понеділок, 11 квітня 2011 р.

Прозріння


Я вийшов в небо. Ще цвіли зірки
Та вже впливало сонце у зіниці.
Внизу текли вінки з глибин ріки.
А поряд зависали літаки
І мерехтіли променями птиці.

Я йшов у синь, у чисту дивину.
Понаді мною тільки Бог світився,
Вінки пустивши на мою Десну,
Де глибинів мій рід, що там світився.

І з височин були такі малі,
Такі мізерні всі земні осмути,
Коли ось так – лиш зорі при крилі
Та раннє сонце в голубій імлі,
Тебе до себе ладне пригорнути.

Я йшов і відчував, що вже утік
Од марноти чеснот, що душу крають,
Вкорочують по корінь куций вік,
Мертвлять тебе, самі ж не помирають.

Я сам до себе виріс, як прийшов
У небеса, де лиш душа літає.
Між мною й світом розійшовся шов,
Але минуле ще бунтує кров
І в світ облудний з неба повертає.

Та навіть те падіння з висоти
Уже як переорана дорога.
Бо хто у небо зважився іти,
Того не спинить жодна засторога.

Леонід Горлач,
«Українська Літературна Газета», №5(37) 11.03.2011

По дикому тунелю часопростору


(Уривок з роману Г.Бенфорда «Страхи Фундації»)

Просторові тунелі являють собою, строго кажучи, зовсім не тунелі з одним входом і одним виходом, а справжні лабіринти. Найбільші з них тримаються декілька мільярдів років; жоден тунель, ширший за сотні метрів у поперечнику, на пам'яті людства ще не сплюснувся. Маленькі тунелі можуть проіснувати декілька годин, днів, на крайній випадок рік. У найдрібніших траплялося, що вхід сплющувався ще до того, як корабель досягав виходу.
Перед сплющенням тунелі випускали нові, недовговічні відгалуження - так звані дикі тунелі. Через деформації в часопросторі, зроблені рушіями корабля, ці тунелі із самого початку були неповноцінні й нестійкі. Коли вони сплющувалися, хвиля деформацій котилася в усі боки далі.
Біля Сарка сходилося сім просторових тунелів. Один з них перебував при смерті. Він тягся на одну світлову годину й породив уже безліч диких тунелів, шириною від півметра до декількох метрів.
Декілька місяців тому з'явилося досить велике дике відгалуження. Природно, Імперська ескадра ані сном, ані духом про нього не відала. Всі тунелі були взяті на облік і обкладені податком, а тому вільний перехід вважався золотим дном. І частенько планети не поспішали доповідати про новий тунель, поки він благополучно не розлітався в атомному вихрі.
А до того пілоти поспішали вичавити з нього все можливе й контрабандою водили торгові кораблі. Дикі тунелі могли сплющитись в лічені секунди, а тому перельоти по них був небезпечними, високооплачуваними й ставали легендою.
Пілоти, що літали по диких тунелях, належали до того сорту людей, які любили ризиковані справи, немов хлопчиськи, що їздять на велосипеді «без рук», з тією лише різницею, що ці їздили за скажені гроші.
Як не дивно, але такі діти виростають, вчаться життю й іноді навіть платять податки, але внутрішньо вони не змінюються ані на краплину.
Лише справжні зірвиголови наважувалися вести корабель по хаотичному лабіринту дикого тунелю. Природно, ризик коштував того. Вони виживали й використовували відвагу та відчайдушність для отримання небачених прибутків...
…Пілоти ніколи не будують планів на майбутнє й не прораховують маршрутів, немов від цього страшний і непередбачуваний дикий тунель може стати більш безпечним і зачинитися не відразу. Вони воліють вести корабель навпростець через крижаний простір тунелю, де гравітація стрибає, а час і простір трохи викривлені. Під пілотським сидінням знаходиться маленька, але потужна катапульта, яка в небезпечній ситуації вистрілює пілотську кабіну вперед, до виходу зі смертельної діри.
Жодних інших технічних засобів безпеки вмонтувати в малюсіньку кабіну однаково не вдалося б. До того ж тунелі жили своїм електромагнітним життям: раптові спалахи блискавиць, блакитні розряди, червоні магнітні бури, що проносилися по тунелю, немов згубні смерчі. Електроприлади зазвичай відмовляли, коли в тунелі бушував черговий буревій. Керування в більшій мірі було ручним. Безнадійно застаріле, але зробити тут було нічого не можна...
…Дикий тунель сповістив про себе посиленням вібрації. Він перебував край жерла головного просторового тунелю, що яскраво світився на відстані.
Імперські кораблі патрулювали вхід у головний тунель, не звертаючи уваги на дике відгалуження. Платили їм погано, і вони ревно гальмували всі торгові судна, що прагнули проскочити по головному тунелю.
Гері іноді випадало проходити крізь тунелі на великих туристичних кораблях, у циліндрах довжиною в декілька десятків метрів. Кожний такий прохід був стрімкий, і рух по ньому ретельно регулювалося. Він бачив стіни головного тунелю й звивисті коридори в його нутрощах, що мерехтіли далеко осторонь.
Їхній дикий тунель, що майже перестав обертатися, міг сплющитись у будь-яку хвилину. І слабке тремтіння вказувало на близьку кончину. «І, може бути, ми...» - подумалося Гері.
– Вектор відхилення несуттєвий, – доповів він.
– Точка сходження двоїться, перевір, – відгукнулася Дорс. Просто як у завданнях, які вони недавно вирішували.
Але їм назустріч рухалася й кружляла жовта, пурпурна по краях, сфера. Просторово часовий прохід. Вузький, темний по центру…
Гері охопило жагуче бажання зникнути, повернути назад - зробити що завгодно, аби не стрибати в цю страшну вузьку пащу.
Дорс зажадала розрахунків. Комп'ютери послужливо надали цифри. Почалося трясіння.
Не допомогло й те, що він, у принципі, знав, що відбувається в тунелі за законами фізики. Просторові тунелі втримуються відкритими під впливом негативної енергії, силою антитиску, що з'явився ще під час виникнення Всесвіту. Негативної енергії в тунелі вистачило б для створення чорної діри такого самого радіуса.
Отже, вони наближалися до простору з неуявною щільністю. Але небезпека загрожувала лише на вході, де тиск може роздрібнити їх на атоми.
На вигляд цей круглий вхід, схожий на бичаче око, здавався цілком безпечним. Але одна лише помилка й...
Навантаження зростало поштовхами. Дикий тунель тепер перетворився в чорну сферу, оточену нестерпним сяйвом.
Занурення!
Зненацька Гері відчув безпомічні судоми їхнього кораблика. Усього два метри в поперечнику, енергії не вистачає, захист тримається на чесному слові… За спиною Дорс, бурмочучи, диктувала числа, Гері перевіряв їх по приладах… а внутрішній голос репетував, надриваючись, про нищівну безнадійність і швидку та невідворотну загибель.
Знову запаморочилось в голові, до горла підступила нудота, як на вулицях Сарконії. Не клаустрофобія, а щось більш моторошне й темне: тваринний жах смерті. Він весь задерев'янів, дихання перехопило.
– Вектори наближаються до нуль сім три, – продовжувала Дорс.
Її голос був такий спокійний, рівний, живий. Він увесь віддався зачаруванню її голосом, немов піснею сирени, і зумів упоратися з панікою, що охопила його.
Тремтіння останньої корекції курсу судомою віддалося в його хребті. Збільшення швидкості…
Над ними розірвалася величезна, блакитна із золотом, блискавка…
…гудіння. І вони вискочили по іншу сторону тунелю, у п'ятнадцяти тисячах світлових років від Сарка.
– Цей старий професор… був скажено прав, – видавив Гері.
Дорс зітхнула, лише так виказавши потрясіння.
– Ідеї про буття мерхнуть… перед самим фактом буття. Так, любий мій. Життя – це набагато більше, ніж розмови про нього…

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі...

Є сила прийняти на усмішку виклики долі-недолі.
Є воля зостатися з ніччю один на один, чи на два...
Дивитись в майбутнє крізь дуло старого пістоля,
Як сивою кров’ю із пекла сміється трава.

У ній чорновбивці цвітуть, наче зорі підльодні,
А відьми-язичниці хочуть дітей від Христа.
У вічності протяжно.
Душно занадто в сьогодні.
Та я не люблю на низеньких стояти мостах.

Бо гени мої пам’ятають ще рай допотопний,
Мов шви із обличчя, знімають минулу журбу.
Як нафтові плями із Півдня, як «second» з Європи,
Відкину сучасне, в якому іще не набувсь.

І бомжик веселий мені усміхнеться залізно.
І мармур туманний над мамою скрикне, як птах...
І штучний медок несподіваним ракурсом зблисне.
І доля погладить мене, наче відьма кота.

Бо й Місяць над лісом – як око сумне динозавра,
Що бачив погибель із неба, але заховатись не хтів.
Терновий кущисько - я, з коренем юного лавра
Небо своє переплів.

Та зараз бездонно мені й церемонно – як в церкві.
І щастя вповзає у жили – мов чорне тепло.
І падають зорі...
Й висять на ялинці цукерки...

І предки далекі до мене ідуть з НЛО.

Ігор Павлюк,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/15

Для ілюстрації використана картина О.Ішина "Свідки НЛО" - https://graftio.wordpress.com/2011/04/05/50/

Ольвія, Мигія та Гілея...

Ольвія, Мигія та Гілея...
Зоряної карти Птоломея
Віднайшов уривок на шляху...
Із Александрійської читальні!
Видива далекі і печальні
Бачу в українську ніч суху.
Я вже й так живу – ось-ось зневірюсь.
А тоді беру до рук папірус –
Небо, що зосталось од вогню...
Ці плеяди, зорі понад хмару
Не світили шейхові Омару,
Ні його пророку, ні коню.
Тут осот і тут – сухе безмов’я.
Серед степу – Середземномор’я
Із Александрійським маяком.
І стою в задумі я пророчій,
І з небесних обгорілих лоцій
Змахую сузір’я рукавом.
Слухаю цю твердь. Господнє вухо
В небо нашорошене, а – глухо...
Шлях Чумацький впав у глиб ріки.
Господом, Зевесом і Аллахом –
Обгоріле небо понад шляхом,
І папірус вічний, і – зірки...

Дмитро Кремінь,
«Українська Літературна Газета» -
http://www.litgazeta.com.ua/node/32

І полетить моя душа...

І полетить моя душа
крізь перекошені сузір’я
скоріше від земного світла,
скоріше від живої думки.
І, може, хоч душа збагне
цю божевільну неосяжність,
оцю незміряну безмежність
міжгалактичної пітьми.
Бо що їй відстані!
Тут вічність
неусвідомлено підвладна
космічній швидкості душі.
…Десь біля віщої зорі
душа в дорозі озирнеться –
і їй засяє в далині
Чумацький Шлях у вишиванці.
Край нього радо заяскріє
жаринка бронзового Сонця,
а може, навіть засиніє
здаля іскринкою Земля.

Петро Перебийніс,
«Українська Літературна Газета» - http://www.litgazeta.com.ua/node/748

Для ілюстрації використана картина Ж.Волл "Дитина Всесвіту" - http://www.liveinternet.ru/users/2957307/post97609423/

Місяцю-князю!...


Місяцю-князю!
Нічкою темною
Тихо пливеш ти
Стежков тяємною…
Ніжно хлюпочеться
Воздушне море,
Так в нім і хочеться
Змить з серця горе.

Місяцю-князю,
Ти, чарівниченьку!
Смуток на твойому
Ясному личеньку.
Із небозвідної
Стежки погідної
Важко глядіть тобі
В море бездонне,
В людськості бідної
Горе безсонне.

Місяцю-князю!
В пітьмі будущого,
Знать, ти шукаєш
Зілля цілющого,
Зілля, що лиш цвіте
З-за райських меж…
Ох, і коли ж ти те
Зілля найдеш?..

16 іюля 1883

Іван Франко,
«З вершин і низин», 1887

Алгоритм


...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...

Олексій Кацай

Для ілюстрації використана картина С.Рахманова "Думки про вічне - 4":
http://artnow.ru/ru/selected/6803/0/picture/0/158921.html?comments