пʼятницю, 28 січня 2011 р.

листи на Землю

[І]

мила, кораблі вже склали зброю,
ждати на підкріплення дарма…
командира стратять, а за мною
стежитиме лазерна тюрма…

мила, страшно, википають очі,
мов річки з екватору Землі,
ну а їхній океан гуркоче,
і сирени квилять на мілі

їхній кисень гірший за отруту,
навіть Київ був би зараз рай
…пам’ятаєш, той пілот з Бейруту –
як він довго вчора помирав…

мила, дипломатія космічна –
курва, куди більша, ніж земна,
ми отут приречені навічно
в просторі безсмертному конать

ні, їм ні до чого наша нафта,
ні всесвітній золотий запас…
а жінки… ти що… це вже занадто…
ще мабуть писатиму…па-па


[II]

я у виправній, а ще Микола,
той, з моєї вулиці, отой,
що разом ми бігали до школи,
потім – в льотну, зоряний конвой…

мила, кажуть, всі ми безнадійні,
ми, земляни, варвари. Земля
нас віками зводила на бійню…
в них ніхто ще й зроду не стріляв…

мила, нас годують овочами,
теплим рисом, зоряним вином,
в мозок завантажують програми,
процедура – рідкісне гівно…

а Микола, каже, помолодшав,
не свербить відірвана нога…
я ж ночами тихо скиглю «Отче…»,
а вони не моляться богам

в них немає міст, нема зневіри,
зон відчужень в пеклі до кісток,
й так велично бродять дикі звірі,
і їдять із рук у їх діток…


[III]

завтра нашу пам’ять буде стерто,
Боже, мила, дні такі сумні…
в принципі, це краще ніж померти, -
тішить мене друг по виправній,

мій Микола в гуморі, радіє…
я ж з останніх чотирьох ночей
три проплакав, видув заспокійливе,
так, що й досі на губах пече,

і заснув нарешті… снилось море,
риби, зчахлі від земних хворінь…
ну а потім – наші осокори,
наші поцілунки на зорі…

мила, більш не можу. Відчуваю,
як очам вагітніти слізьми…
«напишу з галактик. Твій star warrior», -
пам’ятаєш, як сміялись ми?…

мила, прощавай. Страшенно нудить,
з Колькою ж ми, вчора, за землян…
знай одне… останнє, що забуду –
це твоє знеструмлене ім’я.

Борис Терен,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/creatives/2/27154

Твоє волосся тільки припорошить…

твоє волосся тільки припорошить -
і змерзлий Бог, ступивши на стерню,
пропише на дошках нерозголошень
амністію снігам і воронню

й замовить каву перелітний янгол –
пілот авіаліній Шамбали,
і всі слова згусатимуть у ямбах,
мов гусне час у крапельці смоли,

де кожному із нас тоненький клаптик,
де ти – така розхристана й сумна
у шепоті засніжених галактик,
у контурах знайомого вікна…

Борис Терен,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/347

Марсіянська весна

«Міністерство міжпланетних справ просить у командора Михайла дозволу на відвідини». Таке повідомлення чекало на нього вдома і він йому аж ніяк не зрадів. Виходило, його хочуть позбавити відпустки, а це вже було проти всіх правил. Він і без того провів кілька років на Марсі у середовищі тих бісових марсіян, а тоді ще й витримав двомісячний міжпланетний переліт. Тепер йому просто мусили дати спокій хоча б на кілька тижнів! Але ж ні! Повідомлення із міністерства могло означати лише новий рейс.
Сівши в улюблене крісло, Михайло подумав, що повідомлення могло мати й іншу причину. Можливо, хтось звернув увагу на велику кількість багажу, який він із собою привіз. Взагалі-то, нічого забороненого він із Марсу не брав, увесь вантаж пройшов дезінфекцію та сертифікацію. Просто мало хто везе з чужих планет макети первісних марсіянських жител, зразки живопису та книги. Тим паче, що продаж цього всього на Землі категорично заборонений. Це цілком могло б зацікавити Міністерство. Хай там як, а лишалося лише чекати. А поки – можна й розпакувати валізи.
Мініатюрна копія марсіянської пересувної кулястої хижі зайняла гідне місце у серванті поміж ескімоським іглу та українською хатою-мазанкою. Химернішого поєднання годі було й вигадати, та це Михайла лише тішило. Картину пензля знайомого художника він повісив у вітальні. Якийсь час стояв і милувався видовиськом – здавалося, що у стіні з'явилася кровоточива виразка, у глибині якої щось наче рухалося. Михайло вирішив пізніше підібрати до картини рамку, бо від її вигляду його ледь не знудило. Лишалося ще примостити на полиці книгу – і все. Власне, книга найбільше подобала на рурку, обертаючи її в руках, можна було прочитати текст – кожен рядок було написано на окремій тонісінькій пластинці і він з'являвся перед очима читача, заступаючи попередній, залежно від швидкості, з якою оберталася рурка. На улюбленій Михайловій полиці вже стояли томики віршів з різних країн, у яких він побував. Деякі, як то німецького Рільке та англійського Честертона, він читав з легкістю, а ось книги угорського та російського поетів зі смішними прізвищами, він заледве розбирав – бо не знав мови.
Марсіянська книга виглядала поруч акуратних невеличких томиків напрочуд неоковирно. Марсіяни вже давно перейшли на цифрові носії, тому книгу дістати було не так уже й легко. Але Михайло не міг не потурати власному хобі – з кожного нового міста він привозив книгу поезій. Тож чому робити виняток для столиці Марса? Тим більше, що марсіянську він сяк-так засвоїв, принаймні, міг розуміти мову марсіян та розбирав літери.
Щойно Михайло закрив скляні дверцята шафи, як у двері подзвонили. Він відчинив двері й до квартири увійшли двоє чоловіків. Одного з них він знав – то був сам заступник міністра з питань Марсо-Землянських зв'язків. Кумедний товстий чолов'яга на прізвище Цибульський. Він дотримувався старих поглядів на стиль чоловічого одягу, тому ніколи не виходив із дому без краватки. Інший був одного із Цибульським зросту, але значно худіший. Мав зовсім лису голову й носив окуляри.
Прибульці стримано привіталися й Михайло провів їх до вітальні і запропонував сісти. Цибульський, який, як завжди, стікав потом, попросив собі склянку води і Михайло мусив ходити за нею на кухню. Повернувшись, він застав його окуляристого товариша за розгляданням марсіянської хатини.
– Ваша вода, пане Цибульський, – стримано мовив він.
Якийсь час було чути лише гучне плямкання Цибульського, а потім він нарешті напився й прокашлявся. Це знайоме Михайлові покашлювання напевне означало початок довгої і нудної розмови.
– Познайомтеся з паном Збанацьким, – сказав той і кивнув убік свого супутника.
Збанацький глипнув на Михайла і чомусь зашарівся.
– Дуже приємно, командоре, дуже приємно! – буркнув він і повернувся до вивчення моделей жител на серванті.
– Так ось, – продовжував Цибульський, – хочу насамперед привітати вас, Михайле, із завершенням чергової експедиції...
Він очікувально зиркнув на командора, але той змовчав.
– Гм... Вам мабуть відомо, що наступний рік офіційно оголошено роком Марсу на Землі?
– Оце вперше від вас чую, – озвався Михайло.
– Не дивно, не дивно, – закивав Цибульський, – ви ж щойно звідти... Та про що це я? Ага. Ви знаєте, наскільки великого значення надає наше міністерство культурному обміну між братніми планетами. Це один з пріоритетів нашої діяльності. Це і випуск фотоальбомів, і освітні програми, і ще багато чого... Однак, велика прогалина є у царині, так би мовити, красного письменства. Знаєте чому?
– Мабуть, бо мало хто читає марсіянською? – гмикнув Михайло.
– Абсолютно! – сплеснув долонями Цибульський. – Саме цю проблему ми й збираємося усунути!
– І як, організуєте лікнеп?
– Ні, ми запровадили серію книг „Шедеври марсіянської поезії”.
– Овва! А я думав, це неможливо! І скільки вже є книжок? – отетерів Михайло.
– Поки жодної, – визнав Цибульський, – та, здається, у цій кімнаті ми маємо усе, що нам для цього потрібно. Маємо книгу, яку ви, наскільки мені відомо, привезли, маємо перекладача, – Збанацький на цих словах оглянувся і злегка вклонився, – і маємо...
– А хіба ви знаєте марсіянську? – перебив Михайло, здивовано втупившись у перекладача.
– ...і маємо вас, – життєрадісно продовжував Цибульський, – людину, що знає марсіянську мову й із радістю допоможе панові Збанацькому розібратися в тонкощах марсіянської.
Обидва гості дивилися на Михайла так, ніби вже настало Різдво, а він лише стояв і тупо зиркав то на того, то на іншого, не ймучи віри власним вухам.
– Принесіть книгу, – звелів Цибульський.
Михайло витяг із шафи рурку з марсіянським текстом і сів у крісло. Збанацький сів верхи на стільця й присунувся ближче до командора. Цибульський клацнув диктофоном.
– Думаю, для початку просто прочитайте нам кілька віршів, – запропонував він.
– Ви що, смієтесь? – Михайло починав дратуватися.
– Чому ж сміємося? – терпляче й заспокійливо заговорив Збанацький. – Почувши, як звучать марсіянські вірші, я занотую їх метричну схему, сформую звукопис...
– Шановний! – перебив Михайло. – А чи відомо вам, що в силу відмінностей у мовному апараті землян та марсіян, жоден землянин не може говорити марсіянською? Так само й марсіянин – будь-якою з земних мов! Усі наші звуки вимовляються на видиху, а їхні – виключно на вдиху. Тому я, при всьому бажанні, уголос не прочитаю ні слова.
– Дарма, дорогий командоре, дарма! – відмахнувся Збанацький. – Вимовляйте все на видиху, як звикли, а там розберемося...
– І як я по-вашому зможу відтворити усі їхні чотирнадцять звуків „к”? Це безглуздя!
– Спокійно, Михайле, спокійно! – миролюбно втрутився у розмову Цибульський. – Я певен, що Збанацький обов'язково щось придумає.
– Звісно придумаю, – посміхнувся Збанацький. – Отже, Михайле, спробуємо зайти з іншого боку. По скільки складів у рядку першого вірша у вашій книзі?
– Ніскільки, – відрубав, суплячись, Михайло.
– Ну чого ви, ми ж із вами по-дружньому... – почав було Цибульській, але раптово осікся.
– Ніскільки, бо в марсіянських віршах нема рядків. Увесь вірш – один суцільний рядок.
– Та ви що? – Збанацький був втішений. – Як цікаво, як свіжо! Думаю, ми зможемо прийняти за рядок комбінацію слів що завершується римою, як ви вважаєте?
– Рими теж нема, – похмуро озвався Михайло.
– Верлібри! – ще більше розхвилювався Збанацький, а Цибульській закивав.
– Аж ніяк! – Михайло нервово покрутив у руках книгу. – У марсіянській мові кожне слово має свою, як би це сказати, гучність. Навіть словники вони пишуть не за абеткою, а за цією самою гучністю. Це як таблиця електронегативності елементів...
– Вибачте, таблиця чого? Це літературний термін? – аж підстрибнув перекладач.
– Е-е... ні. Не зважайте. Просто кожне наступне слово у вірші „гучніше” за попереднє. Думаю, таку комбінацію підібрати досить важко. Відкриває вірш слово десь із початку списку гучності – найтихіше, а закриває обов'язково найгучніше із усіх слів, використаних у вірші. Тому рим ніяких нема.
– Умгу... – дивлячись на стелю, Збанацький почухав вказівним пальцем кадик. – Думаю, ми знайдемо якийсь відповідник... Довжина слів, чи кількість голосних... А скажіть, – звернувся він до Михайла, – по скільки у тих словах складів?
– Грубо кажучи, по одному, – Михайлові стало навіть трохи жаль горопаху-перекладача. – У них нема поділу на голосні й приголосні, тому кожне слово – як окремий звук. Не уявляю, що ви з цього витиснете...
– Ой, та що ви! – втрутився Цибульський. – Це ж провідний фахівець у галузі перекладознавства! Він щось придумає! А поки, може зосередимося на змісті віршів?
Михайло зітхнув і обернув у руках книгу – почав неспішно розбирати незвичні знаки.
– Цей про любов, – врешті сказав він.
– Про любов! Чудово! – заметушився Цибульський. – Є цінності, однакові у всьому Всесвіті! Як чудово! Прочитайте нам дослівно, по змозі, командоре!
– З задоволенням, – відповів Михайло і став читати. – „На сонячній стороні планети, дочекавшись сприятливої пори для кон'югації, розплавилися від спеки слизовики. Так і я розпався на клітини з шалу, дивлячись на твої псевдоподії... Але коли два супутника Марсу стане видно на небі й червоний пил із верхніх шарів атмосфери випаде долі, впереміш із кристаликами солі та води, слизовики загинуть, залишивши лише спори. Тому брунькуйся, кохана, доки я поруч”.
Запала лунка тиша. Михайло ледь не розреготався, дивлячись на спантеличене обличчя Збанацького. Цибульський, який за свою кар'єру заступника міністра бачив марсіянина лише на фотокартці, та й то не у період брунькування, прийшов до тями несподівано швидко.
– Думаю, ми мусимо підшукати інші вірші. Можливо, щось не так пов'язане з фізіологією. Філософське щось, приміром. Є там таке?
– Є, – відповів Михайло і кілька разів обернув рурку. – Оце, гадаю, те, чого ви хотіли. „Коли орбіти обох супутників перетнуться в зеніті, їхнє помножене світло упаде на колонію добрих сапротрофних бактерій, уяви, що це нове життя виросло на субстраті твого тіла. Що увесь твій завершений життєвий цикл, від бруньки й до паралічу мозку, лише один виток у нескінченному циклі життєдіяльності бактерій...”
– Ви навмисне підбираєте такі вірші! – з докором зауважив Цибульський. – Невже їм нема про що писати, окрім власної фізіології? Земні поети такого собі не дозволяють! Може є хоч пейзажна лірика?
– Безперечно, – крижаним голосом відповів Михайло, – ось чудовий зразок. „З чим порівняти довершеність червоного простору, оточеного знизу дном висохлого моря, а згори – небом, повним сірих хмар куряви, що опускається, накриваючи поселення? Лише із прекрасними червоними очима коханої, з її зроговілими вилицями та сірими мішками над очима...”
– О, Господи! – простогнав Збанацький.
– Або таке, – Михайло був невблаганний. – „Визирнуло вранішнє сонечко, попаливши вирослі за ніч квіти й убивши заблукалу комаху на льоту. А твоє намисто із ртуті геть випарувалося. Хтось інший збере намистини, коли знову сяде сонце і температура буде нижче нуля”.
– На них не діє ртуть? – здивувався Цибульський.
– Діє, ще й як, – гмикнув Михайло, - думаю, в цьому вірші намисто із ртуті символ минущого і згубного кохання, а ви цього не зрозуміли?
– Добре, що ви сказали! Перекладач обов'язково це врахує; правду кажу, пане Збанацький?
Той лише кивнув.
– Але дивно, – провадив Цибульський, – як негативно сприймається там сонце. Бачте, скільки лиха наробило!
Михайло розреготався.
– Де ж там лихо? Квіти, що ростуть із крижаного ґрунту вночі випускають страшенно отруйний газ, тому всі раді, що сонце їх попалило. Комахи на Марсі через малу гравітацію сягають велетенських розмірів, навіть можуть людину вбити...
– Як чудово, що є такий фахівець, як ви, Михайле, – невпевнено мовив Цибульський. – Може ще прочитаєте нам щось із громадянської лірики?
– Залюбки. „Коли твою ще не розвинуту бруньку вибирають майбутнім президентом, не бійся, а старанно забезпечуй її кровопостачання. Не виставляй на сонце вдень, бо доля всього Марса буде залежати від інтенсивності процесів гліколізу в твоєму організмі!”
– У них вибирають політиків, коли ті ще діти?
– Ні, коли ті ще в зародку, – поправив Михайло, – дуже зручно, повірте. Нація сама виховує собі лідера, зрощує в ньому необхідні якості...
Збанацький істерично гигикнув.
– То що, іще кілька віршів? – Михайло значно повеселів, побачивши, як кисне Збанацький, намагаючись зрозуміти тонкощі марсіянської поезії.
Він читав і читав вірші, час від часу коментуючи незрозумілі місця, про крижані шапки і марсіянські канали, що забезпечували водопостачання тропічним регіонам; про брунькування – єдиний тамтешній спосіб розмноження; про школу, в якій щойно відбруньковані особини вчилися забувати усе, чого набралися від материнського організму – інакше вони не могли засвоїти нових знань... Нарешті Цибульський вимкнув диктофон.
– Ну що ж, думаю, цього буде досить, – вдоволено промовив він. Пане Збанацький, ви задоволені, чи достатньо матеріалу, чи є якісь питання до командора?
– Нєєє... – протягнув Збанацький, важко підводячись зі стільця.
– Ну й чудово, то ми підемо?
Михайло здивовано звів брови.
– То ви хочете сказати, що почули достатньо для укладання антології?
– Ні, звичайно, ще треба імена поетів, але я думаю буде зручніше, коли ви їх на свій розсуд випишете в нашій транскрипції і надішлете через мережу. Думаю, книга буде готова за місяць, ге, пане Збанацький?
– Легко! – прийшов до тями перекладач.
– Ну то бувайте, командоре!
– На все добре.
– І вас, і вас...

***

Минуло менше місяця, коли Михайлові прийшла бандероль із книгою. Він саме готувався до нового вильоту на Марс і боявся, що не встигне побачити переклади Збанацького. Тремтячими руками він розгорнув обгортковий папір і витяг гарно оформлену книжку. Вона називалася „Марсіянська лірика”. Нижче був підпис „переклав з марсіянської Ю.Збанацький, за ред. В.Цибульського.” Михайло навмання відкрив книгу і прочитав:
„О весно-весно марсіянська!
Прекрасний твій чудний прихід...”
Далі читати він не став. Смачно вилаявся і пожбурив книгу у відро для сміття. Він відчував, що станеться щось подібне, але це...
Раптово, командорові спало дещо на думку, губи розпливлися у капосній посмішці.
– О, я вам помщуся, ви в мене пострибаєте! – зловтішно промовив він.
Підійшов до стелажа, трохи в ньому попорпався і поклав у недопаковану сумку поверх змінної білизни невеличкий томик з назвою „Б.-І.Антонич, Зелена Євангелія”.

Володимир Чернишенко,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/497

В якості ілюстрація використана картина М.Пирожка "Марсіянське перенаселення" - http://uartmart.com/ru/authors/Maryan-Pyrozhok/

Небо

Тільки небо не зрадить ніколи
І ніколи не зникне геть…
Може, трохи дощами поколе,
Може, зіркою вжалить, як ґедзь,
Та коли тебе дуже-дуже
До живого життя допече,
Не соромся, скажи йому: «Друже!»
Й посади на своє плече,
Наче синього птаха з казки,
Й пильно в вічі йому поглянь.
Бо лиш небо завжди без маски,
Лиш воно – еліксир від ран.
І не бійсь, що планета котиться
У безодню космічних зіниць.
Хтось помре, але хтось народиться
І в траві лежачи горілиць,
Зрозуміє всевишню істину,
Що над нами цей німб з бірюзи
Хтось планеті пришив до лисини
Мікрониточками грози.

Софія Стасюк,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/283

Зорі, очі весняної ночі!..

Зорі, очі весняної ночі!
___Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
___То палкії, мов світла прекрасні.

Одна зірка палає, мов пломінь,
___Білі хмари круг неї, мов гори,
Не до нас посила вона промінь,
___Вона дивиться в інші простори…

Інша зіронька личко ховає
___В покривало прозореє срібне,
Соромливо на діл поглядає,
___Сипле блідеє проміння дрібне.

Ти, прекрасна вечірняя зоре!
___Урочисто й лагідно ти сяєш,
Ти на людське не дивишся горе,
___Тільки щастя й кохання ти знаєш.

Як горить і мигтить інша зірка!
___Сріблом міниться іскра чудесна…
Он зоря покотилась, – то гірка
___Докотилась сльозина небесна.

Так, сльозина то впала. То плаче
___Небо зорями-слізьми над нами.
Як тремтить теє світло! Неначе
___Промовля до нас небо вогнями.

Горда, ясна, огнистая мова!
___Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
___І німа для нас книга одвічна…

Леся Українка,
1891,
«Зібрання творів у 12 т.т.», К., Наукова думка, 1975 р.

Серед тієї вічної опари...

Серед тієї вічної опари,
Що в сонці бродить, наче у діжі,
Усе живе приходить до межі,
Де спрагле серце жде для себе пари.

Вони з'являлися, немов примари.
Блудливі очі, погляди чужі,
Байдужі руки, мов слизькі вужі,
Приносили мені пекельні кари.

І я страждав. Та вірити і ждати
Мене навчила голуба діжа.
Де в зорях сходить променеве мливо..
Дихнули груди вільно і щасливо.
Приходь, жадана!.. Вищерблені лати
Ще не роз'їла старості іржа.

Микола Руденко,
«Сто світил», 1991

Міста багаття… іскри облич…

Міста багаття… іскри облич…
вирій галактик…
Кожна істота, будь-яка річ –
вічності клаптик.
Вічність здіймається по шибках
заспаних вікон,
простір потріскує на руках
всім своїм віком
і в космогонію голосів
скручує звуки…
Римами зоряних берегів
снять акведуки.
Вище за них, за рук і за скронь
здертися треба,
щоб повернути людям вогонь,
вкрадений небом.
Десь о четвертій клацне замок –
вернувся ранок...
Джинси, пропалені до зірок,
випере мама.

Олексій Кацай