Посадка на Планету Двох Синіх Сонць

З небес незакартовано-чужих

знімаючи обгортки й оболонки,

шурхочучи сузір‘їв целофаном,     

      виймаємо планету загадкову,

де сутінки бубнявіють світанком

двох синіх сонць…

      Калейдоскопи мрій

      занурюються в мушлю атмосфери

      і діаманти сонць,

мов солітери,

      здіймають самоцвітний буревій

      по курсу апарата-піонера,

      який від цього блиску сам не свій.

Та скель прозорих

кришталеві

стелли

з його металом

починають бій.

      І блискавки вдаряють в скляні трави.

І скалки

електричної заграви

зриваються зі стебел,

скель та вій.

      Зростає небезпеки магнітуда...

Клекоче хрипко плазмою рушій...

      Пульсації думок, фотонів, крови,

плюскочуть в нервах, жилах, наносхемах,

а виснажені відстанню світила

двовимірно хитають планетарій

пласких небес, до трупних плям чужий.

      ...Хоч відлиск сонць лишається живий

в опуклій

геометрії земній.

Олексій Кацай, 

«Перебендя-Space», «Міжнародне філософське-космологічне товариство» - http://www.bazaluk.com/conference/perebendya-space-kosmiceskaya-lirika.html

Ілюстрация: О.Соколов "У світі двох сонць"

Треба торкатись небесом не дахом...

Треба торкатись небес не дахом,
звуки штовхати не лише ротом,
щоб на Землі народившись птахом,
вмерти за хмарами. Зорельотом.
Міцно уп‘явшись в обріїв грані,
вітер розкрають пазурі ватри:
ми проростаємо із курганів
позначками на зоряних картах.
Місто – істота з бетону й сталі –
на ліхтарі трощить власний панцир,
далеч стає далечіні далі
й ватри зростають в протуберанці,
в котрих, видовжуючись моторно,
будь-який промінь життя є ниттю
й час набува просторової форми –
простір викрешує з себе миті,
роблячи рух цей власною суттю,
і, відкидаючи тіл заваду,
стрімко минуле стає майбутнім,
дихання навіть лишивши ззаду.
Люди, боги, інопланетяни,
кинуться в вир цієї гонитви
і, опромінений почуттями,
космос опівнічний вибухне світлом.

Олексій Кацай,
«Перебендя-Space», «Міжнародне філософське-космологічне товариство» - http://www.bazaluk.com/conference/perebendya-space-kosmiceskaya-lirika.html

Пауза

Час влаштує нам тишу в ефірі...
Простір вимкне усі двигуни...
Від народження замкнені в шкірі,
ми є бранцями речовини,
ми ув‘язнені у зорельотах,
ми прив‘язані м‘язами до
відцентрових сил на поворотах,
як до щогли вітрила „Арго”.
Бути ж маємо самі ми вітром –
в борг узявши проміння зірок,
повертати його світу світлом,
ставши джетами чорних дірок!
Тож, в своєму згораючи тілі
перед тим, як з‘явитись з пітьми,
губи стисни, як тишу в ефірі...
І ввімкни всіх сердець двигуни.

Олексій Кацай,
«Перебендя-Space», «Міжнародне філософське-космологічне товариство» - http://www.bazaluk.com/conference/perebendya-space-kosmiceskaya-lirika.html

В якості ілюстрації використана картина Г.Терещенка "Перехід до променистого стану"

Алгоритм

...ментальна геометрія думок...
тріпоче небо алгеброю світла...
і формули відлунь...
зусібіч...
тиск таємниць-секретів-натяків в 100.000 атмосфер...
з усіх безодень...
мільйонотонна невагомість каменю планет...
жаска вагомість часу...
орбіти цифр...
проміння вектори...
гойдкий біном зірок подвійних...
і зіниць...
осциллограмма жестів...
життя спіраль...
і це усе в мені пульсує...
адже я є лише знаряддям власних мрій...
а мрії є метою...
усіх наук...
поезоматематик...
почуттів...
і кожну мить я вгвинчуюсь у небо...
увесь складний і звичний наче алгоритм...
для себе прикро звичний...
для вражено завмерлої галактики складний...

Олексій Кацай

Для ілюстрації використана картина С.Рахманова "Думки про вічне - 4":
http://artnow.ru/ru/selected/6803/0/picture/0/158921.html?comments

Міста багаття… іскри облич…

Міста багаття… іскри облич…
вирій галактик…
Кожна істота, будь-яка річ –
вічності клаптик.
Вічність здіймається по шибках
заспаних вікон,
простір потріскує на руках
всім своїм віком
і в космогонію голосів
скручує звуки…
Римами зоряних берегів
снять акведуки.
Вище за них, за рук і за скронь
здертися треба,
щоб повернути людям вогонь,
вкрадений небом.
Десь о четвертій клацне замок –
вернувся ранок...
Джинси, пропалені до зірок,
випере мама.

Олексій Кацай

Зоряний вітер

Торкнися обличчям вітру зірок,
як планетоходу обірветься трак
і серце відчує пульсації брак
у тілі, що згадує свій перший крок.

Біля пагорбу крок, де дзюркоче струмок,
де з-під ніг до хмарок розбігається мак
і де зоряний вітер медвяний на смак –
не такий, як тутешнього неба димок.

Прогоріло воно, почорніло й відтак
впало з тобою на синій пісок
горілиць, як і має справжній козак,
все прострілене дюзами до думок...

Вітер зоряний світ продува до кісток
і міцнішає з небом світла зв‘язок.

Олексій Кацай

Ноктюрн

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх планет.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Олексій Кацай

Екзосонет

Нема думок, не винайдено літер,
лиш пари свист і хрип летючих гранул –
над варивом киплячим океану
камінні хмари важко тягне вітер.

Дощі піщані сипляться в тумани.
Настала осінь. Гейзерів фонтани
вже остигають і над ними зрана
летять ракетопланів каравани.

Ракетопланів корпуси трикутні,
тривимірне в них точиться розмова,
що на екзопланеті цій присутні
ми завдяки програмам помилковим.

А позивний, тривожний і ледь чутний,
стає вже цього світу першословом.

Олексій Кацай

Uliss

Обережний комп‘ютер лакузою-охоронцем
ледь притлумить екранів земних палахкучий каприз:
Uliss вперто пливе над південним полюсом Сонця,
до антени останньої врісши в вогненний заміс.

Хвилі сяйва пекучі й цупкі – аж навіть камінні! –
та упевнений той, хто крізь протуберанці гребе,
що приборкане полум‘я нидіє у каміні,
що лиш вільний вогонь самоспалює сонцем себе.

Всі світила на обріях вранці пірамідальні...
Всі багаття Ітаки світилами стали давно...
Жінка з поглядом вічності у порожній вітальні
сумно гасить камін і розчахує в небо вікно.

Олексій Кацай

Кокони

Крізь вибухи темряви й світла,
злоби та екстазу,
туди пада небо
із сутністю фарб та чорнил,
де білі зірки
обертаються
в коконах газу
навколо, розпухлих від часу,
гігантських світил.
Швидкі та маленькі –
навколо червоних блукальців,
скрутивши проміння,
неначе в поемах – рядки,
а хтось, мов істота
з очима на кінчиках пальців,
з безодень вимотує
досвітку тьмяні нитки.
Їх майже не видно...
Тягнути їх дуже зарано,
зеніт ледь ворушачи
погляду веретеном,
бо для шовкопрядів сузір‘їв
ця ніч – не нірвана,
а, з‘єднаний з ранком,
болючий біном хромосом.
Біном таємниць, катастроф,
еволюцій, історій,
в якому ще сплять закодовано
люди й світи,
та вже розкриваються
кокони обсерваторій
й вібрують канатами в шахтах
безсоння ліфти.
А хмари космічного газу
чорніють примарно,
а їхня двійчастість
усупереч всьому – світла,
бо з неї спливають
світанку земному бінарно
метеликів крила
і спраглих коханців тіла.

Олексій Кацай

Rozetta наближається до Марсу...

Rozetta наближається до Марсу,
антенами намацуючи Землю
та й гублячи її в радіохвилях,
а марсіанських бескидів товписько,
на обріях з червоного фаянсу
застигши у річок колишніх жилах,
вивчає в небі драму корабельну
і відчуває, що вона вже близько.

Розетта наближається до „Марсу” –
так зветься біля пристані кав‘ярня,
де, занурившись у прибою плескіт,
її моряк закоханий чекає, –
хоч знову в простір час танцює марно,
неоново, у стилі декадансу,
бо у готелях знову місць немає,
що значить: для коханців зник і всесвіт.

Розетка наближається до пальців...
Чи навпаки – п‘ять пальців до розетки,
бо все відносно в цьому антисвіті,
де є зірки, любов і вибухівка,
де надприродне втілення коханців,
мов орігамі з білої серветки,
жбурляють терористи нерозкриті
в розверзлу пітьму давньої криївки.

Розетта наближається до „Марсу”
по фундаменталізму антиміста,
в якому строго вибуховий устрій
відлічує тротиловий пульс часу.
Та непідвладно карстовому царству
вдягає пристань ліхтарів намисто,
а все жертовне – від людей до устриць –
реінкарнується в космічну расу.

Rozetta наближається до Марсу,
розрахувавши всіх подій дотичність,
щоб до комети, зліпленої з воску,
летіти в радіосигналів скерцо.
Й, подякувавши траєкторій трансу,
нейронами обстрілюючи вічність,
цей всесвіт набуває форми мозку.

Чи, може, болю вибухлого серця.

Олексій Кацай

Крізь Сонце (уривок з поеми «Янгол та неандерталець»)

……………………………………………………………………

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки щоби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла кривавий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Гербарій

Мов метелики сяйні,
до чорних небес з оксамиту
зорі разом з планетами
нишком надійно прибиті.
До останніх приколоті із врахуванням моменту
світанкові, смеркові і дуже нічні
континенти.

Континенти обклеєні
селищами та містами
разом зі скам‘янілими в тужному небі
дахами.

Ті дахи,
наче крила змертвілі, нездатні до втечі
із киплячої вічності
зоряної порожнечі.

Зафіксований погляд на неї
жере катаракта...
Зафіксоване диво захмарне
стає нудним фактом...

Тільки знов хлопчик-ранок,
світання навчившися вмінню,
із гербарію зорь, що згасають,
витягує голки
проміння.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

На березі Галактики

„Шаттли” над Землею кружеляють.
Від багаття – іскри:
зірка впала.

Світляки
над травами літають
і вібрує всесвітом гітара.

Жаби
якось кумкають
незвично
й лине повні НЛО над нами.

Сплять там,
____________в чорній бульбашці космічній,
місячні міста під куполами.

Ми ж здійснили
нетривалу втечу
з того боку простору і часу,
і плюскоче в венах оковита,
зрушивши серця, світи і речі.

Зрушивши усе це, мов жарини,
або ноти у музичній гаммі,
звуки ночі збилися у рими,
хвилі мрій гойднувши голосами.

І торкали хвилі очерети,
збившись у планет майбутніх піну.
В космоси збивалися планети.
Космоси – збивалися в людину.

В кожну з нас, щасливу й захмелілу,
ще й водою скупану живою...
Й пісню вимиваючи із тіла,
линула Галактика рікою.

Рухалися на автопілотах
баржі, літаки, птахи, орбіти...
І тривала
зоряна робота.
І точився досвіток крізь віти.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Ти знов охороняєш астропорт...

Ти знов охороняєш астропорт
від злих прибульців.
Ходиш метушливо
по злітних смугах.
Лазерний офорт
розпалює метеоритів злива,
лиш захисні вмикаються поля
по цей бік ними вибитого неба.
Ти зорі лічиш. Зорі ж кличуть тебе
до вивертання всесвіту з нуля,
до виснаження винайдених слів.

В галактиці ж керованого руху
відлуння себе в напів-вуха слуха
з булижною ментальністю ментів.
І зорельоти огортає мох,
й дичавіє аж до людини Бог,
і тягне зі шпарин душком. Не духом.

Стій! Хто іде?..

А не іде ніхто.
Вірніше, йде під навісним кутом
весь путь, весь час лишаючись на місці,
мов сталагміт – цей карстовий абсцес.
...І ставить позначку кібернетичний пес
на вимерлої тварі давній кістці.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Блокбастер

Закиньте кастети, сховайте свій бластер,
бо розпочинається ночі блокбастер.

Багатосерійний, в мільйони років,
він має сценарії з тисяч світів.

В військово-космічних легендах птахів
дракони зростають із попелу слів.

Фантастика риб має інші сюжети:
в ній зграями линуть лускаті комети.

І навіть безкриле складає свій міф
в живій топології дощовиків.

До висохлих формул додавши казки,
усе це у небі здвигає зірки.

Й галактики вертяться вже навпаки,
спіралей ворушачи кінострічки.

А сили інерцій у вирі зорі
нас кидають в простір із кадрів Землі.

І кращого в гуркоті світобудов
нічого немає за цих катастроф!

Де не допоможе ні бластер, ні ніж,
нам бути стрімкішими погляди ніж.

Що самі стрибають зі скелі сторіч
в прострелену метеоритами ніч.

А потім, не знаючи цьому кінця,
все ліплять і ліплять з фотонів сонця.

Розпалюють ними на скелі маяк.
...І знову вмикає хтось неба “видак”.


Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Знов летючої раси...

Знов летючої раси
вершник впав і затих.
Степом скачуть Пегаси –
крила зламані в них.
Нерухоміють крила:
їх життя залиша...

Але час народила
невгамовна душа.

На незвіданій трасі,
ставши просто людьми,
загрузаємо в часі,
мов жуки в бурштині.
Та спиратись на костур
кожний не поспіша!..

Бо народжує простір
невгамовна душа.

І натхнення, не примус,
вгору кида думки,
де римуються кимось
у сузір‘я зірки,
звідки вітер на сушу
дме початком вірша.

І народжує душу
невгамовна душа...

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Лозоходіння в Океані Бур

В рукавичці скафандру
під зірваним небом
хворостина ледь ворохобиться
хворостина верби ледь тріпоче
хворостина верби відчуває
на Місяці воду Дніпра.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

Самотність

Логічно живу й динамічно,
мов камінь, що пада з гори,
і карти мої галактичні
давно вже пожерли щури.

Порепане скло телескопу
знудьговано зирка в зеніт,
де в колір багнюки з окопу
фарбовано шанцовий світ.

Змістовно містичний, мов гоблін,
зодягнутий в рип чоботів,
піду, накопаю картоплі
во хлябях розверзлих ґрунтів.

Бо вже не розверзнеться небо,
а їстоньки ж треба мені!..
І треба чвалати по греблі,
що зорь загатила вогні.

Вони плюскотять невидимо,
неначе в каністрі той гас,
а серце, мов жорно рипливе,
на борошно змелює час.

Та й сипле хвилини у лантух
моїх обезмріяних днів,
накочує стиха на лан дух
кори обгорілих лісів.

Неголене верну обличчя
я в той, обпожежений, бік,
де диміє, диміє вічність,
до чаду якої я звик.

Ця звичка така метрономна,
байдужа така й нежива,
що в точки закручує коми
і вчавлює в подих слова.

Видмухую попіл з легенів
і криком скривавлюю рот
я, складений з болю та генів,
розпатраних небом, істот.

Істот, що не звикли затято
не бути зірковим дощем,
хоч вічності координати
й спалили летючим вогнем.

Розбились... Не долетіли,
петлею зашморгнувши путь...
А ампутовані крила
за спиною й досі печуть.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

У надра сунуть коренів лабети...

У надра сунуть коренів лабети,
а листя крають небеса планет,
і в Вавилон вростають Internet‘и,
як інопланетяни – в Internet.

Попадають дерева, вежі, блоки,
але – нехай знов шаленіє рок! –
ми живемо, дивуємось допоки
цілющій різномовності зірок.

Які не гаснуть навіть на світанні
чомусь, для чогось і з якихось див!..
Життя – одне велике запитання
з мільйону слів.

І ось, хворіючи дитинством знову,
залепетавши щось про перший крок,
ми зоряну вигадуємо мову,
сягнувши поглядом крізь нетрища зірок.

Палаючи у прірві сьогодення,
волаючи про те, щоб пломінь цей не згас,
ми спалюємо тіл стовпи тотемні...
А космосу слова вигадують знов нас.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008