Вдосвітку вздовж колії...

Нишком неначе досвідчений євнух
тихо мов нота що спить у трубі
по площині відображень непевних
йшов я повзбіжно самому собі

І невловимим чудовиськом Нессі
спостерігав як тягнула свій хвіст
виснаженість пасажирських експресів
у експресивну наснаженість міст

Рейки лискучі не перетинались
бо ж є перетин ознака біди
і світлофори лукаві не знались
із відображеннями у воді

Небо
мов чорний собака
спрокволу
скиглило вітром та вічно глухі
люди чвалали повздовж видноколу
й небо збирало зірок реп’яхи

Ранок здирав їх а перше проміння
трощив у росах на зламу кутах
йшов я по схрещенню світла і тіней
квіти саджати на згаслих зірках.

Олексій Кацай,

"Дзвони Атлантиди", Кременчук, "Про-Графіка", 1997