісно продовжував Цибульський, – людину, що знає марсіянську мову й із радістю допоможе панові Збанацькому розібратися в тонкощах марсіянської.
Обидва гості дивилися на Михайла так, ніби вже настало Різдво, а він лише стояв і тупо зиркав то на того, то на іншого, не ймучи віри власним вухам.
– Принесіть книгу, – звелів Цибульський.
Михайло витяг із шафи рурку з марсіянським текстом і сів у крісло. Збанацький сів верхи на стільця й присунувся ближче до командора. Цибульський клацнув диктофоном.
– Думаю, для початку просто прочитайте нам кілька віршів, – запропонував він.
– Ви що, смієтесь? – Михайло починав дратуватися.
– Чому ж сміємося? – терпляче й заспокійливо заговорив Збанацький. – Почувши, як звучать марсіянські вірші, я занотую їх метричну схему, сформую звукопис...
– Шановний! – перебив Михайло. – А чи відомо вам, що в силу відмінностей у мовному апараті землян та марсіян, жоден землянин не може говорити марсіянською? Так само й марсіянин – будь-якою з земних мов! Усі наші звуки вимовляються на видиху, а їхні – виключно на вдиху. Тому я, при всьому бажанні, уголос не прочитаю ні слова.
– Дарма, дорогий командоре, дарма! – відмахнувся Збанацький. – Вимовляйте все на видиху, як звикли, а там розберемося...
– І як я по-вашому зможу відтворити усі їхні чотирнадцять звуків „к”? Це безглуздя!
– Спокійно, Михайле, спокійно! – миролюбно втрутився у розмову Цибульський. – Я певен, що Збанацький обов'язково щось придумає.
– Звісно придумаю, – посміхнувся Збанацький. – Отже, Михайле, спробуємо зайти з іншого боку. По скільки складів у рядку першого вірша у вашій книзі?
– Ніскільки, – відрубав, суплячись, Михайло.
– Ну чого ви, ми ж із вами по-дружньому... – почав було Цибульській, але раптово осікся.
– Ніскільки, бо в марсіянських віршах нема рядків. Увесь вірш – один суцільний рядок.
– Та ви що? – Збанацький був втішений. – Як цікаво, як свіжо! Думаю, ми зможемо прийняти за рядок комбінацію слів що завершується римою, як ви вважаєте?
– Рими теж нема, – похмуро озвався Михайло.
– Верлібри! – ще більше розхвилювався Збанацький, а Цибульській закивав.
– Аж ніяк! – Михайло нервово покрутив у руках книгу. – У марсіянській мові кожне слово має свою, як би це сказати, гучність. Навіть словники вони пишуть не за абеткою, а за цією самою гучністю. Це як таблиця електронегативності елементів...
– Вибачте, таблиця чого? Це літературний термін? – аж підстрибнув перекладач.
– Е-е... ні. Не зважайте. Просто кожне наступне слово у вірші „гучніше” за попереднє. Думаю, таку комбінацію підібрати досить важко. Відкриває вірш слово десь із початку списку гучності – найтихіше, а закриває обов'язково найгучніше із усіх слів, використаних у вірші. Тому рим ніяких нема.
– Умгу... – дивлячись на стелю, Збанацький почухав вказівним пальцем кадик. – Думаю, ми знайдемо якийсь відповідник... Довжина слів, чи кількість голосних... А скажіть, – звернувся він до Михайла, – по скільки у тих словах складів?
– Грубо кажучи, по одному, – Михайлові стало навіть трохи жаль горопаху-перекладача. – У них нема поділу на голосні й приголосні, тому кожне слово – як окремий звук. Не уявляю, що ви з цього витиснете...
– Ой, та що ви! – втрутився Цибульський. – Це ж провідний фахівець у галузі перекладознавства! Він щось придумає! А поки, може зосередимося на змісті віршів?
Михайло зітхнув і обернув у руках книгу – почав неспішно розбирати незвичні знаки.
– Цей про любов, – врешті сказав він.
– Про любов! Чудово! – заметушився Цибульський. – Є цінності, однакові у всьому Всесвіті! Як чудово! Прочитайте нам дослівно, по змозі, командоре!
– З задоволенням, – відповів Михайло і став читати. – „На сонячній стороні планети, дочекавшись сприятливої пори для кон'югації, розплавилися від спеки слизовики. Так і я розпався на клітини з шалу, дивлячись на твої псевдоподії... Але коли два супутника Марсу стане видно на небі й червоний пил із верхніх шарів атмосфери випаде долі, впереміш із кристаликами солі та води, слизовики загинуть, залишивши лише спори. Тому брунькуйся, кохана, доки я поруч”.
Запала лунка тиша. Михайло ледь не розреготався, дивлячись на спантеличене обличчя Збанацького. Цибульський, який за свою кар'єру заступника міністра бачив марсіянина лише на фотокартці, та й то не у період брунькування, прийшов до тями несподівано швидко.
– Думаю, ми мусимо підшукати інші вірші. Можливо, щось не так пов'язане з фізіологією. Філософське щось, приміром. Є там таке?
– Є, – відповів Михайло і кілька разів обернув рурку. – Оце, гадаю, те, чого ви хотіли. „Коли орбіти обох супутників перетнуться в зеніті, їхнє помножене світло упаде на колонію добрих сапротрофних бактерій, уяви, що це нове життя виросло на субстраті твого тіла. Що увесь твій завершений життєвий цикл, від бруньки й до паралічу мозку, лише один виток у нескінченному циклі життєдіяльності бактерій...”
– Ви навмисне підбираєте такі вірші! – з докором зауважив Цибульський. – Невже їм нема про що писати, окрім власної фізіології? Земні поети такого собі не дозволяють! Може є хоч пейзажна лірика?
– Безперечно, – крижаним голосом відповів Михайло, – ось чудовий зразок. „З чим порівняти довершеність червоного простору, оточеного знизу дном висохлого моря, а згори – небом, повним сірих хмар куряви, що опускається, накриваючи поселення? Лише із прекрасними червоними очима коханої, з її зроговілими вилицями та сірими мішками над очима...”
– О, Господи! – простогнав Збанацький.
– Або таке, – Михайло був невблаганний. – „Визирнуло вранішнє сонечко, попаливши вирослі за ніч квіти й убивши заблукалу комаху на льоту. А твоє намисто із ртуті геть випарувалося. Хтось інший збере намистини, коли знову сяде сонце і температура буде нижче нуля”.
– На них не діє ртуть? – здивувався Цибульський.
– Діє, ще й як, – гмикнув Михайло, - думаю, в цьому вірші намисто із ртуті символ минущого і згубного кохання, а ви цього не зрозуміли?
– Добре, що ви сказали! Перекладач обов'язково це врахує; правду кажу, пане Збанацький?
Той лише кивнув.
– Але дивно, – провадив Цибульський, – як негативно сприймається там сонце. Бачте, скільки лиха наробило!
Михайло розреготався.
– Де ж там лихо? Квіти, що ростуть із крижаного ґрунту вночі випускають страшенно отруйний газ, тому всі раді, що сонце їх попалило. Комахи на Марсі через малу гравітацію сягають велетенських розмірів, навіть можуть людину вбити...
– Як чудово, що є такий фахівець, як ви, Михайле, – невпевнено мовив Цибульський. – Може ще прочитаєте нам щось із громадянської лірики?
– Залюбки. „Коли твою ще не розвинуту бруньку вибирають майбутнім президентом, не бійся, а старанно забезпечуй її кровопостачання. Не виставляй на сонце вдень, бо доля всього Марса буде залежати від інтенсивності процесів гліколізу в твоєму організмі!”
– У них вибирають політиків, коли ті ще діти?
– Ні, коли ті ще в зародку, – поправив Михайло, – дуже зручно, повірте. Нація сама виховує собі лідера, зрощує в ньому необхідні якості...
Збанацький істерично гигикнув.
– То що, іще кілька віршів? – Михайло значно повеселів, побачивши, як кисне Збанацький, намагаючись зрозуміти тонкощі марсіянської поезії.
Він читав і читав вірші, час від часу коментуючи незрозумілі місця, про крижані шапки і марсіянські канали, що забезпечували водопостачання тропічним регіонам; про брунькування – єдиний тамтешній спосіб розмноження; про школу, в якій щойно відбруньковані особини вчилися забувати усе, чого набралися від материнського організму – інакше вони не могли засвоїти нових знань... Нарешті Цибульський вимкнув диктофон.
– Ну що ж, думаю, цього буде досить, – вдоволено промовив він. Пане Збанацький, ви задоволені, чи достатньо матеріалу, чи є якісь питання до командора?
– Нєєє... – протягнув Збанацький, важко підводячись зі стільця.
– Ну й чудово, то ми підемо?
Михайло здивовано звів брови.
– То ви хочете сказати, що почули достатньо для укладання антології?
– Ні, звичайно, ще треба імена поетів, але я думаю буде зручніше, коли ви їх на свій розсуд випишете в нашій транскрипції і надішлете через мережу. Думаю, книга буде готова за місяць, ге, пане Збанацький?
– Легко! – прийшов до тями перекладач.
– Ну то бувайте, командоре!
– На все добре.
– І вас, і вас...

***

Минуло менше місяця, коли Михайлові прийшла бандероль із книгою. Він саме готувався до нового вильоту на Марс і боявся, що не встигне побачити переклади Збанацького. Тремтячими руками він розгорнув обгортковий папір і витяг гарно оформлену книжку. Вона називалася „Марсіянська лірика”. Нижче був підпис „переклав з марсіянської Ю.Збанацький, за ред. В.Цибульського.” Михайло навмання відкрив книгу і прочитав:
„О весно-весно марсіянська!
Прекрасний твій чудний прихід...”
Далі читати він не став. Смачно вилаявся і пожбурив книгу у відро для сміття. Він відчував, що станеться щось подібне, але це...
Раптово, командорові спало дещо на думку, губи розпливлися у капосній посмішці.
– О, я вам помщуся, ви в мене пострибаєте! – зловтішно промовив він.
Підійшов до стелажа, трохи в ньому попорпався і поклав у недопаковану сумку поверх змінної білизни невеличкий томик з назвою „Б.-І.Антонич, Зелена Євангелія”.

Володимир Чернишенко,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/497

В якості ілюстрація використана картина М.Пирожка "Марсіянське перенаселення" - http://uartmart.com/ru/authors/Maryan-Pyrozhok/

Небо

Тільки небо не зрадить ніколи
І ніколи не зникне геть…
Може, трохи дощами поколе,
Може, зіркою вжалить, як ґедзь,
Та коли тебе дуже-дуже
До живого життя допече,
Не соромся, скажи йому: «Друже!»
Й посади на своє плече,
Наче синього птаха з казки,
Й пильно в вічі йому поглянь.
Бо лиш небо завжди без маски,
Лиш воно – еліксир від ран.
І не бійсь, що планета котиться
У безодню космічних зіниць.
Хтось помре, але хтось народиться
І в траві лежачи горілиць,
Зрозуміє всевишню істину,
Що над нами цей німб з бірюзи
Хтось планеті пришив до лисини
Мікрониточками грози.

Софія Стасюк,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/283

Зорі, очі весняної ночі!..

Зорі, очі весняної ночі!
___Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
___То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,
___Білі хмари круг неї, мов гори,
Не до нас посила вона промінь,
___Вона дивиться в інші простори…

Інша зіронька личко ховає
___В покривало прозореє срібне,
Соромливо на діл поглядає,
___Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!
___Урочисто й лагідно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
___Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!
___Сріблом міниться іскра чудесна…
Он зоря покотилась, – то гірка
___Докотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче
___Небо зорями-слізьми над нами.
Як тремтить теє світло! Неначе
___Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!
___Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
___І німа для нас книга одвічна…

Леся Українка,
1891,
«Зібрання творів у 12 т.т.», К., Наукова думка, 1975 р.

Серед тієї вічної опари...

Серед тієї вічної опари,
Що в сонці бродить, наче у діжі,
Усе живе приходить до межі,
Де спрагле серце жде для себе пари.

Вони з'являлися, немов примари.
Блудливі очі, погляди чужі,
Байдужі руки, мов слизькі вужі,
Приносили мені пекельні кари.

І я страждав. Та вірити і ждати
Мене навчила голуба діжа.
Де в зорях сходить променеве мливо..
Дихнули груди вільно і щасливо.
Приходь, жадана!.. Вищерблені лати
Ще не роз'їла старості іржа.

Микола Руденко,
«Сто світил», 1991

Міста багаття… іскри облич…

Міста багаття… іскри облич…
вирій галактик…
Кожна істота, будь-яка річ –
вічності клаптик.
Вічність здіймається по шибках
заспаних вікон,
простір потріскує на руках
всім своїм віком
і в космогонію голосів
скручує звуки…
Римами зоряних берегів
снять акведуки.
Вище за них, за рук і за скронь
здертися треба,
щоб повернути людям вогонь,
вкрадений небом.
Десь о четвертій клацне замок –
вернувся ранок...
Джинси, пропалені до зірок,
випере мама.

Олексій Кацай