Чужі небеса з подвійною зіркою
Боумен знов опинився в звичному й звичайному космічному просторі, але з першого ж погляду зрозумів, що унесений на сотні світлових років від Землі. Він навіть не намагався знайти хоча б одне з тих сузір'їв, які з незапам'ятних часів були знайомі й близькі людині; ймовірно, жодної з зірок, що блищали зараз навколо нього, не вдалося б побачити із Землі неозброєним оком.
Майже всі ці зірки були зосереджені в сяючій стрічці, яка опоясувала небо; лише подекуди чорними пасмами її краяли скупчення космічного пилу.
Зоряна стрічка була схожа на Чумацький Шлях, тільки в десятки разів яскравіший. Можливо, це наша Галактика, подумав Боумен, але бачить він її з іншої точки, дуже близької до її ядра, в якому тісняться одна до одної виблискуючі зірки.
Добре, якщо це вона і є - все ж таки не так далеко від рідної Землі… Втім, ні, було б просто дитячістю на це сподіватися. Сонячна система так неймовірно далека, що вже все одно - чи в своїй він Галактиці, чи в найвіддаленішій з усіх, коли-небудь уловлених телескопом.
Він перевів погляд вниз, на планету, від якої відлетів, і відчув нове потрясіння. Внизу вже не було ані гігантського "гранованого" світу, ані якоїсь подоби Япету! Там не було нічого - тільки чорнувато-чорна пляма серед зірок, що зяяла немов двері з темної кімнати, розчинені в ще темнішу ніч. І відразу ж у нього на очах "двері" зачинилися. Не віддалилася від нього, ні, а поступово заповнилася зірками, немовбито те була діра в просторі і її залатали… Він залишився один, зовсім один, в цьому чужому небі.
Капсула поволі розверталася, і погляду Боумена відкривалися все нові дива. Спершу він побачив кулястий згусток зірок - чим ближче до центру, тим густіше вони тіснилися, так що серцевина була вже зовсім злитою виблискуючою плямою. Зовнішні контури кулі розпливалися в ореол з сонць, що поступово рідшав і непомітно зливався з тлом більш віддалених зірок.
Боумен здогадався, що цей величний згусток полум'я - кульове скупчення зірок. Він споглядав те, що до нього людське око могло побачити тільки як змащену плямочку світла в полі зору телескопа. Він не міг пригадати, як далеко від Землі до найближчого кульового скупчення, але знав добре: в радіусі тисячі світлових років від Сонячної системи нічого подібного немає.
Капсула продовжувала поволі обертатися, і погляду Боумена відкрилося нове, ще дивніше явище - величезне червоне сонце, в багато разів більше за Місяця, яким той бачиться із Землі. Боумен міг вільно дивитися на нього; судячи із забарвлення, сонце це було не гарячіше за розжарену вуглинку. Подекуди по похмуро-багровій поверхні текли яскраво-жовті річки, палаючі Амазонки, звиваючись на десятки тисяч кілометрів і потім гублячись в пустелях вмираючого сонця.
Вмираючого? Ні, це було невірне, помилкове враження, яке було підказане людським досвідом і відчуттями, породженими фарбами заходів сонця на Землі та мерехтінням вуглинок, що дотлівали в каміні… А ця зірка пережила полум'яне буяння юності, за декілька швидкоминучих мільярдів років промчала крізь фіолетову, синю й зелену ділянки спектру і нині вступила у вік стійкої, спокійної зрілості, тривалість якої важко було навіть уявити. Все, що було в її минулому, - менше тисячної частки того, що на неї чекало. Історія цієї зірки тільки розпочиналася.
Капсула перестала обертатися; тепер величезне багрове сонце дивилося просто на Боумена. Хоча й руху не відчувалося, він знав, що, як і раніше, знаходиться у владі тих сил, які понесли його сюди від Сатурну. Вся наука і технічна майстерність Землі здавалися безнадійно примітивними в порівнянні з цими силами, що несли його назустріч невідомій, незбагненній долі.
Він напружено вдивлявся в простір попереду, намагаючись побачити мету, до якої його несло, - можливо, якусь планету, що оберталася навколо цього сонця. Але він не помітив ніде ані видимого диска, ані особливо яскравої крапки; якщо в сонця й були планети, він не міг розгледіти їх на зоряному тлі.
Зненацька на самому краю багрового сонячного диска він помітив щось дивне. Там виникло і швидко розгорілося біле сяєво - мабуть, раптове виверження або спалах, з тих, що час від часу відбуваються майже на всіх зірках.
Сяєво ставало все яскравішим, воно голубішало й розливалося по краю сонячного диска, криваво-червоні відтінки якого швидко блякнули перед ним. Усміхнувшись безглуздості своєї думки, Боумен все ж таки подумав про те, чи вже не спостерігає він схід сонця… на сонці. Так воно й було. Над палаючим обрієм сонця здіймалося світило не більше за навколишні зірочки, але таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Крихітна біло-блакитна крапочка, яскрава, як сяйво електричної дуги, понеслася з неймовірною швидкістю упоперек сонячного диска. Мабуть, вона рухалася дуже близько від поверхні свого гігантського партнера, тому що прямо під нею здіймався, захоплюваний її тяжінням, вогненний стовп висотою в багато тисяч кілометрів - немовбито приливна хвиля планети, яка вічно мчить уздовж екватора червоного сонця в марній гонитві за летючим вогником в небі. Вочевидь, ця пронизливо сяюча шпилькова голівка була білим карликом - однією з дивних шалених малих зірок розміром не більше за Землю, але таких, що в мільйон разів перевершують її за масою. Подібні "нерівні шлюби" серед зірок нерідкі, але чи міг подумати Боумен, що йому доведеться побачити таку подвійну зірку своїми очима? Білий карлик пробіг майже над половиною багрового диска - на повний виток йому потрібно було, напевно, всього декілька хвилин, - коли Боумен переконався, нарешті, що його капсула теж рухається. Одна з зірок попереду ставала все яскравішою і почала переміщуватися щодо загального тла. Мабуть, це невеличке небесне тіло є дуже близьким - можливо, воно і є тим самим світом, до якого він летить?..
Але воно наблизилося несподівано швидко, і Боумен побачив, що це зовсім не планета.
З нізвідки насунулось і скоро затулило собою весь огляд тьмяно поблискуюче павутиново-гратчасте сплетіння з металу, протяжністю в сотні кілометрів. По його обширній, мов материк, поверхні були розкидані споруди, величезні, наче міста, але схожі на машини. Навколо них групувалася безліч об'єктів трохи менших, розташованих акуратними рядами й колонами. Декілька таких груп вже промайнули повз, поки Боумен зметикував, що це - армади космічних кораблів і він пролітає над гігантською орбітальною стоянкою. На ній не було знайомих предметів, по яких можна було б уявити собі масштаби тієї, що проносилася внизу, панорами, і тому він не спромігся визначити розміри кораблів, які висіли в просторі над своєю базою. Але поза сумнівом, кораблі були колосальні; довжина деяких, напевно, вимірювалася кілометрами. Корпуси їхні мали саму різну форму: кулясту і яйцевидну, багатогранних кристалів, тонких довгих стрижнів, дисків. Мабуть, це один з транспортних вузлів та ділових центрів зоряної цивілізації, вирішив Боумен. Вірніше, тут був колись такий центр, можливо, мільйон років тому. Бо ніде Боумен не помітив жодних ознак життя; цей, такий, що широко розкинувся, космічний порт був так само мертвий, як Місяць. Боумен зрозумів це не тільки з відсутності всякого руху, а й з інших безпомилкових прикмет занедбаності: в металевому павутинні зяяли величезні проломи - їх пробили астероїди, що блукали тут, наче оси, в неозоро віддалені часи. Тепер це була вже не стоянка зорельотів, а космічне звалище лому.
Він розминувся з будівельниками мертвого гіганта на цілу геологічну епоху: при думці про це в Боумена раптом тьохнуло серце. Хоча й він не знав, що його чекає, але все ж таки сподівався на зустріч з якимись розумними істотами, що мешкають в цьому зоряному світі. Але, вочевидь, запізнився на побачення…
Артур Кларк,
Немає коментарів:
Дописати коментар