Всесвіт — змій з пістрявою шкірою...

Всесвіт — змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружньо скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розрубує зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

О, життя — строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора застиглого часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись йдуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного — в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.

Олексій Кацай,

"Дзвони Атлантиди", Кременчук, СП “Про-Графіка Лтд”, 1997

На фото: "космічний міст" галактик Арп87, сузір'я Лева, 300 млн. світлових років від Землі