Забуваємо ревно (даремно) дорогу в небо.
В цей такий незбагненний такий не банальний космос.
Десь на вічно-квітучому Марсі вже п’яний Хронос
Зачинає вогонь і богинь для нової треби.
Для нової планети бо наша диви конає.
Змарнували месій і за дівку спалили Трою.
І назвали життя (так буваю зо п’яну) грою.
Тільки більшість із нас нікудишні актори. Знаю.
Ти - це іще ненаписана цифра чи літера.
Слово, що досі у роті мені гірчить.
Ти повертаєшся завжди. Лише вночі.
Сходиш з орбіти Венери, Землі, Юпітера...
Щоб увірватися зіркою, чи кометою,
Впасти у ноги, запасти в мої думки.
Світла торкнуся, гадаючи, що руки.
Час витікає сумною густою Летою
З вчора у північ. І тіні повзуть неквапом.
Стін вертикалі. Проекції кроків на
Небо осіннє, де манна – лише мана.
Падає вечір, мов кішка – на чорні лапи.
І прокинеться ніч, і нечутно сковзне із плеча.
Поцарапана спина зірками і трішечки сіном.
Якщо хочеш – люби, та до себе мене не привчай,
Якщо хочеш забудь, - тільки ж клин вибивається клином.
Віхрестись від людей. Залиши цей прокурений світ.
Тут у мрій і у муз невблаганно виколюють очі,
Щоб не бачили світла, не спрагли за небом. Болить
Мені тиша земна. Я для тебе такої не хочу.
Це для них... Нам з тобою небес незагачених шир.
Якщо можеш, - лети у Валгалу на крилах Валькірій.
Цим забрехлевим одам і лестощам ницим не вір!
Нам з тобою не дихати пилом в буденності сірій.
Варвара Черезова,
