четвер, 25 грудня 2008 р.

І місячну сонату уже створив Бетховен...

І місячну сонату уже створив Бетховен,
і тінь місяцехода вже зорям не чужа,
а місяць все такий же: і молодик, і повен,
і серпик, і рогалик, і місяць, як діжа.

А місяць все такий же, він – місяць, місяченько,
як вчора, позавчора і хтозна ще коли!
І добре, що над нами він висить височенько,
а то б уже й на ньому болото розвели!

Ходили б там на ньому п‘янички петельгузі.
Питали б його зорі, чого він не блищить.
Стоїть над нами Всесвіт у золотій кольчузі,
і повен місяць сходить над нами, ніби щит.

Ліна Костенко,
«Вибране, К., «Дніпро», 1989

Юдоль плачу, Земля, моя планета...

Юдоль плачу, Земля, моя планета,
блакитна зірка в часу на плаву,
мій білий світ, міцні твої тенета, -
страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,
благословляю біль своїх тенет.
Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!
І Всесвіт цей – акваріум планет.

Ліна Костенко,

«Вибране, К., «Дніпро», 1989

ЮРА

відстань між нами в тисячу років
щоночі меншає на кілька кроків

тебе алогічну законам божим
вкладаю у вірші й завчаю кожен

а потім нервуюсь неначе звір‘я
впівголоса вию на всі сузір‘я

і все це де-факто бо я де-юре
а з неба сміється гагарін юра

Сергій Татчин,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/id/16845/

Десь там

Олесю Берднику

Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
катастроф і колапсів, наднових зірок там-там.
Пульсує той ритм і співає пророк чи нам
про карму і фатум, про долю і рок? Світам
яким уклонімось, горішнім чи дольнім? Синам
чиїм прислужімось? Чи ключ від небесних брам
віддасть нам апостол зі стомлених рук, синам
правічних ілюзій? Небаченим досі світам
себе показать доведеться нескореним нам.
Між білих гігантів і чорних дірок, десь там
пульсує душею небес світотвору там-там.


Роман Коляда,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1246

Оаза людей

Оаза людей
в пустелі космічній
мій острівець магічний
марення мандрівників
смутної галактики
де порожнеча цупка як свинець
де кожен атом зустрічний
ковтає шлях нетрями
нутрощів

Ти раптом на сконі часів
речовини і проміння
легко жбурляєш
свій вітерець
хмаровинням фарбований
в запалені очі
розбитих ілюмінаторів
і чорних зірок бедуїни
діти руїни
прозорі
перлини своїх знекровлених лиць
повільно несуть
у мушлях шоломів на тлі
явищ подій та мрій
неначе скарби
вкрадені кочовниками
в просторах темних
шейха журби

В оазі людей
небо підперши тополями
безтурботні атланти
планет кольоровими кулями
край джерела страждань в м’яча грають
бо самоти не вчувають вони
і молодіють мудрі прибульці
новим незнанням природи збагачені.

Олексій Кацай,
«Дзвони Атлантиди», “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997