вівторок, 23 червня 2009 р.

Транзит

Трансгалактична ця залізниця
Травами травня пропахла постіль
І на сусідній хропе полиці
Лицар що вирушив з часу в простір
Станції станції далі інші
Мокрі перони вокзальні лави
Дай же нам Боже солоні вірші
Ну а до них іще дрібку слави
Місто-планета–сузір’я-далі
Дивна ілюзія дивна правда
Зранку підсяде старий блукалець
Розповідатиме про Сааді
Хто поцілує а хто заплаче
Зійде на станції – посмутніє
Бачиш у потяга дивна вдача
Майже не рухатись. Мокрі вії
Звабник і клерк шансоньєтка лицар
Їдуть із неба ув інше небо
Замкнена в коло ця залізниця
Потяг від себе і знов до себе
Північ влягається чорна й глупа
Де я сьогодні і вчора де я
Слава – тарілка з порожнім супом
І койкомісце у богадельні.

Катерина Калитко,

Могилянська Інтернет-газета «Колега», 2002 - http://www.kolega.kiev.ua/

Для ілюстрації використана обкладинка альбому гурту "Вольта" ("Маленький космос", 2001)

Марсіянська Одисея – 1938

Політ

…Диск Землі давно зник з виду, і всюди панували зірки, незліченні, як маргаритки на нескошеному лузі. Не було ані сонця, ані місяця, ані хмар, аби посперечатися з ними за владу над небесами. Перед Ренсомом в ореолі величі проходили планети й невідомі сузір'я, небесні сапфіри, рубіни, смарагди й зерня розплавленого золота; в лівому кутку картини висіла манесенька, неймовірно віддалена комета; і тлом для цієї пишноти слугувала бездонна, таємнича чорнота, набагато більш яскравіша й відчутніша, ніж на Землі. Зірки пульсували й, здавалося, ставали тим яскравішими, чим триваліший час він у них вдивлявся. Оголений, розкинувшись на ліжку, немов якась друга Даная, Ренсом з кожною ніччю все більше переймався вірою у вчення давніх астрологів. Він чи то уявляв, чи то дійсно відчував, як зоряні струми вливаються - навіть устромлюються в тіло, що віддалося їхній влади. Навколо панувала тиша, якщо не вважати неритмічного побрязкування. Тепер він знав, що його здійснювали метеорити - дрібні летучі частки світової речовини, які постійно бомбардували порожнисту сталеву кулю. Більше того, він здогадувався, що будь-якої секунди вони можуть зіштовхнутися з об'єктом, досить великим, щоб перетворити в метеорити і корабель, і мандрівників. Але страх не приходив. Тепер, згадуючи, як Вестон у відповідь на його панічний жах назвав його обмеженим, Ренсом готовий був з ним погодитися: воістину ця небувала подорож в обрамленні врочисто застиглої світобудови викликала не жах, а глибоке благоговіння. Але кращим за все був день - тобто години, проведені в оберненій до Сонця півкулі їхнього крихітного світу. Часто Ренсом, відпочивши всього декілька годин, повертався до країни світла, куди його нестримно тягло. Він не втомлювався дивуватися, що полудень очікує його будь-якої години - варто лишень побажати. Він з головою занурився у хвилі чистого, неземного, неймовірно яскравого, але не ріжучого світла. Напівприплющивши очі, він підставляв тіло й свідомість променям і відчував, як день у день вони здирають з нього бруд, відтирають дочиста, наповнюють життєвою снагою, - а чудесна колісниця, ледь здригаючись, тягла його усе далі по тих краях, де не була владна ніч. У відповідь на його запитання Вестон якось раз знехотя пояснив, що ці відчуття легко з'ясовні з погляду науки: на людей в кораблі впливають різні форми випромінювання, для яких земна атмосфера непрозора.
Одначе помалу Ренсом усвідомив, що є й інша, духовна причина, завдяки якій на серце в нього ставало усе легше, а в душі панувала радість. Він поступово звільнявся від кошмару, наведеного на свідомість нинішньої людини міфами сучасної науки. Йому доводилося читати про космос, і в глибині його душі склалася похмура фантазія про чорний, безжиттєвий, скований мороз порожнечі, що розділяє світи. Дотепер він і не підозрював, як могутньо ця картина впливала на усі його думки. Але тепер, стосовно океану небесного сяйва, в якому вони пливли, сама назва "космос" здавалася богохульним наклепом. Як можна було казати про безжиттєвість, якщо щомиті простір вливав у нього нове життя? Інакше й бути не могло: адже з цього океану виникли й світи, й життя на їхній поверхні. Даремно вважав він простір безплідним - ні, він породив усі незліченні палаючі світи, що дивляться по ночах на Землю. А тут він побачив, що світів у сто разів більше! Ні, назвати усе це "космосом" неможливо. За старих часів мудреці робили правильно, кажучи просто про "небеса" - про небеса в славі своїй, про
...щасливі краї
Де не стуляються очі днів
У високих просторах небесних ланів.
Часто Ренсом з любов'ю повторював про себе ці рядки Мільтона…

Посадка

…Вони падали з небес на планету. За увесь час пригод Ренсома не було в нього хвилини гіркішої. Як міг він колись думати, що планети й Земля - острівці життя й думки, що плавають у мертвій порожнечі? Тепер він зрозумів (і впевненість у цьому назавжди залишилася з ним), що планети, або "землі", як він їх подумки називав, - це просто провали, розриви в живій тканині небес. Ці купи сміття, зліплені з низинної речовини й мутного повітря, були назавжди знедолені, відірвані від світового сяйва. Вони - продукт не збільшення, а применшення небесної слави. Але ж за межами Сонячної системи сяйво кінчається? Що там - справжня порожнеча, справжня смерть? Але, можливо… він щосили намагався спіймати свою думку… можливо, видиме світло - це теж провалля, розрив, применшення чогось іншого… Чогось такого, що співвідноситься із сяючими незмінними небесами, як небеса з темними, важкими землями…

Перший контакт

…Не пам'ятаючи себе, Ренсом здійнявся на ліктях і втупив погляд у чорну істоту. Вона замовкла. Куляста голова повернулася до Ренсома й вп'ялася в нього блискучими бурштиновими очами. Вітер стих. На озері й у лісі панувала повна тиша. Ішли хвилини, а представники двох далеких рас усе не могли відірвати погляд одне від одного.
Ренсом здійнявся на коліна. Чужинець відстрибнув, не спускаючи з нього очей, і знову завмер. Потім він зробив крок уперед, і тепер вже Ренсом, схопившись на рівні, відбіг назад, але недалеко: його втримувала цікавість. Зібравши всю свою мужність, він наблизився до істоти, простягаючи розкриту долоню. Чужинець неправильно витлумачив цей жест і відступив на мілководдя. Ренсом бачив, як під гладким смухом напружилися м‘язи. Але й чужинця, вочевидь, сушила цікавість: за два кроки від берега він зупинився. Обоє боялися один одного, і в той же час кожний прагнув підійти ближче й намагався це зробити. В їхніх душах нерозумний, підсвідомий страх міцно переплівся з екстатичним, нестерпним прагненням одне до одного. Це була не просто цікавість. Швидше це нагадувало любовну гру, немов зустрілися перший чоловік і перша жінка на світі. Але й таке порівняння не передасть всієї первозданності цієї хвилини. Зустріч чоловіка й жінки природна; їм потрібно зробити лише невеличке зусилля, зруйнувати неміцний бар'єр, щоб кинутися один одному в обійми. Але тут вперше зійшлися в захоплено-боязкому контакті представники двох різних - й розумних - форм життя…

Бесіда

…Ренсом спробував, як міг, пояснити сорну, що на Землі всі тіла складаються з твердих, рідких та газоподібних речовин. Той слухав з величезною увагою.
- Ти неправильно про це говориш, - сказав він нарешті. - Тіло - це рух. За однієї швидкості ти відчуваєш запах, за іншої - вже чуєш звук, за третьої - ти бачиш. А буває така швидкість, за якої в тіла немає ані запаху, ані звуку і його не можна побачити. Але поміть, Коротуне, що крайності сходяться.
- Що це значить?
- Якщо рух пришвидшиться, то тіло, що рухається, виявиться відразу у двох місцях.
- Так, це так.
- Але якщо рух стане ще швидшим - це важко пояснювати, тому що ти не знаєш багатьох слів, - розумієш, Коротуне, якби він робився швидшим і швидшим, зрештою те, що рухається, виявилося б відразу скрізь.
- Здається, я розумію.
- Отже, це і є вища форма тіла, найшвидша, настільки швидка, що тіло стає нерухливим; і зроблена так, що вона перестає бути тілом. Але про це ми не будемо розмовляти. Почнемо з того, що ближче до нас. Найшвидше з того, що досягає наших почуттів - це світло. Насправді, ми бачимо не світло, а більш повільні тіла, які він висвітлює. Світло перебуває на межі, відразу за ним розпочинається область, в якій тіла занадто швидкі для нас. Тіло ельділа - це швидкий, як світло, рух. Можна сказати, що тіло в нього складається зі світла; але для самого ельділа світло - щось зовсім інше, більш швидкий рух, якого ми взагалі не помічаємо. А наш "світло" для нього - як для нас вода, він може його бачити, торкати, купатися в ньому. Більше того, наш "світло" здається йому темним, якщо його не висвітлюють більш швидкі тіла. А ті речі, які ми називаємо твердими - плоть, ґрунт, - для нього менш щільні, ніж наше "світло", майже невидимі, приблизно як для нас легкі хмари. Ми думаємо, що ельділ - прозоре, напівреальне тіло, яке проходить наскрізь стіни й скелі, а йому здається, що сам він твердої й щільний, а скелі - як хмари. А те, що він вважає світлом, яке наповнює небеса, світлом, від якого він поринає в сонячні промені, щоб освіжитися, то для нас чорна прірва нічного неба. Все це прості речі, Коротуне, тільки вони лежать за межами наших почуттів. Дивно лише, що ельділи ніколи не відвідують Тулкандру.
- В цьому я не цілком упевнений, - сказав Ренсом. Його зненацька осінила думка, що сказання про світних невловимих істот, які час від часу з‘являються на Землі - одні народи називають їх девами, інші духами, - пояснюються, може бути, зовсім не так, як гадали антропологи. Щоправда, тоді всі уявлення про світ вивертаються навиворіт, але після подорожі в космічному кораблі він був готовий до всього…

Повернення

…І Ренсом знову поринув у рутину сну й насолоди, перемежовуючи їх роботою над малакандрійским словником. Він знав, що шанс поділитися своїми знаннями з людьми в нього невеликий, що їхні пригоди майже напевно закінчаться непомітною загибеллю в глибинах космосу. Але він уже не міг називати це "космосом". Були хвилини холодного страху; вони ставали усе коротшими й розчинялися у священному тремтінні, перед яким особиста доля здавалася зовсім несуттєвою. Він не відчував себе й своїх супутників острівцем життя, що перетинає провалля смерті. Навпаки - за межами маленької залізної шкарлупки, в якій вони мчалися, чекало життя, щохвилини готове увірватися всередину, і якщо воно вб'є їх, то надлишком життєвої сили. Він жагуче сподівався, що якщо їм призначене загинути, то це буде "розвтілення", а не ядуха. Вийти, звільнитися, розчинитися в океані вічного дня - здавалося йому часом більш бажаним, ніж повернутися на Землю. І той щиросердний підйом, що відчував він, вперше перетинаючи небеса, був зараз у десять разів більшим, тому що він вірив, що безодня повна життя в самому буквальному значенні слова - вона повна живих істот…

Клайв Стейплз Льюїс,
уривки з роману «За межі безмовної планети» (Out of the Silent Planet),
перша книга серії «Космічна трилогія», 1938 р.

Які ж ви прекрасні...

Які ж ви прекрасні,
Омріяні зорі,
Блискучі і ніжні,
Мов краплі роси, -
Здається, немов би
В далекім просторі
Лунає симфонія
Щастя й краси.
А може, в тих далях,
Для людства ще скритих,
Зростають й мужніють
Юнацькі серця,
Котрі, як і ми,
Прагнуть космос пробити
Й зустрітися з нами
В сузір'ї Стрільця.
З яким хвилюванням
Зустрінемо друзів
З далеких, незвіданих нами світів
Й навіки з'єднаємось
В вічнім союзі -
Союзі братерства
Й палких почуттів.

1961
с. Орішківці


Роман Боднар,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Для ілюстрації використана картина Ф,Філіппинського "Подвійна зірка"

Падаюча зірка

Відгорів, відзорів небокрай
Спалах твій, наче людський одчай,
Спалах той, мов останній привіт
І бринить, мов струна срібний слід...

Приспів:

Упала, упала зоря
За гори сумні, за моря,
Упала й шукати дарма,
Тільки слід, наче срібна сурма...

Відбринів, віддзвенів зореграй -
В серці тліє, мов іскра, "прощай" !
Спогад мине сузір'ям літ,
І бринить, мов сурма, срібний слід...

26.12.1971р.

Роман Боднар,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Місяць зорі випасає...

Місяць зорі випасає
Вздовж Молочного шляху,
Я одну із них кохаю,
Добре знаю вже яку.

Почекаю ще півночі -
Золотий засне пастух -
І вкраду чарівні очі
Із його холодних рук.

Ой багато їх моргає
У прочинене вікно,
Я кохану не впізнаю,
Хоч шукаю вже давно.

Гей, міцні кохання крила !
Холод, відстань - все дарма !
Посвіти ще хвильку мила,
Хай рогатий задріма !..

1967

Роман Боднар,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Мікрокосм

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса
В травневім вітрі –
Мала стартплощадка, малих жалоб
У щастя боїться вірити...

...А воно буде!
Мільйони щасть –
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх космонавтів з вирію...


Роман Боднар,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/278

Зника, весь у синцях...

Зника, весь у синцях,
вечірній часолов.
В розпатраних серцях
дзюркоче
тихо кров.

В розкраяних очах
ледь простір шурхотить,
як в давніх тайниках –
луна
тисячоліть.

Цей шурхіт – звідусіль...
Дзюрчання – зусібіч...
І, мов на рану – сіль,
зорь крихти
сипле ніч.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008