вівторок, 31 березня 2009 р.

Я прокидаюсь від вібрацій...

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.


Вікторія Сироватко,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2828
Для ілюстрація використана картина А.Брагинського "Око художника"

Космонавтка, котра не полетіла

Зіркова доля космонавтів іноді складається випадково. Так, у році, що минув, уже підготовлений, аби стати першим національним героєм, південнокорейський космонавт Ко Сан був відсторонений від польоту на МКС, тому що виніс якісь інформаційні матеріали з Зоряного містечка і дав комусь почитати – кричуще порушення режиму секретності. Відтак за кілька тижнів полетіла його дублерка Лі Со Єн. І, як з'ясував Тиждень, якби подібна історія сталася свого часу в центрі НАСА, незалежна Україна мала б своїм першим космонавтом не Леоніда Каденюка, а Надію Адамчук. Утім, космічний біолог Адамчук досі не втрачає надії побувати в космосі, хоча за час очікування й народила двох дітей, доньку та сина.

– Я щаслива, що належу до школи космічних біологів, які працюють в Інституті ботаніки Національної академії наук України. Свого часу саме з-поміж нас відбирали того, хто полетить, а я вже підготувала дисертацію про розвиток рослин в умовах космосу, як за допомогою фотосинтезу вони виробляють придатні для харчування вуглеводи й кисень, аби космонавти могли дихати. Але найдосвідченішим серед нас виявився Каденюк, він 20 років готувався до космічного польоту і як льотчик-випробувач, і як командир корабля «Буран», тому його і обрали. Єдиною моєю перевагою було те, що я краще за нього була знайома з біокосмічними дослідженнями й могла їх здійснити.

У.Т.: А в центрі НАСА вас готували до польоту так само, як і Каденюка?

– У нас були різні способи підготовки. Їх визначають залежно від функціональних завдань космонавта. Якщо людина на борту виконуватиме тільки космічні дослідження, десяти місяців достатньо для того, щоб підготувати такого фахівця. Бортінженерів, космонавтів, які виходять у відкритий космос, готують кілька років. Тому моя підготовка була, швидше, комплексом перевірок усіх систем організму. В космонавта повинні чудово функціонувати кровоносна, дихальна системи, шлунково-кишковий тракт. Нам наголошували, що запалення зубів іноді буває критичним, аж до здійснення вимушених посадок. Крім того, щоб забезпечити комфорт на борту корабля, проводять серйозну психологічну підготовку й відбір за психологічними тестами на сумісність. Екіпажі міжнародні, космос – річ інтернаціональна, тому космонавт на борту опиняється в полікультурних умовах. Принципи, за якими підбирають людей, якщо узагальнити, такі: космонавт – це успішна в суспільстві, впевнена в собі, комунікативна людина й професіонал у якійсь певній галузі. Перевагу мають ті, хто швидше відновлюється після стресу – це, напевне, природна, аніж виховувана якість. І, головне, коли виникає позаштатна ситуація, космонавт має адекватно й швидко реагувати, миттєво і беззастережно підкорюватися наказам командира корабля. Наприклад, у нас було таке тренування: йде розгерметизація, частина екіпажу надягає спеціальні скафандри, а частина ховається в герметичних мішках, які два астронавти переносять у безпечний простір. Частки секунди потрібні для цього. Перевагу віддають сімейним, тим, у кого є діти. Як правило, ці люди відповідальніші.

У.Т.: Кажуть, за відповідальність і жінкам віддають перевагу?

– Унікальність жіночого організму – він розрахований на тривале переживання стресу. Жінка може довше, ніж чоловік, переживати стрес без вагомих втрат. Тому це не стільки відповідальність, скільки витривалість, і ця якість є дуже важливою. Тому тривалі польоти, вивчення далекого космосу без жінок неможливі. І, певна річ, жінка в складі екіпажу лише своєю присутністю буде значно пом’якшувати психологічний мікроклімат на борту.

У.Т.: А з якою професією легше потрапити у космос?

– Головна космічна професія – інженери, технічні фахівці. Свого часу поза конкуренцією були льотчики-випробувачі. Сьогодні це вже не так принципово. З огляду на виходи у відкритий космос та умови життя на орбіті, мають переваги ті, хто може довго перебувати під водою, спеціалісти підводного плавання. Крім того, завжди потрібні медики. Уявити космічний екіпаж без медичної підтримки неможливо, до того ж, медик не лише контролює здоров’я космонавтів, а й виконує біокосмічні дослідження. Те, що відбувається з людиною у невагомості, дуже цікаве для дослідника – змінюється відтік крові по великому колу кровообігу до ніг. Без сили тяжіння в умовах космосу холонуть ноги. Частина рідини приливає до голови. Тому необхідно, щоб кровоносні судини мозку були здоровими, добре функціонували. Щоб людина себе комфортно відчувала й не переживала ніяких ефектів, пов’язаних із галюцинаціями. насправді, космонавт – це людина рекордів, його організм має працювати як годинник. Я, наприклад, регулярно відвідую басейн, займаюся системою загартування й тренувань, підтримую свою «космічну» фізичну форму.

У.Т.: Тобто ідея злітати в космос ще актуальна?


– Авжеж, актуальна. Зараз у складі іншої групи я й далі працюю над підготовкою біокосмічних експериментів на МКС..

Оксана Пась,
«Український Тиждень», №4(65)- http://www.ut.net.ua/
На фото Андрія Ломакіна ("УТ") - Н.Адамчук

Серед пісків холодної пустелі...

Серед пісків холодної пустелі
Стою одна. Зникають міражі.
Лише зірки розписують, мов стелю
Безбарвне небо на крихкій межі.
Мене сканують галактично-строго,
Дивуються тому, що я лівша...
Вже знають все, про вдачу Козерога,
Та дивно їм, що на землі убогій
Уперто не сканується ... душа.


Галина Косович,
"Поетичні Майстерні" - http://maysterni.com/user.php?id=2645

Скорпіон

Блаженні дні і ночі на селі,
Землі Волинської родюче лоно
І дух полів, і голоси з балкона,
І крекіт жаб на вітровім крилі.

А в плесі тихім, мов на синім шклі
Вже позначились клешні Скорпіона,
І Антарес, як іскорка червона,
Уже горів в надобрієвій млі.

Я од’їздив, і оком астролога
Допитувався в зір, яка дорога
Мене провадить у майбутні дні.

А Скорпій гас в красі своій недобрій,
І друг Стрілець виносив понад обрій
Свій срібний лук і приязні огні.

Микола Зеров,

«Сонети та елегії», К., «Час», 1922

Зір тихе мерехтіння...


Зір тихе мерехтіння. Що це значить?..
Що кожна зірка у собі таїть?..
Ніч. Очі неземних цивілізацій
До болю задивилися в мої.

Анатолій Криловець,
"Поезія та авторська пісня України" - http://poezia.org/ua/personnels/302

Падає вічність

Падає вічність на землю, дивиться в небо.
Небо скляніє, очі стають морями.
Скільки тих вічностей штовхано всіх, огребом,
Скільки розіп’ятих на перехрестях прямо.
Натовпи зовсім безлюдні пройшли повз рештки,
Квіти й граніти лише пристойності ради,
Очі у вічностей сині - таким не збрешеш,
Лінзами кольору не замаскуєш зради.
Можна волати і знати, що не почують,
Можна мовчати й знати, що недаремно,
Знати, що сонце за обрієм десь ночує,
Знати, що робиться явним усе таємне.
Сиве безсоння очі не виїсть юдам,
Кредо просте: не знищу - хоч покалічу...
Стишиться вітер, заплачуть дощі, мов люди.
Боляче небу, коли ображають вічність.


Наталя Терещенко,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=2089

Егей музики!

Егей музики!
віє знов колючий вітер мандрів
готичні простори небес
із обріїв здмухнувши
та й кинувши в безодню
нестворених мелодій
які вагою небуття
розплескані до звуків

Егей музики!
дивний час настав світила билом
в нового ранку мідний дзвін
несамовито бити
й прочан вагантів
кобзарів
до корабля скликати
що бовваніє мов орган
у центрі космодрому

Егей музики!
зараз ми зіграємо на ньому
вогненну фугу двигунів
планетні нотні знаки
на лініях стрімких орбіт
занотувавши потім

Егей музики!
летімо як невмируще світло
у неозвученій імлі
акордів зорепадом
і віхором галактики
заплетений в спіралі
волає всесвіт нам услід
з глибин людського мозку

Ну а коли стомившись ми
смички та зорельоти
зануримо
у потойбічну ніч
то вже лунатимуть пісні
іншопланетних бардів.

Олексій Кацай,
“Дзвони Атлантиди”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997

неділя, 15 березня 2009 р.

Образ Сонця у збірці П.Тичини "В космічному оркестрі"

Творчість Павла Тичини, одного із найбільш плідних письменників початку ХХ століття, літературознавці розглядають у контексті вивчення періоду “розстріляного відродження”. Автору вдалось залишитись живим серед жорстокої дійсності доби “воєнного комунізму”, яка нещадно винищувала потужні мистецькі таланти.
До літературного доробку П. Тичини звертались такі дослідники: Ю. Ковалів, Н. Костенко, Г. Клочек, Л. Новиченко, С. Тельнюк та інші. Надзвичайно цікавою та гостро актуальним залишається також дослідження В. Стуса “Феномен доби (сходження на Голгофу слави)”.
Предметом нашого аналізу є поетична творчість Павла Тичини. Об'єктом стала збірка “В космічному оркестрі” П. Тичини. У статті ми зробимо спробу розв'язати ключове завдання: розглянути функціонування образу сонця на сторінках збірки “В космічному оркестрі”.
Павло Тичина вже у своїй першій поетичній збірці задекларував себе як поета філософського типу мислення. На думку Е. Соловей, тип філософського поета визначається стійкою “схильністю до буттєвої проблематики, до граничного масштабу узагальнень, до думки про людину в її родовій суті, про споконвічні, загальнолюдські підставові цінності. Тип поета, спадок якого становить його індивідуальну поетичну гіпотезу буття” [1, 116]. На сторінках збірки “В космічному оркестрі”, яка вмістила 10 віршів, автор своєрідно інтерпретує космологічні образи. Серед них особливої уваги заслуговує образ сонця. Письменник, уводячи в структуру поетичного твору цей астральний образ, намагається створити навколо себе світ, у якому його ліричний герой, розташований серед різноманіття космічних тіл, закликає інших людей до революційних змін. На відміну від першої поетичної збірки “Сонячні кларнети”, де людина була понад усе, де людська велич була гармонійно зображена у Всесвіті, поезії збірки “У космічному оркестрі” показують людину розпорошеною серед безлічі космічних предметів (планети, зорі, сонця? та ін.).
Невипадковою (навіть символічною) постає назва збірки, адже з хаотичного руху космосу важко створити “оркестровку”, справжню музику, яку читач спостеріг на сторінках першої книжки П. Тичини. Влучно зауважував В. Стус: “Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей «макрокосм» соняшнокларнетівського періоду перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу”. І далі читаємо: “В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір'ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема” [2, 46].
Автор вдається до несподіваних порівнянь, якими насичені космологічні образи. Ось, наприклад: “І плачуть, і співають промені у далині, / немов віолончелі” [3, 154].
Світ у П. Тичини постає жорстоким, наповненим ненавистю, брехнею, кров'ю. Гармонійна світобудова, представлена у “Соняшних кларнетах” змінюється на хаотичну, земля стає маленькою часткою космосу. Геліоцентризм нівелюється (за винятком поезії VI “Мов пущене ядро з гармати…”, де “земля круг сонця творить цикл” [3, 161]), і на зміну моделі, в якій земля повинна обертатись навколо сонця, постає новий світопорядок (чи безлад?), де астральних тіл рухаються за власними “космічними” законами. Онтологія в П. Тичини змінюється у напрямку творення нового революційного буття, проте ідеї “космічної революції” для поета, за висловом Василя Стуса, “виявились фікцією”.
Оригінально підходить автор до ключового образу небесного астралу. Сонце в поета постає не яскравим світилом, а персоніфікованим образом, яке подібне до невільника: “На берегах вічності ходить сонце, / ходить сонце в шлеях. / Тягне віз – / і всі планети в екстаз!” [3, 160]. Павло Тичина на сторінках збірки “В космічному оркестрі” руйнує традиційні українські світоглядні принципи, де сонце було прийнято вважати життєдайним джерелом, йому здавна поклонялися як божеству. У поета сонць багато: “Мільйони сонцевих систем / вібрують, рвуть і гоготять!” [3, 153], або: “Усім планетам, всім сонцям / свобода, рівність і братерство!” [3, 155]. Поет пропагує революційні ідеї, а космос у його авторській рецепції перебуває у постійному русі: “Летіть, летіть, до сонць керуйте, / керуйте в круглий дах! / Скликайте всіх і федеруйте, / розносьте гасла по світах!” [3, 155], “Один впаде – другий іскриться, / і то без краю й без кінця… / І ні планети, ні сонця / не мають права зупиниться” [3, 157].
Письменник намагається підсилити загальне враження від сприйняття поезій застосуванням яскравих колористичних образів, а якщо заглибитись в історію, то бачимо, що у 1921 році (час виходу збірки у світ) в Україні був голод. Поет бачив ці події, тому і образи у віршах забарвлені відповідними кольорами: “Червоний крик, кривавий крик, / Червоних сонць протуберанці!” [3, 157], “Недокровна планета круг сонця сохла / і заражала простори світів. / Сонце в артерії землі пригоршні вогню насипало – / от звідки кров” [3, 162].
П. Тичина усвідомлює всю велич космічної дійсності: “Скажіть: що сонць системи, як не бризки? / Скажіть: що земля, як не крапка?” [3, 158], “Од сонця кожна планета вагітна. / Планета планеті рівна, привітна – / од сонця” [3, 160]. Бачимо, що поет активно використовує образ сонця, вибудовує власну космологію, що надає його творам оригінальності.

Література:
1. Соловей Е. Українська філософська лірика: Нав.посібник із спецкурсу. – К.: Юніверс, 1999. – 368с.
2. Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави).–К.: Знання, 1993.–96 с.
3. Тичина П. Зібрання творів у дванадцяти томах. – Т.1. Поезії 1906-1934. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 153-166.


Дружинович Лідія Степанівна
аспірант кафедри української літератури
Волинського національного університету імені Лесі Українки

«Наукові Конференції» -

Так знай, що став я Місяцем твоїм...

Так знай, що став я Місяцем твоїм,
так знай, що я не сходжу із орбіти
з пори, що згасла у космічній млі
й передувала сотворінню світу.

Так знай, що море Ясності моє
весь час штормами темними бунтує,
і ревність, наче хвиля, в груди б'є
й скелясті береги душі руйнує.

Так знай, що море Смутку навесні
затьмарене підозрами щоднини,
й не оживають простори страшні
від скриків передсмертних лебединих.

Так знай, що в апогеї — бо люблю!
Так знай, що в перигеї — бо страждаю!
я лиш твоє весь час відображаю…

Не розлюблю тебе я, на біду,
як позабуть тебе я не зумію!..
Так знай, що я з орбіти не зійду,
так знай, що я морями не змілію!..

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Ти — мов галактика...

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Ти — мов галактика. До того ж — у вінках.
Така близька у кожнім своїм слові —
й така у кожнім слові неблизька.

Так добре йти весняними лугами!
Ген марево на обрії курить.
Мільйони років світлових між нами,
спресованих в одну коротку мить.

Таки нешвидко долинають вісті —
вгадати їх не зможе і звіздар.
Ти — мов галактика… І споконвічна відстань…
Ти — мов галактика… І споконвічний чар…

Цвітуть луги. Цвітуть рожевим, білим.
Цей світ — як луг — не можна не любить.
Твоє до мене світло долетіло,
моє ж до тебе, видно, ще летить.

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Ти — мов галактика. До того ж—у вінках…
Колись моє почуєш щире слово,
яке летить у світлових роках…

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Космогонія

Пекельна ніч, у неба на столі -
Запліснявілий місяця окраєць.
Апостоли знімають постоли
І ноги босі відпускають в танець.
Так гають час, щоб зупинити мить.
Бо вірять, він не пройде стороною,
Єдиний, хто очистить-роз'ятрить
Земну коросту з попелу та гною...
Та пусткою лежить Чумацький шлях,
Сіль зоряна під колесом не рипне.
Нікого! Тільки сльози на очах,
Гарячі, мов дощі метеоритні.
Десь у імлі курличуть НЛО,
Збираючись в міжгалактичний вирій.
І раз у раз Іудине чоло
Забруднює послід радіаційний.


Максим Зотов,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/318

Злітаєм зі мною на небо?

– Злітаєм зі мною на небо?
Посидим на кільцях Сатурна...
– Навіщо воно мені треба!
Як мінімум, це некультурно!

– Пограєм давай у комети!
Ти падай, а я упіймаю!
Говорять, хороша прикмета...
– А це що таке?! Я не знаю...

– Злітаєм зі мною на небо?
Навчу тебе бачити барви...
– Не бачу такої потреби.
Для мене і сіре – це гарно!

– А, може, в країні захмарній
Разом осідлаємо мрію?
– Ти кинь ці химери примарні!
На щастя, такого не вмію...

– В грозу пролетим по алеям!
Повір, що не буде нам нудно!
– Та що за вульгарні ідеї?!
Там холодно, сиро і брудно!

– Я знаю усюди ми встигнем!
Злітаєм зі мною на небо,
Де тонкою стрічкою стигне
Межа між Еребом і Фебом!

Зіллємось із заходом сонця!
По зорям біжим, там повернем!
В майбутнього глянем віконце!
– Весь світ – це суцільне інферно!

Не маю я часу на тебе,
У мене багато роботи!
Яке може бути тут небо?!
Турботи, турботи, турботи...

– Давай! Полетіли! Ну що ти!
Покинемо цю трясовину!
– Не корч із себе ідіота!
Ти ж ніби нормальна людина!

...

Хай я ненормальна істота :-)),
Та краще вже бути камінням,
Чим стати в щоденних турботах
НОРМАЛЬНОЮ
_____ СІРОЮ
________ ТІННЮ

Бо вічність, всі дні і всі ночі
Ти ходиш і ходиш по колу...

... ЯК ЖАЛЬ...
_____ ... ЩО СЛІПІ ТВОЇ ...
_____________ ... ОЧІ ...
... НІЧОГО...
_____ ... НЕ БАЧАТЬ ...
_________ ... ДОВКОЛА ...

05.02.09

Віталій Копитко,
«Гоголівська Академія» - http://gak.com.ua/authors/2649

Погляд в небо

В п'яльцях Господніх розтягнуте небо,
хрестиком вишито зірочки.
Шляхом Чумацьким, мій Боже, до тебе
чи дійдем, ось так, навпрошки.

В пальцях Господніх нитки, мов струни,
на товщих - солоні бички,
а тоншими грає душа юна,
дощі їй - смички.

Тілу потрібно солі до хліба,
душі - очей дірочки,
дивитись, чи зможу туди додибать,
де в Бога мого зірочки.

2008
Канапа на вулиці Синьоозерній


Роман Коляда,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/20

Хтось робить барельєф хтось обеліск...

Хтось робить барельєф хтось обеліск
я ж гупаючи сонцем по ланах
усе роблю роблю з планети диск
щоб був прямим навколосвітній шлях

Щоб в коло не змикалися сліди
коли піт виступає на чолі
щоби прокинулись оті кити
що вічно нас тримають на собі

Прокинулись і в небо попливли
розгорнуте до нутрощів зірок
а вічність би здіймалася з імли
бо простір це лише часів клубок

З моїх химер з моїх важких безсонь
майстрята бульбашок регочуть хай
та я — покритий шкірою вогонь —
вирівнюю опуклий небокрай

І диск планети на ребро встає
я балансую на межі світів
гойдається зображення моє
у вирлах схарапуджених китів.

Олексій Кацай,

“Дзвони Атлантиди”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997