пʼятниця, 27 квітня 2007 р.

Як рейдела, так рейдела, аби добре мейнела!..

(Спроба альтернативного літературознавства на прикладі хулігансько-філософського роману Братів Капранових „Розмір має значення” – „Зелений пес”, К., 2006)

І.

Останнім часом я все більше й більше впевнююсь в тому, що найфантастичніша риса в цьому світі – звичайний, добрий і веселий сміх. А в нашій країні й поготів. В якій останнім часом сміятися по-доброму дуже важко. Частіше чомусь виходить або підлесливе гигикання, або гіркий регіт крізь сльози. По іншому не виходить. Наче чогось не вистачає нашій країні. Літературного героя не по-міністерські усміхненого чи просто персонажа не по-депутатські смішного, без різниці. А, може, традицій не вистачає?
А й дійсно, не секрет, що вже давньоруська література в цьому сенсі пасла задніх. У порівнянні зі сміхотливою Європою, яка ще з часів Гомера могла масштабно реготати і над своїм життям, і над своєю літературою. Я маю на увазі не дрібний регіт для домашнього вжитку, а його великі, епічні форми. Регіт реготу. Згадаймо лише „Батрахоміомахію”, яка на прикладі війни жаб та мишей пародіювала античний блокбастер під назвою „Іліада”. А потім був „Апоколокінтосіс” Сенеки, що взагалі можна перевести як „Окабачування”. І „Сатирикон” Петронія. До речі, в усіх цих речах була присутні фантастичні сюжети: і до пекла персонажі лазили, й на небо літали. Тобто, саме тоді і саме цими авторами були закладені підвалини того явища, яке зараз називають гумористичною фантастикою.
Більше того, навіть в надсерйозні часи Середньовіччя, з його зовсім нежартівливими хрестовими походами та полюваннями імпотентів-інквізиторів на сексуальних відьмачок, не припиняла пустунка Європа збиткуватися з цього психопатично-клерикального життя, яке жодним чином не сприяло життю здоровому. А так звані „макароничні” поети Італії взагалі до того розвеселились, що пішли по другому колу й розпочали пародіювати... пародію. Знаний „макароніст” Фоленго згадав вже згадану мною „Батрахоміомахію” та й описав таку собі війнушку мух з комарами. Цей Фоленго, до речі, справив глибокий вплив на неперевершеного ренесансного майстра сміху Франсуа Рабле з його „Гаргантюа та Пантагрюелем”. І той, хто скаже, що це – не фантастика, нехай кине в мене камінь.
Давні ж слов‘яни були людьми серйозними. Реалістами вони були. Більше того, коли психопатичне-клерикальне життя сягнуло берегів Дніпра, то ця майже інопланетна форма існування чогось, схожого на розум, роз‘яснила пращурам нашим, що регіт – це є щось не дуже пристойне. Бо ж пристрасне, а, значить, і гріховне. І не грішили за вказівками попів русичі-українці аж до імперських часів, коли шалапутний імператор Петро І поступово привчив таки народ свій сміятися. Звісно, що російською мовою. І поки що не в епічному сенсі.
Оті проповідники серйозного життя й життєвої серйозності, до речі, чимось нагадують мені сучасних адептів „елітного мистецтва”. Які з хворобливою бридливістю завсідників навколо літературних салонів, закочують очі під лоба, побачивши навіть найкращі зразки мас-культа. Забуваючи при тому, що мистецтво в цілому і література зокрема має лише три градації: мистецтво зовнішніх ефектів, мистецтво внутрішніх ефектів і мистецтво, яке вдало поєднує перше й друге. При чому вдалість цього поєднання визначається не простором, а часом. І тоді стає дійсно елітним. Якщо, звісно, розуміти під елітою увесь розумний прошарок органічної природи цієї планети.

ІІ.

Але, повернемось до наших баранів. Чи, якщо хочете, „макаронів”. Отже, Петро І привчив росіян трохи розслаблятися. Але в епічному сенсі Імперія оглушливо зареготала саме українською. Я це стверджую і готовий повторити це під присягою перед „абліччямі” усіх українофобів світу на чолі з винахідником цього геніального самопародичного терміну – віце-прем‘єром останнього постколоніального уряду М.Азаровим. Адже ані він, ані ніхто інший не зможе вказати мені на інший гумористичний твір епічного характеру на посткиєворуському просторі, який передував би „Енеїді” полтавця Івана Котляревського. Твору, який має виразні не лише гумористичні, а й фантастичні риси.
А тепер – увага!.. Іван Петрович, як відомо, є засновником сучасної української літератури. З цим ніхто не буде сперечатись. Але, таким чином, можна стверджувати, що увесь укр.суч.літ розпочався... з гумористичної фантастики. Як говориться в одному бородатому анекдоті: „Ну, нічого собі, сходив за хлібом!” Оце так пожартували! Валуєви усіх штибів і досі в гробах перевертаються. Адже це був такий потужний струмінь українства, що навіть трагічно-іконописний наш Тарас Григорович чимось подібним спокусився, написавши підзаголовок „комедія” до поеми „Сон”.
Чи була дійсно такою сама ця поема – справа інша. Але саме на „гумористичній фантастиці” І.Котляревського зійшла російськомовна опара великих текстів другого знаного полтавця – М.Гоголя. А як відомо Микола Васильович вважається один з засновників сучасної російської літератури. Відчуваєте? Мені здається, що на цьому місці „абліччі” українофобів мають дуже затьмаритись. Втім, обличчя українофілів теж. Бо велика форма сміху разом з М.Гоголем якось непомітно витекла з української судини. Залишивши лише іскристу розсип того, що набуло назви „народного гумору” і того, що не давало згасати цим іскрам – самий іронічний менталітет українців.
Але, не дивлячись на ці живі вогники в мертвотній темряві, опісля „Енея (Ониська?) – Парубка Моторного” (порівняйте: „Ксена (Оксана?) – Принцеса Воїнів”) не було в нас ані похмуро-гротескних Салтикових-Щедриних, ані саркастичних Гашеків, ані лукавих Ільфів з Петровими, ані сміхотливих Войновичів. Не було, і край. Дуже тривалий час. Було очікування цього. Особисто для мене, людини, яка свого часу приїхала в Україну навіть не знаючи її мови, предтечею, якщо хочете, такого очікування став химерний роман О.Ільченка „Козацькому роду нема переводу...” Але це була історія. Навіть не сучасність. Потім був Чорногуз з його неперевершеними „Аристократом з Вапнярки” та „Претендентами на папаху”. Але це була не фантастика. Навіть не майбуття.
І ось тут з‘явився Юрій Ячейкін, який своїм, і досі належним чином не поцінованим, капітаном Небрехою закрив величезну прогалину як української фантастики, так і українського гумору. Але мало це покриття характер певної міри вторинний. Варто лише згадати попередників Небрехи – зоряного мандрівника Й.Тихого від поляка С.Лема та капітана Врунгеля від росіянина А.Некрасова. Саме тому краї згаданої прогалини продовжували таки зяяти очікуваннями не циклу повістей та оповідань, а сподіваннями на великий фантастично-гумористичний роман з самобутнім, від самих коренів українських, героєм.
Предтеча такого героя теж очікувалась. Від того ж самого Енея. І в самих, до речі, неочікуваних місцях. Адже... Спокійно, панове. Зараз я натягатиму на себе лаврові вінки представників „альтернативної історії” розміром від росіянина О.Фоменка до українця І.Каганця. Звісно, що не в їхній царині натягатиму, а в царині „альтернативного літературознавства”. Спокійно, панове... Отже, скажіть мені, будь ласка, ким за національністю був... пан Бендер. Котрий – Остап. Пам‘ятаєте? Остап Берта Марія Бендер-бей Задунайський.
Так ось, в цьому космополітичному наборі ключова складова – „Задунайській”. Ну і, звісно, Остап. Типово українське ім‘я. А що Задунайській – то саме туди наші козаки свого часу переселялися. Та й, згідно історичній школі М.Грушевського, саме звідти наші предки ще до козаків на терени України прийшли. Тобто, нашим хлопцем був Остап Задунайський, нашим. Хіба що потурченим трохи. Так це ж теж на користь моєї версії каже!
І ще. Українське походження пана Остапа навіть його автори, мабуть, підсвідомо відчували. Для цього лише треба згадати, де відбувається основна дія роману „Золоте теля”. Згадали? Правильно, у місті Чорноморську та прилеглих околицях. Ви серйозно гадаєте, що це вигадане місто знаходилось десь поблизу „конкрєтной” російської Анапи?! Ні, набагато більше ця місцевість нагадує території, прилеглі до гирла згаданого Дунаю. Тобто, до території історичної батьківщини пана Бендера-Задунайського. А там і до придністровського міста Бендери недалеко. А прізвище „Бандера” вам нічого не каже?

ІІІ.

Але ми трохи відволіклись. Втім, зробили це лише для того, щоб ще раз показати, що українська гумористична література загалом і вітчизняна гумористична фантастика зокрема вже давно очікувала на свого героя. Очікувала і в давні часи, і в ті, зовсім недалекі, коли за „бугром” веселилися Р.Шеклі, Г.Кук, М.Скотт чи Д.Адамс, коли в СРСР епізодично хихотіли брати Стругацькі і добро підсміювався К.Буличов, коли на пострадянському просторі видавці, намацуючи чергову золоту жилу, пекли своїх гумористичних фантастів, потужно розкрутивши, врешті решт, сучасного „короля жанру” астраханця Андрія Беляніна.
Останній, до речі, в 2000-му році на харківському Міжнародному фестивалі фантастики „Зоряний міст” отримав премію... Університету внутрішніх справ України „за створення позитивного іміджу співробітника міліції в романі „Таємний розшук царя Гороха”. Ото так! Українським ментам „першої столиці” ненав‘язливо пропонували брати за взірець працівника 1-го міліцейського управління міста Лукошкіно молодшого лейтенанта Микиту Івашова, який груддю захищає фентезійний простір РФ від усіляких казкових неподобств. От що значить справжнє, не відірване від життя, мистецтво!
Але хотілося все ж таки чогось свого, хатнього. І ось тоді по сторінках серії „Дефіляди” видавництва „Кальварія” покотився випускник Чернівецького військового інституту ім. 300 Героїв-парашутистів пан Котигорошко з однойменного роману Василя Кожелянка. „Котигорошко” був анонсований як „альтернативна історія”, але більш нагадував гостру сатиру на сучасні умонастрої деяких вітчизняних, занадто націоналістично заклопотаних, кіл. І річ не в тому, що дія у романі відбувається на теренах євразійської України, яка протягнулась навіть не „від Сяну до Дону”, а від кордонів з Китаєм до кордонів з незагиблою Атлантидою. Тобто, явна фантастика. Але головна річ полягає, все ж таки, у самій агресивній, хворобливо-військовій наповненості цієї геополітичної ідеї.
І ось тут відразу треба розставити крапки над „і”. Сатира і гумор – речі різні і в чомусь навіть антагоністичні. Сатира – агресивно однокольорова, гумор – життєдайно різнобарвний. Сатира – готично-розважлива, гумор – карнавально-ярмарковий. Сатира – дієва отрута для певних проявів життя, гумор – не менш дієвий антидот для життя в цілому. От навіть Михайло Жванецький якось вигукнув: „Не називайте мене сатириком. Я не хочу злити людей – я хочу їх смішити”.
І тут потрібна ще одна ремарка. Сміх заради сміху вироджується в дешевий стьоб. Сміх заради захмарної мети стає відразливим гротеском. А десь поміж ними лежить лукава необразлива іронія в ставленні до цього, не нами вигаданого, світу. Десь поміж ними знаходиться добрий гумор людей, для яких постійне перебування в доброму гуморі – справа принципово важлива. А якщо ці люди ще й уособлюють собою риси цілої нації, то це вже навіть не фольклор, браття. Це епос.
Маємо, наприклад, двох фольклорних персонажів – хлопчика Котигорошка та козака Мамая. Перший (за умов „альтернативної історії”) в доброму гуморі епохальне робитиме свою кар’єру, від шмаркатого курсанта зрісши до всесильного диктатора Великої України, який не вагаючись, може знищити цілий континент із сотнями мільйонів людських життів. Другий, навіть у далекому майбутньому (яке чомусь дуже нагадує зовсім не альтернативну сучасність) залишиться епохально-вільною людиною-одинаком на варті оборони свободи навіть не своїх співвітчизників, а... цілої Галактики. Життя першого – саркастично-небезпечне, життя другого – небезпечно-веселе.

IV.

Певною мірою, саме так бачиться цей процес через призму світобачення Віталія та Дмитра Капранових в їхньому гумористично-фантастичному романі „Розмір має значення”, який самі вони визначили, як „хулігансько-філософський”. Що ж, гумористи завжди трохи хулігани, а фантасти завжди багато в чому – філософи. Таким чином, ця синонімічність не повинна лякати непідготовленого читача.
А що стосується самого головного герою роману – то це є агент УГС (Української Галактичної Служби) Мамай. А поряд з ним діє його колега, любитель японської поезії, пан Сагайдачний. А засновником УГС є ніхто іншій, як „легендарний Кобзар”. Звісно, що це – тезка, але... Але, в умовах розквіту спецслужб та спецоперацій, початок якого відбувається на наших з вами очах, без справжніх козаків та будителів все ж таки аж ніяк не обійтися.
Тим більше, що той же козак Мамай в очах наших філософів-традиціоналістів є ідеєю „великого синтезу двох способів мислення, (мислення мудреця-філософа, в арійській традиції - брахмана, та воїна, в арійській традиції - кшатрія)”*.
Це – що стосується нудно-філософського ставлення до цього персонажу. Що ж стосується другої складової, ставлення весело-хуліганського, то „козак Мамай – мандрівний запорожець, вояка і гультяй, жартун і філософ, бандурист і співак, бабій і заразом – чернець, простодушний і мудрий чаклун, безстрашний лукавець, що його і в ступі товкачем не влучиш, - народний герой, котрого чи не споконвіку знають між людьми на Вкраїні ...”**
Додам: відтепер, завдяки братам Капрановим, „безстрашного лукавця” Мамая знають і на обширах Галактики. На всьому ЄГЕПі – Єдиному Галактичному Економічному Просторі – знають, від амебоїдних гідробіонтів зі Стожарів до гуманоїдного населення Великої Польщі (дванадцять годин льоту від Землі на надсвітловому лайнері) та планети Тель Авів.
Тут треба зазначити, що, здається, в футуристично-гумористичному світі Капранових на Землі залишилось лише дві держави – Україна та Росія. З їхнім домовитими народами. Інше мандрівно-роботяще земне населення по усьому Всесвіту розбрелося. Щоправда, саме наші українські будівельники, розібрали для поляків по шматках пам‘ятки старого Кракова, аби скласти їх на новій планеті. Саме наші зорельоти їх перевозили (серце світової космічної індустрії – Корпорація „Південьмаш”). І саме наші громадяни конспіративно виїхали до Великої Польщі та й залишилось там. „Навіщо, ви спитаєте? – запитують брати Капранови вустами агента Мамая. – Не можу відповісти. Вочевидь, вони настільки звикли приховувати свої українське походження, що без цього вже не могли. Втім, серцем вони залишились з нами, і саме поміж них УГС вербувало агентів, коли виникала потреба”. Агов, діаспора, як там у тебе, все нормально?
З євреями, до речі, теж не все так просто. Рухливість цієї нації призвела до того, що окрім Тель Авіву вони заселили й інші планети. Марс, наприклад. І навіть секту тут сформували, яка сповідувала ідею походження Адама та Єви саме звідси. І тому пропонували марсіаніти усім євреям Всесвіту повернутись на батьківщину праотця свого Адама, де має бути рай для них. Розпочали повертатись. За ними, до речі, й араби потягнулись, що викликало, нарешті, перенесення усіляких там інтифад з земних близькосхідних територій на територію Червоної Планети.
В цьому місці варто уваги тонке (й гірке) зауваження авторів: „Господи, як усе складно. До немотивованих вчинків людей ми вже якось звикли, а як ставитися до немотивованих вчинків націй?” І всією книгою відповідають вони: з вмотивованим гумором. А що робити?.. Втім, річ не в цьому. Річ в іншому. А саме в тому, що на євреїв українці теж свій історичний вплив мали. Адже статистика майбутнього каже про те, що більшість юдеїв, які не забажали пересуватись на праісторичну марсіанську батьківщину, були вихідцями з України. Чому? А тому, що „наше ідеологічне хуторянство настільки глибоко сидить у їхній крові, що навіть бульдозером нікого з місця не зсунеш. Куди вже там міжпланетне переселення!”

V.

Почекайте, почекайте! Та з кого ж збиткуються ці лукаві брати Капранови?! Та з нас же, браття, з нас, а не з якихось там зоряних поляків чи марсіанських євреїв! Цур, тобі, цур! І нехай не збиває вас з пантелику те, що дуже іронічно дивиться агент Мамай на ту ж Росію, що в результаті, так званої, ресурсної революції, опісля того, як світова нафто-газова енергетика змінилася екологічно-альтернативною, „вивільнилася-таки з-під тисячолітнього гніту Москви, але, не зумівши зупинитись, почала розпадатися на все менші й менші клаптики.. Сьогоднішня [тобто, майбутня – О.С.К.] Росія являла зібрані під дах так званого федерального договору Зауральські землі і частину Поволжя”.
Іронія – іронією, але саме в тій Росії, як і за сотні років до того, живуть-працюють в тюремних „шарашках” („Сургутське лісництво, ІТУ 14840 імпорт-експорт”) саме наші з вами, призвичаєні саме до такого тюремного життя, земляки. Усілякі Миколи Васильовичі (мої вітаннячки, пане засновнику!) Гнучкошиєнкові, посаджені за ґрати своїми ж дочками, які є полюбовницями самого голови Антитерористичного Комітету, що в Росії традиційно виконує роль уряду, генерала (тьху! тьху! тьху! не проти ночі будь сказано!) Ліліпутіна.
Отже, живуть-нидіють такі от Гнучкошиєнкові, ще й філософствують: „Я не націоналіст, і націоналістів не розумію. Нащо оце ділити людей? Жили ж ми разом стільки років, нічого поганого одне одному не робили... З москалями, в смислі, з росіянами...” На що агент Української Галактичної Служби Мамай лише зітхає: „Далі цю пісню я знав, ми в Академії глибокого вивчали соціальні міфи...”
Соціальні міфи – це серйозно. Але гумористична фантастика – ще серйозніше. Бо прочитаєш, наприклад, Капранових, і взнаєш, що сидять в „сургутських лісництвах” майбуття люди „головним чином за шпигунство на користь різноманітних держав, деякі – за підозрою в тероризмі, а один навіть за зґвалтування представниці негуманоїдної раси...” Ото ж прочитаєш таке, і на повному серйозі подякуєш сучасній російській владі за те, що вона своїм економічним та політичним супротивникам, на кшталт, Ходорковського, таких звинувачень ще не висуває. Гуманна сучасна російська влада. А наших, українських, бандюків, то й взагалі, приймає ледь не з усією можливою шанобливістю.
А що їм, нашим бандюковичам?.. Тепло, світло й ніде не тисне. Сидить отакий наш земляк у білокамінній або в граді Петровому і на всі закиди відповідає у повній відповідності з епізодом з гумористично-фантастичного роману братів Капранових.
„- А я не хочу на волю, - заявив я. – На волі їжу треба добувати, а тут так дають.
- Диви, хохол, а соображає! – загиготіли хлопці”.
Чи помітили ви, до речі, як відносяться наші сусіди до наших з вами розумових здібностей? Можна, звісно, розпочати ганити їх та виставляти наперед власні переваги. А можна й задуматись про інше, почухавши власну багатостраждальну потилицю. „Ти сам чудово знаєш, що половина кілерів та бойовиків у світі – українці”, – заявляє один з персонажів роману агенту Мамаю. І той не знає, що йому відповісти, адже „на жаль в його словах була рація. Традиція найманства, яка сягала в Україні тисяч років, не могла не відбитись на уподобаннях сучасників”.
Таким ось чином. Брати Капранови помічають не лише скалки в очах своїх опонентів, а й з пекучим болем намагаються видерти величезну колоду з очей власних. І це – ще одне (а, може, й найголовніше), чим сатира відрізняється від гумору. Сатира, як і злість, спрямована зовні; гумор, як і доброта, спрямований всередину. Саме тому наші недоліки – стають недоліками наших сусідів. Як і наші переваги стають, врешті решт, їхніми. І навпаки. Все взаємопов‘язано в цьому світі. Для людських почуттів та думок немає кордонів, вигаданих лише для того, щоб не дарма їли хліб хлопці з російського КГБ (Комітету Галактичної Безпеки) та Української Галактичної Служби.
Але, ось що цікаво... Цікаво уважніше придивитись до назв цих поважних установ. Росіяни за Капрановими, як завжди, намагаються ЗАБЕЗПЕЧИТИ безпеку в галактичному масштабі. Для цього всі засоби мають право на життя. Навіть найбрутальніші. Українці ж намагаються СЛУЖИТИ Галактиці. І небезпекою для них є постійно існуюча загроза переступити хистку грань поміж службою та прислужництвом. І, знову ж, ці тонко підмічені особливості менталітетів двох братніх народів не приховуються, врівноважуються і ставляться поряд, що не дозволяє, як на мене, ображатися на Капранових ані росіянам, ані українцям. Ані представникам інших народів, згаданих хуліганськими філософами. Чи філософськими хуліганами?
Врешті решт, усі ми – українці. „Кожен школяр-двієчник знає, що назва УкрАйна походить від об‘єднання племен укрів (на півночі Італії) та айнів (північ Японії)”. „Шотландці – нащадки найманців єгиптян, які колись служили в Єгипті та й втекли з принцесою на Британський острів. Навіть назва у шотландців – скоти, а у наших пращурів – скити”. „Українці – це одне з втрачених колін Ізраїлевих... Те, що пішло в пустелю разом із царицею Савською. Коліно Дана... Україна мало схожа на пустелю, але мені чомусь згадалась наша богиня Дана і традиційні приспіви на кшталт „ой-дана-дана” та „ши-ди-ри-ди-дана”... Завіятись десь разом із гарненькою царицею – це по нашому”.
Додам з огляду на початок цієї статті, це – зовсім по латинські, тобто, по-енейські. І ще запитаю: про який український (або будь-який іншій) націоналізм може йтися за такого підходу до альтернативної історії зовсім не альтернативної – бо вона в нас усього одна! – планети?! Адже за такого підходу український (або будь-який інший) націоналізм уявляється лише злісно-сатиричною пародією на нормальне почуття українського (або будь-якого іншого) патріотизму. До якого, до речі, зась – усіляким „єврокитайським гуманістам Хольмам ван Зайчикам” з їхнім дервішським інтернаціоналізмом „Союзу непорушного улусів культурних” російського фантаста В‘ячеслава Рибакова.

VІ.

За такого підходу значення має лише розмір. Розмір любові до своєї країни (не держави!), розмір дійсної, а не декларованої, пошани до своїх сусідів по цій Галактиці, розмір, врешті решт, доброзичливої іронічної цікавості до кожної істоти в цій Галактиці сущої. Від людей до жінок. Це я до того, що в цьому всесвіті завжди присутня „якась нелюдська інтуїція. Жіноча, одне слово”.
А жінок брати Капранови... Тобто, агент Мамай – йох! – любить! Та й який дужий козак байдужий до слабкої статі?! Тим більше, якщо загрожує їй страшенна небезпека, суто антиукраїнська небезпека – втрата дівчатами цноти ще до одруження. Та цнота, яка, аби не надавати поживи пліткам під‘їздних кумочок, має право лише на офіційне зникнення в „Бермудському трикутнику київського РАГСу”. (Для непосвячених: ця будівля й дійсно має модерново-пришелепувату трикутну форму!). Якщо ж по іншому... То це – порушення підвалин та усіх історичних традицій нашого високоморального народу. Ґвалт, коротше! Ач, бузувіри, що вчудили: вигадали засіб для схуднення, під час прийому пігулок якого й відбувається зазначене явище. Диверсія! Демографічний тероризм!
На заваді цьому тероризмові й встає агент Мамай зі своїми друзями. А самий тероризм, до речі, виявляється зовсім не закордонного, а вітчизняного, невикоренено недолугого, ґатунку. Але переповідати цю гумористичну фабулу не варто. Бо тут ми власне й переходимо від філософського до хуліганського, а хуліганське завжди варто читати у власному виконанні, аби просто до нестями реготати над пригодами „безстрашного галактичного лукавця”, не заглиблюючись до альтернативно-літературознавчих нетрищ. Бо це той випадок, коли синтез набагато кращий за аналіз.
Хотілося б лише, щоб цей синтез носив більш виважено стилістичний характер. Бо іноді складається враження, що самий текст роману братів Капранових носить дещо штрих-пунктирний характер. Наче при написанні вони або кудись поспішали услід за агентами УГС, або намагалися зробити процес читання доступним усередненому пришелепуватому реперу підліткового віку. Такий собі занотований анекдот розміром у півтора десятки авторських сторінок. Мабуть, в сучасних інтернет-мобільних умовах, такий підхід має право на життя. Але, як на мій погляд, лише для електронних носіїв і лише в першому наближенні. Бо образ Мамая, пронесений крізь віки та простори, крізь сміх та регіт поколінь українців, потребує нових і нових наближень, більш вишуканих і більш прискіпливих. Більш, якщо хочете „паперових”.
Мабуть, це відчувають і самі автори, які „під дахом” роману розмістили й два оповідання з життя агента Мамая. Тобто, майбутня зустріч з ним можлива. Треба лише сподіватись на неї в більш вишуканому виконанні. Втім, як казала крижопільська тітка одного з персонажів роману: „Як рейдела, так рейдела, аби добре мейнела” Тобто, „як говорила, так говорила, аби добре думала” на ідіш-українському суржику. Мейнелити, здається, брати Капранови вміють непоагно. А навчитись рейделити – справа наживна. В запасі у козака Мамая – вічність.

Олексій Кацай


*І.Каганець, „Нація золотих комірців”
**О.Ільченко, „Козацькому роду нема переводу, або Мамай і чужа молодиця”