четвер, 31 січня 2008 р.

Космічне

Корабель міжпланетний
розтягує небо;
випадкові ми тут на борту.
Невагомість лякає,
тримаюсь за тебе
(я ще досі боюсь, що впаду)

Відчуття і думки,
і слова невагомі,
невагомі і погляд, і рух,
не потрібно зізнань на
міжзоряній мові
(їх земний не сприйматиме слух)

Нуль годин. Залишилось
Дві краплі пального.
Ми приречені. Чао. Фінал.
І завислим в агонії розпачу свого
рятівний не почути сигнал…

У радар ошаліло
стрибають комети,
і супутники тягнуть хвости…
От не знаю, чому
так ненавиджу злети
у міжзоряні дикі світи…

1999

Ванда Нова, "Гоголівська Академія" - http://gak.com.ua/authors/980

понеділок, 28 січня 2008 р.

Вдосвітку вздовж колії...

Нишком неначе досвідчений євнух
тихо мов нота що спить у трубі
по площині відображень непевних
йшов я повзбіжно самому собі

І невловимим чудовиськом Нессі
спостерігав як тягнула свій хвіст
виснаженість пасажирських експресів
у експресивну наснаженість міст

Рейки лискучі не перетинались
бо ж є перетин ознака біди
і світлофори лукаві не знались
із відображеннями у воді

Небо
мов чорний собака
спрокволу
скиглило вітром та вічно глухі
люди чвалали повздовж видноколу
й небо збирало зірок реп’яхи

Ранок здирав їх а перше проміння
трощив у росах на зламу кутах
йшов я по схрещенню світла і тіней
квіти саджати на згаслих зірках.


Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", Кременчук, "Про-Графіка", 1997

Ліхтарі і зорі

Квітнева ніч розквітнула над містом.
Зірки привітно сяяли з небес.
А ліхтарі над містом, як намисто,
Торочили про начебто прогрес.

Вони дивились трохи, мабуть, зверхньо
На прибрану у темряву поверхню,
Вони живились жадібно напругою,
Вони були над зорями наругою.
Вони старанно зверху мерехтіли,
Вони зірки затьмарити хотіли...

Та вимкнув миттю хтось в мережі струм,
І впав на місто ліхтаревий сум.
Вони замовкли, потьм‘яніли, згасли.
Були нікчемні у прогреса гасла.

А нам з безодні вже мільони літ
Несуть зірки свій променистий світ!


Анатолій Мельник - http://poezia.org/ua/personnels/192
Для ілюстрації використана картина В. Ван Гога "Зоряна ніч над Роною"

пʼятниця, 25 січня 2008 р.

Шевченко і Клюєв: до проблеми типологічних зв‘язків української та російської літератури (уривок)

Тема всеслов’янської пісні, мотив вселюдського єднання просякає усю творчість великого Кобзаря і його олонецького побратима. “Місяць-князь” слов’янського фольклору в Шевченкових творах нагадує не лише про закохані ночі та криваві побоїща степів; адже він бачив і “Рось, і Альту, і Сену...”[Т.Г.Шевченко, «Кобзар»], Клюєв, називаючи Гомера своїм “древнім братом”, а себе самого — “Олонецьким Лонгфелло”, пророкував: “Китай и Европа, и Север и Юг / Сойдутся в чертог хороводом подруг...” [“Песнь Солнценосца” (“Три огненных дуба на пупе земном...”] (“І на оновленій землі Врага не буде, супостата...”[там же]). Але про що б не писали обидва поети — яка могутня сила народної стихії образотворення дихає в їхніх поезіях! За цими творами можна вивчати, наприклад, рослинну символіку російського чи українського фольклору: клюєвські сосни й ялини, береза і дуб, горобина, волошка, медуниця, плакун-трава, ковила, черемуха, мак і ромашка; Шевченкові червона калина, тополі, ясені і явори, барвінок, рута, ряст, болиголов, терен, любисток, сон-трава і м’ята... Селянська, “земляна” образність, що її з прадавніх часів плекала творча уява “Велесових онуків”, земні гори або небесні зорі уподібнює до стада, всесвіт наповнює теплим, лагідним, тваринним диханням: “...Із степу перекотиполе рудим ягняточком біжить До річечки собі напитись...”[там же]; “Босфор... шкурою, сірий бугай, стрепенув...”[там же]; “...облако купает в море / Розовоногих облачат...” [“Письмо художнику Анатолию Яру” (“В разлуке жизнь обозревая...”)] . “Оселянений” всесвіт Клюєва, космічна “сівба”, де людина сприймається як “жнець всесвітньої ниви”, а селянська хата — як сакральний центр творіння, повертає сузір’ям давні слов‘янські назви. Так, Велика Ведмедиця знову перетворюється на “ківш”, шо “виливає” на землю могутню космічну музику; або на “віз”: зорі “...за окном чумацким возом пристали, осью верезжа...”. Споконвічна гармонія природи породжує думку про те, що природа значно ближча до Бога, ніж люди, — вона не порушує його законів. Ця думка поширена в народних легендах, у духовних віршах, у багатьох творах апокрифічної літератури (“Слово про видіння апостола Павла”, “Книга Єноха”).
Пливе місяць круглолиций,
І мир первозданний
Опочив на лоні ночі.
Тільки ми, Адаме,
Твої чада преступниє
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанім раї... [там же]


Кисельова Л.О. - http://kluev.org.ua/academia/shevch_kl.htm

Арктика

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
червоні шиби моря в олив’яних рамах,
де скелі льодові під снігом кучерявим
розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,
звірята сходять з зодіака, й червоніє
у сяйві магнетичних піль метал зелений
морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,
і череп місяця розбитий і безбарвний
упав на сніг, коли отари білих листів
в країну небуття вела зоря полярна.


Богдан-Ігор Антонич, "Книга Лева", 1936 - http://poetyka.uazone.net/antonych/index.phtml

До холодних зір


Накрита неба бурим дахом,
мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий
заслониш очі лунатичні,
бо твоє серце — чорне пекло,
середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,
мов астролог, дивися в зорі!
Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
пригорне ніч, вогонь і море!

Богдан-Ігор Антонич, "Книга Лева", 1936 - http://poetyka.uazone.net/antonych/index.phtml

Для ілюстрації використана картина В. Ван Гога "Зоряна ніч"

вівторок, 22 січня 2008 р.

Зорепад

У водах ставкових купаються зорі,
і ніч загорнула все в темну шинель,
накрила собою всі сутінки голі,
нагріте довкілля у спеку за день.
Від денної спеки околиця п'яна,
розбудить її лиш нічний зорепад.
Картини космічні малює уява,
закохані мріють під зоряний град.

Сузіря покинув щоб в дальній дорозі,
згорівшим до тла,все ж летіти з небес.
І рух зупинити вони вже не в змозі,
світити й згорати у цьому їх сенс.
По небу нічному в зірковому стилі,
спускаються стрімко без гальм і вітрил,
і довгим хвостом розтянувшись на милі,
поріжуть стежинами весь небосхил.

У блюдцях озер потонули вже зорі,
світанок крилом зупинив темний крок.
Так близько це небо немов на долоні,
а я як частинка з упалих зірок.
Занесений вітром з якогось світила,
їх безліч висить у сузірях з планет.
Безмежно любуюсь , притягує сила,
розмову ведемо в ночі - тет а тет.

Олексій Тичко - http://www.gak.com.ua/authors/545

четвер, 17 січня 2008 р.

Ніж у Сонці (уривки з поеми)

Радіограма японських рибалок

Ми витягли сіті,
на палубу сипали рибу.
Тільки сходило сонце,
як ми починали улов,
І меншали тіні
на висрібленій лусці,
І сум наш зникав,
спалений сонцем і рибою.
Ми знову закинули сіті
у води надії.
Чекали нас діти голодні
й вагітні дружини.
Ми витягли сіті,
на палубу сипали рибу.
Як раптом —
спинилися наші тіні.
Ми очі звели на чисте
блакитне небо.
Попадали ми на палубу,
колінами мнучи рибу.
І билися разом з нею, і теж
задихалися з нею.
Ми стали нікчемною рибою, хіба що
з ногами й руками.
Спинилося сонце на небі,
на небі спинилося сонце.
А потім пішло назад
і сипало іскри на землю.
Сонце пішло на Америку.
Ми били один одного —
Мо', сон навіявся звідкись,
і це нам лише наснилось.
Та сонце пішло на схід — і ми
божеволіли скопом.
Ми витягли сіті з води
і їх закидали в небо,
Щоб сонце зловити — спинити
цю золоту і єдину
Рибу неба, рибу предків
й нащадків наших.



Повідомлення агентства
Ассошіейтед пресе (Америка):



Слухайте, слухайте всі:
Кінець правді, кінець красі.
З мису Канаверал (знай силу нашу)
Вчора ракету пустили.
А росіяни безсилі.
Ех, заварили ж ми кашу —
В Сонце всадили ножа.
Гітлер би з радості заіржав.
Автомат ракети вдарив ножем
Сонцю в палаюче серце,—
Ми у всесвітньому герці,
Пальму першості ми несем.
Ніж Америки в сонячнім серці.
Комуністи безкрилі.
Комуністи безсилі


Інтерв'ю Хемінгуея
кореспондентові Франс Пресс:



Кров Сонця спалить все на світі,—
Кричить газет лякливий хор.
Так! Це кінець людській кориді.
Догралось людство-матадор.


Повідомлення інституту
пораненого сонця (Париж)



Вчена рада інституту вирішила на своїх
численних засіданнях

1. Сонце—це втілення людських прагнень до правди,
до краси, до сміливості, до ніжності і т. д.
Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі
людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина
звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.


2. Чому Сонце не стоїть на місці?
Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і
помисли білих і чорних, жовтих і червоних
людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків
і сміттярів і, крім того, треба ще світити.


3. Чому на Сонці плями?
Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів
споконвіку осідають на Сонці Тому воно так
потемнішало


4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю
і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан
обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни
лежать з акулами і китами на суші. Людство
гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з
підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається
назад. З Москви повідомляють, що кожному
комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його
не бачимо і в найсильніші телескопи.


5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і
Землі: Голова Комітету — Ленін. В складі
Комітету кращі сини всіх віків і народів


ЕПІЛОГ


Чоло я витирав і мчав сюди,
Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,
Як Лев поранений,
воно неслось на небі,
По хмарах, по зірках і по супутниках,
І слід тягнувся золотий, кривавий,
Як шлейф печалі і близької смерті.
Я двері прочинив, я чув їх голоси.
Навшпиньках я пройшов до них і сів
За круглий стіл, кулястий, як планета,
Де засідав тривожний комітет.
Я витяг ринку меду, подаровану
Старечими руками божевільної —
Мудрющої праматінки-печалі,
Дихнуло поле медом доброти,
Хліб мудрості лежав тут на столі.
Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив
За кожним моїм порухом і поглядом,
І він казав, як смертнику, мені:
«У Сонці Правди — ніж. Лети туди.
Врятуй планету — Сонце порятуй.
Народ недосипав, недоїдав.
Ракету ми зробили з хліба й сліз,
Із гордості і доброти людської.
Це найміцніший сплав — ти долетиш.
Назад не вернешся,
бо не простиш собі,
Собі — Людині — не простиш за те,
Що ти і досі не зробив планету
Квітучим садом, а терпиш двобій».
«Ніж у мистецтві»,— бурунив Бетховен.
«В науці чесній ніж!» —
Курчатов додавав.
І раптом ми почули дикий стогін,
І ми поглухли, бо Земля стогнала,
Напівобпечена, змордована і сива.
І тільки серцем ми почули стогін:
«Рятуйте мене, діти! Годі вам
У суперечках убивати роки.
Я ваша мати — з пальмами, калинами,
З березами, ялинами.
Мене вогонь оголює —
Я божеволію!»
І стало Сонце в небі, й ми почули
Його шептання, вогняне й суворе
(Воно спинилось просто над Москвою):
«Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!»
Я одягав спорядження і йшов
До сизої ракети-домовини.
І божевільна мати йшла за мною,
І півень йшов, і йшли собака й кіт —
її сини, народжені безумством.
Вона принесла меду на дорогу.
Встав голова з могили і прощався.
Він став землею вже наполовину:
«Ти вмреш у небі,
в Сонці вмреш, синочку».
І Залізняк приніс мені в дорогу
Свого веселого й наївного коня,
Що гривою патлатив і зорив
Білком прозріння на пекельне небо.
Йшла Соломія-скрипка. Біля персів
Вона тримала зоряного сина.
Він годувався молоком прощання
І дико й жахно позирав на сонце.
А стартовий майдан
був величезним серцем,
Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.
Його ножа підлоти я пізнав
зблідлому пораненому Сонці.
Дивилося воно в мої незрадні очі...


Спасибі вам за смуток планетарний,
Мої премудрі й нерозумні люди.
Спасибі вам за те, що я — ваш брат.
Дивіться серцем — спалахну я скоро.
А чорний ніж впаде на білі руки
Моєї матері,
Коханої моєї
Шовковим трауром.
На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!


середа, 16 січня 2008 р.

Коли сонячне котиться коло...

Коли сонячне котиться коло
По гарячій земній колії,
Коли соняшник квітне навколо
И у кузні кують ковалі,
Коли я без належної причини
Тілом лину в смарагдовий вир -
Відчуваю, як Всесвіт у спину
Коле колосом стиглим трави.

Анатолій Мельник, http://poezia.org/ua/personnels/192

Для ілюстрації використаний фотопейзаж Олександра Петренка:

Ніч. Зима.

Поглянь у небо! Ніч. Зима.
Сльоза на вії камяніє.
Небесну сферу ліс трима.
На скронях лісу сніг сивіє.

А зорі, зорі, як горох -
Порахувать немає сили,
А Місяця легке перо
Виводить вірш по небосхилу.

Послухай! Диво! Ніч. Зима.
У лісі чорнім править Тиша.
Мовчить мороз і слів нема
Крім тиши. Тиша. Тиша лише.

Німа. Німа...

Анатолій Мельник, http://poezia.org/ua/personnels/192

вівторок, 15 січня 2008 р.

Наука ночі


Торкаюся тебе вночі; ти – ночі дар –
Лежиш, розкинувшись недбало,
Холодна, непорушна, заполонена зірками,
Немов земля чужого краю.
Які ж спокуси допровадили тебе
Вниз по благаючих дорогах,
В обійми привидів, цього не знаю,
Не збагну,
Забувши сміливість на зім‘ятому полі,
Щоб стерегти тебе, як ти лежиш, – незворушнУ
І безпритомну.
Накриту білими снігами сну?

Та навіть якби я зумів простежити твій слід
Через усі поселення твоїх смертельних доль,
Куди ревнивими думками пробую пробитись,
Ти вирвалася б, ти б втекла од мене з кінця землі у світ,
Де незаконні зорі пробігають;
О серце дике і неосягнЕнне!
Мій дотик на тобі, а ти – на відстані тих світлових текучих літ;
Ні, ми не душі, ми – системи,
Що, наче в хмарах, в незнанні пливуть,
І наші пристрасті вируючі знов починають рух
В батьківському сузір‘ї Лева
І в материнському сузір‘ї Рака.
Ти – згублене моє ребро,
Розвіяна космічна пилюга
В архіпелагах світла, міфів і сум‘ять;
Яким далеким Магелланам ти – коханка –
Спішиш свого мистецтва радощі віддати?
Неначе дивлячись у телескоп,
шукаючи твої координати,
Я бачу, як твій спектр одмінюється й червоніє,
Розширюється всесвіт і
Наші світи, навзаєм віддаляючись, летять...

З тих сил, з того польоту – таємничу
Тебе, і душу, й гордість твою кличу –
Вернись до мене з космосу, згори;
Відкривши очі на порозі сну,
В повітряних потоках, повних гри,
Ти принеси мені Чумацького Шляху світанки.
І непорочністю своїх медових слів
Ти мову місяця пливку для мене відтвори;
Що в штольнях таємниць
Здобута, як багатство злоторудне.
Збудись!
Вже на дванадцятій годині застигли стрілки рук моїх,
В кожній клітині мого тіла серце б‘є,
І всі мої серця б‘ють в унісон –
Полудне!

Стенлі К‘юніц

(Переклад з англійської Дмитро Павличко: „Всесвіт”, №3-4, 1997 р.)

пʼятниця, 11 січня 2008 р.

Дорога

На відстань невситенну
крізь безлад перелогу
між мною і землею
утиснулась дорога

А в темряві обабіч
як закоцюблі мури
миттєвості зліпились
у років кучугури

І щоби не синицю
а журавля спіймати
не впоперек потрібно
а вздовж її долати

Щоб десь в опівніч впасти
дрімаючи вже нишком
з окраєчку планети
немов дитина з ліжку.

Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", Кременчук, "Про-Графіка", 1997

Для ілюстрації використана картина Ван Гога "Дорога в Провансі"

Ніч на Площі Юра

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць — таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектурні мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.


Богдан-Ігор Антонич, «Три перстені. Поеми та лірика», 1934 р. -
http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst45

неділя, 6 січня 2008 р.

Вибух наднової ― Різдво Світа?

Те, якого не вистачає


Гемінґа, об’єкт 1Е 0630 + 178, ― це одне з найбільш потужних джерел гама-променів у нашій Галактиці, відкрите 1972 року в сузір’ї Близнюків, а також дуже потужне джерело рентґенівського випромінення. Назву „Гемінґа” виводять від говірки міланських передмість: „Та, якої не вистачає” чи „Та, якої там нема”.

Дивне джерело випромінення

Це також одне з найбільш дивних небесних утворень, з яким доводиться стикатися вченим-астрономам. Наукові дослідження в 1970-1990-х роках з’ясували його природу. Гама-потужність цього джерела випромінення в тисячу разів більша, ніж рентґенівська, а та в свою чергу в тисячу разів більша, ніж видима. Це означає дуже високу температуру на його поверхні, не менше мільйона градусів, а відповідає властивостям нейтронних зірок, позбавлених оболонки. Після тривалих і складних спостережень за допомогою супутників дослідники зуміли з’ясувати періодичність рентґенівського та гама-випромінення від таємничого джерела: 0,237сек, приблизно чотири оберти за секунду.

Пульсар біля Землі

Отже, мова про блакитно-зелену нейтронну зірку без оболонки, ― щільне ядро, яке залишилося після вибуху наднової близько 340 000 років, ― пульсар, найближчий до Землі на час відкриття. Величина її світности у сто мільйонів разів менша від найменшої світности, яку ще відчуває людське око. Порівняння власного руху зі швидкістю біля 100 км/сек з іншими пульсарами дозволяє встановити межу віддалености в 300 світлових років.

Галактичні бульки порожнечі

Вибух легендарної Гемінґи прорив у космосі бульку, наповнену розрідженим гарячим ґазом, яка поглинула Сонце та сусідні зорі. Тонкий аналіз світла від близьких до Гемінґи зір підтверджує наявність такого середовище між нею та Землею, ― надзвичайно розріджене, менше 10 тисяч частинок на куб.метр, і дуже гаряче, біля мільйона градусів.
На Чумацькому (Молошному) Шляху чи в інших галактиках існують чисельні області, заповнені таким ґазом. Його вважають корональним, оскільки він подібний за фізичними властивостями до ґазу Соняшної корони. Такі області утворюють обширні порожнини поперечником в сотні світлових років, прориті у щільнішому та холоднішому середовищі. Ці розпечені порожнини прив’язують до вибухів наднових, які вимітають навколишню речовину. Вважається, що бульки відносної порожнечі складають біля 90% галактичного об’єму. Тому імовірність потрапити до них дуже велика.

Моделі катаклізму

Вибух наднової в околі Соняшної системи 340 000 років тому, на віддалі менше, ніж 300 світлових років, напевно мав великі наслідки для Землі. Як же наша планета пережила протягом кількох тисяч років сильне бомбардування потоком космічних променів, неминуче викликаних цим катаклізмом?
Існують різні моделі. Страшенно непевні, вони описують зникнення трьох чвертей шару озону, збільшення двоокису азоту, потьмарення неба та зменшення водяної пари в тропосфері, звідки похолодання на кілька градусів, посуха й перерозподіл рослинного життя...

Від прямостоячого до Розумного

Чи щось таке сталось колись? Якщо триматись чисел, то можна б покласти на плечі Гемінґи перше рісське зледеніння, і можливо зникнення таких великих ссавців як мамонти!
Можна навіть піти ще далі. Вибух, який породив Гемінґу, співпадає, в дійсності, з середнім плейстоценом, поворотним часом олюднення. Тоді відбувається поступ в техніках обробки каменю та з’являються перші знаки суспільної організації. Люди нарешті оволодівають вогнем. Еволюція в цей час не є тільки культурною. Вона виражається у змінах морфологічного характеру. Людина Пекіну, ― тобто Homo erectus, Людина прямостояча, ― яка жила в Китаї в печері Жукудян протягом більше 200 000 років, зазнає збільшення середнього об’єму черепа від 1075 до 1140 куб.см. Після мільйона років стійкого існування, Людина прямостояча поступається місцем новому виду, ― Homo sapiens, Людині розумній. В Европі з’являються перші пра-неандертальці.

Пробудження

Чи вибух на місці Гемінґи, в той чи інший спосіб, сприяв також цьому виникненню сучасної людини? Немає нічого менш певного. Принаймні, можна справді припускати, що наші предки таки спостерігали наднову. Протягом кількох тижнів, а то й кількох місяців, вона мала світити на небі як друге Сонце, хоч і блідіша за нього, але все ж таки в десять разів більше світа, ніж від повного Місяця. Перед тим, зоря-надгігант, ― видима зимовими ночами й літніми днями з боку Бетельгейзе (найяскравішої зірки сузір’я Оріона), ― мала сіяти у своїй вершині, як десять Венер.
Людина прямостояча жила й росла під цим дивним, незвичайним небом.
Геть юній Людині розумній, яка чи не заледве навчилася говорити, судилося набагато красше. Після вибуху, протягом тисяч років, велетенська й чудова сіяюча туманність виросла в небі. Покоління за поколінням бачило, як вона освічує небозвід, світить, ніби неймовірне незгасаюче полярне сяйво.
Одного дня ця туманність зрештою заковтнула все небо. Які мутації в людині викликала ця повінь світа і потужне космічне опромінення впродовж тисяч років?
Відомо, що ідея про творчу силу Астрального вогню є одною з основних в ідеольоґії Українських свят Різдва Світа та Щедрого Вечера. ― (Див. „Українське шанування Астрального Вогню й Води” , „Українське Свято Воведення 4.12”, „Українська Астрально-мітольоґічна реліґійна концепція”).
Чому ця Різдвяна ідея та містика пари Вогонь-і-Вода, оперті на шануванні Астрального Вогню-Світа, стали основою всієї Староукраїнської мітольоґії та реліґії?
Десь тридцять тисяч років після катаклізму (грець. „повінь”), перш ніж зникнути назавжди, море світа, повільно розливаючись, затопило всю Землю. Людство назавжди занурилось в розріджену гарячу бульку ґазу ― всередину туманности.
Саме тому сучасним дослідникам було так важко, зсередини, виявити рештки від вибуху наднової у вигляді світної туманности.
Може, Гемінґа пробудила усвідомлення Бога та Краси ? Чи не це її найцінніша спадщина? Хто зможе колись відповісти? Хто про то може пам’ятати?

Світ Того, Якого не вистачає

Тільки праісторичні Українські Колядки чомусь усе бережуть пам’ять про якесь дивовижне „Світе Різдво” – Різдво Світа, про таємниче „коли не було з Нащада Світа”, про „Сьвітий Вечір Божий”.
Чи не про Світ „Того, Якого не вистачає” вони співають та появу в цьому Світі нової людини, ― освіченої, засвіченої, просвітленої, ― яка раптом усвідомила існування Бога, Неба, Землі, себе у Світі та свою Пару, здивувалась, розсміялась задоволено та заспівала?

Ой в Саду Саду Вишня стояла
На Теї Вишні Свіча палала
З Теї Свічечки Гискронька впала
З Теї Гискроньки Річечка стала
В Теї Річечци Сам Бог купався
Сам Бог купався в Золото вбрався
В Золото вбрався Бог назвався
Богом назвався на Небо здався


Ось Староукраїнська концепція повені астрального вогню-світла, ― Повені Світа, ― в якій „сам Бог купався”:

В Саду Садочку Вишня стояла
...А в тім Озерці Сам Бог купався...
Вгору піднявся Богу молився
Богу молився щоб Світ творився...

Пане Господаре на Твоїм Двору Ялина стоїть
...На тій Ялинці Трійця горіла
Три Гискри впало Три Морі стало
У Першому морі Господь купався
У Другому морі у Ризи вбірався
У Третьому морі став на Престолі...

Ой в Полі в Полі Вишня стояла
…Сам Бог купався в Золото вбрався
Дай сів на Крісла розложив Письма
Дай став читати Що Людям дати…

Осердям нашого всесвіту є зоряне дерево, світа джерело, наша Галактика, ― „а но лем було Синєє Море, а Серед Моря Зелений Явір”:

Коли не було з Нащада Світа
Коли не було з Нащада Світа
Тоді не було Неба ні Землі
А но лем було Синєє Море
А Серед Моря Зелений Явір...


Мабуть, кажуть Дорога до Бога або Чумацький Шлях, бо Там ходить до Бога Місяць-чумак з Зорею, показуючи й людям Ту Дорогу :

Ой ходив ходив Місяць по Небі
Святий Вечор!

Ой шукав-шукав Ясної Зорі
Ой Зоро-Зоро моя Зорице
Ой ходімо ми Бога шукати
Бога шукати людей спасати…

Ішов перейшов Місяць по Небу
...Да стрівся Місяць з Ясною Зорьою
Ой Зоря-Зоря де в Бога була...


На одній з гілок Прадерева засвічується, палає Свічка, іскри якої сіються, сягають Землі і розливаються світим Озером, в якому „сам Бог купався”.
Яким же має бути озеро, щоб у ньому купався Бог?

В Саду Садочку Вишня стояла
Рай Рождество Вишня стояла

Вишня стояла Свічка палала
Свічка палала Іскра упала
Іскра упала Озерце стало
А в тім Озерці Сам Бог купався
Сам Бог купався в Ризи вбирався
В Ризи вбирався вгору піднявся
Вгору піднявся Богу молився
Богу молився щоб Світ творився


І про які Озеро, Діву та Золоте Крижмо мовиться перед Святою Вечерею на Свят-Вечір, який Колядки називають ще „Сьвітий Божий Вечір”:

„На Свят-Вечір родив’ємся
На Свят-Вечір хрестив’ємся
Пречиста Діва на Золотім Крижмі мя тримала
У Змієвім Озері мя купала”?

Чому „Три Гискри впало Три Морі стало”? Чи не тому, що праісторичній людині судилося переживати три космічні повені?
Хто знає?


Примітки редакції:

Про Свят-Вечір.
Тайна Вечеря — це найбільша реліґійна дія Українського Різдва. По думці народу Святий Вечір є містичною добою Різдва Світа, коли-то Світ сотворився і людина народилась. На Святій Вечері горує понад усіми іншими ідея приходу Бога та Його присутности. В цьому особливість Українського релігійного світогляду.
Бог не пішов на відпочинок, не полишив людей, не став байдужим до їх проблем, не віддалився від людей у недосяжні сфери, не зник, полишивши замість себе нижчі божественні сутності або людських посередників. Навпаки — принаймні раз на рік Він невтомно приходить до кожної хати, кожної сім'ї як роковий Гість-Колядник в Астральній славі, щоб прийняти Святовечірні жертви і розділити з людьми Святу Вечерю. Нагадати людям про правдивий лад, застерегти від світу не по Правді. Ці рокові гостини Господа тривають від Початку Світа до нашого часу, не припиняючись. Так було, є і буде — згідно ідеольоґії Святої Вечері. ― (Див. „Українська Астрально-мітольоґічна реліґійна концепція”, „Світ Різдва-Коляди — Храм Українських і загальнолюдських мрій”).

Про плейстоцен.
Плейстоцен ― геольоґічна назва льодовикового періоду на Землі, тоді як археольоґічна назва цього часу ― палеоліт, давній кам’яний вік. На Україні палеоліт тривав від 1 млн. до 10 тис. років тому. Його поділяють на три частини: ранній палеоліт (1млн.–150тис.), середній (150тис.–40тис.), пізній (40тис.–10тис.).
Різке потепління біля 10 тисяч років тому приводить до зникнення Скандинавського льодовика: за плейстоценом наступає голоцен, геольоґічна сучасність, і нова археольоґічна епоха мезоліт, середній кам’яний вік. На Україні мезоліт тривав від 10тис. до 7тис. років тому. За ним слідував неоліт, новий кам’яний вік, від 7тис. до 5тис. років тому. З початком обробки металів неоліт закінчується і настає ― спочатку мідний вік, потім бронзовий, а тоді залізний.

Про „Великий Вибух”.
Вчені, ― прихильники теорії „Великого Вибуху” появи Всесвіту, ― вважають, що:
вік Всесвіту біля 14 млрд. років,
перші зорі з’явились 200 млн. років після виникнення Всесвіту,
4% Всесвіту складає звичайна речовина,
23% припадає на „темну речовину”, природа якої невідома,
73% лишається:-) на „темну енерґію”, таємну силу, яка протидіє ґравітаційному притяганню та прискорює космічне розширення.

"Староукраїнські релігійні роздуми про Бога", Видавництво "Павутинонька", Нью Йорк – Львів – Київ – Харків – Москва, 2004 -

четвер, 3 січня 2008 р.

Місячні вітання китайською мовою. А українською?..


Напередодні Нового року з китайського місячного супутника-зонду «Чан‘е-1» були передані спеціальні звукові новорічні вітання, передає агенція Синьхуа. Сигнал, переданий з навколомісячної орбіти з відстані 380 тис. км, звучав наступним чином: «Розпочинається Новий Рік. З Північного Сходу до Південного Заходу, від степів до сніжних передгорій, давайте разом оспівувати чудове життя!» Природно, що увесь текст звучав китайською мовою. А в Україні навіть її Аерокосмічний Портал користується лише російською. Що каже про зовсім «нечудову» інопланетність української мови на її планетній батьківщині. Тобто, роботи для спейсерів на цьому фронті ще непочатий край. Космічного масштабу.

Нічні метелики

Мов монстр предковічний
місто спить
а в його нутрощах
поплямлена очиськами юрма
а чи розквяцяна
обличчями пітьма
вивчає вулочок нудних
нудотні мудрощі
в кавернометрії
невігластва
луни
несамовито
зрадивши
свої дитячі сни
і сиві зорі на проміння спершись костури
кудись уходять
шкутильгаючи
і враз
лишився чвирк
з плаского чорнопростору
й дав з нього чосу час
нема розрад ні в поті ні в польоті
проте
і танцюристи в ланцюгах
і співаки із кляпами у роті
долають жах
бо ще метелики
яким з крилець пилок здмухнуло
нічні метелики
з міжгалактичних крес
летять збираючи
із брам дахів та мурів
по крихті
світло
вимерлих небес.

Олексій Кацай,
"Дзвони Атлантиди", Кременчук, "Про-Графіка", 1997 р.

Елегія про перстень ночі

П’яніючи отруйним чадом
ночей сріблистих та гірких,
дивлюся в місяця свічадо
крізь шибу, повну світляних,
холодних, синіх і тремких
далеких відблисків світів,
що, кинуті у тьму, горять
самітні, горді, золоті,
немов знаків санскритських ряд,
які прадавнім сном дзвенять
і перешіптують із дна,
загубленого в морок дня,
слова старої ворожби
в ім’я землі, в ім’я вогню.
Так віддають у владу сну
і заколихують спочить
серця, сп’янілі в життьовій
нестямній, лютій боротьбі.
І чують очі дотик вій,
і бачать іскри голубі.
Співають на дахах сновиди,
осріблюються краєвиди,
шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,
і місяць мертвий, місяць синій
відчиняє п’ять брам ночі
над містом чорним та іскристим.
Тьмяніють ліхтарів вогні,
і в шиби стріли б’ють сріблисті —
це стріли зір на вишині.
Зриваються слова з скрипок,
в краси одчаю скам’янілих,
і знов з портрета, з срібла рам
мальований на полотні
до мене кличе мій двійник.
Як я, шалені пише вірші,
і рецитує, і співа,
і, замінившися в музику,
портрет, співаючи, майне.
Тоді червона пляма крику
уста, мов іскра, перетне.
До мізку, в серце, до думок
вливає ніч, немов бальзам,
солодку краплю божевілля.

Годинник б’є, дві рожі, свічка
і маска — смерті чи кохання?
І завжди ніч і ніч відвічна
і перша й тисячна й остання.

Богдан-Ігор Антонич, «Три перстені. Поеми та лірика», 1934 р. -
http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst33

Елегія про перстень молодості


Розсунулись, мов карти стіни,
угору стеля поплила,
і вікна згасли в синій тіні,
найближчі речі вкрила мла.
Так ява стала сном.
Уже не стеля, лиш глибінь,
уже не стіни — далечінь
і, наче іскри в тиші сплячій,
далекі, недосяжні в мряці,
дзвінкі, мінливі та дрижачі,
засяли зорі над столом.

І я спокійний та невгнутий
під небом, що важке, мов камінь.
Мені сьогодні не заснути.
Пишу холодними руками
оці слова.

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.
Головокружним ночі хмелем
п’яніє голова.
Ось таємнішає природа
в безбожно первісній красі
(словами не розкрити тайн її).
Яка ж страшна оцього світу врода,
що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,
мантачив безтурботно час,
аж забаглось мені нараз
чогось незнаного.

Сьогодні вже не так, не так:
складнішає життя,
і, наче чорний стяг,
шумить над серцем кожна ніч,
і місяць — мідний птах,
таємна рожа неба, лампа
поетів та сновид
веде мене в сріблистих снах
зигзагом мрії та безумства
понад безодню світу.
Мов ртуть, підноситься солодкий жах
до горла і до мізку,
аж струни-нерви задрижать.
Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,
тоді лунає пісня різко.

Ну, сам скажи,
навіщо це усе,
навіщо мерзти
в красі холоднім сяйві.
Ось, краще бережи
твоєї молодості перстень.
Отих хвилин,
коли ще світ, мов серце, був широкий,
коли не снився сон лихий мені,
коли ще хлопцем сивооким сміявся
щиро й дзвінко
та без журби мантачив дні.

Так час перегортає
мого життя нову сторінку.

І знаю тільки те,
що треба пісню, наче тінь, нести з собою,
що треба йти, невпинно йти
назустріч мертвій тишині
за зовом вітру — за зовом ночі,
аж попіл сну засипле очі.
Спочине серце під крилатим кленом,
порине в море трав зелене,
і тільки пісня вільна, спіла,
жива, нестримна, горда, сміла
ітиме далі вже без мене.

Богдан-Ігор Антонич, "Три перстені. Поеми й лірика", 1934 р. -
http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst06

Лунатизм


Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
перестань, перестань, о молюсь, перестань!
О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й на неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
Відійми твій слипучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,
а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,
й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.


Богдан-Ігор Антонич, Зі збірки поезій "Привітання життя", 1931 -

Метеор


“Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
які твій лет міжсвітний має мети,
де перед мандрами давніш ти жив?

Міжзірний волокито та бродяго,
в безкраю безвість пущений в крутіж, —
сліпучий, ярий спижу, що гориш
на вежі світу полум’яним стягом.

Незбагнений в рахунку астрономів,
уроджений в височині німій,
навіщо в низині шукаєш дому,

на власнім гробі кам’яна статує?”
— Поете, не журись. Упадок мій
жар мого серця від зими врятує.


Богдан-Ігор Антонич, Зі збірки поезій "Привітання життя", 1931 -

Ракета


Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни багряне,
вогнем угору вистрілить ракета
і задрижить, немов тремка трепета,
мільйоном іскор в неба синь розтане.

О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсності, із буднів грунту
в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи.


Богдан-Ігор Антонич, Збірка поезій "Привітання життя", 1931 -