Біль Хмари

(Вільям Кейт „Повстання Боло”;
William H. Keith, Jr. Bolo Rising, 1998;
СПб, „Азбука-класика”, 2003)

Механізований Ворог з безжальною влучністю завдав удару по колонії людей на планеті Хмара. Атака була такою шаленою, що навіть єдиний на цій планеті Боло, на прізвисько Гектор, виявився переможеним. Механічні загарбники, заблокувавши пам'ять Гектора, зробили його охоронцем табору рабів, куди були поміщені розрізнені залишки армії Хмари.
Але є людина, що відмовилася миритися з поразкою. Ця людина — майор Джеймі Грем, який або звільнить своїх товаришів, або помре, намагаючись це зробити. Він лише має здогадатися, як примусити Гектора знову служити людям, зупинити орбітальне бомбардування супротивника, здолати стародавній, холодний, високоорганізований машинний розум…
Якщо Гектор буде на його стороні, славнозвісне повстання Спартака відбудеться знов — цього разу у вогні й гуркоті ядерних гармат Боло.

...Часом мені здається, що лише видимі звідси зірки роблять існування, яке все ще триває, терпимим.
Їх дійсно багато, і, щоб позбавитися нудьги, я запускаю підпрограму підрахунку. Продовжуючи вартувати на вершині Пагорбу Огляду, чим я займаюся всі останні 2,773446854x107 секунд, я обертаю свої основні оптичні сенсори до неба й наводжу фокус на Велику Хмару. Обидва сонця сіли 7355 секунд тому, і небо темне, настільки темне, наскільки це можливо в тутешньому світі. Над обрієм на сході, поволі здіймаючись до зеніту, розтягнулася зоряна хмара Стрільця — величезне, холодне, сріблясте скупчення мільярдів зоряних піщинок, облямоване виразними вугільно-чорними мішками туманностей. Вона омиває оточуючий мене ландшафт — обгорілі пні дерев, потріскану й почорнілу від жару землю, руїни мертвого випаленого міста біля підніжжя пагорба — похмурим холодним сяйвом сутінків…

…Зірки були… прекрасні.
Скорчившись в брудній ямі, що утворилася там, де раніше знаходився центральний майдан Селести, Джеймі Грем спрямував погляд до східного окраю неба поверх зламаних, оплавлених остовів веж Роланда. Розкопки огортала майже цілковита темрява, якщо не рахувати біло-золотого сяйва робочих ліхтарів та бортових вогників різноманітних «лускунчиків», що парили в повітрі. Не дивлячись на світло вогнів найближчих флоатерів, зоряні хмари Стрільця наповнювали нічні небеса виблискуючою крижаною красою мерехтливого зоряного пилу.
«Дивно, — подумав він, — що ця краса могла приховувати такі непередавані жахи й смерть».
Часом йому здавалося, що лише вигляд зірок не дає йому збожеволіти, дозволяє на коротку мить прокинутися від навколишнього кошмару, який вже ніколи не скінчиться для нього та інших, що вижили...

…Рік тому Селеста була найбільшим містом в прекрасному блакитному світі Хмари. Вежі житлових будинків сяяли білизною, голково-стрункі поліровані шпилі підносилися до неба вздовж блакитної дуги гавані Селести й розташованого не віддалік побережжя моря Тамарінф. Населення міста перевищувало сто тисяч чоловік, а всього на планеті жило не більше десяти мільйонів.
Хмара — названа так через зоряні хмари Стрільця, такі помітні навесні й влітку в нічному небі північної півкулі, — була колонізована близько двох століть тому людьми, що втікали від невпевненості в завтрашньому дні й жахів Мельконіанськіх Війн. Піонери придбали дюжину одиниць великого транспорту і покинули змучені війною світи старої доброї Терри в пошуках нового світу серед мільярдів сонць, що юрмилися в багатих зірками межах Ядра Галактики. Вони прийшли з десятків різних світів: з Дестри і Локхейвена, Альдо Церісу й Нового Девонширу, Альфи Центавра і навіть самої Терри. Вони прийшли, і одна мрія об'єднувала їх — мрія про світ, де вони змогли б пустити коріння, ростити дітей і хліб, і просто жити… в мирі.
Хоча серед засновників Хмари і були пацифісти, вони не змогли нав'язати всім і кожному свої погляди. Більшість чудово усвідомлювала небезпеку освоєння світу в десятках тисяч світлових років від кордонів обжитого людьми космосу. Для захисту від Непізнаного були створені озброєні сили і навіть Боло Марк XXXIII.
На жаль, Непізнане саме знайшло їх і виявилося таким неуявно могутнім, що навіть новітні технології Боло та вогняна потужність в шість мегатонн на секунду не мали проти нього жодних шансів. Скинутою з космосу скелею Селеста була стерта з лиця планети, вежі звалилися, житлові будинки випарувалися в пронизливому жарі, від якого плавився залізобетон, ударна хвиля в тріски рознесла кристалосталь прекрасних будівель. У центрі міста з'явився кратер в сто метрів завширшки й двадцять завглибшки; удар був такий сильний, що просіла сама основа міста, кратер перетворився на каламутне озеро, і дотепер колишній міський майдан вкривала рідка грязь.
Доля решти міст Хмари швидше за все була такою самою, хоча ніхто з місцевих рабів не знав цього напевно. Всі жителі Селести та її околиць загинули при нападі; вижив тільки той, хто був далеко від міста, коли з безхмарного полуденного неба з величезною швидкістю звалився шматок залізонікелевого астероїда. Не було ані попередження, ані ультиматуму і ні єдиного шансу організувати населення планети. Війна, якщо її можна так назвати, скінчилася за декілька днів, які тепер називали Великою Бійнею…

…«Емпіріон» був одним з транспортів, тих, що двісті стандартних років тому доставили на Хмару колоністів. Переобладнаний в дослідницьке судно, корабель займався глибокою розвідкою місцевого космосу, зовнішніх регіонів Західного Рукава, колись названого земними астрономами Рукавом Стрільця через його розташування в небі стародавньої Землі. Майже п'ятдесят років тому капітан «Емпіріону» повідомив про дивні електромагнітні передачі з боку Ядра і оголосив про свій намір знайти їхнє джерело. Передачі не піддавалися розшифровці, але майже напевно були породженням розуму; контакт з невідомою доти расою очікувався навіть з якимсь нетерпінням.
Але «Емпіріон» зник, і про нього більше ніколи не чули. А Господарі, коли вони з'явилися, увійшли до простору Хмари з боку Ядра Галактики…

…Корабельні сенсори широкого спектру передавали дані безпосередньо в перший мозок ДАВ, дозволяючи у будь-який час одержувати всебічний огляд космічного простору, включаючи місцеву планету та її два супутники, і за ними — морозні береги зоряної річки, густі й такі, що загубилися в безпосередній близькості від Ядра Галактики. Широкі хмари темної речовини, газу й пилу тьмарили центр Галактики у видимому діапазоні, але кипляче свічення радіохвиль і іскристі пучки рентгенівських та гамма-променів дозволяли ДАВ бачити рідні кордони. Знаходячись на відстані в п'ятнадцять тисяч світлових років від домівки, він фіксував спалахи антиматерії, анігіляційні процеси, еквівалентні вибухам десятків сонць, що відбувалися кожні декілька мільйонів наносекунд…

…Вперше я досяг цілковитої свідомості на складальному заводі Боло «Дюрандаль», Місяць, стапель 5. Мій номер Серія А 28373. Шостий ударний зоряний полк був сформований, як підрозділ з двадцяти чотирьох Боло Марк ХХХIII на Землі 26 червня 1477 року атомної ери. Ми разом брали участь в кампаніях на Марксісу, Каррагулі, в світах Йоргенсона й допомагали зняти облогу Проксіми. Я діяв сам на Альдо Церіс, і, коли союзники мельконіанців, кхалєш, напали на недалекий Граув, я взяв участь у протистоянні, яке привело до поразки Конфедерації Кхала. В третій битві за Сардунар я стримав переважаючі сили мельконіанців, зокрема триплет важких бойових лінійних кораблів, що досягли орбіти, дозволивши підрозділам П'ятої дивізії морської піхоти Терри й Дванадцятої піхотної дивізії Проксіми закінчити евакуацію з планети. В цьому бою я одержав такі серйозні пошкодження, що для ремонту мене довелося відправити назад на Терру, де я був нагороджений Потрійною Зіркою Доблесті.
Хоча я і був цілком відремонтований, на той час досягнення військових технологій мельконіанців зробили мене застарілим, і мене перевели до резерву на Марс. Звідти мене призначили до Третього земного колонізаторського флоту задля посилення Першої ударної механізованої бригади — ключового компоненту суперсекретної операції «Діаспора». На Хмарі мені довелося брати участь в конфліктах з вовоїнами і ка'джуур, а також в братовбивчих зіткненнях, відомих нині як Війна за Дослідження…

…Декілька мілісекунд ДАВ вивчав одержану інформацію. Однією з найбільших таємниць всесвіту, не розгаданих !*!*!, було питання про те, звідки вони узялися. Не було ніяких сумнівів, що нині машинами керував штучно спрямований еволюційний механізм; програмне забезпечення й механізми !*!*! навмисно пристосовувалися до нового середовища та умов існування; питання полягало в тому, звідки з'явилися найперші розумні машини. «Еволюціоністи» наполягали на тому, що прості машини еволюціонували самі по собі в умовах екстраординарних спотворень матерії та енергії в Ядрі Галактики; «креаціонисти» вважали, що перші машини були зобов'язані своєю появою розумним органікам, можливо неДакШа, загадковій расі, яка, згідно записам, що стали фрагментарними за минулі епохи, була найпершою органічною формою життя, яке зникло в результаті діяльності !*!*!. З тих пір, як ДАВ став достатньо розумним, аби самостійно обдумувати цю проблему, він дійшов до висновку, що концепція «креаціонистів» бездоказова й суперечлива. Адже якщо машини — це породження органіків, то хто створив самих органіків?..

…Через сенсори широкого спектру ГЕД 9287 ДАВ вдивлявся в яскраві кольори і виблискуюче світло планети, спостережуваної з низької орбіти. Її обрій виглядав ніжно зігнутою дугою блакитного й сліпуче білого на тлі абсолютної чорноти космічного простору. Велика частина обрію була зайнята величезною спіраллю білих хмар, штормовою системою жахливих пропорцій, що оберталася за годинниковою стрілкою. ДАВ перемкнувся на інфрачервоний режим сенсорів, і хмари виявилися оточеними гарячими червоними та помаранчевими плямами, безладно розкиданими по видимій частині планети. Кожне місце, до якого впали фрагменти снарядів, випущених в Боло, випускало інтенсивне інфрачервоне випромінювання…

…У півтора тисячах світлових років від Хмари лежали найближчі світи гракаан з Даргураута. Про них було мало що відомо, крім того, що у них є могутній космічний флот і що вони ревниво охороняють колонії своєї імперії, яка широко розкинулася в просторі…

…Використовуючи комп'ютер чужих і протоколи зв'язку, що їх продали людям толан, Мокслі підключився до БСС-передачі, яка виходила звідкись з простору гракаан. Обличчя на екрані навряд чи можна було назвати таким: все в кутках, виступах та шишках, з мацавками й чутливими вусиками, що оточували рот комахи, і єдиним яскраво-синім оком без зіниці, яке випиналось з чорного зовнішнього панцира. Звуків не було чутно; частини рота скажено працювали, неначе істота щось казала… хоча з не меншою підставою можна було припустити, що вона просто пережовувала свій обід…

…Операція «Діаспора» була криком відчаю верховного військового командування далекої, назавжди загубленої два століття тому Терри. В ті часи Мельконіанська імперія насувалася по всіх фронтах, відповідаючи на кожну нову зброю людей своєю власною жахливою зброєю і тотальним геноцидом.
Цілі світи випалювалися до повної стерильності; сама Земля була під загрозою і навіть раз або двічі переживала атаки бойових флотів мельконіанців або їх союзників. Деякі члени верховного командування вважали, що вторгнення на Землю або її стерилізація — це всього лише питання часу.
«Діаспора» замислювалася як засіб збереження людської раси, як крайній варіант. Безліч старих вантажних зорельотів були переобладнані в колоніальний транспорт і розіслані по всіх напрямках з наказом відправлятися якнайдалі в недосліджені сектори Галактики, відшукати відповідний світ і осісти в ньому. Кораблі, що заснували колонію на Хмарі, належали вже третій хвилі переселення…

…Він продовжував дивитися на зірки, вдивляючись у величезні, густо всіяні плямочками світла скупчення, що оточували Ядро Галактики. Поверхня планети була тут рівною, і гігантські гусениці Боло майже не доносили вібрацію до сидячих на верхівці його гарматної палуби людей.
— Коли я дивлюся в ніч, — мовив він за хвилину, — то не можу думати про те, скільки там людських світів. Натомість я намагаюся зрозуміти, як далеко тягнеться влада «лускунчиків». Зрозуміти, чи є там мельконіанці або хтось гірший. Можливо, людство таке з біса крихітне й незначне в порівнянні з порядком речей, який склався у Всесвіті, що, просто наважившись існувати, ми запрошуємо самий Всесвіт звалитися нам на голову та й розчавити нас, як тарганів.
— Я думаю, що, якщо ми такі дрібні, — сказала вона, — Всесвіт навіть не помітить нас. У цьому-то вся й справа, чи знаєш. Скільки релігійних та філософських учень, породжених в ході нашої історії, виходили з того, що людство є вінцем творіння і умовою самого існування Всесвіту? А правда в тому, що Всесвіту все одне. — Вона розсміялася. — Але, принаймні ми знаємо, що дуже малі для того, аби Всесвіт витрачав сили на наше знищення! Нас мають турбувати лише інші подібні нікчеми, на зразок мельконіанців, денгів або «лускунчиків»!..

…— «Фон» — що? — перепитав Джеймі.
— Фон Нейман, — відповіла Аліта. — Стародавній алхімік докосмічної ери. А може, він був фізиком. Він припустив, що колись з'явиться можливість будувати машини, які зможуть приземлятися на астероїди чи нежилі планети й збирати всі цінні ресурси, необхідні їм, для того, щоб нескінченно відтворювати самих себе або щось іще, для чого в них є електронні креслення.
— Я колись чув про це, — сказав Джеймі. — Це небезпечно. Якщо творці втратять контроль...
— Саме так, — сказав Пог. Здавалося, він насолоджувався своїми пізнаннями в історії машин. — Напевно творці !*!*! стали їхніми першими жертвами. Чи бачте, іноді, відтворюючи себе, вони помилялися. Від покоління до покоління комп'ютерні коди спотворювалися при копіюванні або передачі. Щось втрачалося… або рекомбінувалося несподіваними способами. Незабаром !*!*! почали еволюціонувати подібно до органічного життя, з комп'ютерними програмами замість ДНК.
І ось мільйон років по тому або близько того ми одержуємо цю цілісну, безмірно величезну цивілізацію машин, які сліпо впокорюють Галактику. В них своя культура, своя індивідуальність, що виражається в сотнях тисяч різноманітних моделей, які ми могли б назвати видами. Вони навіть не пам'ятають, звідки пришли і хто їх створив. Найбільш змістовні припущення кажуть, що вони прийшли звідкись з Ядра Галактики, де було повно чистої енергії і багато космічного сміття, що залишилося від зруйнованих планет, матеріалу, який вони могли легко використовувати. Швидше за все енергетичні аномалії стерли багато їхніх ранніх записів, і вони втратили своє минуле. І якраз в цей час вони виробили справжній, такий, що усвідомлював себе, розум…

…Я роблю це і входжу у ворожу інформаційну мережу. Цей досвід… виводить мене за межі моєї свідомості.
З часу моєї першої активації, що відбулася на складальному заводі Боло «Дюрандаль» — на Місяці більше трьохсот років тому, я володів свідомістю. Проте ці переживання піднімають концепцію, про котру я думав як про самосвідомість, на абсолютно нову висоту, виводять в новий вимір знання та існування, про який я дотепер навіть не підозрював.
Переживаючи думки й спогади Ворога, я тепер знаю, що означало бути ДАВ 728–24389. Його чужість дивна; його… його самота, його незавершеність, викликана пропусками в його Первинному коді, приводить у відчай.
Я бачу короткі обривки ранньої історії !*!*!, їхніх попередників, що губляться серед скупчення зірок і жорсткого випромінювання Ядра Галактики, бачу їхні кроки до нових рівнів самосвідомості й розумності, по мірі того, як вони зустрічали і знищували цілі цивілізації, що виникали на шляху їхнього неможливого, безглуздого пошуку. Я бачу їхню боротьбу з гракаан; більш того, я бачу їх вже складені бойові плани та потуги, що розгортаються.
Я дізнаюся їхні плани щодо Хмари, точні вектори двох гігантських баттлерів і декількох космічних кораблів менших розмірів, окремі позиції кожної з тисяч машин-вбивць !*!*!. що збираються в цьому районі з усього континенту. Хоча й ДАВ, котрий викликав їх сюди, загинув, його смерть їх не зупинить.
Я бачу… зірки… і дива, звалені одне на одного: культури, розумні істоти, імперії, філософії, про які ніхто не чув і вже не почує, тому що вони встали на шляху нездатних зрозуміти інші раси, негнучких і загадкових !*!*!..

…На борту «Спартака» Джеймі вдивлявся у великий монітор, на якому відображався вигляд з корми. Обрій Хмари вже виразно загинався; темно-сірі хмарини ховали поверхню планети; на заході два сонця стояли трохи вище за обрій, забарвлений золотом і вогненним сріблом нетривалої, але прекрасної подвійної заграви. Крихітна ділянка сірих хмар прямо позаду «Спартака» зненацька загорілася світлом, яке затьмарило далекі сонця, що заходили. Світло почало розповсюджуватися, на мить стало ще яскравішим і потім поволі згасло. Хмари виглядали деформованими, вони роздувалися й нарешті випустили назовні легко впізнану грибоподібну форму, яка підсвічувалася знизу безшумними лютими пожежами. А потім сяйво вогнів зникло, як і сама Хмара, яка стрімко зменшувалася на екранах…