четвер, 30 вересня 2010 р.

Прорветься голос крiзь ефiр порожнiй...

Прорветься голос крiзь ефiр порожнiй,
i знову буде глухо. Вiра в добре
повернеться, i у фонемi кожнiй
горiтиме безоднi ярий образ.
Антени завiбрують i замовкнуть,
не чувши зроду голосу такого.
Пiд чорно-голубим сузiр’ям Овна
слова заблискотять льодовиково.
У тишу, що космiчною не стане
через хронiчну вiдстаней вiдсутнiсть,
прорветься голос, нiби шанс останнiй

пiд власнi зодiаки повернутись.
Роман Трифонов,

Капає час з обгорiлих свiч...

Капає час з обгорiлих свiч
в отвори мишачих нiр.
Безлiч галактик пiдпалять нiч,
наче сухий папiр.

У семикутнику самоти —
музика й магiстраль.
Знову алюзiя — той мотив,
що вiдлiтає вдаль.

Самодостатнiсть сухих свiтил
стверджена мною вже.
Падають з неба лункi свiти
в небо, але чуже.

Дихання збилося вiд гримас…
Стелить глуха земля
в краї далекому, як романс,
невилiковний шлях.


Роман Трифонов,

Розповідь бога-невдахи

(уривок з роману Грега Біра «Безсмертя»)

...Показувані картини оберталися й викликали запаморочення. Глядачі втратили відчуття часу. Мирський* розповідав, а Корженовський та Ланьє переживали всі його випробування.
"Називайте це евакуацією, найграндіознішим дезертирством в історії всіх часів, втечею зі страшного минулого, від моєї смерті, від катастрофи моїх націй, від майже цілковитого знищення моєї планети. Називайте нас відступниками, нас, майже половину міста, багато десятків мільйонів душ і, напевно, мільйони таких, що мали тіла. Так, ми тікали, втрачаючи голови, в безмежжя простору-часу, крізь шал космічних бур, по рейці залізниці, протягненої в безкрайню далечінь, по неуявній пуповині...
Сам тунель - нескінченний стрічковий хробак, що петляє в нутрощах реального Всесвіту. Його пори - виходи в інші, але настільки ж реальні всесвіти, в інші, але настільки ж реальні часи... Ці пори відчиняємо ми, і ми змінюємось, і сам тунель змінюється через наше просування, жолобиться й розширюється з тієї миті, коли перша звістка про нашу втечу викликала в ньому першу метаморфозу. Як це пояснити звичайній, невдосконаленій людській істоті?
Неможливо.
Щоб все це зрозуміти, мені самому було необхідно змінитися, і я змінювався багато разів за десятиліття й сторіччя польоту. Я побував багатьма людьми, найчастіше один "я" майже не знав іншого, поки ми не з'єднувалися й не обмінювалися своїми історіями. Я вже не був російським генералом на прізвище Мирський - не був, можливо, з моменту замаху в Бібліотеці Пуху Будяка, - зате став членом гешельскої громади, мешканцем Осі Надеру й Центрограду, громадянином Нового Світу, який пристосовується до незвичайного середовища перебування. Ми вже не панували над тим, що оточувало нас, як звикли панувати у Вісіграді...
Я спостерігав за людьми, що летіли зі мною від самої Землі. Одні еволюціонували, як я, інші поступово умертвляли себе єдиним способом безсмертних, поринаючи в забуття й вгасаючи в пам'яті друзів. Інші чіплялися за життя й зливалися один з одним.
За нашими мірками, подорож тривала століття. Час, якщо хочете знати, штука різноманітна й куди менш важлива, ніж переконували нас наші молодість і слабкість. Час гнучкий, але всюдисущий: він викривляється й приймає то одну, то іншу форму, змінюється іноді майже до невпізнанності.
Я випробував на собі багато різних часів: коли місто просувалося по Шляху на релятивістських швидкостях; коли я жив на надшвидкісному рівні в міській пам'яті; коли напряму спілкувався із супутниками, як зараз спілкуюся з вами.
Час буває стислим і закрученим, як спіраль. Якщо мою спіраль розтягти в пряму нитку, то, за вашою хронологією, я, можливо, прожив десять тисяч років...
Ми все летіли й летіли, давно залишивши за спиною останні миті цього Всесвіту. Якби відкрити там Браму - а це було вже неможливо, - ми б, напевно, бачили смерть усіх, кого колись знали, усіх, з ким нас хоч мимохідь зводила доля... Ми втікали, втікали, втікали. Я дезертирував з рідного Всесвіту.
От що дивно: навіть мить перестала для нас бути миттю. Незбагненним чином ми замкнулися в собі, точно личинка комахи, самоізолювалися від навколишнього світу, не перестаючи осягати його.
Шлях вивів у грандіозний звивистий тунель; просування по ньому вже не мало нічого спільного з навігацією. Зношені генератори відмовили, і місту довелося вичерпувати енергію внутрішнього простору Шляху, енергію розрізнених атомів та блукаючих порошинок. Через це наш політ уповільнювався... і швидко. Десять років - за основною хронологією - швидкість міста не дотягала навіть до релятивістської.
А навколо розширювався Шлях, і ми, обчисливши коефіцієнт розширення, зрозуміли, що чекає попереду... Гігантський купол простору-часу, що вінчає, але не завершує Шлях. Кінець, але не тупик...
Ми проникнули в яйце, де достигав новий Всесвіт. У цьому яйці неможливо жити в іпостасі матеріальних істот... Довелося розтанути, перетворитися на первородну плазму, у згустки потенційної маси й енергії, розчинитися, як сіль у воді... Так, ми зуміли здолати цю перепону.
Ціле місто, до останнього мешканця, працювало над перетворенням, готове у будь-яку мить банально загинути, просто закінчити своє існування... Адже ми були, як діти, що дивляться в ревучу плавильну піч. Але була - нехай незначна - можливість...
Можливість уцілити у топці-яйці, пристосуватися й жити. І зрештою переробити її, розширити до стиглого Всесвіту. Але це означало повний відрив від Шляху. Це означало вільний дрейф у гіперпросторі. Всередині печі-яйця комахи змогли б скинути кокони й розправити витончені крила...
Вам здається смішним, що ми намірилися стати богами? Просто в нас не було вибору. Ми добралися до кінця Шляху, якщо це можна назвати кінцем, а повернутися назад не могли. Залишалося одне: створити собі Всесвіт.
Заради цього нам довелося відкинути всі матеріальні зв'язки, проникнути в саму сутність простору й часу, енергії й речовини, опуститися під них і здійнятися над ними, вийти за межі впливу плазмового амніону.
Я бачив, як мої супутники перетворюються на світло, на величезні, рожуваті вікна з розмитими контурами, - вікна індивідуальностей, що розповзаються по стінах міста. Його маса якийсь час утримувала їх, не даючи попросту розчинитися. Світло кожного з нас зливалося зі світлом всіх інших. Ми сп'яніли від самих себе, то була оргія воістину космічних масштабів. Всі залишки нашого людського єства злилися в одну безформну сексуальність. Паралізовані незвичайними, невимовними відкриттями й задоволеннями, ми ледь не забули про свою мету, ми летіли в піч, як збожеволілий від любові метелик, але отямилися-таки й зробили наступний крок.
У той час ми - всі разом - були найтоншим серпанком матерії думки, що вилася навколо останків міста. Радіоактивні вітри космосу несли нас по Шляху, і чим ближче до нас, тим більш спечне дихала піч-яйце. Ми згущалися, зміцнювалися й нарешті прорвалися на рівень буття, де не існувало навіть світла й енергії.
Коли нарешті нас втягло у піч, ми виявили свою божественну волю, підштовхнувши її до розширення, дозволивши матерії нашого міста перетворитися в енергію. Порушили рівновагу.
Розкріпачене яйце почало остигати й розпухати, а плазма амніону - згущатися й здобувати форму...
Ми стали творцями світів. Спочатку ми подумували, чи не відтворити попросту рідний Всесвіт - кожну галактику, кожну зірку, - аби розпочати всі заново. Але дуже швидко з'ясувалося, що це завдання нам не під силу. Новий Всесвіт вийшов набагато міцнішим за наш, його примітивне коріння линуло не в ґрунт гіперпростору, а в покручену порожнину Шляху. Кращим було створити щось поменше, не таке складне й претензійне. Можна було б створити чудову місцинку, осередок усіх наших творчих здібностей, якщо дуже постаратися.
Але ми зовсім не уявляли тоді, до чого тернистий шлях богів. Ми виходили з припущення, що свідомої волі індивідуума, або об'єднаної волі групи індивідуумів, досить для створення Всесвіту й контролю над ним. Свою волю ми зібрали в шпилькове вістря; ми придумували й творили, переробляли й доводили до досконалості. Яким чином? Не описати, тому що в цьому тілі я не пам'ятаю, а якби й згадав, не зміг би висловити думками.
Спочатку здавалося, що все йде добре. Ми накопичували досвід і вигострювали майстерність; ми давали волю фантазії, точно малята у величезній пісочниці. Всесвіт ставав красивим. Ми навіть приступили до створення еквівалентів живих мислячих істот, сподіваючись дружити з ними й, можливо, на час довіряти їм наші розуми. Ми ще не забули своєї споконвічної природи й тужили за матеріальною формою.
А потім всі пішло набакир. Всесвіт старів, рвався й гнив, його кордони втягувалися всередину; рукотворний порядок відступав перед спечним і похмурим Хаосом. Ми прорахувалися. Для створення сталого Всесвіту мало єдиної волі. Необхідні контрасти й конфлікти.
Конвульсивні спроби розділитися на табори, що суперничають, нічого не дали. Було занадто пізно. Божество, яке ми створили, виявилося неспроможним.
Напевно, отут би нам і кінець, усіх би рознесло по простору разом із жмутами нашого дітища, якби раптом не пролунав Глас. Він здавався далеким і належав не настільки екзальтованим та екстатичним істотам, як ми, а більш прагматичним та досвідченим. Одним словом, іншим.
Пройшовши настільки довгий і важкий шлях, ми залишилися наївними й жалюгідними дитинками. Той же Глас належав нашим власним нащадкам і доносився з останніх століть нашого рідного Всесвіту. Розумні істоти, які виросли й зостарилися разом із космосом, помітили нашу невдачу й зрозуміли, що ми в тупику. Вони були не більш матеріальні, ніж ми, їхні розуми теж слабко відрізнялися один від одного, але вони вчинили мудріше, утворивши Фінальний Розум, що складався з безлічі індивідуальних, але при цьому був цілісним і продуктивним.
Вони нас урятували. Висмикнули за останню ниточку Шляху, чудом не спалену в яйце-печі. І зробили це не з чистої великодушності, а знайшовши нам застосування.
Як висловити, хоча б приблизно, почуття бога-невдахи? Розгубленість, глибоке розчарування... Зіштовхнувшись із способом мислення нащадків, ми зрозуміли, що були не просто інфантильні, а й відверто дурні. Ми були ще не вином, а таким, що ледь забродило, суслом. Ні. Ми були тільки-но зібраним виноградом. Але нас простили. Нам повернули еквівалент здоров'я. Нас радо прийняли в будинку мислителів - одного мислителя - на схилі віку Всесвіту. Нам на багато чого відкрили очі.
Мене цілком відтворили за старою матрицею, попередньо ізолювавши від товаришів. Погані, смію вас запевнити, відчуття, гірші, ніж втрата родини, міста, нації і планети. Я ридав і божеволів, а мене знову й знову переробляли й поліпшували. Нарешті, домігшись психічної стійкості, відправили до вас із посланням та проханням - якщо це можна назвати проханням. У них - нащадків всіх нині живучих розумних істот - можливості небезмежні. І в них важке завдання. Необхідно привести Всесвіт до повного й гідного кінця, до естетичного завершення. Але вони не всесильні.
Я щось більше, ніж здаюся, але менше, ніж ті, хто прислав мене. Я маю вас переконати...”

*Павло Мирський – корінний киянин, генерал Радянської Армії (фант.)

Між нами повня...

Між нами повня. Простір коливань.
Мовчання не ягнят, а кіз. У коси
Тобі вплітає серпень запах трав
І ніч оця мені тебе приносить.
Із молоком на писаних вустах
І джазом, що собою серце повнить
Твоє. Бо я… Я слухаю тебе.
Лише тебе, але по цей бік повні.

Між нами небо. Зорями бажань
Усіяне, наповнене по вінця.
Мої думки стрибають по зірках,
Мене до тебе наближає ніч ця.
Коза, кролі, твоє село і трави
Із росами щасливих наших сліз.
Я всіх люблю. Тебе люблю і повню,
І вересень, що ніч оцю приніс.

2010

Василь Кузан,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3869

Падучі зірки


З рамен твоїх я бачу розкіш тремтячого неба…
Впала зірка. І друга, і третя. Епідемія у безодні!
Мов земля стала небом сьогодні
і зіркам перенестися треба.

Марія Павліковська-Ясножевська
(переклад М.Тарнавської)

Зорі схожі на яблука...


Зорі схожі на яблука:
Господь потрусив Всесвіт
І дозволив нам гризти
Шматок галактики.

Поліна Стіже,
В якості ілюстрації використана картина Н.Воржевої "Серпнева ніч"

Ноктюрн

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх планет.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Олексій Кацай