пʼятниця, 25 квітня 2008 р.

Геометрія душ

Я і тінь – прямокуття,
Завмерле у колі подій.
Тане час на руці, ну а, може, то тільки здається...
Світанкова печаль симбіозом у росах озветься,
І застигне краплина
На кінчику зігнутих вій.

Відшукаю для Тебе
Холодний уламок зорі,-
У долоні зігрієш частинку розбитого неба.
Перехрестя доріг подолавши, уперше для себе
Ми зійдемо удвох
На веселки зігнУтий поріг.

Десь на Альфа Центавра,
Напевно, якийсь Архімед
Геометрію душ закодує у циферні клони.
Тане час на руці посекундно, не знаючи втоми.
Ми ідемо в нікуди,
Хоча і здається – вперед.


Серж Ко
«Поетичні майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=812

Пильніше й глибше вдуматися в себе…

Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос скривши у собі.
Там в’ються смерчі крихітних галактик,
Двигтять рої движких мікро-плеяд.
Там кожен образ, світла й світу клаптик,
Вкладається у нерозривний лад.
Чи на космічні сфери справді схожі
Півкулі ці, вражаюче малі?
Чи просто плазми згущення? Чи, може,
Мініатюрна копія Землі,
Де все сплелось в доладнім переході:
Ключі артерій, темні стоки вен,
Грузька дрягва клітин, яка на споді
Таїть росток — свій незбагненний ген?
Безкрайність барв, речей, понять і тонів,
В тільця клітин впресована, стає
Мільярдами й мільярдами нейронів,
Що в блискавках стрибків і перегонів
Могуття випробовують своє.
Спалахують. Здригаються. Іскряться.
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить.
Це їх гроза. Це їх розряд і праця.
Це їх снаги енергетична сіть.
Як струм, тече в перервчастій напрузі
Коротких, гострих імпульсів стяга.
На противенств пекучому курцшлюзі
Тріпоче мислі вольтова дуга.
Безодня мозку — як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш,
Бо в них така природня й надприродня,
Недосягненна таїна безмеж.
Тремка, драглиста, сіра мішанина
Заліза, сірки, фосфору, води.
Вона і є оте, що звем — людина,
В ній всі людські пориви і труди,
Тріумфи, біди, перемоги, болі,
Піднесення, тривоги, втрати всі,
Любові ніжність, і суворість волі,
І все життя у творчості й красі.
Хвилястий трепет корок і підкорок.
Мигтливий код вмикань і вимикань.
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, —
А потім що? А потім… Бідний Йорик!

1976

Микола Бажан
«Доробок», К., "Дніпро", 1979.

Пуп’янок

Звивається сузір’їв огудиння
перетинаючи Чумацький Шлях
і пуп’янок з рипучого каміння
гойдаючись на зоряних вітрах
здіймається кудись Протуберанці
кружляють як вогненні упирі
та надсилає він вночі і вранці
биття сердець ледь чутні позивні
і в неродючій тиші заплетає
стеблом орбіти відстані круті
бо він з насіння достеменно знає
що у природі мертвого немає
що всесвіт виникнув лише тоді
коли його щось всесвітом назвало
радіохвилі зливши в голоси
та й щоб живе в живому не блукало
з’єднало в мову простори й часи

Політ планет — людини достигання
і ця найважливіша з таємниць
ховається десь у нашаруванні
міжгалактичних чорних блискавиць
бо знає що за нею у гонитві
зірвати схоче невблаганна ніч
той пуп’янок що квіткою розквітне
із приймочками
піднятих
облич.


Олексій Кацай
«Дзвони Атлантиди», “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

Ілюзія

Коли вечір завмирає на колінах в ночі,
а вона його цілує в сині очі,
коли стихають всі пісні на селах
і веселки закривають двері в рай,
ти не шукай початок тим веселкам –
на розі Місяця мене в цю ніч чекай.

По вічному шляху – Божій дорозі,
сколовши ноги об стерню зірок,
прийду до тебе у вбранні прозорім
і буде легким мій небесний крок.

Я буду Втішницею всіх твоїх печалей,
а ти – моїм початком і кінцем.
Ми будем ніч блукать у космодалях
і десь віднайдемо-таки Едем.

Коли світанок звабить ніч-чаклунку,
а вона розтане у його цілунках,
коли зітхне земля зі сну і стане прокидатись,
а сонця диск обпалить небокрай, –
я стану маревом, росою на отавах
і ти мене вже більше не чекай.


Оля Ярмуш,
«Поетичні майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1848

Господь проводжав діточок із Едемського саду...

Господь проводжав діточок із Едемського саду
(Ще осінь тоді, пам'ятаєш, була в ластовинні).
Зв'язав їм по светру. І вигнав за скоєну зраду.
Їм скрипнула хвіртка фальцетом уїдливо: "винні".
На небі більярдними кульками грали у космос.
То влучать, то ні. Розболілися люди синцями.
Планета блакитна. Між ребрами здавлює голос
І крутить стегном, поспіша за чужими сонцями.
Та холодно, холодно. Светри не гріють, щось зимно.
Нитки розпустили… Сплелися нові одежини.
Крізь дірку на лікті гріхи незамолені видно,
Бо нитка та сама. А діти тепер одержимі.

Віра Балдинюк,

«Крамничка вживаних речей», 1999 - http://poetry.uazone.net/baldyniuk/

вівторок, 15 квітня 2008 р.

Рапсодія ночі

Рапсодія ночі - ерозія тиші на скронях.
І пласт за пластом - відлітає утома зникомо,
це ліпка уваги, це творення світу з півсоння,
де місячне сяйво лягає на воду пластроном
в тонку галактично-відкриту жилетку поліття.

Збирають зіниці-жиклери напружено рухи,
під складками думка тримає за йоту рухомість.
Пізнання спрагливе породжує хибами сухість,
а небом заповнює зліплену вкотре свідомість -
мов сон, опадає на вічність зіркове суцвіття.


Юрій Лазірко,
"Поетичні Майстерні" - http://maysterni.com/user.php?id=640&t=1

Золотий бумеранг

І

В орбіті сонця Альма Матер
Маршрутом зоряних фрегатів
В етері з гуготом летить
Крізь цілий ряд тисячоліть…
Ані на мить,
Ані на цаль
Не схибивши, невтомно ходить —
Космічний еліпсис виводить
І разом з сонцем гне в безодні
Непередбачену спіраль.
З яких же воль? Якого бога?
І з примхи дьявола якого?
Куди й по що — без мап,
без дат
Параболить, летить фрегат,
Параболить
серед нічого?
Куди?
Звідкіль цей корабель —
Мара безоднь, мара пустель?!.
Від нефіксованої дати,
Через мільйони літ і ер,
Аж дотепер і відтепер
Жене в етері Альма Матер, —
Стримить! Жене із сонцем вдвох
Космічним, божевільним гоном,
За беззаконням чи законом,
Шляхом космічних катастроф;
В ніщо, у безвість, у ніде —
Параболить,
поки впаде.
Параболить поза законом.
Але де падати й куди?
Нема понять “сюди” й “туди”,
Нема сторін, ні дна, ні д’горі, —
Порожнява фантасмагорій,
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній, в ній крах —
лиш зустріч двох, —
Фінал космічних катастроф.
І гонить, гонить в безвість чвалом,
У невідоме, на поталу,
В ніщо, у ніч закований,
Параболить рокований.
Параболить к цьому фіналу
Життям вантажен корабель —
Мара безоднь,
Мара пустель.
Від нефіксованої дати
Так вічність падає, летить,
Через пустелі миготить
В орбіті сонця Альма Матер.
Вже й сонце, падати й світить
Стомившись, стало погасати —
В орбіті сонця Альма Матер…

ІІ

Холодні ґлетчери і шпилі,
Материків хребти в тумані,
Ясні свічада океанів,
Плаци великі і малі —
Пливуть по круглій оболонці
І повертаються під сонцем…
І повертаються в імлі
Рухливі контури землі.

ІІІ

Так перед учнем на столі —
Десь на Землі — її подоба,
Продукт людського мозку, глобус —
Портретик капосний Землі —
Перед ясним дитячим оком
Стає то тим, то іншим боком
Пливе…
Ах лихо! Чи ж пливе?
Чи так?
Зовсім не так, сливе.
Невдалий твір митця-невдахи
Напів з паперу, напів з бляхи,
Підмазаний, щоб не рипів,
Рипить в коростяві струпів, —
В тенетах різних ахіней,
В пітканні мотузів і шлей.
Географічних смуг і ліній, —
Як дохла вобла в ятерині
З прогоничем у животі,
Рахуби завдає отій
Малій допитливій дитині.
Лиш марно хмарить тихий зір
Грайливих радісних озір —
Очей дитячих синіх-синіх,
Єдиних тут живих озір.
По копії нулі, нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Покинь цю бульбу на столі!
Облиш цю копію Землі.

IV

Через етер, через віки,
Без втулки, осі і чоки,
Без компаса і без стерна… —
Оце-о Мати! Це вона!
Жене безоднями в імлі,
Мерехкотить на чорнім тлі.
Яснять свічада океанів,
Мигають пасма гір в тумані,
Материки й архіпелаги,
І острови, і острівці
З нічних холодних манівців
Біжать по соняшну наснагу.
Спішать. Пливуть,
пройшовши тінь,
Під зливу соняшних промінь.
І гріє сонце їх і ллє
Снагу через мільйони льє, —
Свій живодайний вогнецвіт
Без обміру і без контролю
Потопою злива в юдолю —
В живий, ним витворений світ, —
Нехай буя! Нехай живе!
Нехай лишень за ним пливе.
І радо назирці здаля
Не відстає, спішить Земля.
Попід зеніт притьмом проходить,
Під зливу кожну цаль виводить,
Живе! — і плодить, плодить, плодить, —
Мільйонам форм життя нове
Дає
Й безоднями пливе.
Колиска. Фарма. Корабель!!.
Мара безоднь. Мара пустель.

V

Благословенний світ — Едем!
Скарбів незлічених юдоля,
Доробок безлічі віків,
На золотих шнурах ґондоля —
Земля п’ятьох материків.
Буяє, миготить, тріпоче,
Через безмежну прірву ночі
Жене, мов радости юла, —
Стримить через усенькі сфери
В серпанку ніжнім атмосфери…
Дитина Сонця і Тепла.
Колиска людськости — Земля.

VI

Земля без Заходу і Сходу,
На два льодових бігуни.
На двох суцільних брилах льоду
Лише й немає там народу,
Бо не бува, либонь, весни.
Там не сягає сонця промінь.
Там не буває злив і грому.
Там прирекли вже так — “не жить”.
Бігун не йде, бігун стоїть.
Між бігунами ж, між льодами,
Між бігунами буйний цвіт.
Між бігунами барви-плями…
Між бігунами рух і гамір…
Між ними казка, казка — світ!
Світ в веселках, у гомоні,
Світ в радіснім поломені.
Там кожна чверть і кожна цаль
Під зливу соняшну виходить, —
Живе
І плодить, плодить, плодить…
І тче в них соняшний рискаль
В мільйонах форм, як дивні міти,
Життя окремішніх світів,
Щоб кожен жив,
Щоб кожен цвів,
Родився сам і вмів родити.
Благословенний світ — Едем!

VII

Так в буйнім патосі цвітіння,
Покірна воля рискаля,
Пливе й гойдається над синню
Колиска людськости — Земля.
Колиска безлічі народів,
Доробок безлічі віків,
Земля без Заходу і Сходу —
Земля п’ятьох материків.
Буяє. Миготить. Тріпоче.
До млосних любощів охоча.
У діадемі променів,
У веселках, у гомоні,
Серед пітьми, серед пустелі —
Яка ж бо ти й прекрасна, леле!
Яка ж ти й гарна оддаля,
О, Альма-матінка Земля!

VIII

Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без атестації гуля.
А на Землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі —
Діла людські — свої діла.
Торги… Бойовиська… Походи…
Аж кров’ю давиться Земля!
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
У приписи
сповивана,
Ґранатами
поливана,
Засмикана,
закивана
Земля.
І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.
Земля без Заходу і Сходу
Та й і без виходу Земля!
Там без квитка, либонь, не ходять,
Там без ключа й замка не сплять.
І кожен день, і уночі
І кожна тля — анічичирк.
Без пашпорту не родиться,
Без дозволу — не мре,
Без кодексу — не сходиться,
Без “права” — не бере.
Не їсть без молитовника,
Не любить без чиновника,
Без палки й арештовника
Ні мовить, ні оре.
Не снить без конституції,
Не д’хне без контрибуції,
Без чиншу й екзекуції
Ні дума, ні пере…
Земля без Заходу і Сходу,
Без конфірмації Земля, —
Без пашпорту в просторах ходить,
Без візи шейха й короля.
А на землі… Гей на Землі…
Там на Землі туман і мла.
Там на Землі діла малі,
Діла людські — свої діла:
На “Сходи” й “Заходи” розбили,
Переділили бігуни
І кожну чвертку розчертили,
Мов “пітагорові штани”.
Та все стовпи… стовпи… і лати…
І таблички, і патрулі…
Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті
Наглядачі і “королі”,
Чи раднаркоми там, магоги,
Божки, божечки й демагоги,
Шамани й йоги…
Що кому!
Несуть Талмуд. Пасуть юрму.
Ведуть її. Вставляють стекла.
Несуть ключі від “Раю” й “Пекла”,
Та у всіх нові! Та у всіх свої!..
Я пізнаю Тебе по їх!
Я пізнаю тебе по шатах —
По глицях, по стовпах, по латах,
По тюрмах,
По тюремних ґратах!
Я пізнаю тебе по штатах,
О, Мати-Земле, Альма Матер!
О, Земле Мати, Альма Матер!

ІХ

Щезає ніч. Щезає день
В безодню, в вічність, у ніде…
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

Х

Ось край богів, жертовня Чарки —
Вітчизна Данте і Петрарки
У сяйво з темряви гряде
І Елінку стару веде
За руку —
впитися іще
Хмільної радости, ачей
Не доведеться раптом вдруге…
Країна пензля в плямах, в смугах…
Країна мрійників-майстрів…
Країна деспотів-царів…
Попід зеніт притьмом проходить
І у зеніт люфу наводить,
І у зеніт стромля хрести,
Стромля зіньки, стромля персти…
Неначе просить до “Раю” —
Ридає, ницьма лежучи,
І хтось у ній ключі тримає —
До “Раю” начебто ключі.
Підносить очі і персти,
Підносить чаші і хрести,
Підносить руки д’гoрі, д’гoрі!..
У власних вир фантасмагорій.
А д’гoрі —
тільки пустота,
А в ній, як латка золота,
Пливе Вона — минає зорі.
О, край Петрарки й край Тезея!
Край мрій, колізій, Колізея!..
Ще Юлій Цезар і Нерон
Навчали в нім божків любити,
Навчали різатись і битись
Та шанувати блиск корон.
Відтоді всохла навіть Лета.
Відтоді вимерли поети.
Вона ж усе шука мети, —
Стромля в зеніт зіньки й персти,
Шукає “Раю” в атмосфері —
В якійсь там сфері у етері, —
Ридає, ницьма лежучи,
Й тримає ковані ключі.
Сама собі снує тенета,
Сама собі жалобу тче,
Замісто Тибра, прагне Лети,
Замісто сонця…
От іще!
Ах, Земле — Земле! Все вотще!
Там пустота в тій дивній сфері
Химерних мрій Аліґієрі!..
І блідне Дантова свята,
Зникає смужка золота.

ХІ

Серед пустель, на чорнім тлі,
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІІ
…………………………………………………

Безводні Азії пустелі…
Холодні Арктики сніги…
Земель гавайських упруги
На бо’зна котрій паралелі…
І чорна млость лісів тропічних,
І субтропічних прерій синь
По циферблату, гейби тінь,
Проходять у мандрівці вічній, —
Спішать в нікуди, у ніде.
Деталь іде —
Деталь везе.

ХІІІ

Месопотамія… Едем
На тихих водах Іордану…
Строкатий клин земель Корану…
Обличчя Індії руде…
І чорний жмут кряжів Паміру…
Рівнин слов’янських сиза шкіра…
Країна пагод… Мла Сибіру…
І в туманах архіпелаг —
Межи морями плями, плями
Під смолоскипом Фудзіями…
Строкатий Пан-Європи стяг…
І знову ось архіпелаг —
Вітчизни Байрона й Шекспіра.
А над усім, як в казці, прoбі!
Ходою велетня іде
Вітчизни саґ великий чобіт.

XIV

Іде у Ніч… А інші — в День.
Америк двох крилата птиця
В емалі лине голубій.
За нею слідом чорнолиця
Країна муринів — вдовиця —
Лицем під соняшний прибій, —
Пливе, щоб зникнути за грані
В безмежнім тихім океані…
А ген-ге-ен з-за лінії,
Загублене у синяві,
Од всіх одірване, одно
Спішить Австралії плесно.
Спішить-спішить — не дожене
Дитя мале, дитя дурне…
Так в зливі сонця, у етері
Пливе при власній атмосфері,
Пливе на протязі віків
Земля п’ятьох материків.

XV

Від тропіків й до моря льоду,
Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен
Багато перейшло народів,
Ще більше перейшло племен,
Відколи став цей дивний світ —
За час кількох мільйоноліть.
І вже не так у тій Ґондолі.
У тій колисці — на Землі.
Малі пташата вже не голі,
Не голі вже та й не малі;
Перемальована руками
Не та вже й смужка золота,
Геть переснована дротами
Сама й колиска вже не та.
Не так уже у тій Ґондолі,
У тій колисці — на Землі
І не дієзи вже — бемолі
Стоять в піснях й пісні не ті…
Але ж по-давньому Ґондоля
Береться сонцем і цвіте —
Але ж по-давньому Ґондолю
Гойдає сонце золоте.

XVI

У смугах рік, у смугах гір,
Строката, закосичена,
Помежи гір, межи озір
Розписана, розмічена,
Покраяна на тьму знамен,
Поділена межи племен.
Що шмат, то й клин до клину клином.
І кожен клин — то є країна.
І так всі п’ять материків.
Посіли їх аж геть до цалі…
Перевантажені, важкі
Гойдаються материки
На ніжно-голубій емалі.

XVII

А по емалі — нікелі,
Такі малі, такі малі! —
А по емалі — нікелі
Мікроскопічні кораблі:
Пливуть години і тижні,
Пливуть навколо бігунів…
З країни Данте і Петрарки —
Десь до країни Далай-Лами,
А чи з вітчизни Пива й Марки —
До смолоскипу Фудзіями.
Чи то із дикого Сибіру —
В химерний край Шехерезади,
Чи десь довозять чорношкірих
В країну Розуму і Ладу…
Пливуть малі… такі малі! —
По голубому нікелі…
Нехай пливуть — їм тра пливти.
Багато їх — країв отих.
Багато їх та й всі вони,
Мов край той Данте і Петрарки…
Придатен опис без ремарки
На всі чотири сторони.

XVIII

Щезає ніч.
Щезає день, —
В безодню. В вічність. У ніде.
Серед пустель на чорнім тлі
По сніжно-білій оболонці
Пливуть і крутяться під сонцем,
Пливуть і крутяться в імлі
Рухливі контури Землі.

ХІХ

І вибігають по одній,
І ось збираються роями
Країни — плями… плями… плями… —
Мов проти сонця дітвора,
В міжгір’ях, в нетрищах, в ярах, —
Таборища людських племен…
А серед них он —
край пісень
І зветься край той
Україна!

ХХ

Серед слов’янської рівнини,
Межи Сибіром і хребтом
Карпатських гір — крутим хребтом —
Пливе під сонцем Україна:
Лице в зеніт. Коса в цвітінь.
Рожеві руки в моря синь.
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.
Плацдарм сливе одвічних воєн,
Бойовиськ край, від Трої втроє
Чи не славніших рубежів.
Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв.
Край волелюбців, край мужів
Пренепокірних.
На межі
Між двох світів, як Ельдорадо,
В Гелладу з Арктики проспект,
Всіх завойовників завада,
Всіх завойовників об’єкт.
Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив,
Земля титанів-“нетитанів”,
Земля веселих кобзарів.
Не бракувало там Боянів,
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на діла
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім’я у світі
Та буйно родяться в ній діти,
Хоч доля й мачуха була…
Земля титанів-“нетитанів”,
Земля могутніх кобзарів…
Й пливе із давньої пори —
З давно забутої пори —
Десь у майбутнє з сонця п’яна,
Пливе!..
Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки,
Стоять хрести, лиснять могили…
Там вже ні гіку, ні луни,
Де печенізькі табуни
Та скитські тичбища ходили.
Вже не бряжчать мечі, як здавна.
В лискучім соняшнім пилу
В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, —
Лице в зеніт, коса в цвітінь,
Рожеві руки в моря синь, —
Заквітчана, усміхнена
І мрійна над усіх вона.
Тож Край-Титан! То по росі
У перламутрі-поросі
Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той Україна.
А в ній…

ХХІ

…Десь в місті чи в селі
Маленький хлопчик при столі
Тримає копію Землі.
По паралелях пальцем водить —
Перетина меридіан,
Минає гір хребти і води —
До Уругвая пішки ходить
Через Індійський океан.
З ночей казок Шехерезади
Навпрост по сизих пасмах гір
Йде до співочої Гренади
Через Єгипет і Памір.
З душних ночей Шехерезади
До Ніневії…
До Геллади…
І мерехтять ясні свічада
Дитячих радісних озір.
Маленький світ — малий хлопчисько,
Син Сонця — велетня світів!
Він задоволений з колиски —
З Землі п’ятьох материків, —
По паралелях пальцем водить…
Нехай!
Нехай!
Нехай же ходить.
Родившись жити і цвісти, —
Йому цвісти! Йому іти!
Йому йти радісним походом!
І повертається пухир,
Рипить, повзе нерівно, скоком, —
І посміхається над ним
Світила син блакитноокий.
По копії нулі… нулі…
Ах, любий мрійнику з Землі!
Крути її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІ

Мов після вибуху гарматень,
Без втулки, осі і чоки
Параболить через віки,
Параболить фрегат з фрегатів.
Жене безоднями в імлі…
Мерехкотить на чорнім тлі…
Яснять свічада океанів,
Лисніють пасма гір в тумані
Через етер, крізь всенькі сфери…
І мерехтять ясні озера
В малого хлопчика з Землі.
Крути ж її, щоб аж свистіла!
Крути-крути, щоб аж гула!
Щоби просторами летіла,
Щоб над безоднями пливла,
Щоб в сяйві, сонця золотого,
Щоб без диявола лихого,
Щоб тільки жити і цвісти, —
Крути її!
Крути!
Крути…

ХХІІІ

Пливуть світи.
Холонуть зорі.
В порожняві фантасмагорій
Ані початків, ані дна, —
Порожнява нудна, страшна,
Порожнява без меж, без дна,
А в ній Вона
минає зорі.
Біжить мандрівниця пустель,
Береться сонцем і цвіте.
Ані помилиться ніде.
Ані зупиниться ніде.

* * *

Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, —
На допит йти, на цундру треба
Таки ж на тім на Кораблі —
Таки в в’язниці на Землі.
Читачу любий! Пощо сміх?
Не смійся, серце, — кажуть, “гріх”.

1932


Іван Багряний,
Київ, «Рада», 1999

четвер, 10 квітня 2008 р.

Сузір'я

Сузір’я, сузір’я, сузір’я
На небі промінням сплелись,
В годину нічного дозвілля
Руками до серця тяглись.

І серце назустріч їм пнулось,
Злітало, летіло крізь час,
Й на Землю лягало минуле,
Й майбутнє голубило нас.

А в просторі ще неозорім,
Де краю немає межі,
Гойдались на променях зорі,
Та тільки холодні, чужі...


Анатолій Мельник,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/192

Диспетчерська Всесвіту

Він не відчував руху, але, проте, падав назустріч зіркам, що блищали там, в темних глибинах Япету. Ні - не там сяяли зірки, не там, - він був упевнений. Тепер, коли було вже надто пізно, він пошкодував, що замало цікавився теоріями гіперпростору й трансрозмірних каналів. Для Девіда Боумена ці поняття вже перестали бути теоретичними.
Напевно, цей моноліт на Япеті був порожнистий... А "дах" - таке, просто омана зору або якась діафрагма, вона розчинилася й впустила його, але куди впустила? Наскільки він міг вірити своїм очам, він падав разом з капсулою у величезній шахті прямокутного перетину завглибшки в тисячі метрів. Падав все швидше та швидше, але просвіт шахти під ним не змінювався в розмірах і не наближався до нього.
Тільки зірки рухалися, спочатку дуже повільно, - до нього не відразу дійшло, що вони розбігаються в боки, за межі того просвіту, в якому видні йому. Але незабаром він переконався, що зоряне поле весь час розширювалося, неначе воно мчалося до нього з немислимою швидкістю. Розширення поля носило нелінійний характер - зірки в центрі немовби майже не рухалися, а чим далі від центру, тим стрімкіше прискорювався їхній рух; біля краю просвіту, перш ніж зовсім зникнути з виду, вони вже здавалися летючими світловими рисками. Але на зміну їм з'являлися інші: вони начебто линули до центру з джерела, абсолютно невичерпного. Боумен встиг подумати: що, якщо якась зірка так і летітиме просто на нього і він утелющиться в розжарене сонце? Але зірки залишалися такими далекими від нього, що ані в однієї не можна було роздивитися диска, і незмінно розходилися в боки світловими рисками, зникаючи за краями своєї прямокутної рамки. А дальній кінець шахти все не наближався. Неначе вся шахта зі своїми стінами рухалася разом з Боуменом, тягнучи його назустріч невідомій долі. А може, він взагалі не рухався - це сам простір переміщався навколо нього?
І раптом він зрозумів: незрозуміле твориться не лише з простором. Годинник на маленькій приладовій панелі капсули теж поводив себе надзвичайно дивно.
Зазвичай цифри десятих доль секунди мигтіли у вікні лічильника часу так швидко, що їх ледве можна було вловити. Тепер же вони з'являлися й зникали через виразно вловимі проміжки часу, і Боумен міг без ускладнень відлічувати їх одну за одною. А секунди тягнулися так неймовірно повільно, наче час готовий був зупинитися. Нарешті, відлік десятих доль припинився зовсім - цифри у віконці застигли між 5 і 6. І, втім, Боумен міг, як і раніше, мислити і навіть помічав, як ебеново-чорні стіни шахти пролітають зі швидкістю, яку не можна ані вловити, ані виміряти - чи то це нуль, чи то тисячократна швидкість світла... Чомусь він не відчував ні подиву, ні тривоги. Навпаки, він нібито спокійно чекав на щось гарне - так з ним було одного разу, коли фахівці з космічної медицини перевіряли його психіку галюциногенними наркотиками. Світ навколо був дивний, дивовижний, але не вселяв страху. Адже він, Боумен, пролетів сотні мільйонів кілометрів заради розкриття таємниці, ну, а зараз таємниця, схоже, сама летить йому назустріч.
Прямокутник попереду посвітлішав. Яскраві риски зірок блякли на тлі молочного неба, яке сяяло все сильніше. Здавалося, капсула летить до скупчення хмар, рівномірно освітленого променями невидимого сонця. Тунель закінчувався. Дальній його просвіт, який весь час залишався недосяжним, на одній і тій саме непіддатливій визначенню відстані, раптом почав підкорюватися звичайним законам перспективи - тепер він наближався й ширшав. Водночас Боумен відчув, що вже не падає, а, навпаки, летить вгору; в нього навіть майнула думка - чи вже не пролетів він Япет наскрізь і чи не випірне зараз на другій його півкулі. Але ще капсула не встигла вирватися з тунелю назовні, як він зрозумів: це не Япет і не якийсь інший світ, відомий людству. Тут явно не було атмосфери, тому що він міг розрізнити до найдрібніших деталей всі предмети на незвично пласкій поверхні, що відкрилася йому, аж до неймовірно далекої межі обрію. Під ним лежав світ велетенських розмірів, мабуть, набагато більший за Землю. І до того ж вся ця величезна поверхня була уся, неначе мозаїкою, поцяткована контурами явно штучних споруд, боки яких вимірювалися багатьма кілометрами. Нібито титан, здатний грати планетами, складав тут величезну головоломку. А посередині багатьох квадратів, трикутників та багатокутників зяяли отвори чорних шахт, в точності подібних до тієї, з якої він сам тільки-но вилетів. Але ще сильніше, ніж неймовірний світ, який тягнувся внизу, вразило й стривожило Боумена небо. В ньому не було ані зірок, ані бездонного космічного мороку. Було тільки м'яке молочне сяйво, від якого народжувалося відчуття нескінченної протяжності. Боумен пригадав, як йому описували колись страшні антарктичні тумани: "Ніби тебе сунули в кульку для пінг-понгу". Цей образ дуже пасував тому незбагненному, що бачив над собою Боумен, тільки тут це, звісно, пояснювалося зовсім інакше. Молочне сяйво неба не могли викликати метеорологічні причини, туман або снігопад, - адже тут був абсолютний вакуум.
Коли очі трохи звикли до перламутрового свічення неба, Боумен відзначив ще дещо. Небо зовсім не було порожнім, як здалося з першого погляду. Воно було всіяне міріадами чорних цяток, абсолютно нерухомих і розташованих в найрізноманітніших безладних поєднаннях. Боумен не відразу їх помітив - адже це були просто чорні крапки, - але раз побачивши, вже без ускладнень розрізняв. Вони нагадували щось дуже знайоме, але ця думка була така божевільна, що Боумен відкидав її, поки логіка не змусила його здатися.
Ці чорні проколи в білому небі були зірками; здавалося, перед ним фотографічний негатив Чумацького Шляху.
"Куди ж це я потрапив?" - задавався питанням Боумен і розумів, що ніколи не дізнається відповіді. Простір немов вивернувся навиворіт... Ні, людині тут не місце! І хоча в капсулі було тепло, він раптом відчув зимний холод і його почали бити дрижаки, з якими він ніяк не міг упоратися. Хотілося примружитися й забути про перлинно сяючу порожнечу навколо, але це було б проявом легкодухості, а такого він не міг собі дозволити.
Гранована поверхня планети, пронизана чорними колодязями, слалася внизу, одноманітна й незмінна. Боумен прикинув на око, що летить приблизно на висоті п'ятнадцяти кілометрів і міг би без ускладнень виявити ознаки життя. Але світ цей був пустинний: розум побував тут, перетворив його за своєю волею і пішов... А потім вдалині, кілометрах в тридцяти, Боумен побачив таку, що стирчала горбом над пласкою рівниною, напівзруйновану конструкцію циліндрової форми. Це міг бути лише остов гігантського корабля. До нього було дуже далеко, аби роздивитися якісь деталі, а за декілька секунд він і зовсім зник з виду, але Боумен встиг помітити зламані шпангоути й тьмяно поблискуючі листи металевої обшивки, відчухраної подекуди, немов шкірка з апельсина. Скільки тисяч років пролежав цей велетень на пустинній планеті, розкресленій, немов шахівниця, геометричними фігурами? І які істоти мандрували на ньому серед зірок?
Але тут з-за обрію показалося щось таке, що змусило його забути про покинутий корабель.
Спочатку воно виглядало пласким диском, але тільки через те, що летіло майже просто на нього. Коли ж предмет, що летів, наблизився і пройшов під капсулою, Боумен побачив, що він веретеноподібної форми, завдовжки сто п'ятдесят - двісті метрів. Місцями по його довжині йшли якісь ледь помітні смуги, але їх було важко розгледіти, тому що предмет цей чи то вібрував, чи то обертався з великою швидкістю. Обидва кінці його були загострені, і ознак яких-небудь рушіїв Боумен не помітив. Людському оку в ньому було знайоме тільки одне - його колір. Якщо це й насправді було цілковито відчутне творіння чиєїсь техніки, а не оптична ілюзія, то творці його, вочевидь, не гребували деякими людськими слабостями. Проте їм явно чужа була обмеженість можливостей, властива людям: веретено, судячи з усього, вони побудували з золоту.
Повернувши голову до екрану заднього огляду, Боумен стежив, як знижується ця незрозуміла штука. Пролетівши мимо, немов його тут і не було, вона тепер опускалася до одного з тисяч чорних колодязів і за декілька секунд зникла в надрах планети, прощально зблиснувши золотом. Він знову залишився сам під цим зловісним небом, ще більше пригнічений відчуттям цілковитої самотності й відірваності від рідної Землі.
І тут він побачив, що його капсула теж знижується до розкресленої геометричними візерунками поверхні величезного світу і просто під ним розширюється гирло однієї з прямокутних розщілин. Порожнє небо стулилося над ним, годинник знов уповільнив хід і зупинився, а капсула знову почала падати в чорну шахту назустріч іншому далекому зоряному полю. Але тепер він був упевнений, що не повертається до Сонячної системи, і в миттєвому осяянні - можливо, глибоко помилковому - зрозумів, куди він потрапив.
Це була свого роду диспетчерська Космосу, тут регулювався рух між зірками в незбагненних вимірах простору й часу. Його занесло на Центральну Вузлову Станцію Галактики.


Артур Кларк,
«Космічна Одіссея – 1», Лондон, 1968

Щоб зорь розірване намисто...

Щоб зорь
розірване намисто
зібрати
стане у пригоді
непогамовне
товариство
суворооких зореходів
що знає
як до купи скласти
орбіт і формул
хитросплети
й слова
заплетені у казки
й думки
зіжмакані
в планети
допоки сплять
за днину снами
щоночі скарані
людини

І хтось схиляється над нами
гойднувши ледь
комет чуприни.

Олексій Кацай,
“Дзвони Атлантиди”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

вівторок, 8 квітня 2008 р.

Серпневі зорі

У темінь ночі, в небо серпня
і у півсферу зі світил,
з-під ніг пішла землі поверхня
лечу на мріях, замість крил.

Лечу в красоти Оріона,
в Кассіопеї мудрий знак,
і в ореол, що як корона,
в сузір’ї, що назвали Рак.

Торкнусь туманів Андромеди,
проріжу їх немов стріла,
а потім знову в довгі рейди
до Скорпіона та Орла.

Небес читаю мудрі знаки,
як Нострадамуса вірші.
Чумацький шлях, Ведмедиць лапи
і зорепадові дощі.


Олексій Тичко,
"Гоголівська Академія" - http://gak.com.ua/authors/545

Ілюстрація: Олександр Юфєрєв, "Туманість Андромеди" - http://www.pereplet.ru/avtori/yuferev.html

понеділок, 7 квітня 2008 р.

Мерзле небо мерехтить...

Мерзле небо мерехтить,
Зорі зовсім близько.
Жовтий Місяць аж бринить,
Нахилився низько.

І здається, простягни
В небо щиру руку,
Враз відчуєш без вини
Їх всесвітню муку.


Анатолій Мельник,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/192

Там, де висне лук Кассіопеї...

Там, де висне лук Кассіопеї
і в ніч пускає стріли медіан,
на горизонті зоряних імперій,
у мінареті зоряних оман,
рука Провидця вказує на зорі,
а Голос каже: "Йди. Не озирайсь.
Відшукуй тих, хто душами не хворі,
які не ждуть, а самі творять Рай!"
І я іду, мене веде Усесвіт
туди, де ніч, а не небес тепло,
туди, де ранки творять свої месси,
туди, де небо груди розп*яло,
туди, де вибившись із сил, приходять боги,
де всі Зміїні падають вали...
Я теж іду і падаю під ноги
моїй обителі - Землі.


Ольга Ярмуш,
"Поетичні майстерні" - http://maysterni.com/user.php?id=1848&t=0

Cумний листОпад.Зорепад...

Сумний листОпад. Зорепад
Ще з літа зливи загасили.
Стоїть навшпиньках чорний сад,
Чумацький Шлях збирає сили.
Щоб білий пил струсить з небес,
Щоб всі шляхи земні принишклі
Вели туди, де він воскрес,
Щоб всі страхи і вади зникли!


Анатолій Мельник,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/192

вівторок, 1 квітня 2008 р.

Гея

Розділ перший


Автор, марсіянин, прибуває на планету Гею. Які він мав перші вражіння, з ким насамперед він там спізнався і як порозумівся.

I

Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,
На цю планету, дать правдивий звіт
Про звичаї й порядки цього люду
І як тут дивляться на Божий світ,
Що викликає в їх душі осуду,
А що хвалу дає на сотні літ,
Яка їх віра та які ідеї
Клопочуть голови мешканців Геї.

II

З дитинства цей космічний острівець
Приваблював моє цікаве око.
«То інший світ», - казав мій панотець, -
І я, на Марс закинений глибоко,
Журився, чом не маю я крилець,
Щоб підлетіти вгору так високо,
Туди, де та планета гарна йде,
Розглянути лице її бліде.

III

І от я зміг справдити давню мрію.
Нехай живе наука довгий вік!
Тепер я тільки мовити посмію,
Що я не зовсім темний чоловік,
Бо в космосі багато правд одкрию
І з'явищ, котрих бачити не звик,
І більш, ніж перш, природи буду паном,
Відколи володію космопланом.

IV

Як космопланом линув я сюди,
Моя душа в непевності тремтіла:
Чи той тут склад повітря та води,
Який у нас, і чи знайду для тіла
Поживу, чи не матиму біди
Замість науки, що душа хотіла.
Та ще боявсь, до всіх отих турбот,
Що не знайду розумних тут істот.

V

Був ранній час, як я спустивсь так низько,
Що міг поверхню Геї озирнуть.
Яке величне пишне видовисько!
Навряд чи те ви можете збагнуть.
Передо мною, наче зовсім близько,
В зелений берег хвилі моря б'ють,
А просто вниз, під самими ногами,
Високі гори, вкритії снігами.

VI

Ще більше я свій знизив апарат
І роздивлявся, що передо мною:
Під самою горою група хат,
Отінених дерев гущавиною.
А далі місто, де ряди палат
Красуються над дужою рікою,
Лани, гаї, залізна колія
І море, котре так сподобав я.

VII

Щасливий той, хто міг спізнати море,
Хто тішив очі в ясній глибині,
Хто бачив, як - то темне, то прозоре -
Воно хвилиться в тихому півсні,
Або реве, коли по йому оре
Рови глибокі буря, і в борні,
Не хотячи коритись грубій силі,
Наїжує сердиті гори-хвилі.

VIII

Тут море більш величне, ніж у нас,
І розкішніші всі дари природи.
Таких гаїв, таких скелястих мас
Раніш я бачити не мав нагоди.
Я дивувавсь, і думав я в той час:
Щасливі, мабуть, тут живуть народи,
Щасливі й, певно, добрі без кінця,
Найближчі духом до свого Творця.

IX

Коли б мені скоріше їх спізнати,
Ті образи найкращі чесноти!
Але чи можу я в цей світ багатий
Свою істоту вбогу принести?
І чи захочуть тут мене приняти
Вони, як брата рідного брати,
Чи, може, й розмовлять ніхто не стане,
А скаже: «Геть, нікчемний марсіяне!»

Х

І ще я думав: я ж сюди прийшов,
Немов німий, це ж, знов, було клопотом.
Хоч знав я цілих шість марсійських мов,
Тому вважався дома поліглотом,
Але навряд щоб тут я щось найшов
Легке до вимови марсійським ротом,
Тим більше, щоб що-небудь зрозумів
У [з]начінню чужих для мене слів.

XI

Але дарма, якось воно та буде,
Як той казав, і я прогнав свій страх,
Поміркувавши: де існують люде,
Там знайдеться порозуміння шлях,
Адже одважний досі був я всюди,
То буду сміливий і в цих краях.
До мов я маю хист, а ще ж до того
Методи є, щоб вивчити й німого.

XII

Осівся я на одному з верхів
Гори високої й одсунув двері.
Я в камері скляній тоді сидів
Зачиненій, як линув ще в етері *.
Тепер же барометр мені довів,
Що саме я в найкращій атмосфері:
Тут, на горі, така їі вага,
Яка в нас на долину наляга.

XIII

Я вийшов з апарата й став на ноги,
Та не багато зразу бачить міг.
Передо мною не було дороги,
Кругом білівся тільки чистий сніг;
Оддалеки ж високий і розлогий
Виднівся шпиль, неначе круглий стіг,
А на шпилі побачив я будівлю,
Що мала вежу й круглую покрівлю.

XIV

Я не боявсь лишити свій космО,
Бо хоч і є в словниці слово «красти»,
Але в цей вік, коли ми живемо,
Поняття це вже втрачене почасти;
А щоб крадіння сталося само,
Сто літ не знав ніхто тії напасти.
Так, певно, й тут. Я рушив по снігах,
Туди, де бачив той опуклий дах.

XV

Опуклий дах - це річ мені знайома;
Я під таким і сам попрацював,
Бо астрономії я вчився дома,
Відколи так природу покохав.
Тягла мене-бо сила невідома
До справ небес, а не до власних справ.
І зорі стежив я в пітьмі прозорій,
Тому я й вигляд знав обсерваторій.

XVI

Я йшов і ледве-ледве вірив сам,
Що так недавно вилетів із хати,
І ось тут прийдеться моїм очам
Цілком незнану людськість оглядати,
Що це далекий світ новий, і там,
Куди я йду, що маю я сказати?
Який чекає там мене привіт?
І в цих думках дійшов я до воріт.

XVII

Прийшов, постукав, і мене впустили.
Сидів там мій колега за столом.
Хоч нас не на одній планеті вчили,
Але ж і він так саме астроном,
Тому й колега. Тільки ж, Боже милий! -
Я знаю, ви бажаєте притьмом,
Щоб я не гаючись прискорив справу
І постать гейця змалював яскраву.

XVIII

Вгамуйтеся, кохані земляки,
Яскравості я більшу б мав охоту,
А може, й хист, завдав би залюбки
Собі я праці більшої й клопоту,
Якби мені прийшлося насправжки
Відмінну більше малювать істоту,
Але ж тутешні постаті людей
Цілком не вразили моїх очей.

XIX

Тут люде вищі, як зрівняти з нами,
Але не більше, як на цалів ** п'ять,
І ходять теж, як ми, двома ногами,
Орудують руками, як їдять,
А не хапають навпростець зубами,
Сидять на кріслах, і на ліжках сплять,
І мають рот один і теж два уха.
Хоч кожен з їх говорить більш, ніж слуха.

XX

Смуглявіші й кудлаті більш, ніж ми,
Бо тут їх дуже сонце припікає,
І одіж теж для літа й для зими
Вони вживають, хто якую має,
Але ж і в нас назвали б їх людьми.
Різниці ж більшої між нас немає.
Про це дізнався я не в першу мить.
Подав же тут, бо знати вам кортить.

XXI

Але вертаюсь до тії хвилини,
Як я ввійшов. Колега мій устав
Мені назустріч; це був тип людини
Приємної, таких я зустрічав
Раніш чимало дома щогодини.
Ласкавий, простий, він не мав об'яв
Бундючності або пихи нудної,
Часом ознаки вченості тупої.

XXII

Я привітавсь одною з наших мов,
Чоло схиливши в чемному уклоні,
Він щось сказав, до мене підійшов,
Простягши на привіт свої долоні,
Та й запросив сідать, і от, немов
Два друзі, ми посіли на ослоні
Прегарному, й розмова почалась,
Та спершу все була чудна якась.

XXIII

Побачивши, що годі зрозуміти
Йому мене, як і мені його,
По тому, як ми спробували вжити
По дві-три мови з засобу свого,
Він догадався, як йому зробити,
Щоб знати місце вродження мого.
Він одійшов і знов передо мною
Край столу став із мапою земною.

XXIV

Раніш я з Марса Гею розглядав
І міг пізнати кожну тут країну.
А він ось як тоді мене питав:
На мапі вказував якусь місцину,
Тоді на мене вказував, мов ждав,
Що я себе признаю за людину
З тії країни, тільки ж я довів,
Що родом я зовсім не з тих країв.

ХХV

Він дивувавсь, як бачив я, над міру,
Що я ніде не міг свій край пізнать,
Уже, здається, певну недовіру
В очах його було для мене знать,
І я боявсь, чи не було заміру
У його, щоб зовсім мене прогнать.
Але я розв'язав його вагання,
Хоч викликав страшенне здивування.

XXVI

Якось на стіну глянув я в куток
І враз побачив, що мені робити.
Була там мапа: сонячний гурток -
Воно само, планети й сателіти.
Я Марса рідного пізнав кружок,
Бо знав положення його орбіти.
Я ткнув на Марс, тоді на себе ткнув,
А в знак того, що так, іще й кивнув.

XXVII

Мій астроном підскочив аж до стелі,
Немов його сто вольтів припекло.
Геть збив якісь прилади та моделі,
Що аж посипалось побите скло;
А я побачив карту Сквяпареллі,
Де Марса намальовано було,
Підбіг до неї й показав на точку,
Де був мій край, де був я в сповиточку

XXVIII

Він ще не міг повірити мені,
Що міг я тут зненацька опиниться,
В такій далекій живши стороні;
Була для його в цьому таємниця.
«Соmment? сomment? ***» - шептав він як у сні.
Я зрозумів те слово як годиться,
Підвів до вікон і вказав між ґрат
На місце, де стояв мій апарат.

XXIX

Він зрозумів і враз прийшов до тями,
Лице його зробилося ясне.
До мене він схиливсь, обняв руками
І довго, довго цілував мене.
Тоді ми вдвох, озброївшись чарками,
До столу сіли й там вино смачне
Пили, і хоч сиділи ми без мови,
Були тут певні вправи язикові.

XXX

І от я став у його жити й там
Доволі мав і пити й попоїсти.
Господар мій - зовуть його La Flamme **** -
Просив мене на довший час осісти.
Хоч зіставатись довго так гостям
Не слід, але всі люде егоїсти,
І я зіставсь. Я ж тут чужий усім,
А де знайду такий гостинний дім?

XXXI

На півгорі, як із тії вершини
Зіходити, колега мав шале;
Він там проводив вільнії хвилини,
І примостив мене він там не зле,
І от щодня по дві, по три години
Учив мене, немов дитя мале,
Почавши з А, одної з мов, тієї,
Що легшої нема на цілій Геї.

XXXII

Та мова не народна й не жива,
А може здатися цілком живою.
її одна створила голова,
Щоб легко розумілись між собою
Народи всі. Вона ще тут нова,
Але пройшла вже з славою гучною
По всіх краях; її приймає всяк,
Як згоди всіх та як братерства знак.

XXXIII

Та мова штучна, та ні в одній мові
Так тісно не сплелися у одно
Слова й думки в гармонії чудовій;
Тут слово кожне чистеє зерно.
Нема в їй місця зайвій тій полові,
Що в наші мови вмішана давно.
Вона гнучка, дзвінка й ортологічна.
Хоч для поетів трохи анемічна.

XXXIV

Але вже про поетів я мовчу,
Поетам-бо не ввесь же світ зажерти,
Хай рідну мову кожний досхочу
Калічить і мордує хоч до смерти;
А зверхпоетів я вже й не лічу,
Бо їх футуристичні крутоверти
Не більше потрібують людських слів,
Як соло та дуети для котів.

XXXV

Про футуристів та про їх «поези»
Згадав я, та нехай їм «Музагет»!
Поки росте гнучка лоза й берези,
Не буде без заплати зверхпоет.
Але мене вже кличе дух тверезий,
Щоб розгортав я далі свій сюжет.
Отож, опанував я есперантом,
Цим штучним, трохи блідим, діамантом.

XXXVI

За тиждень я й колега астроном
Про все вже розмовляли між собою
І, посідавши в хаті під вікном
Або в садку під липою рясною,
Вели розмову; а як сонце, сном
Знеможене, сідало за горою,
На вежу йшли і, стежучи зірки,
Ще довго розмовляли залюбки.

XXXVII

Цікавивсь він планетою моєю,
І я йому про все розповідав;
А він мені відомості про Гею
Подав докладні: дещо я списав.
А потім ближче запізнався з нею,
Бо що побачив сам, а що читав,
І в дальшім розвитку мого сюжету
Я вам поняття дам про цю планету.

_______
* Етер – ефір; у поемі означає: космос.
** Цаль – те ж саме, що дюйм (близько 2,5 см).
*** Як, яким чином? (Фр.)
**** Прізвище, буквально означає: полум'я (фр.).



Розділ другий

Автор кидає сумний погляд на сучасне становище Геї. Кілька уваг про віру й світогляд її народів та про їх моральність. Хижацтво деяких з їх заохочується сваркою народів. З цієї нагоди баєчка для дітей і апострофа для дорослих. Що дає надію на кращі тут часи.

I

Поживши довго на планеті цій,
Я надививсь на всі її народи,
І все скажу, що є в душі моїй,
Не боячись образи й недогоди.
Скажу найперше, що давніших мрій
Про те, що люде тут краса природи,
Не стало хутко; розійшлись як дим
Під подихом холодним життьовим

II

Дивлюсь на їх і вже не маю сили
Любить їх так, як перше був хотів,
Коли я бачу, що вони зробили
З своїх для щастя створених країв,
Де часто від колиски до могили
Не мають люде двох веселих днів,
Живуть не впоєні життя красою,
Навряд чи й сонце бачуть над собою.

III

Їх ватажки, як вірить їх словам,
Рятують люд, недолею прибитий,
Але з своїх теорій та програм
Уміють тільки пекло тут створити.
І творять щиро, всім своїм життям,
Воно вже скрізь, куди не позирни ти.
Слухняні ж маси темної юрби
Ідуть за тими, хто самі раби.

IV

Дух визволу народів із неволі
Прийшов сюди з кайданами в руках,
Братерства дух на бойовому полі
Шикує всіх, і гинуть у боях,
І дух життя зробив уже доволі,
Бо трупом вимостив увесь свій шлях.
Тут хутко смерть людей останніх скосить
І всім загальну рівність проголосить.

V

А може, й ні? Я був би радий сам,
Щоб не справдилось це пророкування,
Щоб край прийшов самим отим катам,
Що сіють смерть, неволю та знущання.
І щоб народи справжнім ватажкам
Довірили всю силу правування,
Позбувшись тут великої брехні.
Було б це тільки радісно мені.

VI

Та ще, на жаль, нема чого радіти.
А так хотілось би, хоч би й тепер,
Бо й ми, й тутешні люде - всі ми діти
Того ж Творця, усіх один етер
Обняв, ми всі, - як любить говорити
Колега, - citoyens de l'Univers *,
Тож не дивуйтесь, що й події Геї
Не є чужі задля душі моєї.

VII

Та про події я ще в інший час
Вам розповісти матиму нагоду,
Тепер же хочу познайомить вас
Із вірою тутешнього народу.
Тут віра не одна, тут їх запас
Великий, та не буде це на шкоду,
Коли я всі зведу їх у одно,
Бо всі зростило їх одно зерно.

VIII

Тутешні люде, про будову світу
Хоч добули вже деякі знаття,
Живуть ще так, що за тісну орбіту
Їх розум не сягає до пуття,
Науку ж, довгим досвідом нажиту,
Не вміють стосувати до життя:
Хоч шлях пройшли чималий історичний,
Світогляд їх цілком геоцентричний.

IX

Всесвіт для них - то тільки ліхтарі,
Чи каганці для їхньої планети,
Для вжитку їх повішені вгорі,
Щоб на шляхах видніш було прикмети.
Що гурт світів при кожній є зорі,
Про це тут думають хіба поети,
Для всіх же, як було й за давніх літ,
Їх світ дрібний і єсть єдиний світ.

X

І їх боги теж дуже специфічні,
Вони на кшталт своїх же землячків:
Їх не цікавлять зовсім справи вічні,
А інтереси тих дрібних людців.
То все царки, часами енергічні,
Часами мляві, й голови судів,
Не непідкупні, бо не раз кадило
Дешевим коштом вирок їх купило.

XI

А часом бог, охочий до жертов,
І тиміямом не задовольниться;
Йому вже мало простих молитов,
Але вівця потрібна чи телиця.
То до такого бога як прийшов,
То вже й неси, що треба й що годиться.
Бувало, що приносили й людей,
Та вже тепер минає звичай цей.

XII

Про світ безмежний бог їх повітовий
Не більше дбає, як вони сами;
Зате ж на цілу вічність він готовий
В'язатися з тутешніми людьми:
До вчинку кожного та до їх мови
Він, на зразок цікавої куми,
Схиляє божеську свою увагу,
Знаходячи видимо в тім розвагу.

XIII

Часом бува становище трудне
Їх богові, як б'ються два народи,
Як брат на брата армію жене,
Щоб наробить йому найбільше шкоди.
І хоч ні один з їх не осягне
Ні щастя більшого, ані вигоди,
То кожний з їх благає перемог,
І кожний об'являє: «З нами Бог».

XIV

А бідний бог не знає, що робити,
Котрому з їх у сварці помогти
І дати змогу ворога побити,
Бо ні в однім немає правоти;
Бо й той зажерливий, і той неситий.
Сказав би всім: «Ідіть під три чорти
І не взивайте всує ім'я боже!»
Але богам так мовити негоже.

XV

Христа наука чиста, як кришталь,
І тут знайшли її найвищу точку:
«Хто просить свиту, - май до його жаль
І дай йому свитину, ще й сорочку».
І люде тут високу цю мораль
Засвоїли, ще бувши в сповиточку,
І, вірні тій моралі, залюбки
З братів деруть останні сорочки.

XVI

І все, не маючи ідеї Бога
Правдивої, з людей творять богів.
Їм хочеться, щоб бог їх якомога
Подібний був до їх, щоб пив і їв,
Як і вони, і їх думок дорога
Веде до вбоження учителів;
І їм самим запевно честь велика
В легенді їх про Богочоловіка.

XVII

А Богокосмос не відомий їм,
Вони не знають істини тієї,
Що Бога людям не вмістити всім
Усіх планет, тим менш дрібної Геї
Одній людині, і якая в тім
Дурниця, щоб з матерії всієї
Він вибрав тільки точку для житла,
Яка б вона прегарна не була.

XVIII

У нас на Марсі всі питання віри
Й світогляду стоять не так, як тут.
Ми знаєм - світ межі не має й міри,
А в йому Марс не більш як ліліпут.
І ми давно покинули заміри
Загнати бога в наш тісненький кут,
Або, як тут зробили без клопоту,
Його втілити у одну істоту.

XIX

Ми твердо віримо, що Бог один,
І тільки він субстанція правдива,
Що без межі просторів та годин
Його втілили всі небесні дива
Космічних тіл, що всій природі він
Є дух, котрим вона жива й рухлива;
Той дух, що кожний атом зогріва,
Ми вірим, що матерія жива.

XX

Моральності високої закони
Тут людям залишили вчителі.
Їх школи та церковні всі амвони
Старанно ширять їх по всій землі.
Книжки й газети всякі б'ють у дзвони,
Щоб люди дух свій не топили в злі.
З тих довгих заходів ось звіт короткий:
«Людей більш-менш моральних два відсотки».

XXI

А може, й менше; я ж їх не лічив
І не робив широкої анкети,
Гадаю ж так, бо я тут довго жив
І рідко бачив вищі ті прикмети,
Що відзначили справді тих мужів,
Які були б окрасою планети.
Хоч, правда, й тих, що стягнуть з вас пальто,
Мабуть, не більш, як двадцять п'ять на сто.

ХХІІ

Тутешній світ дізнав би ще обнови
І кращий лад до його ще б прийшов,
Якби гучні, гуманні всі промови
Перетворити в мовчазну любов;
Щоб не штовхали серце постанови,
А серце кликало б до постанов,
Щоб не казали: «Добрим бути мушу»,
А просто люде мали добру душу.

ХХІІІ

Вони б тоді, хоч, може, й без програм,
Життя людське приємнішим зробили,
Бо як братам, а не як ворогам,
Прийшлось би їм свої вживати сили;
Тоді б ніхто не був щасливий там,
Де навкруги руїни та могили;
Старався б кожний щастя в тім знайти,
Щоб менше стрАждали його брати.

XXIV

Але тут люд живе егоїстичний,
І любить кожний тільки сам себе.
Тут боротьба - закон єдине вічний,
І всяк до себе все добро гребе;
В повазі тут, хто дужий, енергічний,
І кинуто під ноги все слабе,
Не з чесності, але з грубої сили
Тутешні люде ідола створили.

ХХV

Якось я бачив тут представника
Народу, що душив усі народи,
А сам тепер у ролі жебрака
Без прав життя, без хліба й без свободи.
І от той пан не стільки наріка
На всі страшні в його краю пригоди,
Як журиться, що земляків ярма
На шиї в інших більш уже нема.

XXVI

А той народ безправний, напівдикий,
Під батогом шалених ватажків,
Гадає все, що він народ великий,
І преться на народи всіх країв;
Під гук гарматний, під звірячі крики,
Він робить з їх таких, як сам, рабів,
І там, де він проходить сараною,
Лишає всюди пустку за собою.

XXVII

Це той народ, що пишно обіцяв
Вести народи інші в царство Боже **,
Що більш, ніж інші, правду покохав,
Що ніби всім спізнать її поможе,
Що всі чужі народи плямував,
Як кривди вічної кубло негоже,
Оце ж він слово вже прорік нове,
Бо нищить і руйнує все живе.

XXVIII

Нещасний звір, у пітьмі безпросвітній
Блукав він довго, цілії віки,
І кожний огник думки непомітний
Гасили в йому власні ватажки.
Замість просвіти - учень малолітній -
Він на поживу мав самі байки;
Йому тим часом брак картоплі й жита
Сто кінських сил додав до апетита.

XXIX

І от тепер пророк од сатани
Йому новую віру провіщає:
Ти цар землі, то все собі тягни,
Що бачить око й де рука сягає.
І всіх чужих країв гаї й лани
Твої, бо власності ніде немає.
І пам'ятай, що тільки в світі й є
Одна святиня - черево твоє.

XXX

І він тепер, на жертву тій святині,
Вбиває все, що дав їм людський дух,
І непокірних звірові-людині
Кладе під ніж і ставить під обух.
А хто ж нещасних крик почує нині?
Чужі народи? Кожний з їх оглух:
Не вчує й не пошле злочинним кари,
Бо в кожного свої рахунки й свари.

XXXI

Сліпі народи, чи не видно вам,
Що ви й самі вже стали край безодні,
Що, може, завтра пустка буде там,
Де ви пишаєтесь іще сьогодні?
Глядіть, щоб не стоптав ногою Хам
І вашу волю й святощі народні,
Поки ви гризетеся, як хорти,
Та брата брат бажає знемогти.

XXXII

Чи то ж усім не вистачить свободи,
Щоб так її ділити на пайки?
Чи вічно мусять буть раби-народи
Та ще, крім їх, народи-хижаки?
Вам треба поділити землі й води?
Діліть, але не будьте як вовки,
Що, пай бажаючи дістати грубий,
Найвищим аргументом мають зуби.

XXXIII

Чому, народи, ви не школярі
Малі, а я не вчитель ваш старенький?
Я залюбки складав би дітворі
Такій, як ви, моральні побрехеньки.
Одну з таких, хоч ви вже й застарі,
Подам я тут, бо зміст її куценький.
Вона сюжетом давня, як цей світ,
Та пожиточна для дитячих літ.

XXXIV

«Гуляючи над річкою під гаєм,
Побачила шкодлива дітвора
Хорошу пташку - Ми її піймаєм! -
Кричать. Та кожний до свого двора
Її забрати хоче, і звичаєм
Хлоп'ячим б'ються; з ліса ж визира
Страшна Мара; а вийшла - всіх поїла,
Вони й незчулись, пташка ж полетіла».

XXXV

Народи Геї! Нащо вам дала
Природа все найкраще, все найвище?
І нащо геній вам? Щоб воля зла
Ваш світ перетворила в кладовище?
Віків багато людськість тут жила,
І все ж од звіра ви не одійшли ще,
Бо всяк гадає, що його сусід -
Найкраща страва на смачний обід.

XXXVI

«Най я живу, а інше все погине» -
Боюся я, що тут це гасло всіх.
Завдання поступу? - Мабуть, єдине:
Підбити всіх, як ворогів своїх.
І всі кують кайдани всім, і плине
Річками кров, але те все не гріх,
То способи почесної роботи
Для краю, - кажуть їхні патріоти

XXXVII

«Все йде на краще в кращому з світів», -
Сказав тут хтось. Утішна це заява,
Та тільки я побачити б хотів,
Де краще те, в чому тут честь і слава.
Чи в тому, що багнетами катів
Будується святої волі справа
І в'яне все життя, як мерзлий цвіт?
Е, ні, не до смаку мені цей світ...

XXXVIII

Та, часто дивлючися, в ніч погожу,
На незчисленні ті зірок рої,
Я серцем відчуваю Душу Божу,
Що шле в простір вібрації свої.
І вірю, що хоч силу їй ворожу
Створили тут, все ж царство не її
Колись тут буде, й кращий вік настане,
Бо люде й тут - небесні громадяне.

_______

* Громадяни всесвіту (фр.).
** Автор критикує тут ідеї про нібито виключну, месіанську роль російського народу.



Розділ третій

Автор розповідає, як він схотів одвідати велику робочу республіку, як він перейшов її кордон, якого товариша він там зустрів і які мав з ним
повчаючі розмови. Несподіваний наслідок товариського поцілунку. Автор іде відвідати селянську хату.


І

Тепер я хочу розповісти вам
З своїх мандрівок деякі пригоди.
А треба вам сказати, що я сам
Схотів побачити краї й народи;
Бо краще вірити своїм очам,
Аніж чужим, і більше в тім вигоди
Для повісті й для самого мене,
Що я зробив по цих краях турне.

II

А ще до здійснення того заміру,
Щоб мати ширші кола до розмов,
Я кілька місяців поклав на щиру
Роботу вивчення народних мов.
А як побачив, що вже певну міру
Знання придбав, у ширший світ пішов.
Я висновки вражінь безпосередніх
Уже подав у строфах попередніх.

III

Тепер же я вам дещо розповім
З того, що бачив я на власні очі.
Мене з початку в світі цім новім
Цікавили республіки робочі;
Хотів же бачить я передусім
Ту, що з країв холодної півночі
Геть простяглась далеко в теплий край.
І я сказав собі: туди й рушай.

IV

І вирушив. Я зовсім не бажаю
Писати про пригоди всі свої,
Що мав я, їдучи до того краю,
Куди тягли мене думки мої,
І право я собі застерігаю
В цій повісті - скорочувать її.
Скажу я тільки, що без перепони
Я переїхав тут усі кордони.

V

Останній же кордон то був не так,
Як я гадав, легкий до переходу.
Коли б не стрівсь мені один «земляк»,
Зробив би я [собі] велику шкоду.
Та напутив мене він, що і як
Мені зробити, щоб, мовляв, у воду
Не лізти, не спитавшись, де там брід.
Ті вказівки я виконав як слід.



Які - скажу. Але прелімінарний
Зроблю я відступ. Бачте, річ така:
В тому краю існує спосіб гарний,
Як краще відрізнить робітника
Від буржуя. В тім краї кодекс карний
Буржуям смерті присуд виріка.
Відколи там життя ввійшло вже в норму,
Робітники всі мають уніформу.

VII

Сказавши ж просто - кожний робітник
Обдерся, обносився аж до шкури,
Бо з часу, як буржуй злочинний зник,
Живе тут кожний близько до натури,
І виробляти пролетар одвик
Що-небудь інше, опріч диктатури,
То з часу, як совіцький лад зміцнів,
Зістався він без свити й без штанів.

VIII

То щоб не буть чужим з робітниками,
Модерний вигляд мусив я принять:
Обтяв одну полу, немов зубами,
А на штанах зробив дірок штук п'ять;
Одежу всю в такі оздобив плями,
Що стало кольору її не знать.
Таку фігуру в сні хіба примариш:
Сказав би всяк тоді, що я товариш.

IX

І ледве перейшов я той місток,
Що служить там кордоном, зараз чую:
-Товарищ, стой: куда бредешь, дружок?
Небось, не сладко кланяться буржую,
Так ты вот к нам пустился наутек?
-Еге ж,- кажу,- до вас тепер прямую.
(Я знав уже, що треба тут казать).
Прийшов, - кажу, - щоб з вами працювать.

Х

- І пречудесно; будем працювати, -
Новий товариш мій мені відрік,
Малий на зріст, рябенький і кирпатий,
І, як з одежі знати, робітник;
Борідка цапом, різнобарвні лати
На спінжаку, рудий на тілі шлик, -
Оце й усе, що кинулось у вічі,
Щоб опису не починати двічі.

XI

- Ходім зо мною, - каже мій Іван
(Я знав докладно вже за три хвилини
Його ім'я, і соціальний стан,
І ряд пригод численної родини), -
Ходім зо мною просвіщать селян
Совіцької червоної Вкраїни.
Ми за науку беремо тут хліб,
Та й грошей я чимало вже нагріб.

XII

І взагалі тут добра нам пожива:
Чого-чого в країні цій нема!
Всі землі тут одна родюча нива,
А повний колос аж стебло лама.
Але цього не розумію дива:
Тут люд чомусь комуни не прийма.
І не втовчеш їм нашої програми
Ніяк - ні кулями, ані киями.

XIII

«А що простіше? - запитав би їх:
Ти любиш землю? - ну й працюй над нею,
Ори, і сій, і - скільки в тім утіх! -
І жни, й мели, хоч цілою сім'єю,
Печи хоч паляниці, й то не гріх;
Але не їж, не будь же ти свинею.
Поїсть совдеп, продком і совнарком.
Зате ж наділять і тебе пайком».

XIV

І от нема на них такої сили,
Щоб змусила признать порядок цей.
А скільки сел ми досі попалили
І скільки розстріляли ми людей!
І скільки вже в Сибір переселили,
Щоб не тримались власницьких ідей!
Але всі наші заходи даремні:
Ми їм чомусь і досі неприємні.

XV

Ми рай даєм, несем благую вість,
Приносим пролетарську диктатуру.
Ці ж дурні кажуть: «Що нам за користь
З диктаторства, коли з нас луплять шкуру!»
І як хто з нас у їх корову з'їсть,
Вони піднять готові авантуру.
Їм реквізиції не до смаку
Та й неохоче ставляться в чеку.

XVI

І взагалі такий народ тут клятий,
Що справа з ним занадто вже тяжка:
Почнеш його до війська заганяти,
А він тобі не знать куди втіка.
Ніяк з упертого того звіряти
Червоного не зробиш вояка.
Їм кращий жовтий кольор та блакитний,
Ніж наш червоний прапор усесвітній.

XVII

Від їх і небезпека немала:
Не раз тремтиш, неначе в лихоманці,
Бо їм лиха година надала
Вельми погану звичку - йти в повстанці.
І йдуть сотнями з кожного села
Не тільки власники, а й голодранці,
Та як наскочить чи вночі чи вдень
Ватага їх, то нас рубає впень.

XVIII

Трапляється, що часом ми втікаєм;
Та війська в нас, мов тої сарани:
Вернувшись, ми сот дев’ять розстріляєм
І знов-таки над сотнею пани
Й цю сотню ущасливим нашим раєм,
Чи то хотять, чи не хотять вони.
Хай ліпше край від люду буде чистий,
Ніж залишаться тут не комуністи.

XIX

Почувши висновок останній цей,
Я в тон йому сказав: - Я теж гадаю -
Не рай повинен бути для людей,
А люде препаровані для раю.
Який пожиток нам з чужих ідей,
Хоч би й корисних для якогось краю!
А наші, хоч і згубні задля всіх,
Несуть нам стільки радощів і втіх.

XX

То певна річ, що ми свої ідеї
Зуміємо багнетами вщепить
І проти волі людності всієї
Країну кожну зможем ощастить;
А людності не вистачить, - без неї
Ще краще наша зірка заблищить:
Де менше люду, менше там опору,
В пустині ж то найбільше нам простору.

XXI

- Ти правильно, товаришу, сказав, -
Іван говорить, -нащо нам ті люде!
Хіба на те, щоб хтось тут панував
Тоді, як нас на світі вже не буде?
А щоб своїх не віддавати прав,
Ми краще людність знищимо повсюди.
Нам більше буде, як помре вона,
І хліба, й м'яса, й цукру та вина.

XXII

От тяжко тут добуть мануфактуру,
Та як наб'єм ми досить куркулів,
То буде чим прикрити нашу шкуру:
Ми наберем ще досить жупанів.
Не знаю, чом ми не взялися здуру
За тих добродіїв ще з перших днів.
Ми досі б мали добру одіж кожний,
Як мусить мати пролетар заможний.

XXIII

Тепер же кожний з нас, немов буржуй.
Одежа вся - самі дірки та лати:
Що як ти не крути та не мудруй,
Щоб рам'я те докупи постягати,
Не втнеш нічого; ну, та не сумуй,
Ми ще себе зумієм полатати,
І вдягнемось без фабрик і купців,
Як прийде день залишків та льохів.

XXIV

Ех, брат, люблю я лад комуністичний,
За те, що він найкращий з-між усіх:
Робітники спочинок мають вічний,
А всі пани працюють задля їх;
Тепер і ледар став як цар всемічний;
Ще ж добре, що вбивати вже не гріх
І що вже зникла власність на кишені -
Залазь у кращу й цуп кредиток жмені.

ХХV

- Ура! нехай живе найкращий лад! -
Я крикнув, щоб ту мову припинити.
Ще п'ять хвилин я б витримав навряд
Без того, щоб товариша не вбити.
Я відступив од його крок назад,
Щоб геть піти, та й думав: «Пропади ти,
Щоб я з тобою далі йшов удвох, -
Бодай ти був ізвечора ще здох!».

XXVI

Але товариш, у відповідь крику,
Скакнув до мене на шалений крок.
Очима виявив нестямність дику,
Вхопив мене та просто в губи: цмок!
Мене це зовсім збило з пантелику,
А він до мене :- Це тобі, дружок,
Я щиро дякую й тебе цілую
За всю комуністичну Русь святую.

XXVII

Я випручавсь од його та й кажу:
- Чекай мене, заскочити я мушу
Он до цієї хати, забіжу
Дістати, чим нам промочити душу. -
А сам мерщій скакнув через межу
Та далі огородом як не рушу!
Забіг за хату; далі був гайок.
Я в гай - та й заховався за горбок.

XXVIII

Спочив я й рушив тихою ходою
Обміжком між двома рядами нив;
Навкруг і в далечінь передо мною
Широкий лан житами зеленів;
А там геть-геть далеко під горою
Повитий млою темний ліс синів,
Під ним же, ледве око добачало,
Мале село з садочків виринало.

XXIX

Чи дивлючися на оту святу
Красу природи, ті гаї, ті ниви,
Хтось міг би думать, що країну ту
Не заселяє люд цілком щасливий?
Та бачив я крізь тую ліпоту
Насильства й гніту вид такий жахливий,
Що та краса не тішила мене
І серце тисло почуття сумне.

XXX

Хоч я не бачив ще того очима,
Що роблять тут червоні вояки,
Але не міг не знати, річ видима,
Того, про що вже всюди йшли чутки;
Тепер же наче був перед дверима
Страшної, всім огидної «чеки».
Мені ввижалася кривава маса
Потрощених кісток людських і м'яса.

XXXI

Я був уже постановив собі
Хоч трохи запізнати ту країну.
А що, як сили в мене заслабі,
Щоб витримати ту страшну картину,
Що мав я бачити? а в тій юрбі
Звірячій опинившись, чи не згину?..
Та обережний обмине біду,
І, може, я ще тут не пропаду.

XXXII

Піду найперше до сільської хати,
Побачу, як живеться на селі,
Що думає надалі розпочати
Народ, що став «господарем землі».
Мені він, може, схоче повідати
Свої надії та свої жалі.
Вони для мене більше ніж цікаві,
Хоч я й чужий усій тутешній справі.

XXXIII

Я вийшов з-проміж нив на битий шлях,
І що мені здалося дуже чудно:
Що тут не так, як є по всіх краях,
Де на шляхах буває досить людно,
А тут хіба вгорі пролине птах,
Зустрінути ж людину дуже трудно.
Ідеш, ідеш і все людей нема;
Немов велика тут пройшла чума.

XXXIV

Вже сонце низько над землею стало,
Як я дійшов поволі до села.
Зі сходу вітерець легкий зривало;
І від садів далеко тінь лягла.
Я за цей день пройшов таки чимало
І радий був дістатись до житла -
І от, нагледівши одну з хатинок,
Я в двір пішов проситись на спочинок.

1921

Примітки модератора сайту «Поезія та авторська пісня України»:

Про створення поеми та її долю В. Самійленко згадував: «В Галичині я написав... «Пісні Гея» (поема в 5 частинах)... 1-3 пісні «Гея» було надруковано... а 4 і 5 пісні ще не друкувалися. Ці дві останні пісні в єдиному рукопису я послав Богацькому до Праги для якогось збірника, але цей збірник чомусь не вийшов...»
На жаль, і четвертий і п’ятий розділи поеми не збереглися. Існує лише текст «Смерть повстанців», що являє собою фрагмент одного з них (імовірно, четвертого). Позаяк «Смерть повстанців» має риси закінченого художнього твору і водночас є вищезгаданим фрагментом, модератор публікує його в розділі «Поеми та цикли віршів», проте окремо від поеми «Гея».

СМЕРТЬ ПОВСТАНЦІВ


(З поеми «ГЕЯ»)

Я бачив смерть народних тих героїв.
Се близько нашого села було.
В бою не вистачило їм набоїв,
Кіннота ж обсідала навколО;
Живих численний ворог обеззброїв,
І от їх триста привели в село,
І там на суд поставили юрбою
На смітнику широкім за корчмою.

Тут судовий процес провадять так:
Кати, - вони ж і судді й комісари, -
Знімають із підсудного сіряк,
Чи там кожух, так само й шаровари,
А чоботи найперш, бо то є знак
Злочинності, що заслугує кари;
І як скінчиться процедура та,
То присуду ніхто вже й не чита.

І трьом сотням отих не довго ждати
Прийшлось кінця розправі судовій:
Зняли «зізнання» з них, тоді лопати
Та заступи дали до рук мерщій,
Щоб поспішилися самі копати
Велику яму на спочинок свій.
Скінчивши працю ту, вони край ями
Спокійно стали всі двома рядами.

Як кулемети ближче підтягли,
Здригнулась покликами бранців лава:
«Розбійники! ми смерть од вас найшли,
Та не поляже наша честь і слава,
Ми вічної заслужим похвали,
Ви ж - згинете, як та мара кривава,
І проклянуть вас у потомний час
Усі, хто тільки житиме по вас!»

Так не зігнулись лицарям коліна
Перед катами в час останній сей.
Мовчали вороги. Грізна хвилина!
І враз з усіх намучених грудей
Прорвалось: «Ще не вмерла Україна», -
Як неньці дар останній від дітей.
Хвилина ще - і гімн святий покрили
Торохкотінням хижим скоростріли *.

Попадали нещасні вояки,
Немов трава, підтятая косою,
Або як збиті градом колоски,
І стали яму наповнять собою.
Хто падав мимо, тих большевики
Рушницею скидали чи ногою.
І хутко яма стала повна вщерть.
Така була повстанців наших смерть.

Та в тій братерській ямі, повній трупу,
Не всі були вже мертві: поспішив
Їх поскидати кат усіх на купу.
Один із недострілених ожив,
І, вилізши, подався в нічку глупу
Шукать собі живих товаришів.
З новим загоном рушив він до Буга;
Там, може, смерть його настигне друга.

_______
* Скоростріли – те саме, що кулемети.

1921

Володимир Самійленко,
«Поезія та авторська пісня України» -
http://poezia.org/ua/personnels/222