Наука ночі

Торкаюся тебе вночі; ти – ночі дар –
Лежиш, розкинувшись недбало,
Холодна, непорушна, заполонена зірками,
Немов земля чужого краю.
Які ж спокуси допровадили тебе
Вниз по благаючих дорогах,
В обійми привидів, цього не знаю,
Не збагну,
Забувши сміливість на зім‘ятому полі,
Щоб стерегти тебе, як ти лежиш, – незворушнУ
І безпритомну.
Накриту білими снігами сну?

Та навіть якби я зумів простежити твій слід
Через усі поселення твоїх смертельних доль,
Куди ревнивими думками пробую пробитись,
Ти вирвалася б, ти б втекла од мене з кінця землі у світ,
Де незаконні зорі пробігають;
О серце дике і неосягнЕнне!
Мій дотик на тобі, а ти – на відстані тих світлових текучих літ;
Ні, ми не душі, ми – системи,
Що, наче в хмарах, в незнанні пливуть,
І наші пристрасті вируючі знов починають рух
В батьківському сузір‘ї Лева
І в материнському сузір‘ї Рака.
Ти – згублене моє ребро,
Розвіяна космічна пилюга
В архіпелагах світла, міфів і сум‘ять;
Яким далеким Магелланам ти – коханка –
Спішиш свого мистецтва радощі віддати?
Неначе дивлячись у телескоп,
шукаючи твої координати,
Я бачу, як твій спектр одмінюється й червоніє,
Розширюється всесвіт і
Наші світи, навзаєм віддаляючись, летять...

З тих сил, з того польоту – таємничу
Тебе, і душу, й гордість твою кличу –
Вернись до мене з космосу, згори;
Відкривши очі на порозі сну,
В повітряних потоках, повних гри,
Ти принеси мені Чумацького Шляху світанки.
І непорочністю своїх медових слів
Ти мову місяця пливку для мене відтвори;
Що в штольнях таємниць
Здобута, як багатство злоторудне.
Збудись!
Вже на дванадцятій годині застигли стрілки рук моїх,
В кожній клітині мого тіла серце б‘є,
І всі мої серця б‘ють в унісон –
Полудне!

Стенлі К‘юніц

(Переклад з англійської Дмитро Павличко: „Всесвіт”, №3-4, 1997 р.)