пʼятницю, 30 жовтня 2009 р.

Останній з "Могікана"

Вже зірку Сонце видно непогано…
Земля мовчить… Чи там почули нас?
В безлюдних лабіринтах «Могікана»
Невпинно й монотонно плине час.

А ми чимало для Землі відкрили.
Скількох забрав міжзоряний «екстрім»!
А може людство дуже постаріло?
Далекий космос не цікавий їм?

А все ж ми, Земле, летимо до тебе!
Далеко ще… Чи вдасться долетіть?
Чи пощастить побачить світле небо
І знов почуть, як листя шелестить?

Там віє вітер і синіє море.
Десь там ще є і Лувр і Колізей?
Весь наш хай-тек, ці пульти й монітори
Для тих землян уже давно музей?

Якщо ж в цій невідомості буденній
Й мене спіткає ще якась напасть,
Розумний «Могікан» домчить без мене.
Планеті рідній кривди не завдасть.

Валентин Солодовник,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/52

Константа часу

Довірся, кохано, асу,
Сідаймо у космоліт
І по константі часу
Перейдемо в іншій світ.

Полинемо швидше світла
В космічну мінливу даль,
І сфера довкіл розквітне,
Й засяє зірок кришталь.

Дивись: он Квадрат Пегаса,
А зліва мигнув Уран,
Арктур із зірок Волопаса,
Оранжевий Альдебаран.

На північ – зірки Персея,
На південь – Великий Пес,
А там і Кассіопея,
Дракон, Водолій, Геркулес.

Довірся, кохано, асу,
Не бійся, що шлях в імлі,
Яку б не проклав я трасу –
Кінець її – на Землі!

Анатолій Пахомов,
«В минулу і майбутню далечінь», Глобине, «Поліграфсервіс», 2008

Зоряний романс

Так, я власкор центральної газети,
Так, я вивчав, ніскільки не брешу,
Аж двісті літ Туманність Андромеди
І звіт про експедицію пишу.

Та що писати, - все на ЕОеМі,
Процесор знає, як усе було,
Три слова дав по визначеній темі –
І речення на принтері пішло…

Так, там була роботи лихоманка,
Про те – дискет та дисків портмоне,
Була прекрасна іншопланетянка,
Було кохання наше неземне.

Я по земному звав кохану Іра,
Хоч по тамтешньому звучало невпопад,
Було прощання в сяйві Альтаїра,
І клятва: повернутися назад!

І ось тепер, за всього намагання,
Зациклило програми на нулю,
І всі дискети світять на екрані:
«Люблю я вас, люблю я вас, люблю…»

Отож бо знов передстартові мороки
(Я честі космонавта не згублю).
Здолаю два мільярди світло років,
Що мовити у відповідь: «Люблю!»

Анатолій Пахомов,
«В минулу і майбутню далечінь», Глобине, «Поліграфсервіс», 2008


Для ілюстрації використаний зразок макіяжу від Валерії Старчеус

Космічна дитина

1

Часу обмаль –
сьогодні не варто
запускати паперових зміїв
ліпше
сховай їх негайно
у велику кишеню дитинства!

Часу обмаль –
сьогодні не треба
прорізати дірки у Всесвіт
ліпше
зостанься зненацька
із тишею на самоті!

Часу обмаль –
сьогодні не згадуй
про виразні «шкода безмежно»
ліпше
лети кудись інде
якнайшвидше лети, дитино!

Стане вдосталь тобі галактик,
вдосталь щастя буде
настільки,
що ти зможеш забути найменші –
найдрібніші –
чиїсь світила…

то наразі лети,
дитино –
космічна дитино моя!

2

Космічній дитині все гратися,
космічній дитині все бавитись,
зорі ловити в долоньки –
зорі кидати долі.

Космічній дитині все бігати,
космічній дитині все тішитись,
одна між дзеркал галактики –
у зачаклованім колі.

Неначе загублена між комет,
неначе утрачена між планет,
радіє, радіє – весело! – байдуже:
свято чи будень.

Космічна дитина грається,
космічна дитина тішиться,
гризе молочними зубками
місячний штрудель.

Космічній дитині бігати,
космічній дитині бавитись,
вивчати світила далекі,
туманні орбіти.

І думати-міркувати їй –
і їй міркувати-думати,
марити, мріяти, мислити:
де всі космічні діти –
космічній дитині.


Оксана Лущевська,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/195

там - за Місячним Колесом...

В клаптик небесної сині,
видимий поміж висотками,
раптом закрався Місяць,
нівелювавши колір.
Біле, до болю, сяйво
вдиралося в сонний погляд.
Відбирало думки й спокій,
просверлювало наскрізь мізки.
Розпочинався жовтень.

Величезне коло Місяця
відкотилося Вселенським каменем,
відкривши Вхід.
Раз у рік Душі сходять звідти,
прихопивши свої гріхи, мов зорі,
у кишені Неба.
Душі спускаються Місячною доріжкою тихо і впевнено.
Тут, на Землі,
їх чекаємо ми
зі своїми обіймами, бідами й жалями.

Розкрий руки, мов крила,
розчахни серце навстріч,
і ти відчуєш,
як воно наповниться світлом.
То зорі Небесні,
вкладені в твоє серце тими,
кого чекав,
за ким тужив,
хто знайшов свій спочинок
у твоїй Душі - там - за Місячним Колесом...

Оксана Яблоньска,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/535

Молитва

Всесильний, я тобі молю ся,
Молекул космосу твого…
Де ти, хто ти – даремно бю ся, –
Ні, не збагну во вік сього!

Во вік науці не обняти
Всього, що ти создав єси;
Даремне розум наш крилатий
Шукає краю небеси.

Знемігши ся, на ту пилинку
Спускаєть ся, що ми звемо
Вселенною, що на хвилинку
Її в імперії рвемо.

І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця…
Однаково горі і долу
Сияє сьвіт твого лиця.

Молюсь, не дай мені з розпуки
Зректи ся розуму мого!
Нехай не гасне сьвіт науки
В проміннях сяєва твого.

Нехай мій дух в земній юдолі
Не знижуєть ся до зьвірят,
З твоєї пресьвятої волі
Нехай во віки буде сьвят.

Пантелеймон Куліш,
«Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка», Львів, «Україно-руська видавнича спілка», 1903

Лозоходіння в Океані Бур


В рукавичці скафандру
під зірваним небом
хворостина ледь ворохобиться
хворостина верби ледь тріпоче
хворостина верби відчуває
на Місяці воду Дніпра.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

вівторок, 13 жовтня 2009 р.

Слухайте!

Слухайте!
Таж якщо зорі запалюють –
значить, комусь це потрібно?
Значить – хтось хоче, щоб були зорі ці?
Значить – хтось називає плювочки ці сріблом
і, захлинаючись
у пообіднього пилу ріці,
рветься до бога,
боїться спізнитися,
плаче гірко,
цілує богові жилаві руки,
просить –
щоб неодмінно була зірка!
божиться –
не знести йому беззоряної муки!
А потім
ходить тривожний,
та зовні – спокійний ніби.
Каже комусь:
«Адже нічого тепер?
Авжеж не боїшся
Ти?»
Слухайте!
Таж якщо зорі запалюють –
значить, комусь це потрібно?
Значить – напевне
мусить щовечора
зірка над дахом хоча б одна зацвісти?

Володимир Маяковський,
переклад Ірини Дементьєвої

(«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/271 )

www.nebo.com

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант


На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба

2009

Микола Левандівський,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2655

Невагома балістика кохання

Відсутність ваги. Невагомість. Я й не знав, як це буває. Стіни кокона напівпрозорі, як пергамент, просочується усередину кармінний сутінок, немов останній відлиск заходу сонця. І знову те ж відчуття, що я в чиїмсь теплому серці. І в котрий раз прийшло усвідомлення, що моє серце належить Енеї.
Спочатку це був як медогляд - Енея дбайливо знімала з мене одяг, перевіряла загоєння хірургічних швів, ніжно торкалася зрослих ребер, проводила долонею уздовж хребта.
- Мені треба поголитися, - сказав я. - И прийняти душ.
- Нісенітниця, - шепнула кохана. - Я щодня обмивала тебе губкою й улаштовувала акустичний душ. Ти ідеально чистий, мій любий. А борода мені подобається. - Кінчиками пальців вона провела по моїй щоці.
Ми ширяли над м'якими, закругленими шафками. Я допоміг Енеї зняти сорочку, штани, білизну.
Кожну річ вона шпурляла в шафку, потім захлопнула дверцята, штовхнувши босою ногою. Нам раптом стало дуже смішно. Моя сорочка велично ширяла в повітрі, ліниво помахуючи рукавами - начебто подавала якісь таємничі знаки.
- Я спіймаю... - почав я.
- Ні. - Енея притягла мене до себе.
Навіть цілуватися в невагомості треба вчитися заново. Волосся Енеї, як сонячна корона, її обличчя в моїх долонях... я цілую губи, очі, щоки, чоло... знову губи. Ми кружляємося в повільному танці, відскакуючи від гладких, мерехтливих стін - теплих, як шкіра моєї коханої.
Поцілунки усе наполегливіші. Але як тільки міцніше пригорнешся, тебе закручує навколо центра мас і обертає усе швидше й швидше єдиним клубком сплетених тіл. Не відстороняючись, не перериваючи поцілунок, я простягнув руку, дочекався, поки жива стіна опиниться поруч, і зупинив обертання.
Енея відірвалася від моїх губ, закинувши голову, посміхаючись, дивилася на мене. За десять років я бачив її посмішку тисячі разів, я вивчив всі її посмішки до єдиної, але це була зовсім мені незнайома посмішка - древня, загадкова й бешкетна.
- Не рухайся, - шепнула вона й, опираючись на мою руку, перевернулася в просторі.
- Енея... - тільки й зміг проказати я, закривши очі й безроздільно віддавшись почуттям, що омивали мене. Енея обхопила мої коліна, притягла до себе.
Її коліна вперлися в мої плечі, стегна м'яко тикнулися мені в груди. Взявши Енею за талію, я притяг її ближче, пригорнувся щокою... В Талієсін-Весті в куховарки була смугаста кішка. Вечорами я сидів на самоті на західній терасі, дивився як заходить сонце, як камені остигають від денного жару, чекав, коли ми з Енеєю зможемо усамітнитися в її будиночку, поруч кішка несміливо хлебтала вершки. Зараз я чомусь згадав цю кішку. І відразу все зникло. Залишилося тільки приголомшливе відчуття, як улюблена відкривається мені назустріч, солонуватий присмак моря й нашого руху в ритмі прибою.
Не знаю, як довго ми так літали. Настільки приголомшливий захват пожирає час. Справжня близькість звільняє від оковів простору-часу: хвилини відраховували лише наростаючий запал пристрасті й неприборкану спрагу ще більшої близькості.
Енея розсунула ноги, відсунулася, випустила мене губами, але продовжувала втримувати рукою. Ми поцілувалися, відчувши вологу губ, і Енея міцно обійняла мене, шепнувши:
- Давай!
Я підкорився.
Якщо і є таємниця Всесвіту, то от вона... ці перші миті тепла, проникнення й повного сприйняття коханої. Ми знову поцілувалися, не зважуючи на свої повільні кульбіти. На мить розплющивши очі, я побачив, що волосся Енеї розвівається, наче плащ Офелії, в навколишньому морі кольору червоного вина. Ми немов справді поринули в морські глибини, відшукавши в солоній воді невагому плавучість, її тепло - немов приплив, що насувається, наші рухи ритмічні, наче прибій, що набігає на пісок.
- Ой!.. - видихнула Енея всього за секунду.
Я перервав поцілунок, щоб зрозуміти, що нас роз'єднало.
- Закон Ньютона, - шепнув я в її щоки.
- Сила дії... - тихесенько хмикнула Енея, тримаючи мене за плечі, як плавець, що зупинився передохнути.
- ...дорівнює силі протидії... - з посмішкою доказав я, а вона знову поцілувала мене й охопила ногами за талію, прошептавши:
- Рішення.
Її соски, дражнячи, торкались моїх грудей.
Вона відкинулася знову, як плавець, розкинувши руки, сплітаючи пальці з моїми. Ми продовжували повільно обертатися навколо спільного центра мас, повільно пішовши вперекидь, немов дельфіни, що роблять у сонячних глибинах повільні сальто. Але мене більше не цікавила граціозна балістика нашої близькості, я вже не помічав нічого, крім самої близькості. Ми рухалися в теплому повітряному морі усе швидше.
За декілька хвилин Енея випустила мої руки, випросталась, подавшись уперед, усе ще перевертаючись, усе ще рухаючись в унісон зі мною, вчепилась мені в плечі, поцілувала із лихоманковою поспішністю, відсторонилася, рвучко зітхнула й випустила короткий, неголосний зойк. У ту ж саму мить я відчув, як її теплий всесвіт замикається навколо мене короткими, важкими биттями - спільним, єдиним пульсом граничної близькості. За секунду по тому настала й моя черга рвучко зітхнути й припасти до коханої, запульсувати в ній, повторюючи як молитву "Енея... Енея...". Мою єдину молитву тоді. Мою єдину молитву тепер.
Ми ще довго ширяли поруч, навіть коли знову стали двома окремими індивідуумами. Не розплітаючи ніг, ми продовжували пестити одне одного. Припавши до її шиї, я губами відчув биття пульсу, начебто луну того, що тільки-но було. Енея погладжувала мене по голові.
І в цю мить я зрозуміла: яка різниця, що було в минулому? І що буде потім? Немає нічого, є лише її ніжна шкіра біля моїх губ, її рука в моїй руці, аромат її волосся, тепло її подиху. І це - саторі. І це - істина…

Ден Сіммонс,

«Схід Ендиміону»

Мінливість

Мінливість квітів між фазами місяця
як злочин скоєний поспіхом
в пристрасті
сонливість… зоряна дорога
чи пак – Чумацький шлях
шосе у космосі до Бога
чужа любов в калинових серцях
мінливість квітів…

мін… міна… мінливість
паразитуючий неспокій на обличчі
сухі уста… утрачена цнотливість
нема лиця на тонкому безличчі
німа сміливість псячої породи
а ти… мінлива: можеш дощем…
а можеш і сонцем…
так сміливо…

2009


Микола Левандівський,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2655

Життя на зірках

"Існує життя на далеких зірках!"
Це радісна звістка,чи, може, гірка?...

Нас учать у школі: "Мабутнє - за вами!"
Нам кажуть: "З найдальшими в світі зірками
зустрінетесь ви у своєму житті!"
Хоч я сумніваюсь у цьому... А ти?

Можливо, колись до зірок долетять.
Можливо, щасливо повернуть назад,
І буде щасливців вітати Земля.
Та тільки там буде хтось інший - не я...

І сумно стає мені - ледь не до сліз!
Тому і кажу я собі: "Не дивись
на небо, коли висипають зірки!.."
Та знову дивлюсь, як і всі диваки.

Дивлюсь - і щасливим стаю на очах
тому, що існує життя на зірках!

Анатолій Костецький
Піонерія, № 8, 1988 р.


"Спейс-Арт" щиро дякує Я.Нікітіну за надсилання цього вірша :)

Відчуття польоту

Щодо відчуття польоту… Власне, щодо
вільного польоту, коли тіло стає
невагомим. Це не повітроплавання
птахів та аеронавтів. Це не
ширяння орла над широчінню лісів,
над лисими горами і над горудами голими
без повітряних кавунів ув авоськах
без шпарких кропив висхідних повітряних течій.

Повітряні кулі, планери, летючі поети,
дельтаплани, Валерій Леонтьєв
теліпається на мотузці
під куполом цирку, — все це
не має аніякого відношення до польоту,
бо ніщо не втрачає ваги —
ні людина, ні харч, ні культура, ні гроші —
все належить Землі, над чим поле тяжіння тяжіє.

Лиш повітряні схрещені лижі Андрієві
Все синіють у білому небі над Києвом…
З власних спостережень можу повідомити,
що політ супроводжується
безперервною тяжкою блювотою,
інтенсивним потовиділенням,
мимовільним сечовипусканням
та евакуацією кишкового
вмісту (примітка: дивіться
також протокол польоту В.Терешкової).
Ні цікавість, ані престижна робота,
ані заробітна платня
монтажника трансобітальної апаратури
після першої спроби вже не мають ваги:
залишаються корчі, і мокрі штани,
і блювота, і знову — блювота.

Оце й є відчуття польоту.

Так от, політ викликаний не натхненням,
покликом,
і не внутрішнім потягом, покликанням
абощо.

Існує настійна потреба
виробництва (скажімо, чистого чи
шкідливого)
поза земним тяжінням, потреба
виведення нашого хатнього
розуму на галактичні шляхи
і його щеплення
до водневої міжзоряної хмари.
Потрібно збагнути — і я прошу:
зрозумій це, друже, —
що справжній політ — це падіння
розуму в безодню Всесвіту.

Отого і бунтує тіло.


Валерій Корнєєв,

Самотність

Логічно живу й динамічно,
мов камінь, що пада з гори,
і карти мої галактичні
давно вже пожерли щури.

Порепане скло телескопу
знудьговано зирка в зеніт,
де в колір багнюки з окопу
фарбовано шанцовий світ.

Змістовно містичний, мов гоблін,
зодягнутий в рип чоботів,
піду, накопаю картоплі
во хлябях розверзлих ґрунтів.

Бо вже не розверзнеться небо,
а їстоньки ж треба мені!..
І треба чвалати по греблі,
що зорь загатила вогні.

Вони плюскотять невидимо,
неначе в каністрі той гас,
а серце, мов жорно рипливе,
на борошно змелює час.

Та й сипле хвилини у лантух
моїх обезмріяних днів,
накочує стиха на лан дух
кори обгорілих лісів.

Неголене верну обличчя
я в той, обпожежений, бік,
де диміє, диміє вічність,
до чаду якої я звик.

Ця звичка така метрономна,
байдужа така й нежива,
що в точки закручує коми
і вчавлює в подих слова.

Видмухую попіл з легенів
і криком скривавлюю рот
я, складений з болю та генів,
розпатраних небом, істот.

Істот, що не звикли затято
не бути зірковим дощем,
хоч вічності координати
й спалили летючим вогнем.

Розбились... Не долетіли,
петлею зашморгнувши путь...
А ампутовані крила
за спиною й досі печуть.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008