Алмазне серце Юпітера
Перед ним лежав найбільший зі світів; він знав його, як ніхто інший.
Магнітні силові лінії завдовжки в мільйони кілометрів, раптові радіовибухи, гейзери наелектризованої плазми... Він бачив їх так само чітко, як і хмари, що огортали планету. Розумів, як вони взаємодіють, і усвідомлював, що Юпітер повен чудес дивовижніших, ніж можна уявити.
Навіть спустившись у саме серце ревучої Великої Червоної Плями, де навколо нуртувала вічна буря й спалахували тисячокілометрові блискавки, він звітував собі, чому вона стоїть на місці століттями, хоча тутешні гази набагато легші за тих, які беруть участь в швидкоплинних буревіях Землі. В глибині, під тонкою водневою оболонкою, було набагато тепліше, а зверху падали пластівці парафінів, утворюючи невагомі гори вуглеводневої піни. Температура тут була достатньо високою для появи рідкої води, проте океан не може існувати, спираючись на дно з неміцних газів. Він проникав крізь шари хмар все нижче й нижче, поки, нарешті, не досяг точки, з якої навіть звичайна людина могла окинути поглядом площу в тисячу квадратних кілометрів. Ця нікчемна за величиною частина Великої Червоної Плями зберігала таємницю, про яку люди могли лише здогадуватися.
Підніжжя рухомих гір піни були обліплені міріадами маленьких, чітко окреслених хмар однакової форми, поцяткованих однаковими червоними й брунатними плямами. Втім, вони були невеликими лише порівняно із тим, що їх оточувало: найменша було розміром з невелике місто.
В них відчувалося життя. Вони неквапливо рухалися в одному строго завданому напрямку, нагадуючи гігантських овець на схилах титанічних гір. Вони перемовлялися на метрових частотах; слабкі, але виразні сигнали проступали навіть на тлі шумів Юпітера. Ці живі аеростати парили у вузькому шарі поміж холодом зледенілої вишини та спаленілим жаром, що панував унизу. Але, яким вузьким не був би цей простір, він перевершував за обсягом всю біосферу Землі. Аеростати були не самотні. Серед них снували інші об'єкти, помітити яких через їхні малі розміри було не так вже й легко. І за формою, і за розміром деякі були схожі на літаки. Вони теж були живими - чи то хижаки, чи то паразити. Або ж, мабуть, чередники. Новий розділ книги життя, такий саме незнайомий, як і побачене на Європі, відкривався перед ним. Реактивні торпеди, подібно до хижаків земних морів, полювали за величезними аеростатами. Але кулі не були беззахисні: деякі відповідали ударами блискавок та випускали мацавки, схожі на багатокілометрові пили.
Тут були присутні створіння будь-яких геометричних форм - напівпрозорі трикутники, кулі, паралелепіпеди... Циклопічний планктон юпітеріанської атмосфери, доля якого - парити у висхідних потоках, дати потомство, а потім опуститися на дно і, перетворившись на вуглеводні, чекати нового втілення в живій матерії. Перед ним лежав світ, повний чудес, що в багато разів перевершував за розмірами Землю, проте ніщо тут не вказувало на присутність розуму. Радіосигнали аеростатів були примітивними вигуками страху або попередження. Навіть мисливці, від яких слід було чекати вищої організації, бездумним автоматизмом своїх дій нагадували акул.
Не дивлячись на вражаючі розміри, біосфера Юпітера, що народилася з піни, туманів та хімічних речовин, які випали в результаті електричних зарядів з верхніх шарів атмосфери, була вельми примітивною: найстрашніші її хижаки не витримали б конкуренції з боку найсумірніших зі своїх земних аналогів, Подібно до Європи, Юпітер - це безвихідь еволюції. Тут ніколи не виникне розум: в кращому разі він буде приречений на жалюгідне животіння. Цивілізація хмарних височіней, навіть якщо б вона з'явилася, навряд чи досягне рівня хоча б кам'яного віку в середовищі, де неможливий вогонь і майже немає твердих речовин. І зненацька він знов відчув ту силу, яка ним керувала. До свідомості просочувалися почуття й настрої, проте він був не в змозі сприймати ідеї або концепції. Відчуття, ніби за зачиненими дверима йде суперечка на незрозумілій мові. Притлумлено донеслося розчарування, потім невпевненість, потім несподівана рішучість - але мети він так і не вловив. І знов відчув себе собакою, здатним реагувати на настрій господаря, але не на його ідеї.
А невидимий повідець вже тягнув його до серця Юпітера. Він опускався крізь хмари туди, де життя було неможливе. Промені Сонця сюди не доходили. Тиск зростав, температура перевалила за точку кипіння води. Він перетнув шар розжареної пари. Юпітер схожий на цибулину: долаючи шар за шаром, він просувався до його серцевини.
Відразу за шаром пари йому відкрився "пекельний казан", в якому варилися нафта та її похідні. Їх вистачило б на мільйон років безперервної роботи всіх двигунів внутрішнього згорання, побудованих людством. Наступний шар теж складала рідина, хоча вона й була щільніша за будь-який земний камінь. Над розгадкою поєднання в ній вуглецю та кремнію земні хіміки билися б багато років. Шар йшов за шаром, але зі зростанням температури - вона піднімалася на сотні й тисячі градусів - склад хімічних сполук спрощувався. На півшляху до ядра було вже так спечно, що всі зв'язки розпалися: тут могли існувати лише чисті елементи.
Потім він досяг величезного сферичного простору, заповненого воднем, але в тій модифікації, яка так і не була одержана в земних лабораторіях. Тиск тут був такий великий, що водень перетворився на метал, який поєднував в собі властивості і рідини, і твердого тіла. Він вже майже досяг центру Юпітера, коли з'ясувалося, що природа підготувала ще один, останній сюрприз. На глибині шістдесяти тисяч кілометрів сферичний шар металевого водню скінчився, розпочалася тверда кристалічна поверхня.
Впродовж багатьох тисячоліть вуглець, що утворився в результаті хімічних реакцій у верхніх шарах атмосфери, опускався до центру планети. Тут він накопичувався і під тиском в мільйони бар перетворювався на кристал.
Ядро Юпітера, надійно вкрите від людства, було алмазом величиною із Землю.
Немає коментарів:
Дописати коментар