середу, 29 грудня 2010 р.

Чюрльоніс. Істина

Я так і думав. Темрява — це рух.
Невпинний, вічний, доки буде нас,
допоки хтось бере свічу до рук
або зорю показує анфас.

Допоки відблиск на його плечі —
усім речам одна-єдина мірка,
світитимуть однаково вночі
близька свіча і недосяжна зірка.

Микола Туз,
«Поетика» - http://poetry.uazone.net/tuz/

Космонавти з МКС телефонуватимуть дітям

«Роскосмос» оголосив про старт конкурсу "Дзвінок з орбіти", в якому зможуть взяти участь "юні любителі космонавтики". Про це повідомляється на сайті відомства.
Діти, які візьмуть участь у конкурсі, зможуть виграти право поспілкуватися з одним з космонавтів, що перебувають на Міжнародній Космічній Станції. Для того щоб взяти участь у конкурсі, дитині треба написати листа на орбіту й відправити його на адресу «Роскосмоса» - roscosmos2010@rambler.ru
У листі обов'язково потрібно вказати ім'я, вік та номер телефону. Авторові найкращого послання космонавти зателефонують просто з орбіти.
Конкурс організувала прес-служба «Роскосмосу» в рамках акції "Поштова скринька МКС", яка відбувається напередодні святкування 50-річчя польоту в космос Юрія Гагаріна.

В небі місяць зіходить смутний...

В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.

Мов пожежа на небі горить,
Землю ж темнії тіні вкривають,
Ледве промінь прорветься на мить,
Знову хмари, мов дим, застилають.

Крізь темноту самотно зорить
Одинокая зірка ясная,
Її промінь так гордо горить,
Не страшна їй темнота нічная!

Гордий промінь в тієї зорі,
Та в нім туга палає огниста,
І сіяє та зірка вгорі,
Мов велика сльоза промениста.

Чи над людьми та зірка сумна
Променистими слізьми ридає?
Чи того, що самотна вона
По безмірнім просторі блукає?..

Леся Українка,
«На крилах пісень», К., 1904

А першим було не слово!..

А першим було не слово!
Синіє вгорі підкова

Веселки, гуде вода
Протяжно: "Подай, віддай!"

Подалі закинь монету,
Нехай забира. Планету

У хвилі космічні кинь,
Нехай заберуть. Амінь.

Ти чуєш, як б’є дзвіниця
У грудях тобі. Не спиться,

І вітер іще не вщух.
Спускається з неба Дух!

Наталя Тучинська,
«Сонце впало», 1998

Марсіанське кохання

Вже сивіє потроху мій волос,
Тихо час робить діло своє,
Я тебе поцілую у голос,
Марсіанське кохання моє.

Я тужу за тобою у пущі,
Шлю сигнали на ніжний радар,
Дотик голосом теплий - цілющий,
Це - кохання солодкий нектар.

І хмелію од того предива,
Що мене огортає всього.
І такий я стаю знов щасливий,
Мов цілунку напився твого.

Мов од душу щемливого слова
Змив недобре усе назавжди,
Дотик голосу, дотик любові,
І я знов - молодий, молодий!!!

23.10.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Ярослав Чорногуз,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1218

Чи є життя на Марсі?

(Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза «Марсіанське кохання» - http://maysterni.com/user.php?id=1218 )

Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

Микола Кум,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=4553

Зоряний вітер

Торкнися обличчям вітру зірок,
як планетоходу обірветься трак
і серце відчує пульсації брак
у тілі, що згадує свій перший крок.

Біля пагорбу крок, де дзюркоче струмок,
де з-під ніг до хмарок розбігається мак
і де зоряний вітер медвяний на смак –
не такий, як тутешнього неба димок.

Прогоріло воно, почорніло й відтак
впало з тобою на синій пісок
горілиць, як і має справжній козак,
все прострілене дюзами до думок...

Вітер зоряний світ продува до кісток
і міцнішає з небом світла зв‘язок.

Олексій Кацай

четвер, 30 вересня 2010 р.

Прорветься голос крiзь ефiр порожнiй...

Прорветься голос крiзь ефiр порожнiй,
i знову буде глухо. Вiра в добре
повернеться, i у фонемi кожнiй
горiтиме безоднi ярий образ.
Антени завiбрують i замовкнуть,
не чувши зроду голосу такого.
Пiд чорно-голубим сузiр’ям Овна
слова заблискотять льодовиково.
У тишу, що космiчною не стане
через хронiчну вiдстаней вiдсутнiсть,
прорветься голос, нiби шанс останнiй

пiд власнi зодiаки повернутись.
Роман Трифонов,

Капає час з обгорiлих свiч...

Капає час з обгорiлих свiч
в отвори мишачих нiр.
Безлiч галактик пiдпалять нiч,
наче сухий папiр.

У семикутнику самоти —
музика й магiстраль.
Знову алюзiя — той мотив,
що вiдлiтає вдаль.

Самодостатнiсть сухих свiтил
стверджена мною вже.
Падають з неба лункi свiти
в небо, але чуже.

Дихання збилося вiд гримас…
Стелить глуха земля
в краї далекому, як романс,
невилiковний шлях.


Роман Трифонов,

Розповідь бога-невдахи

(уривок з роману Грега Біра «Безсмертя»)

...Показувані картини оберталися й викликали запаморочення. Глядачі втратили відчуття часу. Мирський* розповідав, а Корженовський та Ланьє переживали всі його випробування.
"Називайте це евакуацією, найграндіознішим дезертирством в історії всіх часів, втечею зі страшного минулого, від моєї смерті, від катастрофи моїх націй, від майже цілковитого знищення моєї планети. Називайте нас відступниками, нас, майже половину міста, багато десятків мільйонів душ і, напевно, мільйони таких, що мали тіла. Так, ми тікали, втрачаючи голови, в безмежжя простору-часу, крізь шал космічних бур, по рейці залізниці, протягненої в безкрайню далечінь, по неуявній пуповині...
Сам тунель - нескінченний стрічковий хробак, що петляє в нутрощах реального Всесвіту. Його пори - виходи в інші, але настільки ж реальні всесвіти, в інші, але настільки ж реальні часи... Ці пори відчиняємо ми, і ми змінюємось, і сам тунель змінюється через наше просування, жолобиться й розширюється з тієї миті, коли перша звістка про нашу втечу викликала в ньому першу метаморфозу. Як це пояснити звичайній, невдосконаленій людській істоті?
Неможливо.
Щоб все це зрозуміти, мені самому було необхідно змінитися, і я змінювався багато разів за десятиліття й сторіччя польоту. Я побував багатьма людьми, найчастіше один "я" майже не знав іншого, поки ми не з'єднувалися й не обмінювалися своїми історіями. Я вже не був російським генералом на прізвище Мирський - не був, можливо, з моменту замаху в Бібліотеці Пуху Будяка, - зате став членом гешельскої громади, мешканцем Осі Надеру й Центрограду, громадянином Нового Світу, який пристосовується до незвичайного середовища перебування. Ми вже не панували над тим, що оточувало нас, як звикли панувати у Вісіграді...
Я спостерігав за людьми, що летіли зі мною від самої Землі. Одні еволюціонували, як я, інші поступово умертвляли себе єдиним способом безсмертних, поринаючи в забуття й вгасаючи в пам'яті друзів. Інші чіплялися за життя й зливалися один з одним.
За нашими мірками, подорож тривала століття. Час, якщо хочете знати, штука різноманітна й куди менш важлива, ніж переконували нас наші молодість і слабкість. Час гнучкий, але всюдисущий: він викривляється й приймає то одну, то іншу форму, змінюється іноді майже до невпізнанності.
Я випробував на собі багато різних часів: коли місто просувалося по Шляху на релятивістських швидкостях; коли я жив на надшвидкісному рівні в міській пам'яті; коли напряму спілкувався із супутниками, як зараз спілкуюся з вами.
Час буває стислим і закрученим, як спіраль. Якщо мою спіраль розтягти в пряму нитку, то, за вашою хронологією, я, можливо, прожив десять тисяч років...
Ми все летіли й летіли, давно залишивши за спиною останні миті цього Всесвіту. Якби відкрити там Браму - а це було вже неможливо, - ми б, напевно, бачили смерть усіх, кого колись знали, усіх, з ким нас хоч мимохідь зводила доля... Ми втікали, втікали, втікали. Я дезертирував з рідного Всесвіту.
От що дивно: навіть мить перестала для нас бути миттю. Незбагненним чином ми замкнулися в собі, точно личинка комахи, самоізолювалися від навколишнього світу, не перестаючи осягати його.
Шлях вивів у грандіозний звивистий тунель; просування по ньому вже не мало нічого спільного з навігацією. Зношені генератори відмовили, і місту довелося вичерпувати енергію внутрішнього простору Шляху, енергію розрізнених атомів та блукаючих порошинок. Через це наш політ уповільнювався... і швидко. Десять років - за основною хронологією - швидкість міста не дотягала навіть до релятивістської.
А навколо розширювався Шлях, і ми, обчисливши коефіцієнт розширення, зрозуміли, що чекає попереду... Гігантський купол простору-часу, що вінчає, але не завершує Шлях. Кінець, але не тупик...
Ми проникнули в яйце, де достигав новий Всесвіт. У цьому яйці неможливо жити в іпостасі матеріальних істот... Довелося розтанути, перетворитися на первородну плазму, у згустки потенційної маси й енергії, розчинитися, як сіль у воді... Так, ми зуміли здолати цю перепону.
Ціле місто, до останнього мешканця, працювало над перетворенням, готове у будь-яку мить банально загинути, просто закінчити своє існування... Адже ми були, як діти, що дивляться в ревучу плавильну піч. Але була - нехай незначна - можливість...
Можливість уцілити у топці-яйці, пристосуватися й жити. І зрештою переробити її, розширити до стиглого Всесвіту. Але це означало повний відрив від Шляху. Це означало вільний дрейф у гіперпросторі. Всередині печі-яйця комахи змогли б скинути кокони й розправити витончені крила...
Вам здається смішним, що ми намірилися стати богами? Просто в нас не було вибору. Ми добралися до кінця Шляху, якщо це можна назвати кінцем, а повернутися назад не могли. Залишалося одне: створити собі Всесвіт.
Заради цього нам довелося відкинути всі матеріальні зв'язки, проникнути в саму сутність простору й часу, енергії й речовини, опуститися під них і здійнятися над ними, вийти за межі впливу плазмового амніону.
Я бачив, як мої супутники перетворюються на світло, на величезні, рожуваті вікна з розмитими контурами, - вікна індивідуальностей, що розповзаються по стінах міста. Його маса якийсь час утримувала їх, не даючи попросту розчинитися. Світло кожного з нас зливалося зі світлом всіх інших. Ми сп'яніли від самих себе, то була оргія воістину космічних масштабів. Всі залишки нашого людського єства злилися в одну безформну сексуальність. Паралізовані незвичайними, невимовними відкриттями й задоволеннями, ми ледь не забули про свою мету, ми летіли в піч, як збожеволілий від любові метелик, але отямилися-таки й зробили наступний крок.
У той час ми - всі разом - були найтоншим серпанком матерії думки, що вилася навколо останків міста. Радіоактивні вітри космосу несли нас по Шляху, і чим ближче до нас, тим більш спечне дихала піч-яйце. Ми згущалися, зміцнювалися й нарешті прорвалися на рівень буття, де не існувало навіть світла й енергії.
Коли нарешті нас втягло у піч, ми виявили свою божественну волю, підштовхнувши її до розширення, дозволивши матерії нашого міста перетворитися в енергію. Порушили рівновагу.
Розкріпачене яйце почало остигати й розпухати, а плазма амніону - згущатися й здобувати форму...
Ми стали творцями світів. Спочатку ми подумували, чи не відтворити попросту рідний Всесвіт - кожну галактику, кожну зірку, - аби розпочати всі заново. Але дуже швидко з'ясувалося, що це завдання нам не під силу. Новий Всесвіт вийшов набагато міцнішим за наш, його примітивне коріння линуло не в ґрунт гіперпростору, а в покручену порожнину Шляху. Кращим було створити щось поменше, не таке складне й претензійне. Можна було б створити чудову місцинку, осередок усіх наших творчих здібностей, якщо дуже постаратися.
Але ми зовсім не уявляли тоді, до чого тернистий шлях богів. Ми виходили з припущення, що свідомої волі індивідуума, або об'єднаної волі групи індивідуумів, досить для створення Всесвіту й контролю над ним. Свою волю ми зібрали в шпилькове вістря; ми придумували й творили, переробляли й доводили до досконалості. Яким чином? Не описати, тому що в цьому тілі я не пам'ятаю, а якби й згадав, не зміг би висловити думками.
Спочатку здавалося, що все йде добре. Ми накопичували досвід і вигострювали майстерність; ми давали волю фантазії, точно малята у величезній пісочниці. Всесвіт ставав красивим. Ми навіть приступили до створення еквівалентів живих мислячих істот, сподіваючись дружити з ними й, можливо, на час довіряти їм наші розуми. Ми ще не забули своєї споконвічної природи й тужили за матеріальною формою.
А потім всі пішло набакир. Всесвіт старів, рвався й гнив, його кордони втягувалися всередину; рукотворний порядок відступав перед спечним і похмурим Хаосом. Ми прорахувалися. Для створення сталого Всесвіту мало єдиної волі. Необхідні контрасти й конфлікти.
Конвульсивні спроби розділитися на табори, що суперничають, нічого не дали. Було занадто пізно. Божество, яке ми створили, виявилося неспроможним.
Напевно, отут би нам і кінець, усіх би рознесло по простору разом із жмутами нашого дітища, якби раптом не пролунав Глас. Він здавався далеким і належав не настільки екзальтованим та екстатичним істотам, як ми, а більш прагматичним та досвідченим. Одним словом, іншим.
Пройшовши настільки довгий і важкий шлях, ми залишилися наївними й жалюгідними дитинками. Той же Глас належав нашим власним нащадкам і доносився з останніх століть нашого рідного Всесвіту. Розумні істоти, які виросли й зостарилися разом із космосом, помітили нашу невдачу й зрозуміли, що ми в тупику. Вони були не більш матеріальні, ніж ми, їхні розуми теж слабко відрізнялися один від одного, але вони вчинили мудріше, утворивши Фінальний Розум, що складався з безлічі індивідуальних, але при цьому був цілісним і продуктивним.
Вони нас урятували. Висмикнули за останню ниточку Шляху, чудом не спалену в яйце-печі. І зробили це не з чистої великодушності, а знайшовши нам застосування.
Як висловити, хоча б приблизно, почуття бога-невдахи? Розгубленість, глибоке розчарування... Зіштовхнувшись із способом мислення нащадків, ми зрозуміли, що були не просто інфантильні, а й відверто дурні. Ми були ще не вином, а таким, що ледь забродило, суслом. Ні. Ми були тільки-но зібраним виноградом. Але нас простили. Нам повернули еквівалент здоров'я. Нас радо прийняли в будинку мислителів - одного мислителя - на схилі віку Всесвіту. Нам на багато чого відкрили очі.
Мене цілком відтворили за старою матрицею, попередньо ізолювавши від товаришів. Погані, смію вас запевнити, відчуття, гірші, ніж втрата родини, міста, нації і планети. Я ридав і божеволів, а мене знову й знову переробляли й поліпшували. Нарешті, домігшись психічної стійкості, відправили до вас із посланням та проханням - якщо це можна назвати проханням. У них - нащадків всіх нині живучих розумних істот - можливості небезмежні. І в них важке завдання. Необхідно привести Всесвіт до повного й гідного кінця, до естетичного завершення. Але вони не всесильні.
Я щось більше, ніж здаюся, але менше, ніж ті, хто прислав мене. Я маю вас переконати...”

*Павло Мирський – корінний киянин, генерал Радянської Армії (фант.)

Між нами повня...

Між нами повня. Простір коливань.
Мовчання не ягнят, а кіз. У коси
Тобі вплітає серпень запах трав
І ніч оця мені тебе приносить.
Із молоком на писаних вустах
І джазом, що собою серце повнить
Твоє. Бо я… Я слухаю тебе.
Лише тебе, але по цей бік повні.

Між нами небо. Зорями бажань
Усіяне, наповнене по вінця.
Мої думки стрибають по зірках,
Мене до тебе наближає ніч ця.
Коза, кролі, твоє село і трави
Із росами щасливих наших сліз.
Я всіх люблю. Тебе люблю і повню,
І вересень, що ніч оцю приніс.

2010

Василь Кузан,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3869

Падучі зірки


З рамен твоїх я бачу розкіш тремтячого неба…
Впала зірка. І друга, і третя. Епідемія у безодні!
Мов земля стала небом сьогодні
і зіркам перенестися треба.

Марія Павліковська-Ясножевська
(переклад М.Тарнавської)

Зорі схожі на яблука...


Зорі схожі на яблука:
Господь потрусив Всесвіт
І дозволив нам гризти
Шматок галактики.

Поліна Стіже,
В якості ілюстрації використана картина Н.Воржевої "Серпнева ніч"

Ноктюрн

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх планет.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Олексій Кацай

середу, 25 серпня 2010 р.

Вакуум.Боляче...

Вакуум.
Боляче.
Пісня дика.
В кисні рідкому – безмежні весла.
Велика душа – наче дзвін великий:
Не вміє дзвеніти весело.

Горілка в крові –
Як єдина радість.
Бог-Сонце мовчить, як риба.
В таблиці хімічній якийсь там радій
Уранно планету здибив.

Аж кожен атом
Зайшовся матом,
Запінився,
Загорланив.
І куля, пущена з автомата
У 41-м,
Тепер аж мене порани...

Душа поцілується грішно з тілом –
І тихо проститься з болем.

Вакуум.
Космос...

Хотіла безсмертя.
Жити вже не хотіла...
Гола.

Ігор Павлюк,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=479

Природа… земля… людина… всесвіт…

Природа… земля… людина… всесвіт…
Конкретні поняття,
_______________якими затуляємо прогалини в досвіді.
Діри у космосі
___________затуляємо новими теоремами.
Іменами коханих
_____________затуляємо чорні діри своєї совісті.

Холодно.
_______Протяг.


______________У наскрізних ранах,
затулених шлюбними фотокартками
____________________________і спогадами дитинства,—
уламки метеоритів,
_______________з яких іноді
________________________народжується поезія.

Щоб затулити крильми.

Неоніла Стефурак,

П’янить безодня...

П’янить безодня
І обіцяє
Себе, голодну,
Від краю до краю
В ній тоне морок
В ній зорі тануть
Там гине сором
Там стигне ранок
Вона чекає
На всесвіт-повінь
Який до краю
Її заповнить


Марина Соколян,

Поклик

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.


Тетяна Роса,
“Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1853

120ZI/7

На споді безодні,
де зірки – як ікра,
на планеті сто_двадцять_зет _ай_дріб _сім,
служити українцю – ну просто край!
Хоча непереливки тут усім.

Три розпечених сонця
/заходять два/,
а одне – як вмонтоване у зеніт.
І від цього обертом голова
й сексуальні видива...
неземні...

Вдома діти і жінка...
й коханка...
дві.
І від цього у грудях і в животі
дві пульсуючі дірки.
А в голові –
кілька сот варіантів можливих дій.

А під вечір /умовно/
приходить кум,
із сусідньої бази /вважай – села/,
то вони поспівають, попють чайку,
і навряд чи читатимуть – хто що склав.

Бо ну що ці віршиська –
космічний пил!
У такому безмежжі ти завше сам.
Та якби не вони, то нарід би пив,
а відтак задивляється в небеса.

А у тих небесах –
золота байда.
І немає спасіння від цих небес:
кожен третій твердим /наче камінь/ став,
кожен другий /до денця/ пізнав себе.

У цієї розради
полинний смак:
це як очі_ув_очі, слова_в_слова.
Це коли тебе кличуть, а ти зім'як,
бо насправді ніхто
/із живих/
не звав.

Сергій Татчин,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/237

Від мене до тебе - мільйони галактик ворожих...

Від мене до тебе - мільйони галактик ворожих,
Енергії космосу вибухнуть сонцями в простір.
Цієї хвилини ти десь паралельно самотнієш,
Наступної в нас вже нема - крізь віки понесло.

В тобі розгорівся весь Всесвіт - я в нім не народжена,
В мені диво-бісики крутять вигадливі Па-
рашутики-вискочки просяться в небо і просяться.
Твоя атмосфера в мою глибину проросла...

Крізь сотні мільярдів людей я вслухаюсь в твій голос,
Що вуха ніколи не чули, та врізався в сон.
Коли твоє тіло жило - мене не було ще тут,
Коли моє серце забилось - тебе не було...

Тетяна Дубина,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/339

Екзосонет

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Олексій Кацай

пʼятницю, 30 липня 2010 р.

Забуті на Землі

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і несли нас по хвилях земних кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім вівтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
або душу не кине увись зорепад...

2010

Володимир Ляшкевич,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=8

На широких дорогах Всесвіту

На широких дорогах Всесвіту,
де серце все поза часом бачить,
я вже не плачу, уже не плачу –
це ж росою земля в мені цвіте.

Між галактик чужих, між вимірів,
де в сузір’я зірки гуртуються,
я до тебе ледь-ледь притУлюся,
але більше таких не вимрію…

Стану сонцем у слові кожному.
В кожнісінькій клітині житиму.
Всім Всесвітом тебе любитиму
не по-людськи, але по-божому.

Ірина Білінська,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=68

Недочитана книга зір

Недочитана книга зір.
На сімнадцятій штамп казенний.
Ти мені ще часу відмір
зрозуміти фінальну сцену.
Палітурка на сотню літ,
жовті кутики, яті, єри...
А для мене уперше світ
просто так одчиняє двері.
А мені б ще казок і слів
і зорю би іще в зіниці...
Тільки ранок давно поспів
у гіллі... і сполохав птицю...

23.07.2010


Софія Кримовська,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2858

Бачиш, простір позбувся часу...

Бачиш, простір позбувся часу,
бенкетує собі навмання,
щоб над Всесвітом розлилася
світлотіні тремка броня,
щоб народженим крізь століття,
мов крізь ночі, - обличчям в сон,
стало легко між днів-магнітів
битись з пам`яттю в унісон.

Світлана Іллініч,

“Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/381

Людина і Небо

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля тебе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі, і в кожнім.

2009


Володимир Ляшкевич,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=8

Зоря

...Тут бо Красна Зоря іде і коштовності нанизує на прикраси свої, і ту вітаємо од серця..."
(Велесова Книга)

...Понад краєм Землі,
В світанковій імлі,
Витанцьовує Зірка Ранкова...
Та, що будить тебе,
Та, що будить мене,
Розбиваючи ночі окови...

...Під її сріблом жив,
То радів, то тужив,
Шаблезубим поранений ящур...
Правив плуга Сварог,
Сіяв льон і горох,
Наш, у Сонце закоханий, пращур...

...Ми дивились удвох,
Як Зоря на Різдво,
Розгорялася Світу на подив...
Ми сідали за стіл,
Коло душ, коло тіл,
Бог до кожної хати приходив...

...А у квітні - весна,
І Зоря ся ясна,
На Великдень, як Спас, понад Храмом...
На старому містку,
За млином, у ліску,
Ми з тобою, а Зірка - над нами...

...Ще тебе не було,
Ще мене не було,
А Зоря ся вже гріла оселі...
Розплітала косу,
Випускала росу,
Просиналися люди веселі...

...Але час, як стріла,
А життя, як юла -
Тож, коли нас з тобою не стане -
Наші внуки прийдуть,
Щоб пройти свою путь,
А Зоря їм станцює свій танець...

Кумпала Вір, 27.05.-22.06.2010 року,
м. Хмельницький


Віктор Цимбалюк,
"Поетичні Майстерні" - http://maysterni.com/user.php?id=2810

Uliss

Обережний комп‘ютер лакузою-охоронцем
ледь притлумить екранів земних палахкучий каприз:
Uliss вперто пливе над південним полюсом Сонця,
до антени останньої врісши в вогненний заміс.

Хвилі сяйва пекучі й цупкі – аж навіть камінні! –
та упевнений той, хто крізь протуберанці гребе,
що приборкане полум‘я нидіє у каміні,
що лиш вільний вогонь самоспалює сонцем себе.

Всі світила на обріях вранці пірамідальні...
Всі багаття Ітаки світилами стали давно...
Жінка з поглядом вічності у порожній вітальні
сумно гасить камін і розчахує в небо вікно.

Олексій Кацай

четвер, 24 червня 2010 р.

Можливо, я живу уже віки...

Можливо, я живу уже віки,
Перелітаючи з планети на планету,
З планет на Сонце, на зірки,
На мить одну спадаючи у лету...

На мить, щоб з духа тіло змить
І в інше тіло перебратись,
І в світі новім через мить
Ридати знову і сміятись!

1905

Олескандр Олесь

Планета Вишень

Ще змалечку я мріяла побувати у космосі, на якійсь фантастичній планеті.
Одного разу я нарешті наважилась і написала листа найголовнішому Космонавту. Через кілька тижнів мені прийшла відповідь, там було написано: «Люба дівчинко, приїжджай до космодрому, полетиш з нами до планети Вишень — є одне вільне місце».
Я мерщій зібралася, відпросилася у мами, сіла в автобус і поїхала на космодром. Перед стартом мене запитали:
- Ти готова полетіти на планету Вишень? Любиш ці фрукти?
- Так!!! - вигукнула я.
- Тоді летимо! - скомандував Капітан космонавтів.
Почалась примірка скафандру — космічного костюму. Мені підійшов найменший за розміром.
Аж тут пролунав сигнал: 1... 2... 3... Пуск! Ракета полетіла !
А невдовзі почалась невагомість. Ніколи ще я не бачила такого дива — усі речі літають! Під час польоту ми грали у ракеті у всілякі ігри, а коли настав час вкладатись спати, то мене потрібно було прив'язувати до ліжка. Не тому, що мені хотілось гратись далі, а через невагомість. Адже все літає і люди теж.
Ніч минула, нарешті ми прилетіли. Вишнева планета - справжнісіньке диво! Її жителі пригощали нас солодощами з вишень: соками, тортами, кексами, цукерками, тістечками, джемом, варениками і навіть вишневим борщем. А вишні там такі величезні, як наші кавуни!
Але настав час летіти до рідної домівки. Ми попрощалися з жителями планети Вишень і запросили їх відвідати нашу Землю.
І ось ми дома. Мене зустрічала мама. Весь день я розповідала їй про свою чудесну подорож. Мама залюбки слухала мою розповідь, а особливо розпитувала рецепт приготування вишневого борщу.

Жанна Малиновська,

«Анумо знову віршувати!» - http://virchi.pp.net.ua/

Феномен людини

Як тільки душу виповнить мою
Космічний подих в зоряні години —
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.

Де, як вони вміщаються в мені —
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на струні
Вони існують у всесвітнім полі?

А може, й сам я звук, що дотепер
Летить астральним зойком над лісами?..
В живій гармонії космічних сфер
Проміння й звуки — споконвік те ж
__________________________саме.

Отож повірте: тіла в нас нема —
Є тільки душі й згущене проміння.
А простір — це матерія сама,
Це чарівництво можності й уміння.

Він, простір, тче із себе у собі —
Світи гойдає в полум’янім лоні.
Мов крашанки, планети голубі
Лежать до часу на його долоні.

Відтак дмухне на дітище своє,
Що неживе котилося допіру —
І враз планета сценою стає,
Підвладна галактичному Шекспіру…

О творчосте на зоряних вітрах,
Жадання мук і озорінь миттєвих!
Як жалко тих, кого долає страх
І ница радість насолод чуттєвих.

Чи варто жити в цоканні годин
Кухонно-спальним щастям невисоким?
У цьому світі сенс лише один:
Побачити Творця духовним оком.

З’явившись з неприхованим лицем —
Відкритим, по-дитячому одвертим,—
Відважно стати одесну з Творцем,
Щоб світ плечем натрудженим підперти.

9.V.81

Микола Руденко,

«Поезії», К., «Дніпро», 1991

Падають на землю метеори...

Падають на землю метеори —
В збуджений передчуттями світ.
Про чиє давно забуте горе
Нам розкаже полум’яний слід?

Де той лук, що ці жбурляє стріли
З темної, німої висоти?..
То ж, напевне, люди не зуміли
Згоди між собою досягти.

Наче перелякані отари,
Врізнобіч метнулися зірки
В день, коли чиїсь пекельні чвари
Цілий світ роздерли на шматки.

І від того грозового часу
Зморені земляни дотепер
Дивлячись на метеорну трасу,
Гірко промовляють:
— Хтось помер…

Та чи все ми зважили й пізнали
На космічних нетривких мостах,
Щоб про нас такого не казали
У далеких зоряних світах?..

Я подумав: мабуть, є потреба
Власну душу вивільнить від зла.
І до мене з грозового неба
Блискавка бровою повела.

Микола Руденко,

«Поезії», К., «Дніпро», 1991

Космос

Ти дивишся у глупу ніч -
Що ти там знайшов у ній?
В ній і так все ясно.
Ти, як ракету знизу вверх,
Запускаєш феєрверк
Орбітальних бластул.

Приспів:

Ти шепчеш навздогін слова,
Але ці слова
Не доходять в космос.
Там інший простір, інший час,
Все там водночас,
І так складно, й просто.

Ти пильно навкруги поглянь -
Скільки інопланетян
Ходить поміж нами!
В них на платформі Сінрекю
Відрізняється IQ,
Icq те саме.

Приспів.

Що ти там розказав мені?
Ти ж бо навіть уві сні
Не сягаєш стелі.
Ти на поверхнях підошов
Випадково віднайшов
Інші паралелі.

Андрій Селезньов,

«Українські Пісні» - http://www.pisni.org.ua/persons/1768.html

Апорії часу

Якщо би час так стрімко не летів,
Не встигли б зорі і галактики створитись,
Не встигли би квазари засвітитись,
Не встигли б люди на Землі з'явитись...
Тоді сьогодні не могли б вони любитись,
Страждати, плакати, журитись,
Чи то сміятись, веселитись,
На небо зоряне дивитись...
Робити, словом, те, на що хто здатний,
Коли той час так стрімко мчить.
Нещадний...

* * *

їй-богу, варто розміняти
роки нудьги на щастя мить...
і, якщо час до неї мчить,
тоді - не варто шкодувати,
нехай він швидше пролетить!


Юрій Чорній,
«Віршарство Чорнія :)» - http://yuch-virshar.blogspot.com/

Кокони

Крізь вибухи темряви й світла,
злоби та екстазу,
туди пада небо
із сутністю фарб та чорнил,
де білі зірки
обертаються
в коконах газу
навколо, розпухлих від часу,
гігантських світил.
Швидкі та маленькі –
навколо червоних блукальців,
скрутивши проміння,
неначе в поемах – рядки,
а хтось, мов істота
з очима на кінчиках пальців,
з безодень вимотує
досвітку тьмяні нитки.
Їх майже не видно...
Тягнути їх дуже зарано,
зеніт ледь ворушачи
погляду веретеном,
бо для шовкопрядів сузір‘їв
ця ніч – не нірвана,
а, з‘єднаний з ранком,
болючий біном хромосом.
Біном таємниць, катастроф,
еволюцій, історій,
в якому ще сплять закодовано
люди й світи,
та вже розкриваються
кокони обсерваторій
й вібрують канатами в шахтах
безсоння ліфти.
А хмари космічного газу
чорніють примарно,
а їхня двійчастість
усупереч всьому – світла,
бо з неї спливають
світанку земному бінарно
метеликів крила
і спраглих коханців тіла.

Олексій Кацай

суботу, 15 травня 2010 р.

Про знаки зодіаку

Неправда, не морок над нами, а так –
Життя наше каталогічне:
Любуємось ми на нічний зодіак,
На танго сузір‘їв одвічне.

Обличчя здійнявши, вдивляємось в них ,
В безмовності й вічності вираз:
Там доль наших траси й миттєвий наш вік –
Позначені всі невидимістю віх,
Що можуть завжди берегти нас.

Гарячий нектар в холод лютого злий –
Солодкий напій замість грогу, –
Ллє зоряну воду дивак Водолій
У пащу без дна Козерогу.

Всесвітній потік, як закрутистий путь,
То ртутний, то кров наче точно, –
Та, пута рвучи в березня каламуть,
Вже Риби могутні на нерест пливуть
В верхів‘я протоків Молочних.

В кінець розстрілявся грудневий Стрілець,
Вже й рухи для списів невправні, –
І от без страху може бігти Тілець
На трави просвітлені травня.

І марить у серпні Лев, що зголоднів,
Квітневим Овном та й ночами.
А в червень – злітають аж до Близнюків
Із Діви зірок найніжніші із дів,
Мов гойдалками, Терезами.

От промені вцілили в мороку сон,
Як нить Аріадни важливі, –
Та Рак таємничий, як і Скорпіон –
Віддалені і нешкідливі.

На свій зодіак з нас ніхто не горлав –
Хіба ж небо лайки боїться! –
А просто із неба сузір‘я дістав
Та їх у коштовний метал вкарбував –
І кожен узнав таємницю.

Володимир Висоцький
(переклад українською Олексія Кацая)

Критика космічного шансону :)

Вірші Вогенів, звісно, жахливі. Можна було б сказати, що це найжахливіші вірші у всьому Всесвіті, якби не вірші азгатів з Крії. Коли їхній Поет - Гросмейстер Грантос Газоносний читав свою поему "Ода зеленій грудочці бруду, знайденій під пахвою літнім ранком", четверо його слухачів вмерли від інфаркту, а Президент Середньогалактичної Підкупної ради зі справ мистецтва врятувався тільки тим, що під час читання гриз одну зі своїх ніг. Він відгриз її начисто. Кажуть, Грантос залишився "незадоволений" таким прийомом і збирався вдатися до читання свого епосу в дванадцяти книгах "Булькаю, купаючись", але його власна найтовстіша кишка врятувала життя й цивілізацію, вивернувшись через стравохід у голову й на повному газу рознісши класикові мозки.
Втім, це ще не межа. Найжахливіші у всьому Всесвіті вірші - гірше зовсім нікуди - втрачені назавжди. Вони належали перу Паули Ненсі Міллстоун з Брінбриджа в Ессексі, Англія. Вона зникла разом зі своїми творами, коли Будівельний Флот Вогенів зруйнував планету Земля.
Простетник Воген Джелц повільно посміхнувся. Дуже повільно. Не тому, що він домагався більшої виразності. Він просто намагався згадати, як це робиться. Він тільки-но вдосталь нагорлався на бранців, і це йому допомогло. Він довів, що в нього дійсно огидний характер.
Нагорлавшися, він збирався довести, що він також безжалісний і безсердечний.
Бранці сиділи в кріслах поетичного сприйняття. Їх завбачливо прив'язали міцними ременями. Вогени не мали ілюзій щодо своїх віршів. У своїх ранніх опусах вони гучно наполягали, щоб їх визнали високорозвиненим народом з багатим духовним життям, але пізніше писати їх змушувала лишень вогенська кровожерливість.
Холодний піт виступив на чолі Форда Префекта. Під електродами, укріпленими на скронях, дрібно билася жилка. Електроди приєднувалися до універсального Центра Поетичного Сприйняття, до якого, окрім усього іншого, входили підсилювачі образної структури, ритм-модулятори, мікшери уподібнень, алітераційний синтезатор - усе для того, щоб слухач повною мірою насолодився віршами й перейнявся усіма відтінками поетичної думки творця.
Артур Дент тремтів. Він гадки не мав, що на нього чекає, але знав одне - усе, що з ним відбулося дотепер, йому не сподобалося, і не схоже, щоб щось змінилося на краще.
Воген розпочав читати. Це був невеликий віршик, написаний відразу опісля того, як його подруга пішла, голосно ляснувши дверима.
- А ти обдриг сегорда не марли... - почав він. Форда затрусило. Це було гірше, ніж очікував навіть він.
- А я так мрав, балурився та хмарив...
-Аааааааааааааааааааааааааааааааррpppррх! - кричав Форд Префект, звиваючись від нестерпного болю. Крізь сльози він бачив, як б'ється в кріслі Артур. Форд стиснув зуби.
- Що от обдриг... - продовжував безжалісний воген, - взбурмлять варлаболи, варлаболи... - Його завиваючий голос став нестерпно верескливий. Почуття били фонтаном. - И ти взофреш в отвахрені очвари!
- Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! - залементував Форд, і його скрутило, коли посилений електронікою останній рядок прошив мозок - від однієї скроні до іншої. Він затих.
Артур лежав лантухом.
- Ну що ж, землюдки, - промуркотів воген (він не знав, що Форд Префект насправді з маленької планети на околицях Бетельгейзе, а якби й знав, анітрохи б це його не схвилювало), - я надам вам право вибору! Або вмерти у відкритому космосі, або... (мелодраматична пауза) сказати, чи сподобалися вам мої вірші!
Він відкинувся на спинку величезного крісла, схожого на кажана з розпростаними крильми, й подивився на своїх бранців. Він знову розтягнув губи в якійсь подобі посмішки.
Форд важко задихав. Він провів висохлим язиком по пошерхлих губах і застогнав.
Артур бадьоро заявив:
- Загалом і в цілому, досить непогано.
Форд роззявив рота й повернувся убік Дента. Таке йому в голову просто не приходило.
Воген здивовано підвів праву брову, яка до цього успішно приховувала його ніс, що картини аж ніяк не псувало.
- Продовжуй...- промуркотів він, чимало вражений словами Артура.
- Так-так, - продовжував Артур. - Мені здається, деякі новаторські образи були досить вдалі.
Форд усе ще не міг закрити рота, намагаючись перешикувати думки на цей, зовсім новий, лад. Невже їм дійсно вдасться прорватися?
- Далі...- Воген був зацікавлений.
- М- м... і... е-е... цікава ритмічна побудова, - продовжив Артур, - яка контрапунктом вторить... м- м... е- е... - він затнувся.
Форд, нарешті, наважився й кинувся на допомогу:
- І контрапунктом вторить сюрреалізму схованої метафори... е-е...
Він теж затнувся, але Артур був напоготові:
- ... метафори збентеженої й тонкої душі поета, людини...
- Вогена, - просичав Форд.
- Ну так, вогена (перепрошую), - Артур осідлав звичного коня й затьохкав солов'єм, - ... який відважно насмілився поринути в глибини космічної свідомості й таємного знання. Він застосовує оригінальні форми вірша, сміло експериментує. Особливо йому вдаються ліричні описи почуттів героїв у мить дотику до найглибших таємниць світобудови, до секретів, дуже давно захованих від будь-якого ока... - (Голос його зміцнів і задзвенів. Наближався чудовий фінал.) - ... і читач переймається грандіозністю того... того... е- е...
(Зненацька він збився з думки.) Форд прийшов йому на допомогу з coup-de-grace:
- Того, про що б не була ця поема! - вигукнув він.
Кутком роту він прошептав убік Артура:
- Відмінно, Артуре, просто неперевершено!
Воген пильно роздивлявся їх. На хвилину забулися всі удари по вогенській культурі (і поезії, зокрема), але ні! "Ні, - подумав він, - занадто пізно і занадто непереконливо".
Коли він заговорив, атмосфера наелектризувалася, немов хтось чухав чорну кішку нейлоновою щіткою.
- Тож виходить, ви вважаєте, що я пишу вірші тому, що в душі, незважаючи на свою огидну безжалісну зовнішність, просто хочу, щоб мене любили... - Він помовчав. - Так?
Форд нервово розсміявся.
- Ну, загалом, так, - сказав він, - адже напевно, всі ми, глибоко в душі, знаєте... е- е...
Воген піднявся.
- Ні! Ти абсолютно неправий, - сказав він. - Я пишу вірші тільки для того, щоб доставити своїй огидній безжалісній зовнішності побільше задоволення. Я однаково викину вас за борт. Днювальний! Доставити цих у шлюз номер три й викинути!..

Дуглас Адамс,
уривок з повісті "Путівник хітч-хайкера по Галактиці"


Для ілюстрації використаний малюнок з коміксу "Зоряні війни"

Зажурений всесвіт

Мабуть, дивується і журиться наш Всесвіт...
Здавалось, тільки вчора він постав,
А вже - мільярди років пролетіли,
І навіть Всесвіту Час не пошкодував...
Пенсійний вік у більшости галактик,
І все, що мало, вже сколапсувало,
Пройшла пора народження квазарів,
Космологічний зіграно сценарій...
Минає вже космологічна осінь,
І ентропійна наступа зима...

А, може, то лиш обриси чіткішають
Границь людського духу і ума?! :)


Юрій Чорній,
«Віршарство Чорнія :)» - http://yuch-virshar.blogspot.com/

Природній всевідбір

Чому не заздрим ми так сильно
Людським майбутнім поколінням,
Як нинішнім?.. - Котрі щось мають
Й на нас чванливо поглядають...
Чому не тішить нас наш час,
Коли є дещо і у нас,
Чого не мали й королі
В часи "минулі, темні, злі"?
Чому ж то ми не є щасливі,
Хоч кожен атом в кожнім тілі
Колись творивсь у надрах зір?-
Псує природній все відбір...
Він атомам не є загроза -
Такий відбір - життєва проза...
І кожен, хто його здолав -
Той тест на людяність... чи здав?
"Чому нема позаземних цивілізацій?" -
Не любить Всесвіт переможних націй!

Можливо, тим вирішується спір -
Такий для Розуму природній всевідбір...


Юрій Чорній,
«Віршарство Чорнія :)» - http://yuch-virshar.blogspot.com

Прощати і любити

Людина прагне Всесвіт підкорити!
Його минуле і майбутнє охопити.
В кайдани формул міцно закувати
Й в тюрмі теорії, за гратами тримати...
Та Всесвіт лиш поблажливо сміється :) -
Ніяк його скорити не вдається!
І, якщо хочем Всесвіт ми пізнати,
Себе при цьому мусим розгадати.
Навчитись інших розуміти,
Прощати,
І любити!

Юрій Чорній,

«Віршарство Чорнія :)» - http://yuch-virshar.blogspot.com/

Чула, що зорі скляні…

Чула, що зорі скляні – ну і хто це сказав таке?
тіло м’яке лиш ховають у хатку, як равлики,
та не скляну, а із тисячі сонячних зайчиків,
що у запасі з дитинства забутого значиться.

Ні, то не зорі часами у темряві падають,
це вони комини чистять латунні від патини,
ач накипіло по горло по праведне нікуди -
котиться надмір терпіння тремкими повіками

поміж космічних вогнів, ажніким не примічений...
Лиш очевидець, Галлея, спроможна засвідчити
істину вічну, легенду скляну ж напіарили -
зорі-бо теплі, живі та, як правило, парами.

Зоряний пил – це субстрат, що на дотик не пізнаний...
голови дурять учені астрологи, … , фізики:
мертві уламки, тверді (це про душу безжалісно! –
заздрістю, а чи байдужістю звиклося жалити).

Хай собі смертні істоти говорять і тішаться,
легше живеться, коли в ідеальному тріщини...

День попрощався - за хвилю роботу завершує,
Сіріус, мабуть, сьогодні засвітиться першою.


Зоряна Ель,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=3084

Rozetta наближається до Марсу...

Rozetta наближається до Марсу,
антенами намацуючи Землю
та й гублячи її в радіохвилях,
а марсіанських бескидів товписько,
на обріях з червоного фаянсу
застигши у річок колишніх жилах,
вивчає в небі драму корабельну
і відчуває, що вона вже близько.

Розетта наближається до „Марсу” –
так зветься біля пристані кав‘ярня,
де, занурившись у прибою плескіт,
її моряк закоханий чекає, –
хоч знову в простір час танцює марно,
неоново, у стилі декадансу,
бо у готелях знову місць немає,
що значить: для коханців зник і всесвіт.

Розетка наближається до пальців...
Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки,
бо все відносно в цьому антисвіті,
де є зірки, любов і вибухівка,
де надприродне втілення коханців,
мов орігамі з білої серветки,
жбурляють терористи нерозкриті
в розверзлу пітьму давньої криївки.

Розетта наближається до „Марсу”
по фундаменталізму антиміста,
в якому строго вибуховий устрій
відлічує тротиловий пульс часу.
Та непідвладно карстовому царству
вдягає пристань ліхтарів намисто,
а все жертовне – від людей до устриць –
реінкарнується в космічну расу.

Rozetta наближається до Марсу,
розрахувавши всіх подій дотичність,
щоб до комети, зліпленої з воску,
летіти в радіосигналів скерцо.
Й, подякувавши траєкторій трансу,
нейронами обстрілюючи вічність,
цей всесвіт набуває форми мозку.

Чи, може, болю вибухлого серця.

Олексій Кацай

суботу, 24 квітня 2010 р.

Космічний логос

Fine-Art Gallery (м. Нью-Йорк) проходить виставка американця українського походження, фізика за освітою і художника- сюрреаліста за покликанням Костянтина Чеховського.
У наш комерційний час досить важко зустріти людину, яка працює лише на ідею, і може лицарськи присвятити цьому служінню все життя. Костянтин Чеховський захопився мистецтвом спочатку як аматор, але згодом підняв свій професійний рівень до справжнього визнання мистецтвознавцями та поважними галеристами. Виставка у Нью-Йорку надає можливість побачити полотна митця, який досить рідко продає свій космічний живопис, бо кожний твір для нього є сторінкою з великого й мудрого «рукопису». Втім, здається, що для художника найдорожчою ознакою його покликання є вдячність глядача, який відкриває в його полотнах свою власну мрію про ідеальний та гармонійний світ.
Живопис пана Чеховського поєднує вільний політ фантазії та глибоке заглиблення до особистої підсвідомості. Безумовно, його полотна мають всі ознаки близькості до сюрреалізму — мистецької течії, що виникла як альтернативний пошук «справжньої реальності». Сам термін «сюрреалізм» винайшов у 1917 році відомий французький поет Гійом Аполлінер. Найбільш яскраві представники сюрреалізму в літературі та живописі — Бретон, Супо, Массон, Міро, Далi та інші — користувалися методом «вільних асоціацій» та «психічного автоматизму». Тріумф звільнення від нав’язаної суспільством логіки повсякденності, домінування прихованих бажань та фантазій, звільнення від соціальних та сексуальних табу сприяли швидкої популяризації сюрреалізму в першій половинi ХХ столiття. Звісно, що і сьогодні існує чимало митців, які продовжують втілювати деякі художні принципи, що властиві сюрреалізму в різних видах мистецтва: кінематографі, поезії, живописі. Проте кожен автор намагається надати своїм витворам індивідуальну суперідею, а фантастичність та психологічна розкутість surra лише допомагають знайти технічні засоби для вдалого втілення оригінального авторського задуму.
На полотнах Костянтина Чеховського глядач бачить планети та зірки на темному тлі неосяжного Всесвіту... За допомогою переконливого малюнка, бездоганних пропорцій (що певною мірою є наслідком вивчання школи класиків минулого) та вишуканої колористичної гами митець створює власний світ. Дія в його картинах розгортається за межами часу та простору, це майбутнє, яке ми будуємо у своїх бажаннях, прагненнях та думках. Свою творчість художник сприймає як філософський діалог із глядачем на актуальні проблеми пошуків духовних цінностей та самоідентифікації людини у сучасному суспільстві.
Сповнені рухом, енергією та світлом картини нагадують глядачу про те, що людина є незалежно мислячою духовною істотою, яка має великий дар — вільно обирати свій шлях. У Біблії сказано: «Бог є любов», креативна сила людини невичерпна за своїм потенціалом. Чеховському близька універсальна ідея «логосу», котра знаменує апофеоз фундаментальної єдності ментальної та комунікативної парадигм. У картині, де майстер зобразив шедеври зі спадщини світового мистецтва, що замкнені у сферичні капсули, панує ідея взаємозв’язку між індивідуальною ізольованістю та загальною єдністю на рівні концепції «логоса». В оригінальному сферичному рішенні немає випадковостей — світ «чистих ідей» завжди існує поруч із нашим фізичним світом, а художники, філософи та науковці лише черпають інформацію з цього неосяжного джерела.
Саме в цьому ракурсі надзвичайно важливою є проблема щоденного інформаційного бруду, що кожного дня заповнює наш мозок завдяки зусиллям комерційних мас- медіа. Небайдужість митця до теми інформаційної «зашлакованості» суспільства примушує його творчу натуру спробувати винайти альтернативу...
Досить часто ми маємо свідчення того, що втрата гармонії є наслідком того, що ми відійшли від курсу програми свого розвитку. Ми не прикладаємо ніяких суттєвих зусиль для того, щоб зміцнити зв’язок із власним внутрішнім світом та нашою природою, яку вже втрачаємо. Ще у 1988 році TIME надрукував статтю «Our Filthy Seas», а наступного року — оприлюднив приголомшливу наукову публікацію про екологічне забруднення всієї землі. Жахливий стан навколишнього середовища стає віддзеркаленням байдужого ставлення людини до ідеї єдності всього, що нас безпосередньо оточує. Всі ці фактори тісно пов’язані з нашим розвитком, формуванням особистого світогляду, принципів етики та естетики. Головне завдання будь-якого мистецтва полягає в тому, щоби пробудити у глядача цікавість до першовитоків людського життя, примушували хоч на мить замислитися, докопатися до справжньої суті та відчути надію на здорове та щасливе майбутнє. Творам Костянтина Чеховського властива саме ця переможна місія, мета живописця — спроектувати таку реальність, де закони людського існування перебувають у гармонійному балансі.
Проте фантастичний зміст його творів базується на досконалому вивчанні гуманітарних і точних наук. Митець розповів про свою молодість: «На той час мені здавалося, що фізичні досліди накреслювали більше перспектив для самовираження... Далі — більше: радіотехніка, протиповітряна оборона, конкурси, призові місця, ад’юнктура, робота над дисертацією, патенти на винаходи і, нарешті, власна наукова теорія щодо здатності деяких смертних бачити майбутнє...» В процесі удосконалення майстерності художник формує власний стиль, який ми називаємо авторською манерою. Синтез наукових знань та підсвідомих мрій утворює Всесвіт Костянтина Чеховського. А на прикладі творів зі світової спадщини всіх часів, і особливо сучасного постмодернового мистецтва, можна переконливо довести, що кожний майстер має власний «тунель реальності», тісно пов’язаний із його індивідуальним світоглядом та рівнем освіти. В картинах майстра ми бачимо людину-переможця, яка долає відстані між планетами, чудових тендітних жінок, які гідні ренесансного пензля Ботічеллі, фантастичні квіти с величезними пелюстками химерної форми ... Здається, застосування наукових знань та візуальних можливостей образотворчого мистецтва дозволило пану Костянтину винайти власний живописний еквівалент ідеальному майбутньому.
В цьому ракурсі дуже важливо зазначити той факт, що саме сюрреалізм надає митцю всі підстави для максимального розкриття різних граней авторської свідомості. На відміну від сумних витворів Пікабіа, Ернста і Міро, жахів і примар післявоєнного живопису Сальвадора Далі, Костянтин Чеховський зображує зовсім інший світ. Працюючи над картинами, художник дарує глядачеві альтернативу типової моделі «жахливого, монструозного» (за висловом критика постмодернізму Маньковської), сучасного світу епохи катаклізмів. Культура, як і всі інші явища, має дві сторони — світлу, тобто цілісну, гармонійну, конструктивну, та темну — дискретну, хаотичну, деструктивну. На щастя, у світовій спадщині маємо чимало прикладів налагодження «програми внутрішнього розвитку» людини засобами образотворчого мистецтва. Професійно якісний живопис, насичений космічними ритмами та високими ідеалами, збагачує світлу сторону сучасної культури. І зовсім не принципово, до якого мотиву звертається митець, бо насправді кожного разу він пише одне-єдине метополотно. Головною змістовою домінантою цього нескінченного полотна є велич і гармонія космосу та спроба звичайної людини стати часткою цієї врівноваженої системи.
Добре, що водночас із похмурими художниками- «пророками» з’являється нова генерація живописців, які несуть ідеї духовної перемоги. На думку визнаного українського філософа Сергія Кримського, «у пошуках художників закладається ідея нових онтологій, розкриття знаків та символів, що утворюють «духовні гени» програмування нашого життя,.. коли дух Божий носився над водою і було проголошено кредо випростування з обіймів порожнечі: нехай буде світло!»
Втім здається, що таке мистецтво має космополітичні коріння, тому належить всім, небайдужим до прекрасного. І хоча Костянтин народився і здобув освіту в Україні (зокрема — під час відвідування лекцій у Львівській художній академії), сьогодні його твори експонують в провідних музеях та галереях США. Cлід зазначити, що напередодні виставки у галереї Нью-Йорку Чеховський провів велику персональну виставку, що мала назву «Енергія. Простір. Час.» у залах Національного художнього музею міста Чикаго. У найближчому майбутньому пан Костянтин хоче надрукувати англо-український альбом-монографію із ґрунтовними дослідженнями мистецтвознавців, а, можливо, — і авторським текстом, про свою творчу методу та погляди на світове образотворче мистецтво сьогодення. Між іншим, байдужий до комерції художник зовсім не поспішає продавати свої полотна, тому що має мету — зберегти всі свої картини в межах власної колекції, щоби подарувати широкому загалу можливість побачити їх у виставкових експозиціях разом, як єдине ціле. Дуже яскраво характеризує Костянтина Чеховськогоі його переконання, що «правдивий митець не відрізняється від інших нічим, окрім додаткового джерела щастя — творити».

Олена Шапиро,

«День» №155, 14 вересня 2007 р.
В якості ілюстрації використана картина К.Чеховського "Сформовані душі"

Із космосу

Сіре небо сірої землі
За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі —
До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,
Материк далекий впізнає.
Земле, хто твій поступ розгада
І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок
Не помітно на тобі здаля.
Як бабусин вовняний клубок,
По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,
Котру Сонце стомлено трима…
Де ви, люди, мавпи, горобці?
Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе
Пропливає над тремтінням віт?..
Як же дивно бачити тебе
Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить
Між зернят на зорянім току.
Як же просто ми повинні жить,
Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще
Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели
Тих дротів і сотні мегатонн
Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок—
Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,
Сниться кров убивцям і катам.
Тужаться диктатори тупі
Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,
Що не знає Космос жодних пут.
Дихають безмежністю зірки…
Де ти, справжній світе, —
Там чи тут?..

3.ІІІ.1974


Микола Руденко

Українське небо

Над Україною небо, коване в кузні громів,
Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,
І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —
Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля,
І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —
Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?
Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля
Через важкі сувої газових хмар курних
Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать
Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—
Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть,
______________________________біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі
________________________________кораблі?..
Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі —
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,
Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.
Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.
Брязкають відра в криницях — і виринає
_______________________________з води
Місяць, мов гола дитина, звільнена
__________________________від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зітхають плавні — душами козаків.

23.ІІ.74

Микола Руденко

Зорі

Давно колись, малим хлоп’ям,
Бувало, дивлячись на зорі,
Я часто-часто прагнув сам
Між їх поринути в просторі.

Я думав: там щасливий край,
Там невідомі наші болі,
Туди летить у тихий рай
Душа, намученая долі.

Там щастя вічне буде тим,
Кому втішатись тут не змога;
Там вічно янголам святим
Одкритий вид таємний Бога.

Так думав я давно колись,
Так зорі тішили дитину,
Тепер же мрії розійшлись,
І бачу другу я картину.

Я бачу в зорях тих ясних
Великі сонця незчисленні,
І на планетах округ них
Істоти нудяться стражденні.

Такі ж їх душі, як у нас,
Так само прагнуть щастя й знання
І плачуть на прожитий час
За невдоволені бажання.

І б’ються й гинуть у борні,
І зневажають бідних дуки...
І там веселії пісні
Втонули в диких криках муки.

І скільки їх, з країв біди
Рвучись у рай з плачем гарячим,
Свої надії шлють туди,
Де ми горюємо та плачем!

1889

Володимир Самійленко

На Місяці - осінь...

На Місяці — осінь.
Він змерк і пожовк.
Я вию у просинь.
Я — Місячний вовк.
А там у туманах
Хтось дикий, як я...
Навий мені ранок,
Вовчице моя…


Роман Скиба,
«Хвороба росту», К., «Смолоскип», 1998

Він же знає, знає Місяченько...

Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він — Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає, та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
Білим потом, білим потом маже
Лики звірів, виючих в роки…
І щоніч, закутавшись у славу,
Крізь усе князівство степове
Він кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове…
Ну а потім язиком собачим
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть, не все іще він бачив…
Бо не йде каурий жеребець.

Роман Скиба,

«Хвороба росту», К., «Смолоскип», 1998

Крізь Сонце (уривок з поеми «Янгол та неандерталець»)

……………………………………………………………………

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки щоби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла кривавий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008