четвер, 30 квітня 2009 р.

Дежав‘ю

Наш приземлений розум ніяк зрозуміти не хоче
чорноти нескінченність - це грізне мовчання над нами.
Але знову і знову вона нас хвилює і манить,
ніби ми не тутешні, а з тої далекої ночі.

Ні кінця, ні початку.Несхибна розміреність часу.
Лиш політ у нікуди й ні звідки, без коми і крапки.
І розлякують коні миттєвості загнаним храпом,
на Чумацькім Шляху сріблом напорошивши зірчасто.

Там вчорашні секунди - уламки хвилин, як непотріб,
антисонце - гігантська діра пережовує їх у минуле,
щоб в новому житті немовляти душа не пімнула*
і з нуля починала це пекло життя. Уже вкотре?

Не прокліпнувши, ми стоїмо перед чорним квадратом,
перед надгеніальністю чорних глибин макросвіту.
Розриваються шви від напруги у пам"яті - звідки
це пізнаваності відчуття, передбачення втрати?

*пімнула - (діалект) згадала.

2007 р. 12. 06.

Славомир Монастирський,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/309

Синя пташка

Вона любила долати далі,
Небо ж було єдиною її домівкою.
Коли воно тріскалось від блискавок
Чи божеволіло в холодному зимовому танці -
Її очі загоралися синім вогнем,
Птаха шаліла, відчуваючи запах неможливого.
Наступав її час.
Коли в небі тихо -
Птаха злітала високо-високо,
Ближче до чорного всесвіту.
Це був її довершений синій світ,
Де вона була синьою володаркою неба.

І тут з’явився Він,
Небо починалось за обрієм Його вій,
Блискавки тепер пронизували її тіло,
І задвигтів її синій світ, погрожуючи ось-ось
Розламатись на безліч горизонтів, далей
і висот.

...Птаха тікала від Нього у
Недосяжні простори всесвіту,
Лишаючи позаду планети, зорі, сонця...

Та хоч би куди літала -
Коли зустрічала Його небо,
Синій світ розтинався крилами
На безліч невідомих далей...

...Птаха тікала у недосяжні простори всесвіту,

Все ще бажаючи Його...
Але сподіваючись не зустріти...

Бо лише Вона могла запалити синій світ...

Ярина Мавка,

«Зоряна віхола»

дівчина-киця

на межі світла і сутінків,
на гойдалці з місячного сяйва
над широкою незвіданою глибиною
перевернутого в озері неба
гойдалась дівчина-киця...
раз по разу ловлячи
пальцелапками краплини зір

2004

Ярина Мавка,

«Зоряна віхола»

Зоряна віхола

Нічний вітер розчарувався в зорях.
І тому понуро роздмухував
сіре листя на сірому асфальті...
сіро дихав на сірих перехожих,
не здіймаючись в небо...
вітер вчився ступати по землі...

Раптом біля самої трави він побачив
віночок із маленьких зірочок.
Віночок кружляв, витанцьовував,
перетворюючись то у вихор,
то у білосніжне ангелятко,
то у квітку...,
у все, що зможеш уявити...
Вітер з подиву мало не зачепився об дерево,
що стояло в нього на дорозі...
"Що це ?" подумав вітер,
"Зорі"... відповів віночок,
" ...у траві?!"
"І не тільки в траві,
а глянь - он на деревах ростуть.
А он у когось із кишені випала маленька
нахабна зірочка.
А ще там зверху -
із деяких вікон виглядають"
"Справді..." збагнув вітер,
здіймаючи зоряну віхолу на асфальті

2005
м. Київ, Інтернаціональна площа


Ярина Мавка,

«Зоряна віхола»

Спати на гальці під небом (буквально:)

Спати без даху,
Чути як дихає море
І тане вітер на щоці,
Зорі падають
прямо в тебе
І солоні краплі
Жалять тепло.
Жбурнути всі замки
Камінцями у воду,
Щоб всесвіт назавжди
Увірвався у відчинені вікна,
Снився і кликав
Кожної ночі.

2007,

Дорога додому з гір, а може з дому до Великого міста :)

Ярина Мавка,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/330

У вічності, де світла струм тече...

У вічності, де світла струм тече,
повільно крутяться колеса часу,
що на верстаті золотому тче
свій килим різнобарвний. Дольні паси
пускає в рух незримий наш двигун.
Мигтить узору плетиво примхливе,
І завжди врівноважує вагу
Той, що складе в копу доспіле жниво,
Все змірить мірою й благословить.
Нас темрява обсотує і боре,
лише часами блискавка на мить
із пітьми вихопить шматок узору,
і ми, прокинувшись із небуття,
якийсь уривок бачимо: химерні
страшні чи ясні обриси життя.
Ми у руці тримаєм тільки зерна;
Гаїв не бачимо, що з них зростуть
І зашумлять зеленим верховіттям.
Ми лиш п'ємо гаркаву каламуть,
Жахним на світ рождені лихоліттям...

Юрій Клен,

уривок з поеми «Попіл імперій»

Сонетографія Планети Загиблих Зорельотів

0001

Людей, країн, галактик розбігання
на атоми знов крає світ, а в нас
перепалило обрії і час
історії коротке замикання:
засліплені, ми втратили свій шанс
вогнеходіння (чи вогнелітання?),
ходу перетворивши на блукання
серед церков та продуктових баз.
І, котячись за силами інерцій,
вже кульки сірої речовини
зіщулились незграбно, мов оклецьки,
та й вмерзнувши в ніщо самотини,
чекають там на розум чужинецький,
свого не розгадавши таїни.

0010

Книжки розпродано. Пустий мій кабінет.
Лиш павуки по стелажах тупцюють...
А люди по провулках циркулюють
на найзагиблій з тисячі планет,
де перетворюється у падіння лет
і недозволено блукати, де працюють
ті двигуни, що вир небес прасують
і тягнуть з мулу в небо очерет.
Сузір'їв цвіль... Уламки метеорів...
Слова... Луна... І та - на рівні вух...
Круки із бань зруйновних соборів
спостерігають, хто з земних горюх,
здійнявши очі вище світлофорів,
незаборонений побачить рух?

0011

Нам невагомості б не розплюскати
перед стрибками із церковних бань!..
А так, з тоталізатору змагань
викреслюючи биті апарати,
нас обезкрилюють рокфеллерів сократи.
Та видибавши з колу нарікань,
повторюємо, з лиць зітерши твань:
"Ікарам не навчитись гендлювати!.."
Втім, знов згасає зіронька нова,
круг яток обертаючися кволо,
де персоналом зветься вже людва...
І все ж таки зникаюче-прозоро
відлунюються космосу слова
в куті глухому замкненого кола.

0100

Коли богів, поетів та командос
з орбіти скинуто на гостряки
руїн, що крають мозок на думки,
коли серця потрощено на гамуз,
майбутнє не вгадає й Нострадамус.
Та впалі з неба і самі з руки
на жереб кинуть зорі-мідяки,
ворожачи. Вслухаючись у гаму з
нот впертих крил симфонії вітрів,
що гне антени, наче бадилини.
Бо час настав, щоб кожен зрозумів,
що ми усі на дні ультрамарину -
лише анігіляція світів.
Тривалістю в одне життя людини.

0101

Відгуркотіли двигуни та жорна
і в землю трансплантоване життя
усе ж зростання робить відкриття,
обернувши падіння метеорне
на злет у нескінченність ілюзорну,
де знову себе рве без каяття
та й пада в небуття чи забуття
крізь темінь вен та неба невідпорну.
І, загалом за пульс безсмертя вдячні,
живі ми - простір, мертві ми є час,
а якщо робимо щось необачно,
то заспокоює усе ж те нас,
що падати у всесвіті не лячно,
бо випасти із нього людям - зась!

0110

Відірваний від небосхилу клаптик,
я хочу, руху всупереч краплин,
з безвиході зірватись бережин
в розгардіяш молекул та галактик.
Та рятівник мій - вічний математик! -
трима мене, пишаючися тим,
що він - вінець, творець, громадянин,
а не якийсь міжзоряний романтик.
А я кричу йому з руїн ракет,
щоб він із пихою Землі як долі,
покинув би мій епос, мій сонет,
десь на розгрузлих манівцях історій.
Бо найпихатіші з усіх планет
є передчасно виснажені зорі.

0111

У безнадії стресів - чи нірван? -
крил реманент склав кам'яний грифон...
І вклепавсь у змертвілий пантеон,
ні людям не потрібний, ні богам.
Та я крізь пил музейних мелодрам
покину, мов антену електрон,
уярмлений тяжінням космодром
по траєкторії кардіограм.
Бо я живий ще!.. Ще не монумент
в космічному відлюдництві митців!
Бо є різниця, де ти інструмент
кладеш на попіл спалених мостів:
чи край ночов, потрощених ущент,
чи біля вщент розбитих кораблів.

1000

Обшмулений незнаним досі лихом,
сльотавий день вповзає нишком в ніч
по битих скелечках людських облич,
що вже тирлуються у черги стиха.
І я, неначе вивітрений вихор,
торкаюся зопрілих спин та пліч
там, де у смерку зоряних узбіч
провідники вже не тамують пихи.
Бо йди ти хоч у храм, а хоч в шинок,
все одне у вокзальному замісі
лик мандрів крають пасажирські риси.
І я волаю, роблячи ще крок:
"Не шліть до мене янголів чи бісів,
я своїм ходом верну до зірок!"

1001

Пройшовши пішки світ самотній цей,
прохаю в вічка каси я уклінно
квитка у Магелланові Хмарини
або хоча б до станції "Персей".
А навкруги, вся зліплена з речей,
людська юрма зацитькує людину,
погуркують опівнічні машини
і світить порожнечею з очей.
Бо хоч квитки є до Рив'єр та Ольвій
(раніше ж до Ухти без вороття),
але чомусь сумний касир поволі
уривки слів складає до пуття:
"Аби здолати лабіринти колій,
потрібна зміна напрямку життя".

0001 0000

Вичавлюючи темряву з зіниць,
я знову прокладаю шлях невтомно
закинутим у безвість робінзонам,
а в шпарах між зірок та блискавиць
хай скиглії чекають моровиць,
процвиндривши запаси апейрону ,
коли я попри катастроф закону
нових світобудов являю міць,
здолавши просторів земних пристріти.
І ось стає долонею кулак,
ось людству непотрібні ворожбити,
бо непомітно, наче в цифрі знак,
одвічне запитання "що робити?",
змінилося на більш вагоме "як?"

0001 0001

Як роз'яснити побуту потоку,
що часоплин не має порожнин
і кожен з нас зірок громадянин,
що пам'ять втратив від падіння шоку?
Що кожен день - це не уламок року,
а лиш одна з трьохсот його цеглин?
І що ми у вировищі хвилин
знаходимося в центрі, а не збоку?
Як віднайти слова - не словеса! -
в опівнічній розхристаній жалобі,
котра не так смутна, як навісна,
про те, що навіть в досвітки недобрі,
коли всмоктали хмари небеса,
нам завжди залишається ще обрій?

0001 0010

Десь за дверима сизого світанку,
хатинок гальма видерши з планет,
вже крають космос дюзами ракет
тяжінням замордовані підранки.
А мегаполісних будов уламки
сповзаються у кам'яний замет,
де хмарочос, як і простий намет -
лиш часом замасковані останки
космічних кораблів. Цей дивосвіт
рипить бетонами і досі пам'ятає,
як падав зореліт на зореліт,
бо він таки ще їхні форми має
і в сивих саркофагах пірамід
пальне віків ще, мабуть, зберігає.

0001 0011

Нам надані міжзоряні права
і хто вважає, що без них нам краще,
нехай згадає просто й немудряще:
ми - орден зореходів. Не людва.
Бо тих орбіт не вивезе крива,
хто кида сам себе напризволяще...
Та у кватирок вишкірені пащі
незрозумілі падають слова.
Але вже на опівночі світлині
біліє вікон полінегатив
і рветься з генів кожної клітини,
розплюскуючи вакуоль віків
у часовому вимірі руїни,
крик закіптюжений єретиків.

0001 0100

Слова, по вінця сповнені гіркоти,
у просторі осяянь та прозрінь
крізь рими мрій верлібром сновидінь
проточуються. І шепочуть всоте,
що треба будувати зорельоти
й пробудження здолавши височінь,
куйовдяться мозки земних створінь,
котрі згадали, що вони істоти -
як ці тварини, як оця трава -
космічні й тому достеменно вічні.
І вчинками стають усі слова,
і очі вже здіймаються над ніччю,
і ось, неначе чорна кропива,
усесвіт нам обпалює обличчя.

0001 0101

Змолов хребти час на пустельні пляжі...
Замаскував під чайок злих круків...
Але серед самітництва років
той не працює - відчайдушно кряжить,
хто єдністю сузір'їв переважив
руїнницьку гризню одинаків
і серед розпорошених пісків
себе відчув зненацька в екіпажі,
в якому кожен йде за кроком крок
назустріч іншому по чорній зоні
гірких розлук. І ось вже ланцюжок
слідів з'єднавши в зустрічей безсонні,
звитяжним самоспаленням зірок
пашить пустельний обрій робінзонів.

0001 0110

На дюз уламки командор присів,
відчувши знов од розпачу нудоту,
бо стало огинають зорельоти
найкращий із окраїнних світів.
Бо цю планету як космічний риф
у лоціях означили пілоти,
а залишки команди без роботи
навкруг завмерли в мить конання див,
коли надіями вже мозок греба,
коли серця - обгортки порожнин.
Так мо' самих себе винити треба,
що кам'янисько гостряків руїн
стирчить на тлі розколотого неба
над безладом засохлих бадилин?

0001 0111

Сузір'я - це чиїсь ініціали,
що ними мрій підписаний проект.
А кожен з нас - непізнаний об'єкт,
який ми самі недобудували,
бо довго інші креслення вивчали
на кульманах несамовитих сект,
що плетиво орбіт як той проспект,
уклечаний червоним, уявляли.
Асиметричні скло, бетон, метал,
застигли, мов гармонія харизми,
що розум врівноважила і шал...
Але в змертвілому надмеханізмі
симетрію руйнуючи, кристал
живим стає зненацька організмом.

0001 1000

У нетерпимості невдах одвічній,
у нетерплячості нових зірок,
найголовніша з наших помилок
це та, що ми завжди є симетричні
минулому. Що ми категорично
не уявляєм хаосу думок
як прапервісну цілісність грудок,
що склались, в іншовимірно незвичний,
впокорених безодень дивний лад,
де ні сміття немає, ні руїни,
а є творіння пречудовий безлад.
І атоми, мов цементу - цеглини,
чигають на життя, що знов воскресло
в татуюванні електронних плат.

0001 1001

В молекул нетрях електронні хмари
з завзяттям, що й не снилось дикуну,
зчепились в газ, а потім - в рідину,
що вже народжує клітин отари
і в плоть живу - так, що валує пара! -
тирлує їх за одною одну,
людини вигадавши дивину,
яка в родини ліпиться помалу.
Родини - у країни, а вони -
в планети, зібгані з думок, не з глею!..
І ось, в єднанні крику та луни,
з надатомів зірок усесвіт склеїв
той, хто ізнову браму відчинив
в творіння нескінченну одіссею.

0010 0000

У вирі формул вже нуртує час...
У венах кров пульсує, в мозку - розум...
І всупереч радіаційним дозам
живлющий простір точиться крізь нас,
розбивши ночі синій плексиглас,
хворіючи лише метемпсихозом.
Уже віршами палахкоче проза
закрутистих шляхів космічних трас,
де ми своє будуємо світило.
З казок. З уламків. З безладу юрми.
І ось, так по-дитячому невміло
торкаючися досвітку крильми,
мій зореліт - моє сталеве тіло -
вилускується з кокону пітьми.

0010 0001

Коли усесвіту гіркі трудяги
почують в мікрофонах: "Ключ на старт!",
ти відірвись від галактичних карт,
акордами розбурханий звитяги.
Вкладай у невагомий біль наснаги
непогамовного тяжіння гарт,
коли твій найулюбленіший бард
переклада зірок бузкових саги
на мови, що до скону вже земні.
А в мить, коли у рубці стане тихо,
на гриф його гітари обіпрись,
як на вогонь - космічні двигуни,
й навідліг вдаривши об землю лихом,
відчуй солоний смак просвітлих сліз.

0010 0010

Закінчується навіки воно -
роз'єднання усесвіту й людини!
І вже нема злоби ані краплини:
злоба ж бо є нестворене добро.
Хоч трощило нас нею і товкло,
ми зорельотів кинули зернини
туди, де нас чекають сонць перлини,
планети й полохливі НЛО.
Де від кубелець орбітальних станцій
лягає наш несповідимий шлях.
Де простір вигинається, мов лінза,
щоб роздивитись крізь протуберанці
тих, в кого відобразилась в очах
галактики одвічна материзна.

Олексій Кацай,
“Сонетографія Планети Загиблих Зорельотів”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

Механічний Всесвіт Олексія Кацая

Всесвіт поета Олексія Кацая, який, за його ж власними словами, пише в стилі «космічної» лірики, наповнюють «клинописи марсіанських гір», небо, «розгорнуте до нутрощів зірок», «запалені очі розбитих ілюмінаторів», що ламають усталену картину світу і вкидають читача у вир незвичних, не завжди зрозумілих понять. Поезія цього автора перевантажела важкими для сприйняття метафорами, – чого варті тільки «залізні пальці крику», «підшипники краплин», – які ускладнюють прочитання тексту, малюючи картину хаосу, що їй так пасують речення без розділових знаків, вигуки на кшталт «порожнеча цупка як свинець» і «безтямна непосидливість молекул». Але, як твердить сучасна наука, хаос насправді – складна система, здатна до самоорганізації, яка простежується і на рівні людського гену, і на рівні соціального устрою життя. І тоді з хаосу, намальованого Олексієм Кацаєм, раптом постає довершена світобудова, здатна розвиватися і самоорганізовуватися.
Світобудова Олексія Кацая росте з найпростіших речей – з дощу, яким «доїлася корова неба», і з неба, яке «збирало зірок реп’яхи». Майже в кожному вірші автора можна упізнати поняття, знайомі і звичні і дуже природні. Ми легко уявляємо собі, як «від жовтих дощів листя іржавіє» або як «з падалки в спину вітру / дивиться черв’як». Пробігаючи неуважно очима такі рядки, ми не завжди замислюємося, що вони лягають в основу значно складнішої надбудови, яку можна умовно назвати «механічним всесвітом» Олексія Кацая. Автор не простиставляє живу природу і «механічний всесвіт»; навпаки, він раз у раз підкреслює, як тісно пов’язані наші підсвідомі відчуття і набуті знання, бо жива природа – це найпростіша форма всесвіту, що стала людині затісною і змусила її прагнути нового і незвіданого.
Люди, «у скафандрах вийшовши з лісу», як пише Олексій Кацай, «чи то прибульці а чи то блукальці», створили новий механічний всесвіт, де

«На мілині космічних океанів
як сполох
стоять церкви чи іншопланетяни
в скафандрах білих в золотих шоломах».


У фантастичному просторі, населеному зорельотами, роботами й антиболідами, жива природа раптом набуває форми предметів, створених людськими руками. Тут «сонях ледве мерехтить / жовтим циферблатом», тут «антен гойднуло очерет». Місто – уже не місто, а ціла галактика, і, прощаючися зі своєю коханою, поет викликає для неї міжзоряне таксі, яке «мчить у виміри інші тунелями “чорних дірок”». Розсуваючи межі світу, в якому комфортно звикла почувати себе людина, розповідаючи про планету Земля вустами робота (вірш «Давня легенда»), Олексій Кацай спонукає читача зробити – не переоцінку, а перерозподіл – цінностей, глянути на себе самого збоку. А ще, підтверджуючи теорію хаосу, зрозуміти, що система проявляє себе не тільки на голобальному рівні, і людина, яка постає з поезії Олексія Кацая, – зменшена, але не спрощена модель всесвіту, в якої «думки / зіжмакані / в планети», яка спить, «обіруч вчепившися в галактику». Сучасна людина – сама маленький механічний всесвіт.
Однак зупинитися на цьому висновку читачеві не дозволить іще один вимір, в якому існує поезія Олексія Кацая. Коли читач натрапляє на такі рядки, як, наприклад, «ми відчайдушно голі як / з вологих скойок вийняті перлини», він усвідомлює, що навіть складна і довершена світобудова несвідомо прагне повернутися до своїх витоків, до простих форм, де люди «в медвяному вогні / скафандри геть скидають / і вже солом’яні брилі / їм голови вкривають». І тоді всесвіт виявляється живим змієм «з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст». Ось «скрутились орбіти планет кільцями» і «пульсують на шкірі плями зірок», і всі механічні предмети раптом оживають і виявляються істотною частиною живої природи. Таким чином, всесвіт, створений Олексієм Кацаєм, це замкнене коло, безупинний рух від простого до складного і назад до простого.
У цьому, на перший погляд, хаотичному просторі життя розвивається за певними законами, і людина скоряється їм так само, як і всі решта його складові. Якщо на певному етапі всесвіт повинен повернутися до своїх витоків, аби дати поштовх новому етапу розвитку, то це саме відбувається і з людиною, яка має повернутися до витоків своєї історії, щоб збудований нею світ не розпався на безладні, розрізрені шматки. І тому висновком, що логічно підсумовує збірку Олексія Кацая, стають рядки:

«Бо знов до тебе, Давня Русь,
я з чорнопростору вернувсь
крізь галактичні таємниці».

Механічний всесвіт Олексія Кацая починається і закінчується там само, де бере витоки вся українська література, і стає його невід’ємною частиною.

Наталя Тисовська,

пʼятниця, 10 квітня 2009 р.

Водник (спогад)

Був серпень, ніч; розбитий Фаетон
Жалібно поринав у вогкість яру;
Цвіли над обрієм огні Стожару,
І лівим боком сходив Оріон.

Ось журавля скрипучий довгий тон,
І жолоб напува поштову пару;
Устав туман і виповнив мочару,
І холодком прогнав мій перший сон.

І я, малий, з-під будки оглядаю
Небесну мапу, зоряну, безкраю,
І в золотих розсипинах тону.

І знов дрімота у пухнатих лапах
Колише діл, і сиву глибину,
І поля росяний холодний запах.

30.08.1931

Микола Зеров

Вони слухають Всесвіт

Вічні обрали інший цикл життя. Вони змінили себе й своє суспільство так, що тепер можуть жити в гармонії з галактичною природою. Біологічне життя й машини Імперії Кільця злилися воєдино на молекулярному рівні. Вічні перетворилися на гігантські створіння галактичних масштабів. На відміну від космічних кораблів їм не потрібна штучна енергія, не потрібні потужні промислові станції для обслуговування й ремонту. У багатьох сенсах ці створіння були надзвичайно прості. Саме простота й дозволила їм вижити та й розселитися в глибинах космосу.
Зараз Вічні живуть на орбітах над галактичними зірками, які називаються червоними гігантами. Вони отримують енергію від тепла сонячного вітру. Вони мають величезні, цупкі й тверді тіла, що нагадують астероїди обтічної форми, які дають пагінці у вигляді крил, чий розмах вимірюється багатьма кілометрами. Через їхні незвичайні форми й суворі умови навколишнього середовища, в яких вони живуть, ми називаємо їх Драконами. Відомо також, що вони навіть відкладають яйця. Дракони живуть у всіх сонячних системах і являють собою темні холодні сфери, що обертаються серед зовнішнього гало комет чекаючи на те, коли закінчиться головна послідовність зірки. Починається новий життєвий цикл. Зірки старіють і вмирають, розбухають, щоб поглинути свої планети, і врешті решт розширюються, перетворюючись на червоних гігантів. Саме в такі моменти їхнє тепло досягає відкладених Драконами яєць і дає їм заряд енергії. Вони повільно починають зростати, а потім і самі перетворюються в таких же повноцінних Драконів.
Потім вони приймаються слухати всесвіт. Крила Драконів пронизані елементами, що вловлюють радіохвилі зі всіх кінців галактики, але, що найголовніше, дозволяють їм слухати звуки, які супроводжують зліт і падіння планетарних цивілізацій. Вони слухають сам космос, смерть і народження зірок; звуки, видавані матерією, яку засмоктують чорні дірки, лементи й плач квазарів та пульсарів з безодень абсолютної порожнечі. Вони діляться один з одним знаннями подібного роду, розмірковують над ними й зберігають їх у пам'яті. У рідкісних випадках вони навіть користуються цими знаннями, оскільки мають здатність змінювати себе на молекулярному рівні. Така їхня фізична природа, отримана в спадщину від Імперії Кільця.
В остаточному підсумку зірка стискається й, перш ніж зникнути, перетворюється на білого карлика. Потім вона губиться в глибинах космосу й перестає існувати. Такий цикл життя зірок. У ньому немає нічого дивного. Дракони виконують задану мету, просувають розвиток біологічних видів. Подібно до будь-якої цивілізації, вони накопичують знання, організують їх належним чином і передають нащадкам. Кружляючи над гігантськими зірками, Дракони надсилають свої яйця в усі куточки всесвіту. Кожне з таких яєць містить пам'ять про усе, що здається їм важливим та значимим. Яйця падають крізь темряву космічного простору доти, допоки притягання якоїсь яскравої нової зірки не захоплює їх на свою орбіту, аби цикл почався знову…

Пітер Гамільтон,
“Дракон повергнутий”

Піднесення

Понад долинами й блакитними вітрами,
Понад вершинами покритих льодом гір,
В надзоряні світи, де не тече ефір,
А тільки мерехтять світил найдальші брами,

Як легко, духу мій, возносишся й летиш!
І, наче той плавець, що замліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш...

Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
Я сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!

Щасливий, хто з нудьги та з горя не зачах,
І, геть відкинувши імлисте існування,
До світляних полів, до сяяння й сіяння
Піднявся на крилі потужному, як птах.

Блажен, чиї думки до неба, в синь ранкову,
Окрилений розгін, як жайвори беруть,
Хто над життям собі торує путь,
Хто вивчив легкома речей і квітів мову.

Шарль Бодлер,
«Квіти зла» (переклад: Д.Павличко)

Зірка, на які я дивлюсь

Ляжу у ліжко і з вікна бачу одну зірку,
яку я зву зорею своєї долі. Часто її
ховають чорні хмари ночей. Вона то спалахне,
то згасне.
Мені здається, що з тієї зірки озивається моя відлетіла душа;
що вдіяти, коли тіло не здатне виконати заклики душі.
Я знову залишаюсь на землі.
між мною і тією зіркою напнута якась незрима нить,
що з’єднує мене з небесним світом.
Ту зірку я бачу і зараз і пишу ці рядки.
Вона сиротливо світить на небі, і я сирота на землі.
Де криється та незрима сила, яка здатна з’єднати нас.
Цього я не знаю.
Звідси хтось кличе мене. Мої очі ніколи не уздрять
блакитний простір тієї зірки, на яку я дивлюсь щоночі...
Вона далека від мене.
Хоча вона подруга моєї душі.
Слава тобі, далека зоре!
Слава тобі!..

Терентій Гранелі

(переклад з грузинської – Рауль Чилачава)

галя

...горіла-а со-о-о-осна-а па-алала-а-а-а-а-а...!


мій звіздоліт "імені сотого з’їзду"
з димом паркується біля твого під’їзду.
я красиво виходжу (ходою Лієпи)
і у присутніх відвисають щелепи!

(типу: диви-но!..йой!..а який скафандр!..
нервово палить навіть іхтіандр...
це до галі...на шостий...та ну...а то-о!
дико вибачаюсь, а іхтіандр - це хто?..)

а я - без проблем (типу, гордий) - мимо,
доки не розвіялись клапті диму,
врозвалку твістую, сканую коди,
і легко долаю запльовані сходи.

другий! - четвертий!! - дев’ятий!!! - шостий!!!!
(все має бути чотко і жостко:
щоб ніхто і не здумав чинити опір -
ми ж не в ґамериці... і не в європі)

лазерним бластером кремсаю двері,
влітаю (від цього ніхто не вмер) і
сканую житло на предмет загрози,
а сам колядую (пшениця, просо).

онімілі батьки - ні живі, ні мертві,
а я так (картинно) - моє вам qwerty!
батькові - пляшку, матусі - хустку,
а молодшу сестричку щіпнув за гузку.

і - починаю: типу, я - без галі,
як солдат після фронту - і без медалі...
як двигун без машини...комбайн без жита...
коротше - без галі не можу жити!

мій палкий монолог, напевне, вдався,
бо десь на годину повисла павза.
і я користуюсь: пакую речі
(вакуумопакувальником) і - на плечі.

а галя мовчить - бо страшенно рада:
козак у скафандрові (із зореграда)!
родинно прощаюся, тисну руки,
наостанок цілую - бувайте! йцукен!!

більше сотні сходинок до свободи -
а ми їх долаємо за один подих!
красиво стрибаєм до зорельоту
і (не плачте, родичі) - ходу! ходу!!

в зоряне небо - до центру галактики,
взаємно дуріти і рватись на клаптики!
отака-от буденна й проста історія.
а за згаяний час вибачаюсь,
сорі.
я.

Сергій Татчин,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/237

Лети разом зі мною уперед...

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Олександр Бик,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/281

Мені відкрили таїну...

Мені відкрили таїну
в опівніч на сімох вітрах
що я з країв де в давнину
кентаври бігали в степах

Антен гойднуло очерет
зацебенів крізь мозок час
зі ста порепаних планет
на асфальтовану для нас

Не порачкую навзадки
в минувшини сховавшись тінь
бо рве десь поряд ланцюги
з крильми потрощеними кінь

Ми визволимось разом з ним
дибки ставаючи від ран
і над прибоєм бережин
зітхне космічний океан

В його вировище пірну
затоплений згадавши шлях —
я з тих країв де в давнину
кентаври бігали в степах.

Олексій Кацай,

“Дзвони Атлантиди”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997