пʼятниця, 30 травня 2008 р.

Відлунають канонади...

Відлунають канонади, й дві розлучені сестри
Знову зійдуться докупи, істина і тиша,
Й херувим бурштиноокий знову злине догори,
Й пообривані сузір’я в космосі розвіша,
І вони запалахкочуть міріадами облич,
Засміються і засяють променями в житі,
І тоді повірить кожен, що війна – то просто ніч,
І від крику третіх півнів підведуться вбиті…

1990


Юрій Бедрик,
«Цвіт геральдичний», Поетика - http://poetyka.uazone.net/bedryk/

Крик та луна

Змикались міцно
чорні мацавки імли
крізь них точились ми
у небо
вони висмоктували нас
аж до нейронів дна
втекла злякавшись ошелешена луна
із неба
але
зоравши ночі переліг
самотину із себе вичавив наш крик
таки зробивши крок
до гомону зірок
крізь небо
і довго руку подавав
німій луні
але вона сховалась
в теплому багні
під небом
й вигадувала там собі богів
які не мали
раненосних голосів
а крик зникав

за небом.

Олексій Кацай,
СП “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

Чужі небеса з подвійною зіркою

Боумен знов опинився в звичному й звичайному космічному просторі, але з першого ж погляду зрозумів, що унесений на сотні світлових років від Землі. Він навіть не намагався знайти хоча б одне з тих сузір'їв, які з незапам'ятних часів були знайомі й близькі людині; ймовірно, жодної з зірок, що блищали зараз навколо нього, не вдалося б побачити із Землі неозброєним оком.
Майже всі ці зірки були зосереджені в сяючій стрічці, яка опоясувала небо; лише подекуди чорними пасмами її краяли скупчення космічного пилу.
Зоряна стрічка була схожа на Чумацький Шлях, тільки в десятки разів яскравіший. Можливо, це наша Галактика, подумав Боумен, але бачить він її з іншої точки, дуже близької до її ядра, в якому тісняться одна до одної виблискуючі зірки.
Добре, якщо це вона і є - все ж таки не так далеко від рідної Землі… Втім, ні, було б просто дитячістю на це сподіватися. Сонячна система так неймовірно далека, що вже все одно - чи в своїй він Галактиці, чи в найвіддаленішій з усіх, коли-небудь уловлених телескопом.
Він перевів погляд вниз, на планету, від якої відлетів, і відчув нове потрясіння. Внизу вже не було ані гігантського "гранованого" світу, ані якоїсь подоби Япету! Там не було нічого - тільки чорнувато-чорна пляма серед зірок, що зяяла немов двері з темної кімнати, розчинені в ще темнішу ніч. І відразу ж у нього на очах "двері" зачинилися. Не віддалилася від нього, ні, а поступово заповнилася зірками, немовбито те була діра в просторі і її залатали… Він залишився один, зовсім один, в цьому чужому небі.
Капсула поволі розверталася, і погляду Боумена відкривалися все нові дива. Спершу він побачив кулястий згусток зірок - чим ближче до центру, тим густіше вони тіснилися, так що серцевина була вже зовсім злитою виблискуючою плямою. Зовнішні контури кулі розпливалися в ореол з сонць, що поступово рідшав і непомітно зливався з тлом більш віддалених зірок.
Боумен здогадався, що цей величний згусток полум'я - кульове скупчення зірок. Він споглядав те, що до нього людське око могло побачити тільки як змащену плямочку світла в полі зору телескопа. Він не міг пригадати, як далеко від Землі до найближчого кульового скупчення, але знав добре: в радіусі тисячі світлових років від Сонячної системи нічого подібного немає.
Капсула продовжувала поволі обертатися, і погляду Боумена відкрилося нове, ще дивніше явище - величезне червоне сонце, в багато разів більше за Місяця, яким той бачиться із Землі. Боумен міг вільно дивитися на нього; судячи із забарвлення, сонце це було не гарячіше за розжарену вуглинку. Подекуди по похмуро-багровій поверхні текли яскраво-жовті річки, палаючі Амазонки, звиваючись на десятки тисяч кілометрів і потім гублячись в пустелях вмираючого сонця.
Вмираючого? Ні, це було невірне, помилкове враження, яке було підказане людським досвідом і відчуттями, породженими фарбами заходів сонця на Землі та мерехтінням вуглинок, що дотлівали в каміні… А ця зірка пережила полум'яне буяння юності, за декілька швидкоминучих мільярдів років промчала крізь фіолетову, синю й зелену ділянки спектру і нині вступила у вік стійкої, спокійної зрілості, тривалість якої важко було навіть уявити. Все, що було в її минулому, - менше тисячної частки того, що на неї чекало. Історія цієї зірки тільки розпочиналася.
Капсула перестала обертатися; тепер величезне багрове сонце дивилося просто на Боумена. Хоча й руху не відчувалося, він знав, що, як і раніше, знаходиться у владі тих сил, які понесли його сюди від Сатурну. Вся наука і технічна майстерність Землі здавалися безнадійно примітивними в порівнянні з цими силами, що несли його назустріч невідомій, незбагненній долі.
Він напружено вдивлявся в простір попереду, намагаючись побачити мету, до якої його несло, - можливо, якусь планету, що оберталася навколо цього сонця. Але він не помітив ніде ані видимого диска, ані особливо яскравої крапки; якщо в сонця й були планети, він не міг розгледіти їх на зоряному тлі.
Зненацька на самому краю багрового сонячного диска він помітив щось дивне. Там виникло і швидко розгорілося біле сяєво - мабуть, раптове виверження або спалах, з тих, що час від часу відбуваються майже на всіх зірках.
Сяєво ставало все яскравішим, воно голубішало й розливалося по краю сонячного диска, криваво-червоні відтінки якого швидко блякнули перед ним. Усміхнувшись безглуздості своєї думки, Боумен все ж таки подумав про те, чи вже не спостерігає він схід сонця… на сонці. Так воно й було. Над палаючим обрієм сонця здіймалося світило не більше за навколишні зірочки, але таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Крихітна біло-блакитна крапочка, яскрава, як сяйво електричної дуги, понеслася з неймовірною швидкістю упоперек сонячного диска. Мабуть, вона рухалася дуже близько від поверхні свого гігантського партнера, тому що прямо під нею здіймався, захоплюваний її тяжінням, вогненний стовп висотою в багато тисяч кілометрів - немовбито приливна хвиля планети, яка вічно мчить уздовж екватора червоного сонця в марній гонитві за летючим вогником в небі. Вочевидь, ця пронизливо сяюча шпилькова голівка була білим карликом - однією з дивних шалених малих зірок розміром не більше за Землю, але таких, що в мільйон разів перевершують її за масою. Подібні "нерівні шлюби" серед зірок нерідкі, але чи міг подумати Боумен, що йому доведеться побачити таку подвійну зірку своїми очима? Білий карлик пробіг майже над половиною багрового диска - на повний виток йому потрібно було, напевно, всього декілька хвилин, - коли Боумен переконався, нарешті, що його капсула теж рухається. Одна з зірок попереду ставала все яскравішою і почала переміщуватися щодо загального тла. Мабуть, це невеличке небесне тіло є дуже близьким - можливо, воно і є тим самим світом, до якого він летить?..
Але воно наблизилося несподівано швидко, і Боумен побачив, що це зовсім не планета.
З нізвідки насунулось і скоро затулило собою весь огляд тьмяно поблискуюче павутиново-гратчасте сплетіння з металу, протяжністю в сотні кілометрів. По його обширній, мов материк, поверхні були розкидані споруди, величезні, наче міста, але схожі на машини. Навколо них групувалася безліч об'єктів трохи менших, розташованих акуратними рядами й колонами. Декілька таких груп вже промайнули повз, поки Боумен зметикував, що це - армади космічних кораблів і він пролітає над гігантською орбітальною стоянкою. На ній не було знайомих предметів, по яких можна було б уявити собі масштаби тієї, що проносилася внизу, панорами, і тому він не спромігся визначити розміри кораблів, які висіли в просторі над своєю базою. Але поза сумнівом, кораблі були колосальні; довжина деяких, напевно, вимірювалася кілометрами. Корпуси їхні мали саму різну форму: кулясту і яйцевидну, багатогранних кристалів, тонких довгих стрижнів, дисків. Мабуть, це один з транспортних вузлів та ділових центрів зоряної цивілізації, вирішив Боумен. Вірніше, тут був колись такий центр, можливо, мільйон років тому. Бо ніде Боумен не помітив жодних ознак життя; цей, такий, що широко розкинувся, космічний порт був так само мертвий, як Місяць. Боумен зрозумів це не тільки з відсутності всякого руху, а й з інших безпомилкових прикмет занедбаності: в металевому павутинні зяяли величезні проломи - їх пробили астероїди, що блукали тут, наче оси, в неозоро віддалені часи. Тепер це була вже не стоянка зорельотів, а космічне звалище лому.
Він розминувся з будівельниками мертвого гіганта на цілу геологічну епоху: при думці про це в Боумена раптом тьохнуло серце. Хоча й він не знав, що його чекає, але все ж таки сподівався на зустріч з якимись розумними істотами, що мешкають в цьому зоряному світі. Але, вочевидь, запізнився на побачення…

Артур Кларк,

«Космічна Одіссея – 1», Лондон, 1968

Краєвид з падінням

Ти зближався до чорного сонця, яке
Із кружала поволі втікало квадратом,
І розтяв твою постать верховний анатом,
І життя під ножами було нетяжке,
І безмежність текла, як мутнаве багно,
По розкритому в простір слизькому обличчю,
І в судинах робилося тісно сторіччю –
Як воланню дублера в німому кіно.
І дерева, мов зграї роздягнених яг, –
Не пускали, горлали, благали злягтися,
І відпущений пращур між розтинів тисся,
Наче в темінь грабарську відпущений птах.
І довкола – як рев – і самум – і потік –
Між планетами яблука перевертались.
І читались так слабо – і вже не читались
Ієрогліфи вікон, світаючи в лик.
… І нарешті – схибнулася твердь, і лягло
Невідомої ери камінне латаття.
І задумався демон над змістом поняття
В недосяжно-блазенському слові “Було!”

1992

Юрій Бедрик,
«Цвіт геральдичний», Поетика - http://poetyka.uazone.net/bedryk/

В якості ілюстрації використана картина А.Соколова «Чорна зірка»

субота, 24 травня 2008 р.

Я знаю...

Я знаю, що у вічному шумі планет,
Комет,
Місяцеходів і землемірів
Ти завтра народишся янголом,
Богом
Чи
Пітером Пеном.
Літатимеш з німбом над чистим чолом,
А люди гадатимуть – то НЛО,
А люди благатимуть тиші і спокою…
Хтось зі Землі всю кров висмокче,
А, що залишилось, доїсть ложкою,
А потім цинічно швидку викличе.
Заліпить сліди рожевою жуйкою,
А сам помандрує у гори каятись.
Зустріне в дорозі старого вуйка…
А вуйко розкаже про НЛО,
Й про сонце, що, ніби, на Сході зайшло…
І про теракти і демонстрації,
Про тих, хто мали й не мали рації…
А ти вже давно народився янголом.


9.08.04.

Таїсія Заплітна
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1768

Поети і всі-всі-всі на Меркурії

Міжнародна астрономічна спілка (МАС) затвердила нові назви на мапі Меркурія. Об‘єкти були сфотографовані камерами міжпланетного зонду MESSENGER під час нещодавнього його прольоту повз цієї, найближчої до Сонця, планети.
Водночас МАС виробила «критерії», згідно з якими відтепер надаватимуться назви на Меркурії. Наприклад, гори, пагорби та узвишшя отримуватимуть назви кораблів, на яких були здійснені найвизначніші морські подорожі на Землі. Одна з вершин вже отримала назву Beagle на честь корабля Чарльза Дарвіна.
А ось кратерам на Меркурії надаватимуться імена на честь художників, письменників, фотографів та інших людей мистецтва. От деякі з вже затверджених назв:
- кратер Apollodorus (названий на честь грецького архітектора Аполлодоруса з Дамаску, що жив в ІІ ст. до н.е.);
- кратер Atget (названий на честь Юджина арго, французького фотографа);
- кратер Eminescu (названий на честь румунського поета Михала Емінеску);
- кратер Neruda (названий на честь чілійського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури Пабло Неруди).
Члени МАС сподіваються, що опісля наступного прольоту зонда повз Меркурія в 2009-му році список об‘єктів на поверхні планети, що мають власні назви, значно розшириться. Сподіваємося, що колись там знайдеться місце і для українських топонімів. Уявляєте: Кратер Бу-Ба-Бу :))) А якщо серйозно, то чому б не кратер Shevchenko? До того ж, розжарений близьким Сонцем краєвид для цього підходить. Адже ще Євген Маланюк писав, що Шевченко менш за все «кобзар Тарас», а «скорше – бунт буйних майбутніх рас, / Полум‘я, на котрім тьма розтала, / Вибух крови, що зарокотала / Карою за довгу ніч образ».
Тобто, не ображай українських митців, МАС :)

Зоряні рапсодії

Яскрава тиша зоряних рапсодій
Чарує слух, заполоняє зір,
Допоки не зажевріє на сході

Зоря досвітня, що прийшла до гір.
Тому вони і ринуть у Карпати,
Або на Гіндукуш чи на Памір

(Гостинно ж кличуть неосяжні шати) -
Завзяті меломани-слухачі,
А інший контингент - лягає спати

В звичайній тиші - ввечері, вночі...
Чомусь вона їм зовсім не цікавить
Як звична та прозора далечінь -

Глибока, тиха... Чи музична навіть.

Олесь
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/1352

пʼятниця, 9 травня 2008 р.

Моделювання спіралі світу...

Моделювання спіралі світу:
Одне кружальце - одна епоха.
Відколи сонце пішло з зеніту,
Ти не змінилася ані трохи.
Зелена стрічка для тебе - смуток,
Для мене - травень (двадцяті числа).
Збери на вечір дощинок жмутик,
Допоки в хмарі вода не скисла.
Змахни кучерик з чола спіральний -
Одне кружальце - одна епоха,
В сузір'ї Лева заснув днювальний,
Тому готуйся до втечі Бога…

Наталя Клименко

«Поетичні майстерні» - http://maysterni.com/publication.php?id=21751

Лист-2

Мені з безмежжя котрий рік
космічний пише мандрівник
листа, в якому до сих пір
клинопис марсіанських гір
ніким, хто зиркнув був у лист
і навіть мав до цього хист,
нерозшифрований: не треба
читати чужинецьке небо!
І знов летять чернетки тиші
в прозорі кошики луни,
а він, дивак, все пише, пише
чорнилом синім таїни…

Зростає кипа папірців —
в планети зібганих світів!

Олексій Кацай

«Дзвони Атлантиди», “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

NASA висадить астронавтів на астероїд

В наступному місяці працівники двох центрів NASA – Космічного центру ім. Джонсона та Дослідного центру ім. Еймса – опублікують працю, в якій буде запропоновано відправити пілотовану місію до астероїда 2000 SG344, повідомляє британська газета The Guardian.
В 2000 році вважалося, що 2000 SG344 в 2030 році можу зіштовхнутися із Землею, при чому ймовірність цього достатньо висока: 1 до 500. Наступні спостереження, одначе, показали, що реальна небезпека значно нижча і, хоча астероїд буде неодноразово наближуватися до Землі, зіткнення не очікується.
Діаметр 2000 SG344 складає близько 40 м, маса, за даними програми NASA з дослідження навколоземних об‘єктів – близько 70 тисяч тонн. The Guardian наводить іншу оцінку – близько мільйона тон.
За даними газети, інженери запропонують відправити корабель «Оріон», який має прийти на зміну шаттлам, в подорож до астероїда й назад – загальною тривалістю від трьох до шести місяців. Двійко астронавтів проведуть на поверхні астероїда тиждень-два.
В праці (один з авторів – Роб Лендіс, інженер в Центрі імені Джонсона), яка буде опублікована в часопису Acta Astronautica, стверджується, що експедиція дозволить дослідити історію Сонячної системи, а також методи захисту від потенційно небезпечних астероїдів. Окрім того, експедиція може стати «репетицією» пілотованих місій до Місяця та Марсу. Будуть перевірені психологічні наслідки тривалих місій, можливі проблеми роботи у відкритому космосі. Астронавти зможуть перевірити методи перетворення на питну воду, придатного для дихання кисню і, можливо, водню для дозаправлення рушіїв, речовини з підповерхненої криги.
Корабель передбачається відправити до 2000 SG344, коли той в черговий раз наблизиться до Землі. Оскільки гравітація астероїду дуже мала, «Оріон» має самостійно прикріпитися до нього – можливо, за допомогою спеціальних якорів. Швидкість руху астероїда складає близько 45 тисяч кілометрів на годину, тому технічно це завдання достатньо складне.

Сонети

1

Блакить і темрява в єдиній хвилі,
Останній подих, потім – небуття.
Майнули обрії, що серцю милі,
Остання думка, може, – каяття.

Як прах віків легенда зберігає
Все те, що не судилось досягти.
Кордонів же уявлення не знає,
Окрилене примарою мети.

А Сонце залишилось, воно вічне,
Воно для зору видно звіддаля.
Вкруг нього наша рідная Земля

Повільно обертається щорічно.
А мрії ті, що не досяг Ікар,
Ховаються в проваллях білих хмар.

2

Ховаються в проваллях білих хмар
Омріяні платонівські ідеї.
А може це стрункі містичні феї
Заполонили нас промінням чар.

Танок дріад, веселий плеск наяд
Крізь марево неначе проступають,
Дивує зір чарівний зорепад,
І ці картини манять і лякають.

Це свято див! Парад зірок сумних!
О, скільки ще непізнаного в них!
І потім тільки образи змарнілі

Окреслять слід у пам’яті у нас,
А цей чудовий, неповторний час
Сьогодні залишається лиш в силі.

3

Сьогодні залишається лиш в силі
Видовище, що зникне через мить.
І привидів нічних убрання білі
Розтануть, коли сонце заблищить.

І знову все реальне і буденне
Поверне щойно втрачені права.
Розбудить вранці нас проміння денне,
І ми забудем чарівні слова.

І казку вже ніщо не утримає,
І знов хвилини швидко побіжать.
Крізь попели пригашених багать

В минуле вороття уже немає.
Чи знає хто, який же це тягар –
Спостерігання снів – цей дивний дар?

4

Спостерігання снів – цей дивний дар…
Його як кару небо посилає.
І вічними потоками самсар
Нас наша доля крізь життя кружляє.

І кожний порух, кожна думка, мить
Не вернуться назад, вони єдині.
Ніколи їх уже не відтворить,
Минає все, секунди, і години,

І сни, які припинені світанком,
Надії й прагнення, що не збулись,
У надра всесвіту потрапить все колись.

Та прийде ніч із місяця серпанком,
Заплющим знову очі ми, а там –
Зірок вогні, небесних сяйв фонтан.

5

Зірок вогні, небесних сяйв фонтан
І ряд світил в космічній порожнечі.
І між планет нетанучий туман
Застелить димом навкруги всі речі.

І через це неткане полотно
Ми бачим світ – неясні ці картини.
Напевне зрозуміло лиш одно:
Що повністю завіса ця не сплине.

Відкинем вбік всі спогади гіркі,
Життя прекрасне, хоч не в ідеалі.
Приречені по ньому плити далі

У хаосі буття ми, як зірки,
І навіть вся сваволя й мудрість року
Не осліплять, не затуманять око.

6

Не осліплять, не затуманять око
Яскраві сплески світових пожеж.
І стрічки полум’я, які не знають меж,
Десь низку сонць охоплюють жорстоко.

І гинуть ці планети, а нові
Народяться одразу їм услід.
Потік цих перетворень в голові
Утворює пустих фантазій плід.

Хоч на майбутнє воду не пролити,
Час швидко й неупинно йде вперед.
Його ніщо не може зупинити.

Це – безперервна ланка із черед
Коротких днів шаленого потоку.
І тільки думка, що пірне глибоко…

7

І тільки думка, що пірне глибоко,
Всі перешкоди зможе подолати.
Але життя спостерігавши збоку,
Нам ще складніше в ньому щось пізнати.

Воно являє протиріч сукупність.
І може нам його глибинну сутність
Майбутнє ще пізніш колись розкриє.
Відчує щастя тільки той, хто мріє,

Лиш той, хто зможе сам його створити.
Не може диво жити у словах
(Тому про це не варто говорити),

Воно яскраво світить у очах.
Цей світ безмежний, наче океан,
Пізнає, осягне химерний стан.

8

Пізнає, осягне химерний стан
Лиш той, хто був із вічністю на “ти”,
Хто більш не відчуває болю ран,
Хто вже давно порушив всі мости,

Без щастя, без майбутнього живе,
Без посмішки єдиної і сліз,
Кого вже не вітає все живе,
Хто з висоти кидає погляд вниз,

Хто вже не має вороття назад,
Хто чашу трути випив вже до дна,
Це той, – кому загибель не дана.

Один із них – засмучений Пілат
Дві тищі літ несе, як в паланкіні,
Весь жах буття і вічності й донині.

9

Весь жах буття і вічності донині
Залишив відтиск у його очах.
Безмежний, невичерпний смуток – страх
Його тримає в зоряній долині.

Нестерпний холод неземних пустель
Він відчуває кожен день буття.
Під ним підлога із небесних стель,
І ні на мить немає забуття.

Нема його ні ввечері, ні зрання.
Це через те, що він безсмертним став.
Його спіткало тяжке покарання

За те, що вчасно він не розпізнав,
Що мудрість слів месії в Палестині
Так легко рушить розуму святині.

10

Так легко рушить розуму святині
Блискучий сонм божественних чудес,
І голоси в віках священних мес
Звучать у серці кожної людини.

Не завжди справжнє диво у житті
Нам легко бачити звичайним зором.
Проходить час, і ми уже не ті,
Та майбуття звичайно не прозоре.

Бере первинний виток цей струмок
Із сьогодення. І тоді повільно
Уявний наш новий наступний крок

Проносять мимо мрії божевільні.
І цей перелік дивовижних фаз
Навіює чаруючий екстаз.

11

Навіює чаруючий екстаз
Нам кожен непомітний порух долі.
У ній вершини досягти хоч раз
Усі бажають, приміряють ролі,

Немов яскравий одяг маскараду.
Уявлення малює їм шляхи –
Лиш обрії, дерева і дахи,
Із духами висот немає зладу.

Десь в далині задумане бажання
Нам спокою сьогодні не дає.
Кожна людина мріє про своє

І долі задає своє питання.
Надію надає і серце гріє
Нам неземна, нетлінна ейфорія.

12

Нам неземна, нетлінна ейфорія
Заповнить враженнями новий день.
На зламі обрію яскраво заясніє
Рядок ще не проспіваних пісень.

І сонм думок, пов’язаних з майбутнім,
Із марева доносить вітер снів,
А світлі згадки вражень незабутніх
Залишаться у пам’яті без слів.

Життя, що рухатись не перестане,
Не вистачить, здійснити щоб усе,
Воно лиш навантаження несе,

Воно, неначе сніг, колись розтане.
Та десь у підсвідомості ще діє
Незламна сила, що ім’я їй – мрія.

13

Незламна сила, що ім’я їй – мрія
Нас змушує всечасно йти вперед.
Із нівідкіль народиться надія,
Гіркий напій нам здасться, наче мед.

І як метелик крильця опікає,
Та, чудом загинувши, летить,
Відчути знову щоб священну мить,
На цьому зупинитись не бажає,

Так ми, йдучи крізь простори пітьми,
Шукати світло не втрачаєм волі.
І дивно, що ж тримає нас у полі,

Де вічний холод, віхоли зими?
Глибинна мудрість всім відомих фраз
Повідає: всьому причина в нас.

14

Повідає: всьому причина в нас
Душевний виток, що проснеться вдосвіт.
І не навчає нас минулий досвід,
Як серце захистить від злих образ.

Та скільки ще прекрасного навколо
Завжди не помічає погляд наш,
Турбот щоденних все тісніше коло,
Усе природне охопила фальш.

Як важко нам у буднях цих побачить
Всю велич трав і їх магічні знаки,
Дерева, що дають життя ознаки,

Бурхливе море, в нім злилися, наче
Русалок хороводи поріділі,
Блакить і темрява в єдиній хвилі.

15

Блакить і темрява в єдиній хвилі
Ховаються в проваллях білих хмар.
Сьогодні залишається лиш в силі
Спостерігання снів – цей дивний дар.

Зірок вогні, небесних сяйв фонтан
Не осліплять, не затуманять око.
І тільки думка, що пірне глибоко,
Пізнає, осягне химерний стан.

Весь жах буття і вічності й донині
Так легко рушить розуму святині.
Навіює чаруючий екстаз

Нам неземна, нетлінна ейфорія.
Незламна сила, що ім’я їй – мрія
Повідає: всьому причина в нас.

1999 р.


Олена Балера,

понеділок, 5 травня 2008 р.

Планета Сон

Планета Сон - космічне диво,
роки тут світлові без ліку
вляглися макіяжем віку,
а думи опадають мливом.

Ми пролітаємо Парижем,
фанерою і просто мимо...
у міма-тиші пантоміма
встигає застигати хижо -

то хижа бачиться безока,
із уст читали би - та темно.
Відчутно ледь - які тандемні
бувають в необачність кроки.

Де яв і де його пороги?
А може дні життя наснили?
Бо лиш над Сном тріпочуть крила
та виростають в щастя ноги.

Який політ - така і мрія,
з таким обличчям стрінем Бога.
Ми приземляємось убого
на перелиті з втоми вії.

Бо нудить півень - ранню хворий,
жене цю ніч на всі чотири...
і ми, космічні пасажири,
в скафандри тіл вдягаєм зорі.

23 Січня 2008


Юрій Лазірко
«Поетичні майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=640&t=1