субота, 24 квітня 2010 р.

Космічний логос

Fine-Art Gallery (м. Нью-Йорк) проходить виставка американця українського походження, фізика за освітою і художника- сюрреаліста за покликанням Костянтина Чеховського.
У наш комерційний час досить важко зустріти людину, яка працює лише на ідею, і може лицарськи присвятити цьому служінню все життя. Костянтин Чеховський захопився мистецтвом спочатку як аматор, але згодом підняв свій професійний рівень до справжнього визнання мистецтвознавцями та поважними галеристами. Виставка у Нью-Йорку надає можливість побачити полотна митця, який досить рідко продає свій космічний живопис, бо кожний твір для нього є сторінкою з великого й мудрого «рукопису». Втім, здається, що для художника найдорожчою ознакою його покликання є вдячність глядача, який відкриває в його полотнах свою власну мрію про ідеальний та гармонійний світ.
Живопис пана Чеховського поєднує вільний політ фантазії та глибоке заглиблення до особистої підсвідомості. Безумовно, його полотна мають всі ознаки близькості до сюрреалізму — мистецької течії, що виникла як альтернативний пошук «справжньої реальності». Сам термін «сюрреалізм» винайшов у 1917 році відомий французький поет Гійом Аполлінер. Найбільш яскраві представники сюрреалізму в літературі та живописі — Бретон, Супо, Массон, Міро, Далi та інші — користувалися методом «вільних асоціацій» та «психічного автоматизму». Тріумф звільнення від нав’язаної суспільством логіки повсякденності, домінування прихованих бажань та фантазій, звільнення від соціальних та сексуальних табу сприяли швидкої популяризації сюрреалізму в першій половинi ХХ столiття. Звісно, що і сьогодні існує чимало митців, які продовжують втілювати деякі художні принципи, що властиві сюрреалізму в різних видах мистецтва: кінематографі, поезії, живописі. Проте кожен автор намагається надати своїм витворам індивідуальну суперідею, а фантастичність та психологічна розкутість surra лише допомагають знайти технічні засоби для вдалого втілення оригінального авторського задуму.
На полотнах Костянтина Чеховського глядач бачить планети та зірки на темному тлі неосяжного Всесвіту... За допомогою переконливого малюнка, бездоганних пропорцій (що певною мірою є наслідком вивчання школи класиків минулого) та вишуканої колористичної гами митець створює власний світ. Дія в його картинах розгортається за межами часу та простору, це майбутнє, яке ми будуємо у своїх бажаннях, прагненнях та думках. Свою творчість художник сприймає як філософський діалог із глядачем на актуальні проблеми пошуків духовних цінностей та самоідентифікації людини у сучасному суспільстві.
Сповнені рухом, енергією та світлом картини нагадують глядачу про те, що людина є незалежно мислячою духовною істотою, яка має великий дар — вільно обирати свій шлях. У Біблії сказано: «Бог є любов», креативна сила людини невичерпна за своїм потенціалом. Чеховському близька універсальна ідея «логосу», котра знаменує апофеоз фундаментальної єдності ментальної та комунікативної парадигм. У картині, де майстер зобразив шедеври зі спадщини світового мистецтва, що замкнені у сферичні капсули, панує ідея взаємозв’язку між індивідуальною ізольованістю та загальною єдністю на рівні концепції «логоса». В оригінальному сферичному рішенні немає випадковостей — світ «чистих ідей» завжди існує поруч із нашим фізичним світом, а художники, філософи та науковці лише черпають інформацію з цього неосяжного джерела.
Саме в цьому ракурсі надзвичайно важливою є проблема щоденного інформаційного бруду, що кожного дня заповнює наш мозок завдяки зусиллям комерційних мас- медіа. Небайдужість митця до теми інформаційної «зашлакованості» суспільства примушує його творчу натуру спробувати винайти альтернативу...
Досить часто ми маємо свідчення того, що втрата гармонії є наслідком того, що ми відійшли від курсу програми свого розвитку. Ми не прикладаємо ніяких суттєвих зусиль для того, щоб зміцнити зв’язок із власним внутрішнім світом та нашою природою, яку вже втрачаємо. Ще у 1988 році TIME надрукував статтю «Our Filthy Seas», а наступного року — оприлюднив приголомшливу наукову публікацію про екологічне забруднення всієї землі. Жахливий стан навколишнього середовища стає віддзеркаленням байдужого ставлення людини до ідеї єдності всього, що нас безпосередньо оточує. Всі ці фактори тісно пов’язані з нашим розвитком, формуванням особистого світогляду, принципів етики та естетики. Головне завдання будь-якого мистецтва полягає в тому, щоби пробудити у глядача цікавість до першовитоків людського життя, примушували хоч на мить замислитися, докопатися до справжньої суті та відчути надію на здорове та щасливе майбутнє. Творам Костянтина Чеховського властива саме ця переможна місія, мета живописця — спроектувати таку реальність, де закони людського існування перебувають у гармонійному балансі.
Проте фантастичний зміст його творів базується на досконалому вивчанні гуманітарних і точних наук. Митець розповів про свою молодість: «На той час мені здавалося, що фізичні досліди накреслювали більше перспектив для самовираження... Далі — більше: радіотехніка, протиповітряна оборона, конкурси, призові місця, ад’юнктура, робота над дисертацією, патенти на винаходи і, нарешті, власна наукова теорія щодо здатності деяких смертних бачити майбутнє...» В процесі удосконалення майстерності художник формує власний стиль, який ми називаємо авторською манерою. Синтез наукових знань та підсвідомих мрій утворює Всесвіт Костянтина Чеховського. А на прикладі творів зі світової спадщини всіх часів, і особливо сучасного постмодернового мистецтва, можна переконливо довести, що кожний майстер має власний «тунель реальності», тісно пов’язаний із його індивідуальним світоглядом та рівнем освіти. В картинах майстра ми бачимо людину-переможця, яка долає відстані між планетами, чудових тендітних жінок, які гідні ренесансного пензля Ботічеллі, фантастичні квіти с величезними пелюстками химерної форми ... Здається, застосування наукових знань та візуальних можливостей образотворчого мистецтва дозволило пану Костянтину винайти власний живописний еквівалент ідеальному майбутньому.
В цьому ракурсі дуже важливо зазначити той факт, що саме сюрреалізм надає митцю всі підстави для максимального розкриття різних граней авторської свідомості. На відміну від сумних витворів Пікабіа, Ернста і Міро, жахів і примар післявоєнного живопису Сальвадора Далі, Костянтин Чеховський зображує зовсім інший світ. Працюючи над картинами, художник дарує глядачеві альтернативу типової моделі «жахливого, монструозного» (за висловом критика постмодернізму Маньковської), сучасного світу епохи катаклізмів. Культура, як і всі інші явища, має дві сторони — світлу, тобто цілісну, гармонійну, конструктивну, та темну — дискретну, хаотичну, деструктивну. На щастя, у світовій спадщині маємо чимало прикладів налагодження «програми внутрішнього розвитку» людини засобами образотворчого мистецтва. Професійно якісний живопис, насичений космічними ритмами та високими ідеалами, збагачує світлу сторону сучасної культури. І зовсім не принципово, до якого мотиву звертається митець, бо насправді кожного разу він пише одне-єдине метополотно. Головною змістовою домінантою цього нескінченного полотна є велич і гармонія космосу та спроба звичайної людини стати часткою цієї врівноваженої системи.
Добре, що водночас із похмурими художниками- «пророками» з’являється нова генерація живописців, які несуть ідеї духовної перемоги. На думку визнаного українського філософа Сергія Кримського, «у пошуках художників закладається ідея нових онтологій, розкриття знаків та символів, що утворюють «духовні гени» програмування нашого життя,.. коли дух Божий носився над водою і було проголошено кредо випростування з обіймів порожнечі: нехай буде світло!»
Втім здається, що таке мистецтво має космополітичні коріння, тому належить всім, небайдужим до прекрасного. І хоча Костянтин народився і здобув освіту в Україні (зокрема — під час відвідування лекцій у Львівській художній академії), сьогодні його твори експонують в провідних музеях та галереях США. Cлід зазначити, що напередодні виставки у галереї Нью-Йорку Чеховський провів велику персональну виставку, що мала назву «Енергія. Простір. Час.» у залах Національного художнього музею міста Чикаго. У найближчому майбутньому пан Костянтин хоче надрукувати англо-український альбом-монографію із ґрунтовними дослідженнями мистецтвознавців, а, можливо, — і авторським текстом, про свою творчу методу та погляди на світове образотворче мистецтво сьогодення. Між іншим, байдужий до комерції художник зовсім не поспішає продавати свої полотна, тому що має мету — зберегти всі свої картини в межах власної колекції, щоби подарувати широкому загалу можливість побачити їх у виставкових експозиціях разом, як єдине ціле. Дуже яскраво характеризує Костянтина Чеховськогоі його переконання, що «правдивий митець не відрізняється від інших нічим, окрім додаткового джерела щастя — творити».

Олена Шапиро,

«День» №155, 14 вересня 2007 р.
В якості ілюстрації використана картина К.Чеховського "Сформовані душі"

Із космосу

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто твій поступ розгада
І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок
Не помітно на тобі здаля.
Як бабусин вовняний клубок,
По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,
Котру Сонце стомлено трима…
Де ви, люди, мавпи, горобці?
Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе
Пропливає над тремтінням віт?..
Як же дивно бачити тебе
Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить
Між зернят на зорянім току.
Як же просто ми повинні жить,
Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще
Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели
Тих дротів і сотні мегатонн
Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок—
Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,
Сниться кров убивцям і катам.
Тужаться диктатори тупі
Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,
Що не знає Космос жодних пут.
Дихають безмежністю зірки…
Де ти, справжній світе, —
Там чи тут?..

3.ІІІ.1974


Микола Руденко

Українське небо

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —
Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля,
І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —
Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
Через важкі сувої газових хмар курних
Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать
Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—
Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,
______________________________біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі
________________________________кораблі?..
Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі —
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
Брязкають відра в криницях — і виринає
_______________________________з води
Місяць, мов гола дитина, звільнена
__________________________від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зітхають плавні — душами козаків.

23.ІІ.74

Микола Руденко

Зорі

Давно колись, малим хлоп’ям,
Бувало, дивлячись на зорі,
Я часто-часто прагнув сам
Між їх поринути в просторі.

Я думав: там щасливий край,
Там невідомі наші болі,
Туди летить у тихий рай
Душа, намученая долі.

Там щастя вічне буде тим,
Кому втішатись тут не змога;
Там вічно янголам святим
Одкритий вид таємний Бога.

Так думав я давно колись,
Так зорі тішили дитину,
Тепер же мрії розійшлись,
І бачу другу я картину.

Я бачу в зорях тих ясних
Великі сонця незчисленні,
І на планетах округ них
Істоти нудяться стражденні.

Такі ж їх душі, як у нас,
Так само прагнуть щастя й знання
І плачуть на прожитий час
За невдоволені бажання.

І б’ються й гинуть у борні,
І зневажають бідних дуки...
І там веселії пісні
Втонули в диких криках муки.

І скільки їх, з країв біди
Рвучись у рай з плачем гарячим,
Свої надії шлють туди,
Де ми горюємо та плачем!

1889

Володимир Самійленко

На Місяці - осінь...

На Місяці — осінь.
Він змерк і пожовк.
Я вию у просинь.
Я — Місячний вовк.
А там у туманах
Хтось дикий, як я...
Навий мені ранок,
Вовчице моя…


Роман Скиба,
«Хвороба росту», К., «Смолоскип», 1998

Він же знає, знає Місяченько...

Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він — Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає, та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
Білим потом, білим потом маже
Лики звірів, виючих в роки…
І щоніч, закутавшись у славу,
Крізь усе князівство степове
Він кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове…
Ну а потім язиком собачим
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть, не все іще він бачив…
Бо не йде каурий жеребець.

Роман Скиба,

«Хвороба росту», К., «Смолоскип», 1998

Крізь Сонце (уривок з поеми «Янгол та неандерталець»)

……………………………………………………………………

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки щоби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла кривавий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008