вівторок, 30 березня 2010 р.

Астральна чужина

Така безодня! Вічна порожнеча
В чужому небі. Не зоріє даль.
Не сяє Марс на темряви розталь.
Мовчить безмежжя, як журба чернеча.

Від цього суму не врятує втеча.
І вже ніяка радісна буваль
Не скрасить ночі місячну вуаль,
Коли навкруг - астральна ворожнеча.

Не світить Віз, погас Волосожар,
Чумацький Шлях подався, як бідар,
У невідоме небуття безкрає.

І навіває невимовний жур
Пустеля неба. Лиш темноти крає
Південний Хрест - величний Cruz del sur.

Буенос-Айрес, 28 серпня 1972 р.


Яр Славутич,

Коли в космічній темряві погасне...

Коли в космічній темряві погасне
Бодай одна замріяна зоря,
Згадаймо знов, чого вона згоря,
Чи хтось помер у зморище дочасне.

Не стало хлопця, що сльозами квасне?
Утратив Рух свого проводиря?
Чи, може, це гучного віршаря
Взяли опричники за слово красне?

Недарма з неба віщий зорепад
Маніфестує всі приземні смерті.
Чи й нам спішити в перезви парад?

Лукаві долі, в шатах чи обдерті,
Дарують вічність, кару й забуття,
Та не летять на пізнє каяття.

Одеса, 1990 - Луганське, 1991

Яр Славутич,

Нейтрино

Я в могильну пітьму не порину —
У глинозему цвинтарний клаптик.
Знаю: смерті нема —
Є нейтрино,
Що летить через товщу галактик.

Протинаючи сутність єдину,
Що вібрує між зорями туго,
Воно каже світам:
— Я — людина.
Я несу в собі радість і тугу.

Мого духу щоденну роботу,
Мого втілення тисячну спробу —
Все це згущено в зоряну ноту,
В променеве Зернятко-Особу.

Хмари пилу — як велетнів спини;
Жар галактик — мов бурхання креві.
Та ніщо мого лету, не спинить —
Поспішаю на поклик Любові.

У теплі, в материнському лоні,
Мене прийме далека планета —
Хай готують жіночі долоні
Пелюшкового царства тенета.

Син Людський, я ростиму нестримно.
Я світи і віки поєднаю.
І відкривши химерне нейтрино,
В нім нарешті себе упізнаю.

12.X.80. Мордовія


Микола Руденко

Комета Галлея

Вона прийшла, поштарка неба,
З таких віддалин світових,
Що мір і знань замало в тебе,
Аби щось мовити про них.

Ти де була? Від кого вісті?
Летіла скільки днів, годин?..
І астрономи, мов кліністи,
Вивчають склад її тканин.

Вся машинерія космічна
(Ракети, роботи, зонди)
Вишукує: ти органічна
Чи крига з мертвої води?

Чи не вона в прадавні ери,
Світів населених стріла,
У віялі хвоста–химери
Життя на Землю занесла?..

А жив колись маестро Джотто,
Що замість всіх отих ракет
Впрягав фантазію в роботу
Він був художник і поет.

Чи світ йому вставав ясніше,
Чи пензель більше мав пуття —
Прорік на сім століть раніше:
Так, це вона — носій життя.

Щоб прояснилася ця тема,
Він хисту й волі досить мав:
Її Зорею Віфлієма
На полотні намалював.

Отож нехай летять ракети,
Аби розвідати секрет,
Котрий художники й поети
Давно розкрили без ракет.

13.ХІ.86

Микола Руденко,

«Поезії», К., «Дніпро», 1991

Геоцентризм

Я знову чую не нову розмову,
Поза якою пустка і пітьма:
Земля — одна на всю Світобудову
Жива планета, іншої нема.

А хтось зітхає так глибокодумно,
Немовби зауважити хотів:
— Це дуже сумно. Боже, як це сумно!
Адже ж цей світ —
__________________Не кращий із світів…

Тим часом той, хто ловить у тенета
Сліпої влади — до оцих тривог
Додав своє:
___________— Одна жива планета? Ха–ха!
Тоді я неспростовний бог…

Це так йому припало до вподоби,
Що замість храму освятив тюрму.
І весь народ — учені й хлібороби
Молитись нині змушені йому.

І люди дякують в тупій покорі
За те, що дихання лишив їм дар.
А дехто стверджує, що навіть зорі
З його наказу світять із–за хмар.

Лиш дивний Всесвіт з краю і до краю,
Мов на весні закохане дівча,
Лукаво зорями–очима грає —
Він цих смішних тривог не поміча.

14.ХІІ.86

Микола Руденко,

«Поезії», К., «Дніпро», 1991

Нібіру

За межею всесвіту – осінь,
Перехрестя галактик димних.
Нас поволі, мов листя, носять
Траєкторії павутинні.

На пожовклі кленові карти,
Впала синь від озер туманів.
Розмивають дощі на старті
Грона зір в стереоекрані.

Озирнешся ще раз у літо…
На міжзоряних магістралях
Заревуть двигуни боліду
В субтонованому вокалі.

Звабить блиском чужого світу
Загадкова сумна Нібіру.
На самотній її орбіті –
Білі карлики й чорні діри.

Та до неї – роками відстань,
Згаслі сонця й поля магнітні.
За мільйони парсеків звідси
Дивні очі ультраблакитні.

І не стрітись… Такий вже графік.
Все розкреслено по законах.
Нездоланний торує трафік
Космоліт у сріблястих скронях.

Осінь світлим дощем заплаче…
А уранці прямим ефіром
Огласить астроном незрячий,
Що з орбіти зійшла Нібіру.

На кордоні космосу – осінь,
Барвить небо у сік калини.
А мене все до тебе зносить
Некеровано і нестримно.


Олена Осінь,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2960

Гербарій

Мов метелики сяйні,
до чорних небес з оксамиту
зорі разом з планетами
нишком надійно прибиті.
До останніх приколоті із врахуванням моменту
світанкові, смеркові і дуже нічні
континенти.

Континенти обклеєні
селищами та містами
разом зі скам‘янілими в тужному небі
дахами.

Ті дахи,
наче крила змертвілі, нездатні до втечі
із киплячої вічності
зоряної порожнечі.

Зафіксований погляд на неї
жере катаракта...
Зафіксоване диво захмарне
стає нудним фактом...

Тільки знов хлопчик-ранок,
світання навчившися вмінню,
із гербарію зорь, що згасають,
витягує голки
проміння.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008