пʼятниця, 27 листопада 2009 р.

Непочуте???

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...

2009 рік


Світлана Войтюк,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3450

«Кам’яна гора» – космічна антена давніх слов’ян?

«Кам’яна гора» усього за 40 кілометрів від Рівного, поряд з одноіменним селом та міськими дачами. Це прадавнє святилище, що його відкрили дослідники з організації «Рівне-Суренж», було споруджене на вузлі тектонічних виломів й обкладене камінням. Донині більшість брил не збереглося: місцеві жителі використали їх для господарського та житлового будівництва.
Важко збагнути, звідкіля тут узявся саме такий камінь, адже у радіусі 70–80 кілометрів немає жодного кар’єру. Цей камінь специфічний, із слідами обробки (прямокутні плити правильної форми) і солярними знаками (символами Сонця). Цікавим є те, що «Кам’яна гора» розташована майже на одній паралелі із британським Стоунхенжем та мегалітами Овруцького кряжу, що на Житомирщині. Від лісу з аномально покрученими соснами простежується так званий ритуальний шлях, який веде до святилища.
Нині західні й вітчизняні фахівці розглядають європейські мегалітичні («мегаліт» – великий камінь) споруди не тільки як такі, що мали суто ритуальне і календарне призначення. Розглядають властивості каменів як пристроїв – модуляторів енергії й підсилювачів геофізичного випромінювання. Тобто кожне давнє святилище було обладнане «антенами-передавачами», що транслювали той чи той запит у Всесвіт. Не лише волинські, але й подніпровські та причорноморські кургани 4-2 тисячоліття до Р.Х. розташовані на тектонічних виломах і в зонах виходу на поверхню мантійних порід. Звідки такий збіг та що саме знали і вміли давні українські жерці, й досі лишається загадкою.


«Сім‘я і дім» - http://www.simya.com.ua

У глибоке небо поринаю

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо! Небо! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Віталій Білець,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3519&t=0

Дзвеніли зорі

Дзвеніли зорі в небі чорнім,
Гойдали недоспілі сни,
Що ночували в серці скорбнім.
В його глибокі борозни
Яскраве мерехтіння лляли
І чарували сяйвом див,
Слабкі надії просвітляли
Щоб ними я і далі жив.

Щоб жив не дивлячись на втому,
На негаразди і біду.
І кривди не чинив нікому,
Знав твердо, що добро знайду,
Якщо у Правді не зневірюсь.
І вірив я Зорі Ясній,
Що згодом справді перевтілюсь
І суть свою зустріну в Ній.

Порину в край джерельних зблисків,
Врунистих, мріючих лісів,
Де стільки розкошей і зисків,
Дзвінких, співочих голосів.
Там стріну я Живу Надію.
Прозрівши Нею назавжди –
Усі довершити зумію
Душі натхненної труди.


Віталій Білець,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3519&t=0

Перша космічна пісня

Космонавту Павлу Поповичу
з любов’ю


То було у роки далекі
Тих казкових космічних звершень.
І лунала у Космосі пісня.
І лунала вона уперше.
Гей ти, коню, неси над землею!
Тільки як мені, земле, без тебе?
І співав він високо і чисто
Аж до Бога: “Дивлюсь я на небо”.

І дивився на небо згори,
І співали йому вітри
Всесвіту, вічності, слави.

Ой, дивлюся і думку гадаю,
Звідки взяв соколині крила?
Із мого журавлиного краю
Проросла богатирська сила.
Щоб з планетою — наодинці,
Щоб між зорями рівним стати,
Привітати їх українською,
Отією, що вчила мати.

А світанок йому говорив:
Не дивися на небо згори,
Сину мій, сину мій дужий!

Стільки літ, а йому й донині
Так болять незагойні рани
Отієї блакитної кулі,
Що у Всесвіті мчить ненастанно.
Син планети, зірками увінчаний,
І чого тобі, душе, треба?
Ти дивився ув очі вічності,
Ти дивився згори на небо!

Ти співав колискову Землі...
Ой, лети на могутнім крилі
Нашої вдячності й шани!


Леся Романчук,

Карий жереб ночі...

Карий жереб ночі
Обрій перескочив,
Розметавши гриву над сузір‘ям Псів.
По байраках чорних –
Стокопитим чортом,
Замочивши ребра в колотій росі.
Вмився дзвін-водою
Чистою, стрімкою,
Виплюнув із рота остогидлу сталь.
І чесав до світу
Траводзвоном вітер
Крем‘яхи сузір‘їв з чорного хвоста.

Анатолій Сазанський,

«Проклятий рай», Миргород, Видавництво «Миргород», 2007

Знов летючої раси...

Знов летючої раси
вершник впав і затих.
Степом скачуть Пегаси –
крила зламані в них.
Нерухоміють крила:
їх життя залиша...

Але час народила
невгамовна душа.

На незвіданій трасі,
ставши просто людьми,
загрузаємо в часі,
мов жуки в бурштині.
Та спиратись на костур
кожний не поспіша!..

Бо народжує простір
невгамовна душа.

І натхнення, не примус,
вгору кида думки,
де римуються кимось
у сузір‘я зірки,
звідки вітер на сушу
дме початком вірша.

І народжує душу
невгамовна душа...


Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

пʼятниця, 30 жовтня 2009 р.

Останній з "Могікана"

Вже зірку Сонце видно непогано…
Земля мовчить… Чи там почули нас?
В безлюдних лабіринтах «Могікана»
Невпинно й монотонно плине час.

А ми чимало для Землі відкрили.
Скількох забрав міжзоряний «екстрім»!
А може людство дуже постаріло?
Далекий космос не цікавий їм?

А все ж ми, Земле, летимо до тебе!
Далеко ще… Чи вдасться долетіть?
Чи пощастить побачить світле небо
І знов почуть, як листя шелестить?

Там віє вітер і синіє море.
Десь там ще є і Лувр і Колізей?
Весь наш хай-тек, ці пульти й монітори
Для тих землян уже давно музей?

Якщо ж в цій невідомості буденній
Й мене спіткає ще якась напасть,
Розумний «Могікан» домчить без мене.
Планеті рідній кривди не завдасть.

Валентин Солодовник,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/52

Константа часу

Довірся, кохано, асу,
Сідаймо у космоліт
І по константі часу
Перейдемо в іншій світ.

Полинемо швидше світла
В космічну мінливу даль,
І сфера довкіл розквітне,
Й засяє зірок кришталь.

Дивись: он Квадрат Пегаса,
А зліва мигнув Уран,
Арктур із зірок Волопаса,
Оранжевий Альдебаран.

На північ – зірки Персея,
На південь – Великий Пес,
А там і Кассіопея,
Дракон, Водолій, Геркулес.

Довірся, кохано, асу,
Не бійся, що шлях в імлі,
Яку б не проклав я трасу –
Кінець її – на Землі!

Анатолій Пахомов,
«В минулу і майбутню далечінь», Глобине, «Поліграфсервіс», 2008

Зоряний романс

Так, я власкор центральної газети,
Так, я вивчав, ніскільки не брешу,
Аж двісті літ Туманність Андромеди
І звіт про експедицію пишу.

Та що писати, - все на ЕОеМі,
Процесор знає, як усе було,
Три слова дав по визначеній темі –
І речення на принтері пішло…

Так, там була роботи лихоманка,
Про те – дискет та дисків портмоне,
Була прекрасна іншопланетянка,
Було кохання наше неземне.

Я по земному звав кохану Іра,
Хоч по тамтешньому звучало невпопад,
Було прощання в сяйві Альтаїра,
І клятва: повернутися назад!

І ось тепер, за всього намагання,
Зациклило програми на нулю,
І всі дискети світять на екрані:
«Люблю я вас, люблю я вас, люблю…»

Отож бо знов передстартові мороки
(Я честі космонавта не згублю).
Здолаю два мільярди світло років,
Що мовити у відповідь: «Люблю!»

Анатолій Пахомов,
«В минулу і майбутню далечінь», Глобине, «Поліграфсервіс», 2008


Для ілюстрації використаний зразок макіяжу від Валерії Старчеус

Космічна дитина

1

Часу обмаль –
сьогодні не варто
запускати паперових зміїв
ліпше
сховай їх негайно
у велику кишеню дитинства!

Часу обмаль –
сьогодні не треба
прорізати дірки у Всесвіт
ліпше
зостанься зненацька
із тишею на самоті!

Часу обмаль –
сьогодні не згадуй
про виразні «шкода безмежно»
ліпше
лети кудись інде
якнайшвидше лети, дитино!

Стане вдосталь тобі галактик,
вдосталь щастя буде
настільки,
що ти зможеш забути найменші –
найдрібніші –
чиїсь світила…

то наразі лети,
дитино –
космічна дитино моя!

2

Космічній дитині все гратися,
космічній дитині все бавитись,
зорі ловити в долоньки –
зорі кидати долі.

Космічній дитині все бігати,
космічній дитині все тішитись,
одна між дзеркал галактики –
у зачаклованім колі.

Неначе загублена між комет,
неначе утрачена між планет,
радіє, радіє – весело! – байдуже:
свято чи будень.

Космічна дитина грається,
космічна дитина тішиться,
гризе молочними зубками
місячний штрудель.

Космічній дитині бігати,
космічній дитині бавитись,
вивчати світила далекі,
туманні орбіти.

І думати-міркувати їй –
і їй міркувати-думати,
марити, мріяти, мислити:
де всі космічні діти –
космічній дитині.


Оксана Лущевська,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/195

там - за Місячним Колесом...

В клаптик небесної сині,
видимий поміж висотками,
раптом закрався Місяць,
нівелювавши колір.
Біле, до болю, сяйво
вдиралося в сонний погляд.
Відбирало думки й спокій,
просверлювало наскрізь мізки.
Розпочинався жовтень.

Величезне коло Місяця
відкотилося Вселенським каменем,
відкривши Вхід.
Раз у рік Душі сходять звідти,
прихопивши свої гріхи, мов зорі,
у кишені Неба.
Душі спускаються Місячною доріжкою тихо і впевнено.
Тут, на Землі,
їх чекаємо ми
зі своїми обіймами, бідами й жалями.

Розкрий руки, мов крила,
розчахни серце навстріч,
і ти відчуєш,
як воно наповниться світлом.
То зорі Небесні,
вкладені в твоє серце тими,
кого чекав,
за ким тужив,
хто знайшов свій спочинок
у твоїй Душі - там - за Місячним Колесом...

Оксана Яблоньска,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/535

Молитва

Всесильний, я тобі молю ся,
Молекул космосу твого…
Де ти, хто ти – даремно бю ся, –
Ні, не збагну во вік сього!

Во вік науці не обняти
Всього, що ти создав єси;
Даремне розум наш крилатий
Шукає краю небеси.

Знемігши ся, на ту пилинку
Спускаєть ся, що ми звемо
Вселенною, що на хвилинку
Її в імперії рвемо.

І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця…
Однаково горі і долу
Сияє сьвіт твого лиця.

Молюсь, не дай мені з розпуки
Зректи ся розуму мого!
Нехай не гасне сьвіт науки
В проміннях сяєва твого.

Нехай мій дух в земній юдолі
Не знижуєть ся до зьвірят,
З твоєї пресьвятої волі
Нехай во віки буде сьвят.

Пантелеймон Куліш,
«Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка», Львів, «Україно-руська видавнича спілка», 1903

Лозоходіння в Океані Бур


В рукавичці скафандру
під зірваним небом
хворостина ледь ворохобиться
хворостина верби ледь тріпоче
хворостина верби відчуває
на Місяці воду Дніпра.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

вівторок, 13 жовтня 2009 р.

Слухайте!

Слухайте!
Таж якщо зорі запалюють –
значить, комусь це потрібно?
Значить – хтось хоче, щоб були зорі ці?
Значить – хтось називає плювочки ці сріблом
і, захлинаючись
у пообіднього пилу ріці,
рветься до бога,
боїться спізнитися,
плаче гірко,
цілує богові жилаві руки,
просить –
щоб неодмінно була зірка!
божиться –
не знести йому беззоряної муки!
А потім
ходить тривожний,
та зовні – спокійний ніби.
Каже комусь:
«Адже нічого тепер?
Авжеж не боїшся
Ти?»
Слухайте!
Таж якщо зорі запалюють –
значить, комусь це потрібно?
Значить – напевне
мусить щовечора
зірка над дахом хоча б одна зацвісти?

Володимир Маяковський,
переклад Ірини Дементьєвої

(«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/271 )

www.nebo.com

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант


На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба

2009

Микола Левандівський,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2655

Невагома балістика кохання

Відсутність ваги. Невагомість. Я й не знав, як це буває. Стіни кокона напівпрозорі, як пергамент, просочується усередину кармінний сутінок, немов останній відлиск заходу сонця. І знову те ж відчуття, що я в чиїмсь теплому серці. І в котрий раз прийшло усвідомлення, що моє серце належить Енеї.
Спочатку це був як медогляд - Енея дбайливо знімала з мене одяг, перевіряла загоєння хірургічних швів, ніжно торкалася зрослих ребер, проводила долонею уздовж хребта.
- Мені треба поголитися, - сказав я. - И прийняти душ.
- Нісенітниця, - шепнула кохана. - Я щодня обмивала тебе губкою й улаштовувала акустичний душ. Ти ідеально чистий, мій любий. А борода мені подобається. - Кінчиками пальців вона провела по моїй щоці.
Ми ширяли над м'якими, закругленими шафками. Я допоміг Енеї зняти сорочку, штани, білизну.
Кожну річ вона шпурляла в шафку, потім захлопнула дверцята, штовхнувши босою ногою. Нам раптом стало дуже смішно. Моя сорочка велично ширяла в повітрі, ліниво помахуючи рукавами - начебто подавала якісь таємничі знаки.
- Я спіймаю... - почав я.
- Ні. - Енея притягла мене до себе.
Навіть цілуватися в невагомості треба вчитися заново. Волосся Енеї, як сонячна корона, її обличчя в моїх долонях... я цілую губи, очі, щоки, чоло... знову губи. Ми кружляємося в повільному танці, відскакуючи від гладких, мерехтливих стін - теплих, як шкіра моєї коханої.
Поцілунки усе наполегливіші. Але як тільки міцніше пригорнешся, тебе закручує навколо центра мас і обертає усе швидше й швидше єдиним клубком сплетених тіл. Не відстороняючись, не перериваючи поцілунок, я простягнув руку, дочекався, поки жива стіна опиниться поруч, і зупинив обертання.
Енея відірвалася від моїх губ, закинувши голову, посміхаючись, дивилася на мене. За десять років я бачив її посмішку тисячі разів, я вивчив всі її посмішки до єдиної, але це була зовсім мені незнайома посмішка - древня, загадкова й бешкетна.
- Не рухайся, - шепнула вона й, опираючись на мою руку, перевернулася в просторі.
- Енея... - тільки й зміг проказати я, закривши очі й безроздільно віддавшись почуттям, що омивали мене. Енея обхопила мої коліна, притягла до себе.
Її коліна вперлися в мої плечі, стегна м'яко тикнулися мені в груди. Взявши Енею за талію, я притяг її ближче, пригорнувся щокою... В Талієсін-Весті в куховарки була смугаста кішка. Вечорами я сидів на самоті на західній терасі, дивився як заходить сонце, як камені остигають від денного жару, чекав, коли ми з Енеєю зможемо усамітнитися в її будиночку, поруч кішка несміливо хлебтала вершки. Зараз я чомусь згадав цю кішку. І відразу все зникло. Залишилося тільки приголомшливе відчуття, як улюблена відкривається мені назустріч, солонуватий присмак моря й нашого руху в ритмі прибою.
Не знаю, як довго ми так літали. Настільки приголомшливий захват пожирає час. Справжня близькість звільняє від оковів простору-часу: хвилини відраховували лише наростаючий запал пристрасті й неприборкану спрагу ще більшої близькості.
Енея розсунула ноги, відсунулася, випустила мене губами, але продовжувала втримувати рукою. Ми поцілувалися, відчувши вологу губ, і Енея міцно обійняла мене, шепнувши:
- Давай!
Я підкорився.
Якщо і є таємниця Всесвіту, то от вона... ці перші миті тепла, проникнення й повного сприйняття коханої. Ми знову поцілувалися, не зважуючи на свої повільні кульбіти. На мить розплющивши очі, я побачив, що волосся Енеї розвівається, наче плащ Офелії, в навколишньому морі кольору червоного вина. Ми немов справді поринули в морські глибини, відшукавши в солоній воді невагому плавучість, її тепло - немов приплив, що насувається, наші рухи ритмічні, наче прибій, що набігає на пісок.
- Ой!.. - видихнула Енея всього за секунду.
Я перервав поцілунок, щоб зрозуміти, що нас роз'єднало.
- Закон Ньютона, - шепнув я в її щоки.
- Сила дії... - тихесенько хмикнула Енея, тримаючи мене за плечі, як плавець, що зупинився передохнути.
- ...дорівнює силі протидії... - з посмішкою доказав я, а вона знову поцілувала мене й охопила ногами за талію, прошептавши:
- Рішення.
Її соски, дражнячи, торкались моїх грудей.
Вона відкинулася знову, як плавець, розкинувши руки, сплітаючи пальці з моїми. Ми продовжували повільно обертатися навколо спільного центра мас, повільно пішовши вперекидь, немов дельфіни, що роблять у сонячних глибинах повільні сальто. Але мене більше не цікавила граціозна балістика нашої близькості, я вже не помічав нічого, крім самої близькості. Ми рухалися в теплому повітряному морі усе швидше.
За декілька хвилин Енея випустила мої руки, випросталась, подавшись уперед, усе ще перевертаючись, усе ще рухаючись в унісон зі мною, вчепилась мені в плечі, поцілувала із лихоманковою поспішністю, відсторонилася, рвучко зітхнула й випустила короткий, неголосний зойк. У ту ж саму мить я відчув, як її теплий всесвіт замикається навколо мене короткими, важкими биттями - спільним, єдиним пульсом граничної близькості. За секунду по тому настала й моя черга рвучко зітхнути й припасти до коханої, запульсувати в ній, повторюючи як молитву "Енея... Енея...". Мою єдину молитву тоді. Мою єдину молитву тепер.
Ми ще довго ширяли поруч, навіть коли знову стали двома окремими індивідуумами. Не розплітаючи ніг, ми продовжували пестити одне одного. Припавши до її шиї, я губами відчув биття пульсу, начебто луну того, що тільки-но було. Енея погладжувала мене по голові.
І в цю мить я зрозуміла: яка різниця, що було в минулому? І що буде потім? Немає нічого, є лише її ніжна шкіра біля моїх губ, її рука в моїй руці, аромат її волосся, тепло її подиху. І це - саторі. І це - істина…

Ден Сіммонс,

«Схід Ендиміону»

Мінливість

Мінливість квітів між фазами місяця
як злочин скоєний поспіхом
в пристрасті
сонливість… зоряна дорога
чи пак – Чумацький шлях
шосе у космосі до Бога
чужа любов в калинових серцях
мінливість квітів…

мін… міна… мінливість
паразитуючий неспокій на обличчі
сухі уста… утрачена цнотливість
нема лиця на тонкому безличчі
німа сміливість псячої породи
а ти… мінлива: можеш дощем…
а можеш і сонцем…
так сміливо…

2009


Микола Левандівський,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2655

Життя на зірках

"Існує життя на далеких зірках!"
Це радісна звістка,чи, може, гірка?...

Нас учать у школі: "Мабутнє - за вами!"
Нам кажуть: "З найдальшими в світі зірками
зустрінетесь ви у своєму житті!"
Хоч я сумніваюсь у цьому... А ти?

Можливо, колись до зірок долетять.
Можливо, щасливо повернуть назад,
І буде щасливців вітати Земля.
Та тільки там буде хтось інший - не я...

І сумно стає мені - ледь не до сліз!
Тому і кажу я собі: "Не дивись
на небо, коли висипають зірки!.."
Та знову дивлюсь, як і всі диваки.

Дивлюсь - і щасливим стаю на очах
тому, що існує життя на зірках!

Анатолій Костецький
Піонерія, № 8, 1988 р.


"Спейс-Арт" щиро дякує Я.Нікітіну за надсилання цього вірша :)

Відчуття польоту

Щодо відчуття польоту… Власне, щодо
вільного польоту, коли тіло стає
невагомим. Це не повітроплавання
птахів та аеронавтів. Це не
ширяння орла над широчінню лісів,
над лисими горами і над горудами голими
без повітряних кавунів ув авоськах
без шпарких кропив висхідних повітряних течій.

Повітряні кулі, планери, летючі поети,
дельтаплани, Валерій Леонтьєв
теліпається на мотузці
під куполом цирку, — все це
не має аніякого відношення до польоту,
бо ніщо не втрачає ваги —
ні людина, ні харч, ні культура, ні гроші —
все належить Землі, над чим поле тяжіння тяжіє.

Лиш повітряні схрещені лижі Андрієві
Все синіють у білому небі над Києвом…
З власних спостережень можу повідомити,
що політ супроводжується
безперервною тяжкою блювотою,
інтенсивним потовиділенням,
мимовільним сечовипусканням
та евакуацією кишкового
вмісту (примітка: дивіться
також протокол польоту В.Терешкової).
Ні цікавість, ані престижна робота,
ані заробітна платня
монтажника трансобітальної апаратури
після першої спроби вже не мають ваги:
залишаються корчі, і мокрі штани,
і блювота, і знову — блювота.

Оце й є відчуття польоту.

Так от, політ викликаний не натхненням,
покликом,
і не внутрішнім потягом, покликанням
абощо.

Існує настійна потреба
виробництва (скажімо, чистого чи
шкідливого)
поза земним тяжінням, потреба
виведення нашого хатнього
розуму на галактичні шляхи
і його щеплення
до водневої міжзоряної хмари.
Потрібно збагнути — і я прошу:
зрозумій це, друже, —
що справжній політ — це падіння
розуму в безодню Всесвіту.

Отого і бунтує тіло.


Валерій Корнєєв,

Самотність

Логічно живу й динамічно,
мов камінь, що пада з гори,
і карти мої галактичні
давно вже пожерли щури.

Порепане скло телескопу
знудьговано зирка в зеніт,
де в колір багнюки з окопу
фарбовано шанцовий світ.

Змістовно містичний, мов гоблін,
зодягнутий в рип чоботів,
піду, накопаю картоплі
во хлябях розверзлих ґрунтів.

Бо вже не розверзнеться небо,
а їстоньки ж треба мені!..
І треба чвалати по греблі,
що зорь загатила вогні.

Вони плюскотять невидимо,
неначе в каністрі той гас,
а серце, мов жорно рипливе,
на борошно змелює час.

Та й сипле хвилини у лантух
моїх обезмріяних днів,
накочує стиха на лан дух
кори обгорілих лісів.

Неголене верну обличчя
я в той, обпожежений, бік,
де диміє, диміє вічність,
до чаду якої я звик.

Ця звичка така метрономна,
байдужа така й нежива,
що в точки закручує коми
і вчавлює в подих слова.

Видмухую попіл з легенів
і криком скривавлюю рот
я, складений з болю та генів,
розпатраних небом, істот.

Істот, що не звикли затято
не бути зірковим дощем,
хоч вічності координати
й спалили летючим вогнем.

Розбились... Не долетіли,
петлею зашморгнувши путь...
А ампутовані крила
за спиною й досі печуть.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

середа, 30 вересня 2009 р.

Український астронавт пішов у вічний політ...


29 вересня 2009 року в Криму, на 79-му році життя, помер двічі Герой Радянського Союзу, перший радянський український космонавт та член Національної Спілки письменників України - Павло Попович. За 5 днів Павлові Романовичу мало б виконатися 79 років. П.Попович народився 5-го жовтня 1930 року в містечку Узин Білоцерківського району Київської області.Поповича називали патріархом першого загону радянських космонавтів. Першого разу він полетів на орбіту в 1962-му році в якості пілоту корабля "Восток-4". Водночас з ним був запущений корабель «Восток-3», який пілотував А.Ніколаєв. Тривалість польоту «Востоку-4» склала 2 доби 22 години 57 мінут.Другий політ П.Поповича відбувся через 12 років по тому. Здійснював його український космонавт уже в ранзі командира екіпажа "Союзу-14". Це був перший груповий політ, що довів можливість узгоджених дій двох екіпажів. Політ тривав 15 діб 17 годин 30 мінут 28 секунд.Павло Попович є автором художньо-документальних повістей: «Вилітаю вранці», «Поклик галактики», «Випробування космосом і землею». Лауреат премії імені М. Островського. Ім'ям першого українця в космосі названий гірський хребет в Антарктиді та мала планета Сонячної системи.

У надра сунуть коренів лабети...

У надра сунуть коренів лабети,
а листя крають небеса планет,
і в Вавилон вростають Internet‘и,
як інопланетяни – в Internet.

Попадають дерева, вежі, блоки,
але – нехай знов шаленіє рок! –
ми живемо, дивуємось допоки
цілющій різномовності зірок.

Які не гаснуть навіть на світанні
чомусь, для чогось і з якихось див!..
Життя – одне велике запитання
з мільйону слів.

І ось, хворіючи дитинством знову,
залепетавши щось про перший крок,
ми зоряну вигадуємо мову,
сягнувши поглядом крізь нетрища зірок.

Палаючи у прірві сьогодення,
волаючи про те, щоб пломінь цей не згас,
ми спалюємо тіл стовпи тотемні...
А космосу слова вигадують знов нас.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

четвер, 17 вересня 2009 р.

Гипотеза

А що було за смертю, ще до того,
Як мої очі глянули у світ?
Я простувала вдягнена у тогу,
Перетинала Всесвіт.
Часоліт…

Минають обрії: то середвіччя,
То вік печерний — тьмяний, лютий смерк,
То з філософським виразом обличчя
Спадає вік на землю, наче смерд.

Летять віки, як смерч і кололезо,
Несучи смерть, народження і смерть.
То, може, це і є життя, цей безум,
Безликих душ вогненна коловерть.

Спеклися сотні душ увоєдино,
Я, мабуть, з них зненацька проросла.
Земне життя — перепочинок плину,
Захланна мить всесвітнього посла.

Лариса Коваль,

І я скинула тіло...

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.

Лариса Коваль,

Дивуюся собі, що часу плинність...

Дивуюся собі, що часу плинність
На віру не сприймаючи живу,
І, падаючи в росяну траву,
Вбираю в себе всю її невинність.

А ти мене, будь ласка, не суди —
Чуття мої в заклеєних конвертах.
Іще я буду, як завжди, відверта,
Якщо колись не вмру я від біди.

А ти не вір, прошу тебе, не вір,
Що я пишу оце тобі востаннє.
Якщо листів од мене вже не стане —
Шукай мене у небі серед зір.

Лариса Коваль,
«Поетика» - http://poetyka.uazone.net/koval/

Марнота Старої Землі: 800 років опісля нас

Планета Пасем

Стояв досвіток. По палевому небозводу Пасему струменіли зеленкуваті хмари. У Гладстон залоскотало в носі й засльозилися очі від запаху аміаку - різкого, аптечного запаху світу, не надто пристосованого для людини - але не ворожого, скоріше байдуже-холодного. Гладстон зупинилася, щоб обдивитися.
Майдан Святого Петра, облямований півколом колон з величезною базилікою всередині, знаходився на вершині пагорбу. Праворуч від Гладстон, на півдні, де колони розступалися й вниз збігали довгі сходи, виднілося саме містечко: невисокі прості будинки, що скупчились серед хирлявих дерев із білими стовбурами, схожими на кості викопних тварин.
Лише кілька постатей пожвавлювали цю картину. Одні квапливо перетинали майдан, інші здіймалися сходами - мабуть, поспішали до меси. Звідкись з-під неосяжної соборної бані доносився дзенькіт дзвонів, але розріджене повітря віднімало в цього звуку будь-яку врочистість.
Гладстон йшла вздовж колонади з похиленою головою, ігноруючи цікаві погляди ранкових перехожих - людей у сутанах і сміттярів, які роз'їжджали на тваринах, що нагадували п‘ятисоткілограмових дикобразів.
Таких закуткових світів тільки в Мережі [Мережа - система планет приблизно зі ста п'ятдесяти зоряних систем нашої Галактики, які освоєні людством в далекому майбутньому і з‘єднані каналами миттєвого нуль-транспортування – С.-А.] налічувалися десятки, а в Протектораті й на Окраїні - незмірно більше. Вони були занадто бідні, аби приваблювати гультяйських туристів, але й занадто схожі на Землю, аби залишитися незатребуваними в похмурі дні Хіджри. Саме такий світ був потрібний купці католиків, що переселилася сюди в надії на відродження віри. Гладстон знала, що тоді їх були мільйони. Тепер, мабуть, кілька десятків тисяч...

Планета Мауї-Обітована

Гладстон точно знала, де перебуває. Вона стояла на вершині гори, що нависла над Порто-Ново, біля гробниці Сірі, яка усе ще позначала місце, де років шістдесят тому розпочалося повстання. На той час Порто-Ново був селищем з декількома тисячами жителів, і щороку з настанням Фестивалю флейтисти вітали череди плавучих острівців, що пливли під доглядом дельфінів на пасовища в Екваторіальному Архіпелазі. Тепер Порто-Ново розповзся по острову від обрію до обрію; всюди зросли п‘ятисотметрові махини міст - ековеж і житлових вуликів, що згори дивились на гору, з якої колись можна було охопити поглядом ледь чи не всю планету океанів Мауї-Обітована.
Але гробниця вцілила. У ній більше не спочивало тіло бабуні Консула, втім, його взагалі там ніколи й не було, але, подібно до інших пам'ятних місць планети, цей порожній склеп ще народжував для неї в душі пошану, навіть благоговіння.
Гладстон дивилася повз будинки-вежі, повз старий хвилелом та давно побурілі, колись блакитні, лагуни, повз бурові платформи й туристичні баржі - туди, де починалося море.
Плавучих острівців тепер немає. Вони вже не кочують величезними чередами з океану до океану, підставивши південним вітрам деревини-щогли. І не видно більше на воді білосніжних слідів їхніх чередників - дельфінів.
Острови приборкані й заселені громадянами Мережі, а дельфіни вимерли – деякі загинули під час запеклих боїв із ВКС [Військово-Космічні Сили – С.-А.], більшість же покінчила із собою в нез‘ясованому масовому самогубстві у Південному морі: остання таємниця давньої й таємничої дельфінячої раси.
Гладстон присіла на низеньку лавку край обриву, зірвала бадилинку й взялася її покусувати. Що трапляється з планетою, коли з притулку ста тисяч чоловік, які підтримують тендітну рівновагу її тендітної екології, вона перетворюється на розважальний парк для чотирьохсот із зайвим мільйонів? Саме стільки людей побувало на Мауї-Обітованій впродовж перших десяти стандартороків опісля вступу планети до Гегемонії.
Відповідь ясна: планета гине, гине її душа, хоча й екосфера продовжує функціонувати. Планетоекологи й фахівці з терраформування врятували від смерті оболонку, зберегли моря від тотального забруднення неминучим сміттям, стічними водами й нафтою, постаралися звести до мінімуму шумове забруднення й тисячі інших побічних явищ прогресу. Але Мауї-Обітована, якою вона була в день, коли Консул здійнявся на цю саму гору з поховальною процесією своєї бабуні, зникла назавжди...

Планета Лузус

Гравітація Лузуса стиснула її плечі під накидкою залізними лещатами. На Конкурсі була година пік, і тисячі ґаволовів, покупців, туристів юрмилися на багатоярусних галереях, строкатими низками заповнювали кілометрові ескалатори. Повітря, що пройшло через мільйони легенів, що пропахло бензином, озоном і нагрітою пластмасою, душило, немов ковдра, яка пропотіла наскрізь. Гладстон проминула яруси дорогих магазинів і, проїхавши десять кілометрів на трансдиску, увійшла до головного Святилища Шрайка.
Шлях їй перегородили силові поля поліцейських загороджень - фіолетові й зелені хмари, які мерехтіли перед широкими сходами. Саме Святилище було занурено в темряву; в багатьох вузьких вікнах з вітражами, що виходили на Конкурс, були відсутні скла. Кілька місяців тому юрба розтрощила будівлю, але єпископу та його прісним вдалося втекти... Вона знайшла транспортний колодязь і каменем полетіла вниз - повз торговельні й житлові яруси, повз виробничі й службові рівні, повз відстійники й атомні реактори. Комлог [пристрій типу наручного комп‘ютера – С.-А.] на її руці й гучномовець колодязя навперебій повторювали, що вона вступила в заборонені й небезпечні райони Дна. Програма колодязя спробувала зупинити її. Мейна Гладстон відімкнула захист, наказала комлогу замовкнути й продовжила політ повз яруси без тротуарів і ліхтарів, крізь нетрі схожих на макарони волоконних світловодів, опалювальних та охолоджувальних труб, повз голі кам'яні стіни. Нарешті вона торкнулася долівки й вийшла до коридору, освітленому рідкими люм-кулями й смужками катафотів. З тисяч тріщин у стелі й стінах крапала вода, збираючись в отруйні калюжі. З отворів у стінах, які могли бути іншими коридорами, або житловими комірками, або просто дірами, валила пара. Десь неподалік лунав ультразвуковий вереск металу об метал; зовсім поруч - електронні скрипи анти-року. От зойкнув чоловік, зареготала жінка, і її регіт покотився залізною кулькою по шахтах і трубопроводах, перебиваючись надсадним кахиканням - голосом пневмогвинтівки...
Вулик Дрегс... Тут на чорному ринку можна роздобути все, що завгодно – від флешбеку [наркотик – С.-А.] й надсекретної зброї ВКС до рабів-андроїдів, давно заборонених законом. Тут процвітали нелегальні поульсенізаційні [омолоджувальні – С.-А.] кабінети, де з однаковою ймовірністю можна було отримати ще двадцять років юності - або зіграти в ящик...

Планета Світ Бернарда

Був вечір. Її погляду явились невисокі білі будиночки й доглянуті газони, у вигляді яких сентиментальна охайність канадського Ренесансу поєднувалася з селянською практичністю. Високі тінисті дерева зберігали разючу подібність зі своїми земними предками. Вирвавшись з потоку пішоходів, що поспішали додому з роботи в інший світах Мережі, Гладстон опинилась на викладеній цеглою стежці, що йшла повз цегельних будинків навколо овальної галявини. За будинками виднілися фермерські лани. Низки якихось посадок - мабуть, кукурудза - втікали до далекого обрію, з-за якого визирав краєчок величезного червоного сонця.
Гладстон пройшла через студентське містечко, ворожачи, чи той це коледж, де викладав Сол. Під покровом листя самі собою включалися газові ліхтарі, і в прогалинах, де небо з блакитного стало бурштиновим, відразу на очах, темно-синім, замерехтіли перші зірки...

Планета Марс

На Марсі був полудень. Нетрі Фарсіди жили своїм глухоманьским, освяченим шестивіковою традицією, життям. Небо над головою було рожевим, повітря – занадто розрідженим і холодним, незважаючи на накидку. І всюди - порохнява. Мейна Гладстон ішла вузькими вуличками та крутими сходами Нового Табору й на всьому своєму шляху бачила навколо лише збіговиська халуп та незліченні фільтрувальні вежі.
Тут майже не було рослин - безкрайні ліси зеленого пояса були вирубані на паливо або всохли й тепер спочивали під дюнами. Лише подекуди між стежками, втоптаними до твердості каменю босими ногами двадцяти поколінь, з піску стирчали нелегально вирощувані коньячні кактуси так сновигали кульки павуколишайників.
Гладстон знайшла низький камінь і тепер відпочивала, нахиливши голову до грудей й масажуючи коліна. Зграйка дітей, зовсім оголених, за виключенням пов'язок на стегнах, так роз‘ємів нейрошунтів, що бовталися на шиях, оточила її, випрошуючи милостиню. Але стара жінка не змінила пози, і діти втекли, хихикаючи й вказуючи на неї пальцями.
Сонце стояло високо. Гора Олімп і суворо-прекрасна громада Академії ВКС, де вчився Федман Кассад, звідси не були видні. Гладстон обдивилась. Тутешнє повітря зростило цього гордого чоловіка. Тут він вештався з підлітковими бандами, поки не був засуджений до життя військового й не навчився любові до порядку, розсудливості, вірності й честі...

Планета Гай Богів

Гай Богів був усе таким самим - напоєний ароматами незліченних рослин, безмовним, якщо не рахувати ласкавого шелесту листя й шепоту вітру, пофарбованим у пастельні напівтони. Світанок запалив справжнісіньку пожежу на "даху" цього світу: океан деревних крон, тріпочучи на вітру міріадами листячок, посипаних краплями роси й обмитих ранковими зливами, спалахнув під першими сонячними променями, і на Гладстон, що застигла над зануреною в сон і темряву планетою, повіяло пахощами вологої зелені й дощу.
З'явився якийсь тамплієр, але, углядівши на руці Гладстон пропуск-бранзолетку, відразу розчинився в нетрях листя й ліан, неначе висока примара в рясі.
Тамплієри залишалися однією з найзагадковіших змінних в стратегічному рівнянні Гладстон. Їхнє жертвопринесення - зореліт-дерево "Іггдрасіль" - було унікальне, безпрецедентне й нез'ясовне. І вселяло тривогу. Зі всіх її потенційних союзників у прийдешній війні не було сили більш необхідної та незбагненної, ніж тамплієри. Братство Древа, що присвятило себе служінню всьому живому й виконанню завітів Мюїра, мало обмежений, але помітний вплив у Мережі - те був острівець екологічної розсудливості в суспільстві споживання, яке не бажало замислюватися над пагубними наслідками своїх примх...
Гладстон дивилася, як сходить сонце. По небу, немовбито величезні медузи, попливли купки різнокольорових куль; те були славнозвісні монгольф'єри з Вихору, цілком знищені на своїй батьківщині. Променисте павутиння, всмоктуючи сонячну енергію, розкинуло увсебіч свої тонесенькі перетинки. Зграя воронів раптом знялася з гілок і, коло за колом, взялася здійматися над Гаєм. Їхнє різке каркання на мить притлумило шепіт вітру й тиху ходу дощу, що доносилась звідкись із заходу. Наполегливе дріботіння нагадало Гладстон будинок у дельті Патофи, стоденний Сезон Дощів, коли маленька Мейна відправлялася з братами в болота за літаючими жабами, пустельниками й іспанськими моховитими зміями, щоб принести їх у банці до школи...
Гладстон йшла по платформах, вежах, пандусах і висячих мостах древоміста тамплієрів. Деревні тварини з безлічі планет і відроджені паректорами мавпи передражнювали її, граціозно перестрибуючи з ліани на ліану в трьохстах метрах над землею. Із затишних куточків, куди заборонялося зазирати не тільки туристам, а й навіть високопоставленим візитерам, тягнуло запахом ладану й доносилися звучні пісні, що нагадували грегоріанські хорали, - тамплієри вітали схід сонця.
Внизу просиналися ярус за ярусом, наповнюючи ліс рухом і галасом.
Нетривала злива припинилася, й Гладстон повернулася нагору. Милуючись краєвидом, що відкрився звідти, перейшла по шістдесятиметровому підвісному мосту на сусіднє, ще більш могутнє дерево. Шість пузатих повітряних куль з яйцеподібними пасажирськими кошиками – єдиний різновид повітряного транспорту, дозволений на Гаю Богів, - нетерпляче рвалися з прив'язі в небо. Їхні шкіряні оболонки були любовно розписані зображеннями живих істот - монгольф'єрів, метеликів-данаїд, променистого павутиння, цар-яструбів, вимерлих вже цепелінів, небесних кальмарів, місячних метеликів, орлів, - настільки шанованих, що ніхто не насмілювався реконструювати або воскрешати їх...

Планета Небесна Брама

Володарка Мережі йшла по бруківці їхньої столиці - Центрального Відстійника, любуючись стародавніми особняками, що нависали над вузькими, видовбаними в кам'янистому ґрунті каналами, які здіймалися схилом штучної гори, неначе породження фантазії Ешера. Витончені дерева й гігантські кінські папороті вінчали вершини пагорбів, облямовували широкі білі проспекти й вишукані вигини білих піщаних пляжів. На берег лінькувато набігали фіолетові хвилі, розсипаючись веселковими іскрами.
Гладстон затрималася біля ґрат парку, що виходив на освітлений газовими ліхтарями Центральний Променад, де закохані парочки й туристи насолоджувалися вечірньою прохолоддю, і уявила собі Небесну Браму три із зайвим століття назад. Сувора планета, не пристосована для людини, - і молодий Мартін Сілен, що не оправився від культурної дезорієнтації, безповоротної втрати грошей і ушкодження мозку внаслідок анабіозного шоку, приречений до того ж на рабську працю.
Всі зусилля Аеростанції йшли на те, щоб забезпечити ледь стерпним повітрям кілька сотень квадратних кілометрів ледь придатної для життя землі. Зелені цунамі з однаковою байдужістю змивали в море міста, ділянки терраформованого ґрунту й робітників. Побратими Сілена - кріпосна голота - копали канали для відводу кислоти, вишкрябували з лабіринтів повітроводу колонії аеробних бактерій, а після повеней витягали з грязьових наносів сміття й мертві тіла...

Місяць - супутник Землі

Єдиним усе ще придатним для перебування місцем на Місяці Старої Землі були гора й область одного з морів, відведені для Церемонії Масаду ВКС. Саме тут опинилась Гладстон. Трибуни глядачів і плац для парадів були порожні. Силові поля десятого класу затуманювали зірки й стіни кратера, але Гладстон бачила: внутрішній жар від жахливих гравітаційних припливів розтопив віддалені гори, утворивши на їхньому місці нові кам'яні моря.
Вона пішла через сіру піщану рівнину. Слабка гравітація так і вабила злетіти, і, уявивши себе на мить однією з тамплієрських повітряних куль, що нетерпляче смикає неміцну прив'язь, їй схотілося підстрибнути й майнути вперед велетенськими стрибками, але вона швидко впоралася з цієї примхою. Лише порохнява звивалася за секретарем Сенату фантастичним шлейфом.
Повітря під куполом силового поля був розрідженим, і Гладстон спіймала себе на тому, що тремтить від холоду, незважаючи на накидку з підігрівом. На мить вона застигла в центрі безжиттєвої рівнини, намагаючись переконати себе, що це й насправді Місяць, перший плацдарм людства на його довжелезному шляху до зірок. Але трибуни й склади ВКС відволікали її, налаштовуючи на якийсь несерйозний лад. Нарешті Мейна Гладстон здійняла очі, щоб побачити те, заради чого прибула сюди.
В чорному небі висіла Стара Земля. Звичайно, не сама Стара Земля, а просто пульсуючий аккреційний диск у сферичній хмарі уламків, які колись нею були. Він сяяв пронизливо Яскравим світлом, яскравіше за кожну з зірок, видиму з Патофи в найрідкісніші ясні ночі, але те була отруйна яскравість, від якої брудно-сіра рівнина відливала крижаним блиском.
Гладстон стояла й дивилася, не відриваючи очей. Вона жодного разу не була тут, свідомо уникаючи цього місця, і тепер, якщо все ж тут з‘явилася, запекло бажала хоча б щось відчути, щось почути, немовбито тут жив хтось, чий голос міг дарувати їй застережне, підбадьорливе або просто співчутливе слово.
Але марно...

Ден Сіммонс

"Падіння Гіперіону"

Роздуми про Всесвіт

У Всесвіта темних просторах,
Далеко від цеї Землі
Всезнаючий розум людини
Космічні веде кораблі.

Теорію фізик нашкрябав,
Машину зліпив інженер,
І в космоc летючий корабель
Шуга регулярно тепер.

Серпневої ночі так близько
Ввижається світло зірок...
Під сутінком темного листя
В садку достига огірок.

Замріяне серце блукає
В далеких космічних світах,
А доки наш сторож дрімає,
Крадуться злодії в кущах.

Маленькою світлою зіркою
Вкраїнський супутник блищить,
В сусідів за низькою хвірткою
Голодний собака вищить.

У небі сузір‘я спливають
На ясному чорному тлі...
Вже сторож старий не дрімає –
Шукає злодіїв в пітьмі.

Тріпоче легенькими крильцями
У місячнім світлі кажан.
Злодіїв слухняними вівцями
Привів дід Петро до селян.

І сяють планети незнані,
І Всесвіт мов кличе вгорі...
Мене у замріянім стані
Зі смаком куса комарі.

І так тобі любо, і мило,
І серце зомліло, аж страх,
Ракетою б в небо злетіла,
Кружляла б в незнаних світах!

Та ось вже і ранок з‘явився,
І згасло світіння зірок,
З під-листя на тин похилився
Достиглий за ніч огірок.

2001
Одеса


Наталія Ліманська,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/301

Ми з тобою із сузір’я Лева...

Ми з тобою із сузір’я Лева.
Де воно? Які дало дари?
В ніч таку ж, серпневу чи липневу,
Ми летіли зорями згори

В ті сади, де айстри і цикади,
Де духмяних яблук – не зібрать.
І тому не страшно було падать,
І було не боляче згорять.

То чому ж тепер отак нестерпно
Йти по тих же лагідних ланах?
І раптово в липні чи у серпні
Стисне серце туга неземна.

Вже назад не прийме нас сузір’я –
Тільки вглиб веде подальший шлях.
А з небес нові збігають звірі
На земних попастися полях.

липень 1994 р.

Вікторія Климентовська,

«Пересопницька осінь», Рівне, «Азалія», 1997

Серед поля зораного, серед неба зоряного...

І.

Вигадай тяжіння закон
і багном обурений натовп,
обернувшись на зграю птахів,
винайде божевілля польоту,
замість формул розумних стрибків.
Можна стрибати на дискотеках і в барах,
мов на стендах,
випробуючи на міцність фальшиву планету,
геометрію долівок і тротуарів,
арифметику скверів і парків,
а можна і
стиглі яблука з гілки
чи слово зі збірки
текстів, вчора ще незрозумілих,
зрушити,
наповнивши божевілля польоту
замріяних єретиків
омріяним вільнодумством.

ІІ.

Тяжіння закон
в підніжжях курганів та пірамід
снить вогнем зорельотів
і шукачі
загадкових скарбів
в досвітку просинаються,
замість наметів, у НЛО,
від снів віддаляючись
разом з ранком
зі швидкістю світлових
крапель і веселкових потоків зірок.
Згасають ліхтарі,
стають купками попелу сиві хмари,
але гравітація креше морок зіниць,
аби Homo Perpetuum
сам вогнем спалахнув
невагомим і розміром у небозвід,
живим вибухом ставши,
вибухом дня
серед поля зораного.
Серед неба зоряного.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

пʼятниця, 28 серпня 2009 р.

Основа Всесвіту - Абсолютний нуль...

"Хто ти людино,
Перед лицем Всесвіту?"


Основа Всесвіту -
Абсолютний Нуль...
Де врівноваженість -
Сума від‘ємних і позитивних
Космічних куль
Та сфер...
Де світ один народився,
А інший помер.
І десь між ними,
В думці людини,
Живе Люцифер...
...Всесвіт!..
Незбагненність енергії,
Незвідані істини...
Щось в перигеї,
Щось в апогеї
В нескінченність летить.
А людина - жменька матерії,
Замучена дійсність,
Як кактус у преріях
Торує свій шлях,
Між минулим - майбутнім,
В сьогоденні живе...
Ще сьогодні життя,
А завтра вже прах, -
Всі великі надії
Застигли в Кільці.
Вчора були ті події,
А сьогодні оці,
Життя мемуари
Тягарем безнадії
Стигнуть в руці...
...А час, як Німб,
"Чорна діра" -
Функція швидкості,
Коректор відстані,
Безконечно у Всесвіті
По скрижалях пливе...
І незримо впирається
В душу людини...
І хоч вона старається
З часу Кільцем не зіткнутись,
Руками стискаючи
Зламаний руль,
Та не має причини,
Щоб їй не вернутись,
Назад -
В Абсолютний Нуль...


Кухачук В.П.,
«Поетичний Клуб» - http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=7388

«Спейс-Арт» щиро дякує Ірині Гей за лінк із цим віршем :)

Космічний Вакуум. Ідіотський крок ФАКТИЧНО САМИХ: альбом out-of-date або через дупу до зірок

А з коридору чутно сміх і кашель:
Космотропіл знайшли в аптечці,
В багажнику гашиш…
(з пісні «8a557q1s2E72 замість Вa557q1s2E7Z»)

01 квітня (2007-го року – «С-А») у гурту ФАКТИЧНО САМІ виходить нова бобіна у чорно-білій коробочці. Називатися бобіна буде «Космічний Вакуум». Зберігати її, як відомо, слід у хлібниці, недоступною для електромагнітних променів в діапазоні частот 7.5 x 1014 … 3 x 1017 Гц (тобто довжиною хвилі 4 x 10–5 — 10–7см) та людей в діапазоні віку 0–13 р.
Всі пісні, що увійшли до цієї хромової бобіни*, розповідають нам про космос та незвичайні пригоди його українських першопрохідців.
*З боку розвідки до нас дійшла інформація, що на Заході час від часу проводяться церемонії з приводу виходу золотих, а то і платинових бобін. Що видається нам цілковитим нонсенсом і просто блефом буржуазних медіа: вітчизняній науці давно відомо, що тільки хромове покриття наділене можливістю звукової репродукції.
Після виходу цього альбому державними адміністраціями Тернопільської, Івано-Франківської та Рівненської областей було прийнято та затверджено рішення про встановлення пам’ятників їх землякам-космонавтам у центральних скверах обласних центрів.
У продуктових магазинах держави вже сьогодні продається передвісник майбутнього — згущонка в тюбиках. Завтра в тюбиках буде продаватись зубна паста, післязавтра комплексний обід, а через тиждень ми побачимо в них справжню кабачкову ікру!
Як істинний мульти-медійний продукт, Космічний Вакуум складається з двох розділів:
1. Текстова частина.
Написана к.т.н. М. Д. Нусіновим праця «Космічний вакуум і надійність космічної техніки». Реферована і перекладена українською мовою.
2. Звукові хвилі (10…20000 Гц).
Організовані в 21 пісню різної тривалості таким чином, що пісні з вокалом, схожим на чоловічий, відображають науково-дослідну працю космонавтів на орбіті. Відповідно пісні з вокалом, схожим на жіночий, передають сни і фантазії космонавтів у час відпочинку.
Обидві частини взаємопов’язані посиланнями і цитатами.
Альбом писався ще в 2021 Році. Часи були старі і бідні: синтезаторів ще людство не вигадало, тож ФАК.САМІ не гребували нічим: і грюк броньованих дверей, і стогони принтера, що відригує папір, і звук розкривання парасольки, і велосипедний насос — все це пішло (і не боялося!) на створення музики. Аби отримати правильний субтоновий вокал, втомлена дитина-карпа (голодна студентка університету на той час), засинала в вокальній кімнаті перед мікрофоном просто на гумовому килимку, а відтак її будив Артим і опускав мікрофон до рівня лежачого трупика. І трупик крізь сон співав (трек «Не страшно»). Артура на той час вигнали з університету за те, що всю ніч він висів на студії, а потім геть-чисто весь день просипав, роздупляючись під кінець пар, аби зустріти з них свою дівчину-білявку-істеричку. Артим працював на студії, терплячи тупість директора і затримки зарплати (досі ще студія висить йому грошей, достатніх для годівлі 523-ох тисяч синичок і 15-ти сіл північної Руанди), аби тільки мати можливість рекордингу космічної музики. Ми вже мовчимо про витрати на готелі і машинне масло для роботів, що прибували на Землю для хоральних бек-вокальних записів.
В час засилля емо-музики, пуерториканських погромів на Чернігівщині та масового виробництва резинових замінників чоловічих життєдайних органів ТІЛЬКИ ВИ маєте нагоду врятувати Всесвіт, прослухавши всі треки «Космічного Вакууму» на http://www.myspace.com/faktychnosami або http://www.faktychnosami.com. І ТІЛЬКИ ВАС врятує Всесвіт, якщо ви цей альбом придбаєте в місцевому пункті захисту громадян від невідворотних мозкових змін.
ПАМ’ЯТАЙМО! Космос не пробачить.


Ірина Карпа,
«АртВертеп» - http://artvertep.dp.ua/news/1196.html

На Крижаній Планеті

На крижаній планеті,
Там де вітри гуляють,
Де завірюха свище
І в чорній все пітьмі,
Ростуть космічні квіти -
Холодні і прекрасні,
Із криги їх пелюстки,
З крижин вони самі.
Нема на тій планеті
Ні жита золотого,
Ні трав пахучих сонячних,
Ні крапелин роси.
Лиш ті космічні квіти -
Самотні і прекрасні,
Що теплої і доброї
Позбавлені краси.

Ярослава БАБИЧ,
учениця 6-го класу :)
СШ №5 м. Кіровограда - часопис "Піонерія" (№5, 1989 р.)


“Спейс-Арт» щиро дякує Ярославу Нікітіну за лист із цим віршем :)

Зірки і Львів

Мовчать зірки, задумливо мовчать
Про що ж вони, високо так, над нами?
Пливуть собі над містом, миготять –
на вітер не кидаються словами.
Мовчать зірки, мовчить старенький Львів –
він теж заснув, втомившись від розмови.
Він мабуть снить про давніх королів,
чи левів у краях далеких ловить…
Високий Замок крилами змахнув
і… полетів у казку, опівночі.
О Львове, як люблю твою весну!
О, як люблю твої безмежні очі!
Думки вирують наче снігопад –
дивлюсь на тебе, Львове, і злітаю
ген – до зірок – у той небесний сад,
що голову твою всю ніч вінчає.
Мені услід сміються ліхтарі,
мені услід відлуння: повернися!
З тобою від зорі і до зорі
літаю в снах своїх у піднебессі…
Мій тихий Львів знов буйноквіттям снить.
Крилаті дзвони змовкли на дзвіницях
і диво-казка вулицями мчить…
Зірки і Львів – одвічна таємниця.

Ірина Білінська,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=68

У ніч таку звичайну...

І падали зірки
у ніч таку глибоку.
Із теплої руки
небес в долоні Бога.
Я їх ловила теж
простертими руками…
І небо ген-ген-ген
всміхалося зірками.
Спасибі ж вам за мир.
Спасибі вам за спокій.
За спогади про дім.
За кожен світла дотик.
Спасибі за любов.
Спасибі за мовчання.
За віру і тепло
у ніч таку звичайну.


Ірина Білінська,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=68

Ноктюрн

Хтось кинув на місяць уповні: орел, а чи решка...
А він покотився за хмари і нАвзнак не падає,
Висить собі в небі велика циганська сережка,
Пророцтвом своїм не лякає нікого й не радує.

Лягають сузір’я на темну нічну скатертину,
І тихо шепочуть згори, що пророцтва збуваються,
І кожному душу колишуть, неначе дитину,
І зірка на щастя з високого неба зривається.

А далі прощення, прощання і знову в дорогу,
У першу, в наступну, а може комусь і в останнюю,
Був місяць уповні, а нині уже круторогий,
Він просто мінливий і жодного з нас не обманює…


Наталя Терещенко,
“Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2089&t=0

Колись туди ковзну із краю...

Колись туди ковзну із краю
хитких сатурнових кілець,
де небо
______зорі видихає,
мов бульбашки нічний плавець.

Неначе тінь ракетоплана,
в очах жіночих розчинюсь
і грудей місячної панни
ласкавим подихом
________________торкнусь.

“Доплив”, — хтось мовить ніжно й гірко,
а за відчиненим вікном
замерехтить подвійна зірка,
розлук
______пропахла полином.


Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

четвер, 20 серпня 2009 р.

Всесвіт

Мене в обійми дужі кличе Всесвіт вічний,
усі галактики складаючи до ніг.
Його мільйонний зорегляд, святий і грішний,
всі таємниці для очей моїх зберіг.

Його душі неусвідомлена безмежність,
серцебиття його міжгалактичний ритм
тепер мені цілком і повністю належать.
Тепер для мене все негаснуче горить.

Він пестить пальцями-сузір'ями волосся,
цілує ніжно у розчулені вуста,
і вмить мені стає так солодко і млосно,
що не лякає незбагненна висота.

І я лечу! Лечу без крил і без ракети.
Лечу в тепло його мозолистих долонь,
за хвіст піймавши неприборкану Комету
і перервавши їй тисячолітній сон.

Я розриваюсь на дрібні метеорити,
щоб всі побачити системи і світи,
і позаймати всі незаймані орбіти,
і ним самим в собі не знайдене - знайти.

Він сам не відає, який же він прекрасний!
Він сам не знає, як бентежить його тьма!
В його обійми мене кличе серце власне,
а не піти за власним серцем сил нема!

Еллана Кібо,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/341

Місяць

В безкраїм небі Зіронька зійшла.
Крізь хмари поглядав кремезний Місяць.
Вона йому бровою повела -
напевно, сподівалася, помітить...

Та Місяць - то старий, то молодий
(залежить це від настрою, гадаю),
на все безкрає зоряне - один!
Котру з мільярдів знову виглядає?

Еллана Кібо,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/341

Зірки чекають на батьків. Одним з них може стати ти…

В землян з'явилася можливість "всиновляти" зірки за $10. Світила всім бажаючим роздають учасники проекту Pale Blue Dot (бліда блакитна крапка). Оформити "опікунство" можна на сайті проекту. Там же доступний каталог і карта неба для вибору підходящої зірки - http://whitedwarf.org/palebluedot/

Після того, як людина "всиновляє" зірку, вона маркірується його ім'ям. Зміни будуть внесені як на карті зоряного неба Google Sky, так і в текстовому варіанті каталогу.
У всіх зірок, доступних для всиновлення, з високою ймовірністю є планетні системи. Світила є цілями телескопу "Кеплер", який шукає в космосі екзопланети, в тому числі й схожі на Землю. Якщо "Кеплер" виявить у всиновленої зірки планету, "опікун" отримає повідомлення по електронній пошті.
Проект Pale Blue Dot є некомерційним і жодним чином не пов'язаний з NASA, яке курирує місію "Кеплера". Метою проекту є збір коштів для фінансування досліджень з визначення розміру зірок, на які "дивиться" телескоп. У його місію це завдання не входить.

Аеліта

Впало за хмарами в ранішнє марево,
Сяяло, сяяло – щезло.
Сипалось начебто світом не баченим,
З неба пробачення несло.

Сонячним маревом, місяця чарами
В бік проганяло даремно.
Місяць образився – срібними стразами
Падали сльози на землю.

Приспів:
Така як я, така як є – тверда і відкрита
Ти не моя, ти нічия – далека Аеліта


Поміж орбітами снів оксамитових,
Душі невидимі – вільні.
Прямо із світла мовчить Аеліта,
П’є своє приторне зілля.

Зорі гукаються, в ніч розпускаються
І помирають під ранок.
В правому боці – небесні емоції,
Зліва – холодний світанок.

Приспів:
Така як я, така як є – тверда і відкрита
Ти не моя, ти нічия – далека Аеліта,
Аеліта,
Аеліта…

Гурт «Мотор'рола» (з альбому «Кольорові сни»),

«Українські Пісні» -http://www.pisni.org.ua/persons/312.html

Милуємось зірками - я і кіт...

Милуємось зірками – я і кіт.
Так дивно, легко, неповторно, просто…
А поруч квітне вишня. Білий цвіт
здіймає руки у небесний простір.

Милуємось зірками – кіт і я.
Так гріє серце сяєво нетлінне.
Усе моє – і небо, і земля.
О, Господи, ти все віддав людині!


Іра Білінська,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=68

Я живу вночі...

Я живу вночі,
Коли засинає останній
Мешканець міст,
Коли оживають книги,
Я розширюю світ уночі,
А вдень є частиною
Світової матриці.

2008
м. Київ


Ярина Мавка,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/330

Для ілюстрації використане фото М.Островського "Небо над Варшавою" - http://www.samper.pl

Немов жеврини давнього багаття...

Немов жеврини
давнього багаття
в опівнічному дикому степу,
планети,
по-сатурнівські
крислаті,
мандрують
по Чумацькому Шляху
й на пиху зорь
відповідають чемно,
що бриль для них
зручніший, аніж німб.

І Кінська Голова –
туманність темна –
схилившися,
бере з долоні хліб.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

вівторок, 23 червня 2009 р.

Транзит

Трансгалактична ця залізниця
Травами травня пропахла постіль
І на сусідній хропе полиці
Лицар що вирушив з часу в простір
Станції станції далі інші
Мокрі перони вокзальні лави
Дай же нам Боже солоні вірші
Ну а до них іще дрібку слави
Місто-планета–сузір’я-далі
Дивна ілюзія дивна правда
Зранку підсяде старий блукалець
Розповідатиме про Сааді
Хто поцілує а хто заплаче
Зійде на станції – посмутніє
Бачиш у потяга дивна вдача
Майже не рухатись. Мокрі вії
Звабник і клерк шансоньєтка лицар
Їдуть із неба ув інше небо
Замкнена в коло ця залізниця
Потяг від себе і знов до себе
Північ влягається чорна й глупа
Де я сьогодні і вчора де я
Слава – тарілка з порожнім супом
І койкомісце у богадельні.

Катерина Калитко,

Могилянська Інтернет-газета «Колега», 2002 - http://www.kolega.kiev.ua/

Для ілюстрації використана обкладинка альбому гурту "Вольта" ("Маленький космос", 2001)

Марсіянська Одисея – 1938

Політ

…Диск Землі давно зник з виду, і всюди панували зірки, незліченні, як маргаритки на нескошеному лузі. Не було ані сонця, ані місяця, ані хмар, аби посперечатися з ними за владу над небесами. Перед Ренсомом в ореолі величі проходили планети й невідомі сузір'я, небесні сапфіри, рубіни, смарагди й зерня розплавленого золота; в лівому кутку картини висіла манесенька, неймовірно віддалена комета; і тлом для цієї пишноти слугувала бездонна, таємнича чорнота, набагато більш яскравіша й відчутніша, ніж на Землі. Зірки пульсували й, здавалося, ставали тим яскравішими, чим триваліший час він у них вдивлявся. Оголений, розкинувшись на ліжку, немов якась друга Даная, Ренсом з кожною ніччю все більше переймався вірою у вчення давніх астрологів. Він чи то уявляв, чи то дійсно відчував, як зоряні струми вливаються - навіть устромлюються в тіло, що віддалося їхній влади. Навколо панувала тиша, якщо не вважати неритмічного побрязкування. Тепер він знав, що його здійснювали метеорити - дрібні летучі частки світової речовини, які постійно бомбардували порожнисту сталеву кулю. Більше того, він здогадувався, що будь-якої секунди вони можуть зіштовхнутися з об'єктом, досить великим, щоб перетворити в метеорити і корабель, і мандрівників. Але страх не приходив. Тепер, згадуючи, як Вестон у відповідь на його панічний жах назвав його обмеженим, Ренсом готовий був з ним погодитися: воістину ця небувала подорож в обрамленні врочисто застиглої світобудови викликала не жах, а глибоке благоговіння. Але кращим за все був день - тобто години, проведені в оберненій до Сонця півкулі їхнього крихітного світу. Часто Ренсом, відпочивши всього декілька годин, повертався до країни світла, куди його нестримно тягло. Він не втомлювався дивуватися, що полудень очікує його будь-якої години - варто лишень побажати. Він з головою занурився у хвилі чистого, неземного, неймовірно яскравого, але не ріжучого світла. Напівприплющивши очі, він підставляв тіло й свідомість променям і відчував, як день у день вони здирають з нього бруд, відтирають дочиста, наповнюють життєвою снагою, - а чудесна колісниця, ледь здригаючись, тягла його усе далі по тих краях, де не була владна ніч. У відповідь на його запитання Вестон якось раз знехотя пояснив, що ці відчуття легко з'ясовні з погляду науки: на людей в кораблі впливають різні форми випромінювання, для яких земна атмосфера непрозора.
Одначе помалу Ренсом усвідомив, що є й інша, духовна причина, завдяки якій на серце в нього ставало усе легше, а в душі панувала радість. Він поступово звільнявся від кошмару, наведеного на свідомість нинішньої людини міфами сучасної науки. Йому доводилося читати про космос, і в глибині його душі склалася похмура фантазія про чорний, безжиттєвий, скований мороз порожнечі, що розділяє світи. Дотепер він і не підозрював, як могутньо ця картина впливала на усі його думки. Але тепер, стосовно океану небесного сяйва, в якому вони пливли, сама назва "космос" здавалася богохульним наклепом. Як можна було казати про безжиттєвість, якщо щомиті простір вливав у нього нове життя? Інакше й бути не могло: адже з цього океану виникли й світи, й життя на їхній поверхні. Даремно вважав він простір безплідним - ні, він породив усі незліченні палаючі світи, що дивляться по ночах на Землю. А тут він побачив, що світів у сто разів більше! Ні, назвати усе це "космосом" неможливо. За старих часів мудреці робили правильно, кажучи просто про "небеса" - про небеса в славі своїй, про
...щасливі краї
Де не стуляються очі днів
У високих просторах небесних ланів.
Часто Ренсом з любов'ю повторював про себе ці рядки Мільтона…

Посадка

…Вони падали з небес на планету. За увесь час пригод Ренсома не було в нього хвилини гіркішої. Як міг він колись думати, що планети й Земля - острівці життя й думки, що плавають у мертвій порожнечі? Тепер він зрозумів (і впевненість у цьому назавжди залишилася з ним), що планети, або "землі", як він їх подумки називав, - це просто провали, розриви в живій тканині небес. Ці купи сміття, зліплені з низинної речовини й мутного повітря, були назавжди знедолені, відірвані від світового сяйва. Вони - продукт не збільшення, а применшення небесної слави. Але ж за межами Сонячної системи сяйво кінчається? Що там - справжня порожнеча, справжня смерть? Але, можливо… він щосили намагався спіймати свою думку… можливо, видиме світло - це теж провалля, розрив, применшення чогось іншого… Чогось такого, що співвідноситься із сяючими незмінними небесами, як небеса з темними, важкими землями…

Перший контакт

…Не пам'ятаючи себе, Ренсом здійнявся на ліктях і втупив погляд у чорну істоту. Вона замовкла. Куляста голова повернулася до Ренсома й вп'ялася в нього блискучими бурштиновими очами. Вітер стих. На озері й у лісі панувала повна тиша. Ішли хвилини, а представники двох далеких рас усе не могли відірвати погляд одне від одного.
Ренсом здійнявся на коліна. Чужинець відстрибнув, не спускаючи з нього очей, і знову завмер. Потім він зробив крок уперед, і тепер вже Ренсом, схопившись на рівні, відбіг назад, але недалеко: його втримувала цікавість. Зібравши всю свою мужність, він наблизився до істоти, простягаючи розкриту долоню. Чужинець неправильно витлумачив цей жест і відступив на мілководдя. Ренсом бачив, як під гладким смухом напружилися м‘язи. Але й чужинця, вочевидь, сушила цікавість: за два кроки від берега він зупинився. Обоє боялися один одного, і в той же час кожний прагнув підійти ближче й намагався це зробити. В їхніх душах нерозумний, підсвідомий страх міцно переплівся з екстатичним, нестерпним прагненням одне до одного. Це була не просто цікавість. Швидше це нагадувало любовну гру, немов зустрілися перший чоловік і перша жінка на світі. Але й таке порівняння не передасть всієї первозданності цієї хвилини. Зустріч чоловіка й жінки природна; їм потрібно зробити лише невеличке зусилля, зруйнувати неміцний бар'єр, щоб кинутися один одному в обійми. Але тут вперше зійшлися в захоплено-боязкому контакті представники двох різних - й розумних - форм життя…

Бесіда

…Ренсом спробував, як міг, пояснити сорну, що на Землі всі тіла складаються з твердих, рідких та газоподібних речовин. Той слухав з величезною увагою.
- Ти неправильно про це говориш, - сказав він нарешті. - Тіло - це рух. За однієї швидкості ти відчуваєш запах, за іншої - вже чуєш звук, за третьої - ти бачиш. А буває така швидкість, за якої в тіла немає ані запаху, ані звуку і його не можна побачити. Але поміть, Коротуне, що крайності сходяться.
- Що це значить?
- Якщо рух пришвидшиться, то тіло, що рухається, виявиться відразу у двох місцях.
- Так, це так.
- Але якщо рух стане ще швидшим - це важко пояснювати, тому що ти не знаєш багатьох слів, - розумієш, Коротуне, якби він робився швидшим і швидшим, зрештою те, що рухається, виявилося б відразу скрізь.
- Здається, я розумію.
- Отже, це і є вища форма тіла, найшвидша, настільки швидка, що тіло стає нерухливим; і зроблена так, що вона перестає бути тілом. Але про це ми не будемо розмовляти. Почнемо з того, що ближче до нас. Найшвидше з того, що досягає наших почуттів - це світло. Насправді, ми бачимо не світло, а більш повільні тіла, які він висвітлює. Світло перебуває на межі, відразу за ним розпочинається область, в якій тіла занадто швидкі для нас. Тіло ельділа - це швидкий, як світло, рух. Можна сказати, що тіло в нього складається зі світла; але для самого ельділа світло - щось зовсім інше, більш швидкий рух, якого ми взагалі не помічаємо. А наш "світло" для нього - як для нас вода, він може його бачити, торкати, купатися в ньому. Більше того, наш "світло" здається йому темним, якщо його не висвітлюють більш швидкі тіла. А ті речі, які ми називаємо твердими - плоть, ґрунт, - для нього менш щільні, ніж наше "світло", майже невидимі, приблизно як для нас легкі хмари. Ми думаємо, що ельділ - прозоре, напівреальне тіло, яке проходить наскрізь стіни й скелі, а йому здається, що сам він твердої й щільний, а скелі - як хмари. А те, що він вважає світлом, яке наповнює небеса, світлом, від якого він поринає в сонячні промені, щоб освіжитися, то для нас чорна прірва нічного неба. Все це прості речі, Коротуне, тільки вони лежать за межами наших почуттів. Дивно лише, що ельділи ніколи не відвідують Тулкандру.
- В цьому я не цілком упевнений, - сказав Ренсом. Його зненацька осінила думка, що сказання про світних невловимих істот, які час від часу з‘являються на Землі - одні народи називають їх девами, інші духами, - пояснюються, може бути, зовсім не так, як гадали антропологи. Щоправда, тоді всі уявлення про світ вивертаються навиворіт, але після подорожі в космічному кораблі він був готовий до всього…

Повернення

…І Ренсом знову поринув у рутину сну й насолоди, перемежовуючи їх роботою над малакандрійским словником. Він знав, що шанс поділитися своїми знаннями з людьми в нього невеликий, що їхні пригоди майже напевно закінчаться непомітною загибеллю в глибинах космосу. Але він уже не міг називати це "космосом". Були хвилини холодного страху; вони ставали усе коротшими й розчинялися у священному тремтінні, перед яким особиста доля здавалася зовсім несуттєвою. Він не відчував себе й своїх супутників острівцем життя, що перетинає провалля смерті. Навпаки - за межами маленької залізної шкарлупки, в якій вони мчалися, чекало життя, щохвилини готове увірватися всередину, і якщо воно вб'є їх, то надлишком життєвої сили. Він жагуче сподівався, що якщо їм призначене загинути, то це буде "розвтілення", а не ядуха. Вийти, звільнитися, розчинитися в океані вічного дня - здавалося йому часом більш бажаним, ніж повернутися на Землю. І той щиросердний підйом, що відчував він, вперше перетинаючи небеса, був зараз у десять разів більшим, тому що він вірив, що безодня повна життя в самому буквальному значенні слова - вона повна живих істот…

Клайв Стейплз Льюїс,
уривки з роману «За межі безмовної планети» (Out of the Silent Planet),
перша книга серії «Космічна трилогія», 1938 р.

Які ж ви прекрасні...

Які ж ви прекрасні,
Омріяні зорі,
Блискучі і ніжні,
Мов краплі роси, -
Здається, немов би
В далекім просторі
Лунає симфонія
Щастя й краси.
А може, в тих далях,
Для людства ще скритих,
Зростають й мужніють
Юнацькі серця,
Котрі, як і ми,
Прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами
В сузір'ї Стрільця.
З яким хвилюванням
Зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось
В вічнім союзі -
Союзі братерства
Й палких почуттів.

1961
с. Орішківці


Роман Боднар,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Для ілюстрації використана картина Ф,Філіппинського "Подвійна зірка"

Падаюча зірка

Відгорів, відзорів небокрай
Спалах твій, наче людський одчай,
Спалах той, мов останній привіт
І бринить, мов струна срібний слід...

Приспів:

Упала, упала зоря
За гори сумні, за моря,
Упала й шукати дарма,
Тільки слід, наче срібна сурма...

Відбринів, віддзвенів зореграй -
В серці тліє, мов іскра, "прощай" !
Спогад мине сузір'ям літ,
І бринить, мов сурма, срібний слід...

26.12.1971р.

Роман Боднар,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Місяць зорі випасає...

Місяць зорі випасає
Вздовж Молочного шляху,
Я одну із них кохаю,
Добре знаю вже яку.

Почекаю ще півночі -
Золотий засне пастух -
І вкраду чарівні очі
Із його холодних рук.

Ой багато їх моргає
У прочинене вікно,
Я кохану не впізнаю,
Хоч шукаю вже давно.

Гей, міцні кохання крила !
Холод, відстань - все дарма !
Посвіти ще хвильку мила,
Хай рогатий задріма !..

1967

Роман Боднар,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278