середу, 26 листопада 2008 р.

Богдану-Ігорю Антоничу – 100 мінус 1

Із нагоди вшанування 99-річчя від дня народження українського поета Богдана-Ігоря Антонича 9 жовтня в актовому залі Львівського національного університету ім. Івана Франка пройшов творчий вечір “Богдану-Ігорю Антоничу – 100 мінус 1”. Його кульмінацією стала презентація нещодавно перевиданої другої прижиттєвої збірки віршів поета “Три перстені”.


Гостями заходу стали відомі постаті української культури й науки: ректор Українського Католицького Університету о. Борис Ґудзяк; професор, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький; народний артист України Богдан Козак; лауреати Національної премії України ім. Т. Шевченка Ігор Калинець та Олег Стефанов, письменник Вік­тор Неборак та інші.
“Антонич – один із найсклад­ніших і найсильніших україн­ських поетів – пережив довгі десятиліття замовчування і забуття навіть у стінах рідного університету”, – такими словами розпочала вечір його модератор Ірина Старовойт. Символічно, що в залі саме поетової альма-матер цього дня відроджували і вшановували пам’ять про Антонича.
Богдан-Ігор Антонич, що називав себе “малим хрущем на деревi нашої нацiональної поезiї”, народився 5 жовтня 1909 року на Лемківщині. Кажуть, що поета наро­джує край його дитинства. У випадку Антонича це справді так. “Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом у Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви... Вірю в землю батьківську і в її пое­зію”, – писав Богдан. І саме Лемківщина, як зазначив Микола Ільницький, дала поетові творчий запас і визначила основні мотиви його поезії. Багато було задумано, та 6 липня 1937 року внаслі­док запалення легенів поета не стало.
Із 28 років життя, що відвела Антоничу доля, активна творча праця тривала сім-вісім. За цей час він написав лібрето опери “Довбуш”, кілька розділів повісті “На другому березі”, підготував шість збірок віршів, з яких чотири вийшли вже посмертно.
Антонич заявив про себе передусім як поет з оригiнальною сис­темою образного мислення, яке відгукувалося на найтонший порух живої природи та життя. Він працював над вибудовою цiлiсної концепцiї людини та свiту, зв’яз­ків людини з природою. Як влучно зауважила Ірина Старовойт, Антонич був радше “не ученим поетом”, а “поетом-ученим”. “Його уява вглиблюється в суть речей, у космічний покров буття. У своїх віршах він намацував таємні зв’язки зростання живого і неживого, плідного і неплідного, поєднуваних лише самим фактом свого існування”, – таку образну характеристику його поезії дала модератор вечора.
Перевидання збірки “Три перс­тені”, за яку Б.-І. Антоничу присудили лiтературну нагороду львiвського Товариства пись­менникiв i журналiстiв, продовжило серію подарункових видань видавництва “Літопис” (“першою ластівкою” його стало “Зів’яле листя” І. Франка). Філігранне поліграфічне оформлення книги належить молодому подружжю львівських художників Романі Романишин та Андрію Лесіву. Саме вони оздобили видання вперше опублікованими рукописами поета, його документами, що зберігаються у відділі рукописів Львівської національної бібліотеки України імені В. Стефаника. “Візуалізація текстів Антонича доволі складна, адже в нього кожен вірш самодостатній. Тому ми працювали над тлом, у якому вгадується рідна Антоничу Лемківщина, Карпати. Дуже цікаво було працювати з оригінальними текстами Антонича, коли бачиш багато закреслених рядків, бачиш, як поет працював над кожним віршем. У цьому виданні кожен для себе знайде улюблений вірш”, – зазначили художні редактори книги. Упорядником і науковим редактором збірки став літературознавець Данило Ільницький.
“Збірка вийшла напередодні столітнього ювілею великого пое­та, – зазначив багаторічний дослідник творчості Антонича Микола Ільницький. – Маю надію, що до святкування 100-річчя від дня його народження ми отримаємо повне видання творів”.
Цікаві та маловідомі факти з життя поета розповів присутнім Ігор Калинець, засновник літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича “Привітання життя”, яку присуджують за результатами всеукраїнського конкурсу молодих поетів щорічно, починаючи з 1994 року. Саме завдяки зусиллям Ігоря й Ірини Калинців вдалося віднайти на Янівському цвинтарі та зберегти забуту могилу Антонича.
Теплу атмосферу, що панувала цього вечора в залі, підтримував змішаний хор кафедри музичного мистецтва під керівництвом Марії Камінської. Пое­зію Богдана-Ігоря Антонича читали письменник Віктор Неборак, о. Борис Ґудзяк, актор Олег Стефанов.

Оксана Войченко,
"Львівська Газета", №151(459), 14.10.2008 р.

неділю, 16 листопада 2008 р.

Ніжністю, палаючою ніжністю...

Нiжнiстю, палаючою нiжнiстю
Розiп’яте серце на хрестi…
Ми з тобою, милий, двi розбiжностi
Простору i часу в небуттi.

Всi чуття, мов динозаври, вимерли –
Тихо, еволюцiя iде!..
Так, коханий, ми – два рiзних вимiри,
Ми не перетнемося нiде.

Вже всього навчились, маєм практику,
Мудрi, а любов нi в сих, нi в тих, –
Просто ми з тобою – двi галактики
За мiльярди рокiв свiтлових.

…Тихо завмирають нашi кличностi,
День на луки золото розлив…
Ми – сусiди по будинку Вiчностi
Через стiнку власних почуттiв.

Марина Брацило,

«Хортицькі дзвони», Запоріжжя, 1995
Для ілюстрації вірша використана малюнок "Двоє на березі Всесвіту" з сайту Харківського планетарію: http://planetarium-kharkov.org/?q=cosmic-love

Сон

Ти - це іще ненаписана цифра чи літера.
Слово, що досі у роті мені гірчить.
Ти повертаєшся завжди. Лише вночі.
Сходиш з орбіти Венери, Землі, Юпітера...

Щоб увірватися зіркою, чи кометою,
Впасти у ноги, запасти в мої думки.
Світла торкнуся, гадаючи, що руки.
Час витікає сумною густою Летою

З вчора у північ. І тіні повзуть неквапом.
Стін вертикалі. Проекції кроків на
Небо осіннє, де манна – лише мана.
Падає вечір, мов кішка – на чорні лапи.


Варвара Черезова,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1320

В публікації використана ілюстрація Ю.Макарова до романа О.Казанцева "Фаети"

Нам з тобою...

І прокинеться ніч, і нечутно сковзне із плеча.
Поцарапана спина зірками і трішечки сіном.
Якщо хочеш – люби, та до себе мене не привчай,
Якщо хочеш забудь, - тільки ж клин вибивається клином.

Віхрестись від людей. Залиши цей прокурений світ.
Тут у мрій і у муз невблаганно виколюють очі,
Щоб не бачили світла, не спрагли за небом. Болить
Мені тиша земна. Я для тебе такої не хочу.

Це для них... Нам з тобою небес незагачених шир.
Якщо можеш, - лети у Валгалу на крилах Валькірій.
Цим забрехлевим одам і лестощам ницим не вір!
Нам з тобою не дихати пилом в буденності сірій.

Варвара Черезова,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1320

Зірки

Так, чомусь, завжди легко з вікна виглядати зірки
Наче вперше щоразу їх бачу, чи, може, востаннє
Кожен раз сподіваюсь побачити щось надзвичайне
Чиюсь зустріч на небі, чи, може, самотнє прощання
І зірки, що летять, наче вказують нові шляхи

Тим, хто ще не спромігся розкрить свої крила
Хто чекає на сонце, на щастя, на ранок
Хто гуляє всю ніч під дощем і тримає руками
Чиїсь руки. Й мовчить, захлинувшись словами.
І не знає, що в ньому прихована сила

Що зірки вже давно все за нього владнали.
Що планети зійшлися в парад й сформували сузір’я
Для яких ще не складено назв, і прикмет і прислів’їв
Колись знайдуться люди, які в них, можливо, повірять
Ну а поки до них дотягнутися можна лиш снами…


Ельфійка Галадріель,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2146

Планета Мавп

Гойдни якісь архейські очерети, гукни в ніщо, але ми є допоки, тебе почують за мільйони років на крихітному клаптику планети. Бо, видерши луну, неначе кляп, і вигулькнувши із космічних нетрів, ти зашморги розвієш кілометрів по ешафотах кольорових мап на найпласкішій із усіх – Планеті Мавп.

Снують слова з тваринними хвостами
в імлі недонаук і недовір,
де таїною дихає каміння
порепаних від часу диких гір,
але воно не має цегли вміння
стіною дня обкласти кожен сон
і, досвітів забинтувавши рани,
стають поромниками Магеллани
й гульвісою сільськім – Наполеон,
подавшися у віртуальні хащі,
туди, де знов над шкурою лісів
в солом‘яному небі хуторів,
метля хвостом комета злотворяща.

Комет не плутайте, прошу, й ракет... А ще, космічну змавпувавши долю, не плутайте зірок і метеорів, немов з падінням вільним вільний злет хоча й туди, де шимпанзе-Харон в один лиш бік веслом своїм махає й галактика повільно час ковтає, немов спіраллю скручений пітон.

А кожна з мавп є з джунглями гібрид,
бо ж головне – окремішність тваринна,
бо “мавпа взагалі” – то вже людина,
а світ людей – то потойбічний світ.

Ось, виваливши з погляду зеніт, в зірчасті шпари неба провалившись, навколо крил птахів і бджіл обвившись колючими дротами дерези, Фемід-макак фальшує терези Творець, який стриба, а не літає, і мимренням далекої грози попереджа: бананів тут немає!..

Ногою вдаривши замість руки
по клавішах дахів, гра вітер меси
і рухові планети навпаки
не винайдені
вертяться колеса
у всесвіт безголосий і німий,
туди, де постають в шматті плаценти
архангелами – біси-дисиденти
і бісом вищим – ангел бунтівний.
.........................................................

Зганяючи із себе паруботу
з вузлами переплетених хвостів,
в країні обезлюдених лісів
я ідолів виконую роботу
і, як останній з мавпячих богів,
жую свій лавр. Тамуючи нудоту,
жую... свій... лавр...
..................................
...останній динозавр.


Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Видавництво Щербатих, Кременчук, 2008
Для ілюстрації використана картина В.Молєва "Чарльз Дарвин"