середу, 30 вересня 2009 р.

Український астронавт пішов у вічний політ...


29 вересня 2009 року в Криму, на 79-му році життя, помер двічі Герой Радянського Союзу, перший радянський український космонавт та член Національної Спілки письменників України - Павло Попович. За 5 днів Павлові Романовичу мало б виконатися 79 років. П.Попович народився 5-го жовтня 1930 року в містечку Узин Білоцерківського району Київської області.Поповича називали патріархом першого загону радянських космонавтів. Першого разу він полетів на орбіту в 1962-му році в якості пілоту корабля "Восток-4". Водночас з ним був запущений корабель «Восток-3», який пілотував А.Ніколаєв. Тривалість польоту «Востоку-4» склала 2 доби 22 години 57 мінут.Другий політ П.Поповича відбувся через 12 років по тому. Здійснював його український космонавт уже в ранзі командира екіпажа "Союзу-14". Це був перший груповий політ, що довів можливість узгоджених дій двох екіпажів. Політ тривав 15 діб 17 годин 30 мінут 28 секунд.Павло Попович є автором художньо-документальних повістей: «Вилітаю вранці», «Поклик галактики», «Випробування космосом і землею». Лауреат премії імені М. Островського. Ім'ям першого українця в космосі названий гірський хребет в Антарктиді та мала планета Сонячної системи.

У надра сунуть коренів лабети...

У надра сунуть коренів лабети,
а листя крають небеса планет,
і в Вавилон вростають Internet‘и,
як інопланетяни – в Internet.

Попадають дерева, вежі, блоки,
але – нехай знов шаленіє рок! –
ми живемо, дивуємось допоки
цілющій різномовності зірок.

Які не гаснуть навіть на світанні
чомусь, для чогось і з якихось див!..
Життя – одне велике запитання
з мільйону слів.

І ось, хворіючи дитинством знову,
залепетавши щось про перший крок,
ми зоряну вигадуємо мову,
сягнувши поглядом крізь нетрища зірок.

Палаючи у прірві сьогодення,
волаючи про те, щоб пломінь цей не згас,
ми спалюємо тіл стовпи тотемні...
А космосу слова вигадують знов нас.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

четвер, 17 вересня 2009 р.

Гипотеза

А що було за смертю, ще до того,
Як мої очі глянули у світ?
Я простувала вдягнена у тогу,
Перетинала Всесвіт.
Часоліт…

Минають обрії: то середвіччя,
То вік печерний — тьмяний, лютий смерк,
То з філософським виразом обличчя
Спадає вік на землю, наче смерд.

Летять віки, як смерч і кололезо,
Несучи смерть, народження і смерть.
То, може, це і є життя, цей безум,
Безликих душ вогненна коловерть.

Спеклися сотні душ увоєдино,
Я, мабуть, з них зненацька проросла.
Земне життя — перепочинок плину,
Захланна мить всесвітнього посла.

Лариса Коваль,

І я скинула тіло...

І я скинула тіло. Лишила оголену душу.
Мої очі, мов два НЛО, відлетіли у ніч.
Я цього не хотіла. Я думала з місця не зрушу,
Скам’яніла і схожа на сто невиразних облич.

Та в п’янкім забутті, чи під впливом невпинних ілюзій,
Як старезний каштан запалив новорічні свічки,
Я із давніх молитв мовчазній поневоленій музі
Дарувала рядки, мов барвисті звабливі стрічки.

І у кожнім рядку засівала на сполохи слово.
Чи воно так було, чи мені оце тільки здалось?
Не жарини в очах, а пір’їна в руці випадкова,
І вигойдує світ сновидінь затуманений хтось.

Моє сонце давно в дзеркалах потьмянілих згоріло,
І гірким полином проростає мій біль у всебіч.
Я, тамуючи подих, зрадливе покинула тіло,
Мої очі, як два НЛО, полетіли у ніч.

Лариса Коваль,

Дивуюся собі, що часу плинність...

Дивуюся собі, що часу плинність
На віру не сприймаючи живу,
І, падаючи в росяну траву,
Вбираю в себе всю її невинність.

А ти мене, будь ласка, не суди —
Чуття мої в заклеєних конвертах.
Іще я буду, як завжди, відверта,
Якщо колись не вмру я від біди.

А ти не вір, прошу тебе, не вір,
Що я пишу оце тобі востаннє.
Якщо листів од мене вже не стане —
Шукай мене у небі серед зір.

Лариса Коваль,
«Поетика» - http://poetyka.uazone.net/koval/

Марнота Старої Землі: 800 років опісля нас

Планета Пасем

Стояв досвіток. По палевому небозводу Пасему струменіли зеленкуваті хмари. У Гладстон залоскотало в носі й засльозилися очі від запаху аміаку - різкого, аптечного запаху світу, не надто пристосованого для людини - але не ворожого, скоріше байдуже-холодного. Гладстон зупинилася, щоб обдивитися.
Майдан Святого Петра, облямований півколом колон з величезною базилікою всередині, знаходився на вершині пагорбу. Праворуч від Гладстон, на півдні, де колони розступалися й вниз збігали довгі сходи, виднілося саме містечко: невисокі прості будинки, що скупчились серед хирлявих дерев із білими стовбурами, схожими на кості викопних тварин.
Лише кілька постатей пожвавлювали цю картину. Одні квапливо перетинали майдан, інші здіймалися сходами - мабуть, поспішали до меси. Звідкись з-під неосяжної соборної бані доносився дзенькіт дзвонів, але розріджене повітря віднімало в цього звуку будь-яку врочистість.
Гладстон йшла вздовж колонади з похиленою головою, ігноруючи цікаві погляди ранкових перехожих - людей у сутанах і сміттярів, які роз'їжджали на тваринах, що нагадували п‘ятисоткілограмових дикобразів.
Таких закуткових світів тільки в Мережі [Мережа - система планет приблизно зі ста п'ятдесяти зоряних систем нашої Галактики, які освоєні людством в далекому майбутньому і з‘єднані каналами миттєвого нуль-транспортування – С.-А.] налічувалися десятки, а в Протектораті й на Окраїні - незмірно більше. Вони були занадто бідні, аби приваблювати гультяйських туристів, але й занадто схожі на Землю, аби залишитися незатребуваними в похмурі дні Хіджри. Саме такий світ був потрібний купці католиків, що переселилася сюди в надії на відродження віри. Гладстон знала, що тоді їх були мільйони. Тепер, мабуть, кілька десятків тисяч...

Планета Мауї-Обітована

Гладстон точно знала, де перебуває. Вона стояла на вершині гори, що нависла над Порто-Ново, біля гробниці Сірі, яка усе ще позначала місце, де років шістдесят тому розпочалося повстання. На той час Порто-Ново був селищем з декількома тисячами жителів, і щороку з настанням Фестивалю флейтисти вітали череди плавучих острівців, що пливли під доглядом дельфінів на пасовища в Екваторіальному Архіпелазі. Тепер Порто-Ново розповзся по острову від обрію до обрію; всюди зросли п‘ятисотметрові махини міст - ековеж і житлових вуликів, що згори дивились на гору, з якої колись можна було охопити поглядом ледь чи не всю планету океанів Мауї-Обітована.
Але гробниця вцілила. У ній більше не спочивало тіло бабуні Консула, втім, його взагалі там ніколи й не було, але, подібно до інших пам'ятних місць планети, цей порожній склеп ще народжував для неї в душі пошану, навіть благоговіння.
Гладстон дивилася повз будинки-вежі, повз старий хвилелом та давно побурілі, колись блакитні, лагуни, повз бурові платформи й туристичні баржі - туди, де починалося море.
Плавучих острівців тепер немає. Вони вже не кочують величезними чередами з океану до океану, підставивши південним вітрам деревини-щогли. І не видно більше на воді білосніжних слідів їхніх чередників - дельфінів.
Острови приборкані й заселені громадянами Мережі, а дельфіни вимерли – деякі загинули під час запеклих боїв із ВКС [Військово-Космічні Сили – С.-А.], більшість же покінчила із собою в нез‘ясованому масовому самогубстві у Південному морі: остання таємниця давньої й таємничої дельфінячої раси.
Гладстон присіла на низеньку лавку край обриву, зірвала бадилинку й взялася її покусувати. Що трапляється з планетою, коли з притулку ста тисяч чоловік, які підтримують тендітну рівновагу її тендітної екології, вона перетворюється на розважальний парк для чотирьохсот із зайвим мільйонів? Саме стільки людей побувало на Мауї-Обітованій впродовж перших десяти стандартороків опісля вступу планети до Гегемонії.
Відповідь ясна: планета гине, гине її душа, хоча й екосфера продовжує функціонувати. Планетоекологи й фахівці з терраформування врятували від смерті оболонку, зберегли моря від тотального забруднення неминучим сміттям, стічними водами й нафтою, постаралися звести до мінімуму шумове забруднення й тисячі інших побічних явищ прогресу. Але Мауї-Обітована, якою вона була в день, коли Консул здійнявся на цю саму гору з поховальною процесією своєї бабуні, зникла назавжди...

Планета Лузус

Гравітація Лузуса стиснула її плечі під накидкою залізними лещатами. На Конкурсі була година пік, і тисячі ґаволовів, покупців, туристів юрмилися на багатоярусних галереях, строкатими низками заповнювали кілометрові ескалатори. Повітря, що пройшло через мільйони легенів, що пропахло бензином, озоном і нагрітою пластмасою, душило, немов ковдра, яка пропотіла наскрізь. Гладстон проминула яруси дорогих магазинів і, проїхавши десять кілометрів на трансдиску, увійшла до головного Святилища Шрайка.
Шлях їй перегородили силові поля поліцейських загороджень - фіолетові й зелені хмари, які мерехтіли перед широкими сходами. Саме Святилище було занурено в темряву; в багатьох вузьких вікнах з вітражами, що виходили на Конкурс, були відсутні скла. Кілька місяців тому юрба розтрощила будівлю, але єпископу та його прісним вдалося втекти... Вона знайшла транспортний колодязь і каменем полетіла вниз - повз торговельні й житлові яруси, повз виробничі й службові рівні, повз відстійники й атомні реактори. Комлог [пристрій типу наручного комп‘ютера – С.-А.] на її руці й гучномовець колодязя навперебій повторювали, що вона вступила в заборонені й небезпечні райони Дна. Програма колодязя спробувала зупинити її. Мейна Гладстон відімкнула захист, наказала комлогу замовкнути й продовжила політ повз яруси без тротуарів і ліхтарів, крізь нетрі схожих на макарони волоконних світловодів, опалювальних та охолоджувальних труб, повз голі кам'яні стіни. Нарешті вона торкнулася долівки й вийшла до коридору, освітленому рідкими люм-кулями й смужками катафотів. З тисяч тріщин у стелі й стінах крапала вода, збираючись в отруйні калюжі. З отворів у стінах, які могли бути іншими коридорами, або житловими комірками, або просто дірами, валила пара. Десь неподалік лунав ультразвуковий вереск металу об метал; зовсім поруч - електронні скрипи анти-року. От зойкнув чоловік, зареготала жінка, і її регіт покотився залізною кулькою по шахтах і трубопроводах, перебиваючись надсадним кахиканням - голосом пневмогвинтівки...
Вулик Дрегс... Тут на чорному ринку можна роздобути все, що завгодно – від флешбеку [наркотик – С.-А.] й надсекретної зброї ВКС до рабів-андроїдів, давно заборонених законом. Тут процвітали нелегальні поульсенізаційні [омолоджувальні – С.-А.] кабінети, де з однаковою ймовірністю можна було отримати ще двадцять років юності - або зіграти в ящик...

Планета Світ Бернарда

Був вечір. Її погляду явились невисокі білі будиночки й доглянуті газони, у вигляді яких сентиментальна охайність канадського Ренесансу поєднувалася з селянською практичністю. Високі тінисті дерева зберігали разючу подібність зі своїми земними предками. Вирвавшись з потоку пішоходів, що поспішали додому з роботи в інший світах Мережі, Гладстон опинилась на викладеній цеглою стежці, що йшла повз цегельних будинків навколо овальної галявини. За будинками виднілися фермерські лани. Низки якихось посадок - мабуть, кукурудза - втікали до далекого обрію, з-за якого визирав краєчок величезного червоного сонця.
Гладстон пройшла через студентське містечко, ворожачи, чи той це коледж, де викладав Сол. Під покровом листя самі собою включалися газові ліхтарі, і в прогалинах, де небо з блакитного стало бурштиновим, відразу на очах, темно-синім, замерехтіли перші зірки...

Планета Марс

На Марсі був полудень. Нетрі Фарсіди жили своїм глухоманьским, освяченим шестивіковою традицією, життям. Небо над головою було рожевим, повітря – занадто розрідженим і холодним, незважаючи на накидку. І всюди - порохнява. Мейна Гладстон ішла вузькими вуличками та крутими сходами Нового Табору й на всьому своєму шляху бачила навколо лише збіговиська халуп та незліченні фільтрувальні вежі.
Тут майже не було рослин - безкрайні ліси зеленого пояса були вирубані на паливо або всохли й тепер спочивали під дюнами. Лише подекуди між стежками, втоптаними до твердості каменю босими ногами двадцяти поколінь, з піску стирчали нелегально вирощувані коньячні кактуси так сновигали кульки павуколишайників.
Гладстон знайшла низький камінь і тепер відпочивала, нахиливши голову до грудей й масажуючи коліна. Зграйка дітей, зовсім оголених, за виключенням пов'язок на стегнах, так роз‘ємів нейрошунтів, що бовталися на шиях, оточила її, випрошуючи милостиню. Але стара жінка не змінила пози, і діти втекли, хихикаючи й вказуючи на неї пальцями.
Сонце стояло високо. Гора Олімп і суворо-прекрасна громада Академії ВКС, де вчився Федман Кассад, звідси не були видні. Гладстон обдивилась. Тутешнє повітря зростило цього гордого чоловіка. Тут він вештався з підлітковими бандами, поки не був засуджений до життя військового й не навчився любові до порядку, розсудливості, вірності й честі...

Планета Гай Богів

Гай Богів був усе таким самим - напоєний ароматами незліченних рослин, безмовним, якщо не рахувати ласкавого шелесту листя й шепоту вітру, пофарбованим у пастельні напівтони. Світанок запалив справжнісіньку пожежу на "даху" цього світу: океан деревних крон, тріпочучи на вітру міріадами листячок, посипаних краплями роси й обмитих ранковими зливами, спалахнув під першими сонячними променями, і на Гладстон, що застигла над зануреною в сон і темряву планетою, повіяло пахощами вологої зелені й дощу.
З'явився якийсь тамплієр, але, углядівши на руці Гладстон пропуск-бранзолетку, відразу розчинився в нетрях листя й ліан, неначе висока примара в рясі.
Тамплієри залишалися однією з найзагадковіших змінних в стратегічному рівнянні Гладстон. Їхнє жертвопринесення - зореліт-дерево "Іггдрасіль" - було унікальне, безпрецедентне й нез'ясовне. І вселяло тривогу. Зі всіх її потенційних союзників у прийдешній війні не було сили більш необхідної та незбагненної, ніж тамплієри. Братство Древа, що присвятило себе служінню всьому живому й виконанню завітів Мюїра, мало обмежений, але помітний вплив у Мережі - те був острівець екологічної розсудливості в суспільстві споживання, яке не бажало замислюватися над пагубними наслідками своїх примх...
Гладстон дивилася, як сходить сонце. По небу, немовбито величезні медузи, попливли купки різнокольорових куль; те були славнозвісні монгольф'єри з Вихору, цілком знищені на своїй батьківщині. Променисте павутиння, всмоктуючи сонячну енергію, розкинуло увсебіч свої тонесенькі перетинки. Зграя воронів раптом знялася з гілок і, коло за колом, взялася здійматися над Гаєм. Їхнє різке каркання на мить притлумило шепіт вітру й тиху ходу дощу, що доносилась звідкись із заходу. Наполегливе дріботіння нагадало Гладстон будинок у дельті Патофи, стоденний Сезон Дощів, коли маленька Мейна відправлялася з братами в болота за літаючими жабами, пустельниками й іспанськими моховитими зміями, щоб принести їх у банці до школи...
Гладстон йшла по платформах, вежах, пандусах і висячих мостах древоміста тамплієрів. Деревні тварини з безлічі планет і відроджені паректорами мавпи передражнювали її, граціозно перестрибуючи з ліани на ліану в трьохстах метрах над землею. Із затишних куточків, куди заборонялося зазирати не тільки туристам, а й навіть високопоставленим візитерам, тягнуло запахом ладану й доносилися звучні пісні, що нагадували грегоріанські хорали, - тамплієри вітали схід сонця.
Внизу просиналися ярус за ярусом, наповнюючи ліс рухом і галасом.
Нетривала злива припинилася, й Гладстон повернулася нагору. Милуючись краєвидом, що відкрився звідти, перейшла по шістдесятиметровому підвісному мосту на сусіднє, ще більш могутнє дерево. Шість пузатих повітряних куль з яйцеподібними пасажирськими кошиками – єдиний різновид повітряного транспорту, дозволений на Гаю Богів, - нетерпляче рвалися з прив'язі в небо. Їхні шкіряні оболонки були любовно розписані зображеннями живих істот - монгольф'єрів, метеликів-данаїд, променистого павутиння, цар-яструбів, вимерлих вже цепелінів, небесних кальмарів, місячних метеликів, орлів, - настільки шанованих, що ніхто не насмілювався реконструювати або воскрешати їх...

Планета Небесна Брама

Володарка Мережі йшла по бруківці їхньої столиці - Центрального Відстійника, любуючись стародавніми особняками, що нависали над вузькими, видовбаними в кам'янистому ґрунті каналами, які здіймалися схилом штучної гори, неначе породження фантазії Ешера. Витончені дерева й гігантські кінські папороті вінчали вершини пагорбів, облямовували широкі білі проспекти й вишукані вигини білих піщаних пляжів. На берег лінькувато набігали фіолетові хвилі, розсипаючись веселковими іскрами.
Гладстон затрималася біля ґрат парку, що виходив на освітлений газовими ліхтарями Центральний Променад, де закохані парочки й туристи насолоджувалися вечірньою прохолоддю, і уявила собі Небесну Браму три із зайвим століття назад. Сувора планета, не пристосована для людини, - і молодий Мартін Сілен, що не оправився від культурної дезорієнтації, безповоротної втрати грошей і ушкодження мозку внаслідок анабіозного шоку, приречений до того ж на рабську працю.
Всі зусилля Аеростанції йшли на те, щоб забезпечити ледь стерпним повітрям кілька сотень квадратних кілометрів ледь придатної для життя землі. Зелені цунамі з однаковою байдужістю змивали в море міста, ділянки терраформованого ґрунту й робітників. Побратими Сілена - кріпосна голота - копали канали для відводу кислоти, вишкрябували з лабіринтів повітроводу колонії аеробних бактерій, а після повеней витягали з грязьових наносів сміття й мертві тіла...

Місяць - супутник Землі

Єдиним усе ще придатним для перебування місцем на Місяці Старої Землі були гора й область одного з морів, відведені для Церемонії Масаду ВКС. Саме тут опинилась Гладстон. Трибуни глядачів і плац для парадів були порожні. Силові поля десятого класу затуманювали зірки й стіни кратера, але Гладстон бачила: внутрішній жар від жахливих гравітаційних припливів розтопив віддалені гори, утворивши на їхньому місці нові кам'яні моря.
Вона пішла через сіру піщану рівнину. Слабка гравітація так і вабила злетіти, і, уявивши себе на мить однією з тамплієрських повітряних куль, що нетерпляче смикає неміцну прив'язь, їй схотілося підстрибнути й майнути вперед велетенськими стрибками, але вона швидко впоралася з цієї примхою. Лише порохнява звивалася за секретарем Сенату фантастичним шлейфом.
Повітря під куполом силового поля був розрідженим, і Гладстон спіймала себе на тому, що тремтить від холоду, незважаючи на накидку з підігрівом. На мить вона застигла в центрі безжиттєвої рівнини, намагаючись переконати себе, що це й насправді Місяць, перший плацдарм людства на його довжелезному шляху до зірок. Але трибуни й склади ВКС відволікали її, налаштовуючи на якийсь несерйозний лад. Нарешті Мейна Гладстон здійняла очі, щоб побачити те, заради чого прибула сюди.
В чорному небі висіла Стара Земля. Звичайно, не сама Стара Земля, а просто пульсуючий аккреційний диск у сферичній хмарі уламків, які колись нею були. Він сяяв пронизливо Яскравим світлом, яскравіше за кожну з зірок, видиму з Патофи в найрідкісніші ясні ночі, але те була отруйна яскравість, від якої брудно-сіра рівнина відливала крижаним блиском.
Гладстон стояла й дивилася, не відриваючи очей. Вона жодного разу не була тут, свідомо уникаючи цього місця, і тепер, якщо все ж тут з‘явилася, запекло бажала хоча б щось відчути, щось почути, немовбито тут жив хтось, чий голос міг дарувати їй застережне, підбадьорливе або просто співчутливе слово.
Але марно...

Ден Сіммонс

"Падіння Гіперіону"

Роздуми про Всесвіт

У Всесвіта темних просторах,
Далеко від цеї Землі
Всезнаючий розум людини
Космічні веде кораблі.

Теорію фізик нашкрябав,
Машину зліпив інженер,
І в космоc летючий корабель
Шуга регулярно тепер.

Серпневої ночі так близько
Ввижається світло зірок...
Під сутінком темного листя
В садку достига огірок.

Замріяне серце блукає
В далеких космічних світах,
А доки наш сторож дрімає,
Крадуться злодії в кущах.

Маленькою світлою зіркою
Вкраїнський супутник блищить,
В сусідів за низькою хвірткою
Голодний собака вищить.

У небі сузір‘я спливають
На ясному чорному тлі...
Вже сторож старий не дрімає –
Шукає злодіїв в пітьмі.

Тріпоче легенькими крильцями
У місячнім світлі кажан.
Злодіїв слухняними вівцями
Привів дід Петро до селян.

І сяють планети незнані,
І Всесвіт мов кличе вгорі...
Мене у замріянім стані
Зі смаком куса комарі.

І так тобі любо, і мило,
І серце зомліло, аж страх,
Ракетою б в небо злетіла,
Кружляла б в незнаних світах!

Та ось вже і ранок з‘явився,
І згасло світіння зірок,
З під-листя на тин похилився
Достиглий за ніч огірок.

2001
Одеса


Наталія Ліманська,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/301

Ми з тобою із сузір’я Лева...

Ми з тобою із сузір’я Лева.
Де воно? Які дало дари?
В ніч таку ж, серпневу чи липневу,
Ми летіли зорями згори

В ті сади, де айстри і цикади,
Де духмяних яблук – не зібрать.
І тому не страшно було падать,
І було не боляче згорять.

То чому ж тепер отак нестерпно
Йти по тих же лагідних ланах?
І раптово в липні чи у серпні
Стисне серце туга неземна.

Вже назад не прийме нас сузір’я –
Тільки вглиб веде подальший шлях.
А з небес нові збігають звірі
На земних попастися полях.

липень 1994 р.

Вікторія Климентовська,

«Пересопницька осінь», Рівне, «Азалія», 1997

Серед поля зораного, серед неба зоряного...

І.

Вигадай тяжіння закон
і багном обурений натовп,
обернувшись на зграю птахів,
винайде божевілля польоту,
замість формул розумних стрибків.
Можна стрибати на дискотеках і в барах,
мов на стендах,
випробуючи на міцність фальшиву планету,
геометрію долівок і тротуарів,
арифметику скверів і парків,
а можна і
стиглі яблука з гілки
чи слово зі збірки
текстів, вчора ще незрозумілих,
зрушити,
наповнивши божевілля польоту
замріяних єретиків
омріяним вільнодумством.

ІІ.

Тяжіння закон
в підніжжях курганів та пірамід
снить вогнем зорельотів
і шукачі
загадкових скарбів
в досвітку просинаються,
замість наметів, у НЛО,
від снів віддаляючись
разом з ранком
зі швидкістю світлових
крапель і веселкових потоків зірок.
Згасають ліхтарі,
стають купками попелу сиві хмари,
але гравітація креше морок зіниць,
аби Homo Perpetuum
сам вогнем спалахнув
невагомим і розміром у небозвід,
живим вибухом ставши,
вибухом дня
серед поля зораного.
Серед неба зоряного.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008