пʼятниця, 27 листопада 2009 р.

Непочуте???

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...

2009 рік


Світлана Войтюк,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3450

«Кам’яна гора» – космічна антена давніх слов’ян?

«Кам’яна гора» усього за 40 кілометрів від Рівного, поряд з одноіменним селом та міськими дачами. Це прадавнє святилище, що його відкрили дослідники з організації «Рівне-Суренж», було споруджене на вузлі тектонічних виломів й обкладене камінням. Донині більшість брил не збереглося: місцеві жителі використали їх для господарського та житлового будівництва.
Важко збагнути, звідкіля тут узявся саме такий камінь, адже у радіусі 70–80 кілометрів немає жодного кар’єру. Цей камінь специфічний, із слідами обробки (прямокутні плити правильної форми) і солярними знаками (символами Сонця). Цікавим є те, що «Кам’яна гора» розташована майже на одній паралелі із британським Стоунхенжем та мегалітами Овруцького кряжу, що на Житомирщині. Від лісу з аномально покрученими соснами простежується так званий ритуальний шлях, який веде до святилища.
Нині західні й вітчизняні фахівці розглядають європейські мегалітичні («мегаліт» – великий камінь) споруди не тільки як такі, що мали суто ритуальне і календарне призначення. Розглядають властивості каменів як пристроїв – модуляторів енергії й підсилювачів геофізичного випромінювання. Тобто кожне давнє святилище було обладнане «антенами-передавачами», що транслювали той чи той запит у Всесвіт. Не лише волинські, але й подніпровські та причорноморські кургани 4-2 тисячоліття до Р.Х. розташовані на тектонічних виломах і в зонах виходу на поверхню мантійних порід. Звідки такий збіг та що саме знали і вміли давні українські жерці, й досі лишається загадкою.


«Сім‘я і дім» - http://www.simya.com.ua

У глибоке небо поринаю

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо! Небо! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Віталій Білець,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3519&t=0

Дзвеніли зорі

Дзвеніли зорі в небі чорнім,
Гойдали недоспілі сни,
Що ночували в серці скорбнім.
В його глибокі борозни
Яскраве мерехтіння лляли
І чарували сяйвом див,
Слабкі надії просвітляли
Щоб ними я і далі жив.

Щоб жив не дивлячись на втому,
На негаразди і біду.
І кривди не чинив нікому,
Знав твердо, що добро знайду,
Якщо у Правді не зневірюсь.
І вірив я Зорі Ясній,
Що згодом справді перевтілюсь
І суть свою зустріну в Ній.

Порину в край джерельних зблисків,
Врунистих, мріючих лісів,
Де стільки розкошей і зисків,
Дзвінких, співочих голосів.
Там стріну я Живу Надію.
Прозрівши Нею назавжди –
Усі довершити зумію
Душі натхненної труди.


Віталій Білець,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3519&t=0

Перша космічна пісня

Космонавту Павлу Поповичу
з любов’ю


То було у роки далекі
Тих казкових космічних звершень.
І лунала у Космосі пісня.
І лунала вона уперше.
Гей ти, коню, неси над землею!
Тільки як мені, земле, без тебе?
І співав він високо і чисто
Аж до Бога: “Дивлюсь я на небо”.

І дивився на небо згори,
І співали йому вітри
Всесвіту, вічності, слави.

Ой, дивлюся і думку гадаю,
Звідки взяв соколині крила?
Із мого журавлиного краю
Проросла богатирська сила.
Щоб з планетою — наодинці,
Щоб між зорями рівним стати,
Привітати їх українською,
Отією, що вчила мати.

А світанок йому говорив:
Не дивися на небо згори,
Сину мій, сину мій дужий!

Стільки літ, а йому й донині
Так болять незагойні рани
Отієї блакитної кулі,
Що у Всесвіті мчить ненастанно.
Син планети, зірками увінчаний,
І чого тобі, душе, треба?
Ти дивився ув очі вічності,
Ти дивився згори на небо!

Ти співав колискову Землі...
Ой, лети на могутнім крилі
Нашої вдячності й шани!


Леся Романчук,

Карий жереб ночі...

Карий жереб ночі
Обрій перескочив,
Розметавши гриву над сузір‘ям Псів.
По байраках чорних –
Стокопитим чортом,
Замочивши ребра в колотій росі.
Вмився дзвін-водою
Чистою, стрімкою,
Виплюнув із рота остогидлу сталь.
І чесав до світу
Траводзвоном вітер
Крем‘яхи сузір‘їв з чорного хвоста.

Анатолій Сазанський,

«Проклятий рай», Миргород, Видавництво «Миргород», 2007

Знов летючої раси...

Знов летючої раси
вершник впав і затих.
Степом скачуть Пегаси –
крила зламані в них.
Нерухоміють крила:
їх життя залиша...

Але час народила
невгамовна душа.

На незвіданій трасі,
ставши просто людьми,
загрузаємо в часі,
мов жуки в бурштині.
Та спиратись на костур
кожний не поспіша!..

Бо народжує простір
невгамовна душа.

І натхнення, не примус,
вгору кида думки,
де римуються кимось
у сузір‘я зірки,
звідки вітер на сушу
дме початком вірша.

І народжує душу
невгамовна душа...


Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008