середу, 25 серпня 2010 р.

Вакуум.Боляче...

Вакуум.
Боляче.
Пісня дика.
В кисні рідкому – безмежні весла.
Велика душа – наче дзвін великий:
Не вміє дзвеніти весело.

Горілка в крові –
Як єдина радість.
Бог-Сонце мовчить, як риба.
В таблиці хімічній якийсь там радій
Уранно планету здибив.

Аж кожен атом
Зайшовся матом,
Запінився,
Загорланив.
І куля, пущена з автомата
У 41-м,
Тепер аж мене порани...

Душа поцілується грішно з тілом –
І тихо проститься з болем.

Вакуум.
Космос...

Хотіла безсмертя.
Жити вже не хотіла...
Гола.

Ігор Павлюк,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=479

Природа… земля… людина… всесвіт…

Природа… земля… людина… всесвіт…
Конкретні поняття,
_______________якими затуляємо прогалини в досвіді.
Діри у космосі
___________затуляємо новими теоремами.
Іменами коханих
_____________затуляємо чорні діри своєї совісті.

Холодно.
_______Протяг.


______________У наскрізних ранах,
затулених шлюбними фотокартками
____________________________і спогадами дитинства,—
уламки метеоритів,
_______________з яких іноді
________________________народжується поезія.

Щоб затулити крильми.

Неоніла Стефурак,

П’янить безодня...

П’янить безодня
І обіцяє
Себе, голодну,
Від краю до краю
В ній тоне морок
В ній зорі тануть
Там гине сором
Там стигне ранок
Вона чекає
На всесвіт-повінь
Який до краю
Її заповнить


Марина Соколян,

Поклик

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.


Тетяна Роса,
“Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1853

120ZI/7

На споді безодні,
де зірки – як ікра,
на планеті сто_двадцять_зет _ай_дріб _сім,
служити українцю – ну просто край!
Хоча непереливки тут усім.

Три розпечених сонця
/заходять два/,
а одне – як вмонтоване у зеніт.
І від цього обертом голова
й сексуальні видива...
неземні...

Вдома діти і жінка...
й коханка...
дві.
І від цього у грудях і в животі
дві пульсуючі дірки.
А в голові –
кілька сот варіантів можливих дій.

А під вечір /умовно/
приходить кум,
із сусідньої бази /вважай – села/,
то вони поспівають, попють чайку,
і навряд чи читатимуть – хто що склав.

Бо ну що ці віршиська –
космічний пил!
У такому безмежжі ти завше сам.
Та якби не вони, то нарід би пив,
а відтак задивляється в небеса.

А у тих небесах –
золота байда.
І немає спасіння від цих небес:
кожен третій твердим /наче камінь/ став,
кожен другий /до денця/ пізнав себе.

У цієї розради
полинний смак:
це як очі_ув_очі, слова_в_слова.
Це коли тебе кличуть, а ти зім'як,
бо насправді ніхто
/із живих/
не звав.

Сергій Татчин,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/237

Від мене до тебе - мільйони галактик ворожих...

Від мене до тебе - мільйони галактик ворожих,
Енергії космосу вибухнуть сонцями в простір.
Цієї хвилини ти десь паралельно самотнієш,
Наступної в нас вже нема - крізь віки понесло.

В тобі розгорівся весь Всесвіт - я в нім не народжена,
В мені диво-бісики крутять вигадливі Па-
рашутики-вискочки просяться в небо і просяться.
Твоя атмосфера в мою глибину проросла...

Крізь сотні мільярдів людей я вслухаюсь в твій голос,
Що вуха ніколи не чули, та врізався в сон.
Коли твоє тіло жило - мене не було ще тут,
Коли моє серце забилось - тебе не було...

Тетяна Дубина,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/339

Екзосонет

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Олексій Кацай