Запрошення

Вже спалюється день на вугіль ночі,
росою вечір трави з попелу полоще,
і ляк, мов свердел, твоє серце точіть,
і місяць тіні згублені полошить.

Самітний друже, мов у ночі пояс,
ти в таємничість світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зо мною
в корчмі на місяці горілку пити.

Богдан-Ігор Антонич,
"Зелена Євангелія" (1938)
«Поетика» - http://poetry.uazone.net/antonych/

Арктика

Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
червоні шиби моря в олив’яних рамах,
де скелі льодові під снігом кучерявим
розсунулись поволі, мов таємна брама.

На бурунів хребтах качаються тюлені,
звірята сходять з зодіака, й червоніє
у сяйві магнетичних піль метал зелений
морів примарних, що подібні сонній мрії.

Мов синє оливо, заклякле небо висить,
і череп місяця розбитий і безбарвний
упав на сніг, коли отари білих листів
в країну небуття вела зоря полярна.

Богдан-Ігор Антонич, "Книга Лева", 1936 - http://poetyka.uazone.net/antonych/index.phtml

До холодних зір

Накрита неба бурим дахом,
мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
холонуть зорі в сині криги.

Насуплений, їдкий, запеклий
заслониш очі лунатичні,
бо твоє серце — чорне пекло,
середньовічне і містичне.

Тремти в цей вечір забобонний,
мов астролог, дивися в зорі!
Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
пригорне ніч, вогонь і море!

Богдан-Ігор Антонич, "Книга Лева", 1936 - http://poetyka.uazone.net/antonych/index.phtml

Для ілюстрації використана картина В. Ван Гога "Зоряна ніч"

Ніч на Площі Юра

Північ чорна, наче вугіль,
ходить тінь по площі Юра,
в’ються обручами смуги
на блискучих сірих мурах.
Місяць — таємничий перстень,
вправлений у ночі гебан.
Будеш в срібнім сяйві мерзти
під холодним дахом неба.
Відрізнити сам не можеш,
що тут привид, а що ява,
чи це марево, чи, може,
дійсність, наче сон, лукава.
Це із скла й музики вежі,
це вогонь, що вже не гріє,
це останні світу межі,
це архітектурні мрії.
Північ чорна, наче вугіль,
попіл сну на очі сипле,
різьбить сріблом в довгі смуги
небо, до землі прилипле.

Дзвонить ніч на площі Юра.
Хрест неначе ключ могутній.
І стає, мов тінь похмура,
нерозгадане майбутнє.

Богдан-Ігор Антонич, «Три перстені. Поеми та лірика», 1934 р. -

http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst45

Елегія про перстень ночі

П’яніючи отруйним чадом
ночей сріблистих та гірких,
дивлюся в місяця свічадо
крізь шибу, повну світляних,
холодних, синіх і тремких
далеких відблисків світів,
що, кинуті у тьму, горять
самітні, горді, золоті,
немов знаків санскритських ряд,
які прадавнім сном дзвенять
і перешіптують із дна,
загубленого в морок дня,
слова старої ворожби
в ім’я землі, в ім’я вогню.
Так віддають у владу сну
і заколихують спочить
серця, сп’янілі в життьовій
нестямній, лютій боротьбі.
І чують очі дотик вій,
і бачать іскри голубі.
Співають на дахах сновиди,
осріблюються краєвиди,
шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,
і місяць мертвий, місяць синій
відчиняє п’ять брам ночі
над містом чорним та іскристим.
Тьмяніють ліхтарів вогні,
і в шиби стріли б’ють сріблисті —
це стріли зір на вишині.
Зриваються слова з скрипок,
в краси одчаю скам’янілих,
і знов з портрета, з срібла рам
мальований на полотні
до мене кличе мій двійник.
Як я, шалені пише вірші,
і рецитує, і співа,
і, замінившися в музику,
портрет, співаючи, майне.
Тоді червона пляма крику
уста, мов іскра, перетне.
До мізку, в серце, до думок
вливає ніч, немов бальзам,
солодку краплю божевілля.

Годинник б’є, дві рожі, свічка
і маска — смерті чи кохання?
І завжди ніч і ніч відвічна
і перша й тисячна й остання.

Богдан-Ігор Антонич, «Три перстені. Поеми та лірика», 1934 р. -
http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst33

Елегія про перстень молодості

Розсунулись, мов карти стіни,
угору стеля поплила,

і вікна згасли в синій тіні,

найближчі речі вкрила мла.

Так ява стала сном.

Уже не стеля, лиш глибінь,

уже не стіни — далечінь

і, наче іскри в тиші сплячій,

далекі, недосяжні в мряці,

дзвінкі, мінливі та дрижачі,

засяли зорі над столом.

І я спокійний та невгнутий

під небом, що важке, мов камінь.

Мені сьогодні не заснути.

Пишу холодними руками

оці слова.

Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.
Головокружним ночі хмелем

п’яніє голова.

Ось таємнішає природа

в безбожно первісній красі

(словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої.

От жив звичайно, як усі,

мантачив безтурботно час,

аж забаглось мені нараз

чогось незнаного.

Сьогодні вже не так, не так:

складнішає життя,

і, наче чорний стяг,

шумить над серцем кожна ніч,

і місяць — мідний птах,

таємна рожа неба, лампа

поетів та сновид

веде мене в сріблистих снах

зигзагом мрії та безумства

понад безодню світу.

Мов ртуть, підноситься солодкий жах

до горла і до мізку,

аж струни-нерви задрижать.

Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,

тоді лунає пісня різко.

Ну, сам скажи,

навіщо це усе,

навіщо мерзти

в красі холоднім сяйві.

Ось, краще бережи

твоєї молодості перстень.

Отих хвилин,

коли ще світ, мов серце, був широкий,

коли не снився сон лихий мені,

коли ще хлопцем сивооким сміявся

щиро й дзвінко

та без журби мантачив дні.

Так час перегортає

мого життя нову сторінку.

І знаю тільки те,

що треба пісню, наче тінь, нести з собою,

що треба йти, невпинно йти

назустріч мертвій тишині

за зовом вітру — за зовом ночі,

аж попіл сну засипле очі.

Спочине серце під крилатим кленом,

порине в море трав зелене,

і тільки пісня вільна, спіла,

жива, нестримна, горда, сміла

ітиме далі вже без мене.

Богдан-Ігор Антонич, "Три перстені. Поеми й лірика", 1934 р. -
http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=tryperst06

Лунатизм

Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
перестань, перестань, о молюсь, перестань!
О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й на неба грань?

О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
Не свердли, не верти, аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
Відійми твій слипучо-лискучий, отруйливий чар!

Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад всесвіту твань,
а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,

й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.

Богдан-Ігор Антонич, Зі збірки поезій "Привітання життя", 1931 -

http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=pryvit50

Метеор

“Де батьківщина, де твоя, скажи.
Якої син планети чи комети,
які твій лет міжсвітний має мети,
де перед мандрами давніш ти жив?

Міжзірний волокито та бродяго,
в безкраю безвість пущений в крутіж, —
сліпучий, ярий спижу, що гориш
на вежі світу полум’яним стягом.

Незбагнений в рахунку астрономів,
уроджений в височині німій,
навіщо в низині шукаєш дому,

на власнім гробі кам’яна статує?”
— Поете, не журись. Упадок мій
жар мого серця від зими врятує.

Богдан-Ігор Антонич, Зі збірки поезій "Привітання життя", 1931 -

http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=pryvit19

Ракета

Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни багряне,
вогнем угору вистрілить ракета
і задрижить, немов тремка трепета,
мільйоном іскор в неба синь розтане.

О! Серце мріє вирватись із лона
тяжкої дійсності, із буднів грунту
в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,
в криваві розірватись букви бунту,
на землю не вернути вже ніколи.

Богдан-Ігор Антонич, Збірка поезій "Привітання життя", 1931 -

http://poetry.uazone.net/default/pages.phtml?place=antonych&page=pryvit02