Ми прощатись не будемо

Космодроми цвітуть чебрецем і ромашкою
— Отакою, як тисячі років назад.
І плечисті сини в сорочках нарозпашку
Із двадцятого віку виходять на старт.

Он ідуть вони рвучко з лобами високими.
Нетерплячі до сліз старомодних батьків.
А на кручах крутих під хрестами розсохлими
їхні пращури сиві гортають віки.

Чумаки і женці, у роботі наморені.
Запорожці, відкинувши пасма чубів...
Вже давно перейшли їхні руки у корені,
їхні голови буйні — верхів'я дубів.

Віддали вони горду розвихреність травневі,
А любов і красу — у цілющий нектар...
Тільки очі свої полишили для правнуків.
Що виходять сьогодні на старт.

Націлився хронометр у тишу секундами,
І серця, як хронометри,— з часом у такт.
Семафори відкриті! Прощатись не будемо,
Просто так: — До побачення, друже і брат!

Гей, злітають сини із своєї обителі.
Де комет і планет — золота крутія.
Там розгніваний Марс в генеральському кітелі,
І Венера у царственнім німбі сія.

Потім їх на землі засипатимуть квітами,
І — дорослі — ми станем од щастя дітьми:
Будем марити в снах цілу ніч Аелітою,
По-хорошому заздрить: — А жаль, що не ми...

Ну, не ми, так не ми... Бо не всім же й у космосі.
І не всім ордени, і медалі — не всім.
Я б, наприклад, хотів бути бронзовим колосом.
І потрібним для інших, як хліб і як сіль.

Відробивши, приляжу на кручі, заморений...
Без пишнот, без промовця з графином води
— Передам свої руки нев'янучим кореням
Молодих яворів і дубів молодих.

Посаджу тоді серце у полі ромашкою.
Тільки очі залишу онукам своїм.
Що колись на зорі в сорочках нарозпашку
Вийдуть роси збивати в космічні гаї.

Борис Олійник
(поезія знайдена Ярославом Нікітіним)

Для ілюстрації використана картина Тома Ньюсона "To extend our vision"