Образ Сонця у збірці П.Тичини "В космічному оркестрі"
Творчість Павла Тичини, одного із найбільш плідних письменників початку ХХ століття, літературознавці розглядають у контексті вивчення періоду “розстріляного відродження”. Автору вдалось залишитись живим серед жорстокої дійсності доби “воєнного комунізму”, яка нещадно винищувала потужні мистецькі таланти.
До літературного доробку П. Тичини звертались такі дослідники: Ю. Ковалів, Н. Костенко, Г. Клочек, Л. Новиченко, С. Тельнюк та інші. Надзвичайно цікавою та гостро актуальним залишається також дослідження В. Стуса “Феномен доби (сходження на Голгофу слави)”.
Предметом нашого аналізу є поетична творчість Павла Тичини. Об'єктом стала збірка “В космічному оркестрі” П. Тичини. У статті ми зробимо спробу розв'язати ключове завдання: розглянути функціонування образу сонця на сторінках збірки “В космічному оркестрі”.
Павло Тичина вже у своїй першій поетичній збірці задекларував себе як поета філософського типу мислення. На думку Е. Соловей, тип філософського поета визначається стійкою “схильністю до буттєвої проблематики, до граничного масштабу узагальнень, до думки про людину в її родовій суті, про споконвічні, загальнолюдські підставові цінності. Тип поета, спадок якого становить його індивідуальну поетичну гіпотезу буття” [1, 116]. На сторінках збірки “В космічному оркестрі”, яка вмістила 10 віршів, автор своєрідно інтерпретує космологічні образи. Серед них особливої уваги заслуговує образ сонця. Письменник, уводячи в структуру поетичного твору цей астральний образ, намагається створити навколо себе світ, у якому його ліричний герой, розташований серед різноманіття космічних тіл, закликає інших людей до революційних змін. На відміну від першої поетичної збірки “Сонячні кларнети”, де людина була понад усе, де людська велич була гармонійно зображена у Всесвіті, поезії збірки “У космічному оркестрі” показують людину розпорошеною серед безлічі космічних предметів (планети, зорі, сонця? та ін.).
Невипадковою (навіть символічною) постає назва збірки, адже з хаотичного руху космосу важко створити “оркестровку”, справжню музику, яку читач спостеріг на сторінках першої книжки П. Тичини. Влучно зауважував В. Стус: “Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей «макрокосм» соняшнокларнетівського періоду перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу”. І далі читаємо: “В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір'ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема” [2, 46].
Автор вдається до несподіваних порівнянь, якими насичені космологічні образи. Ось, наприклад: “І плачуть, і співають промені у далині, / немов віолончелі” [3, 154].
Світ у П. Тичини постає жорстоким, наповненим ненавистю, брехнею, кров'ю. Гармонійна світобудова, представлена у “Соняшних кларнетах” змінюється на хаотичну, земля стає маленькою часткою космосу. Геліоцентризм нівелюється (за винятком поезії VI “Мов пущене ядро з гармати…”, де “земля круг сонця творить цикл” [3, 161]), і на зміну моделі, в якій земля повинна обертатись навколо сонця, постає новий світопорядок (чи безлад?), де астральних тіл рухаються за власними “космічними” законами. Онтологія в П. Тичини змінюється у напрямку творення нового революційного буття, проте ідеї “космічної революції” для поета, за висловом Василя Стуса, “виявились фікцією”.
Оригінально підходить автор до ключового образу небесного астралу. Сонце в поета постає не яскравим світилом, а персоніфікованим образом, яке подібне до невільника: “На берегах вічності ходить сонце, / ходить сонце в шлеях. / Тягне віз – / і всі планети в екстаз!” [3, 160]. Павло Тичина на сторінках збірки “В космічному оркестрі” руйнує традиційні українські світоглядні принципи, де сонце було прийнято вважати життєдайним джерелом, йому здавна поклонялися як божеству. У поета сонць багато: “Мільйони сонцевих систем / вібрують, рвуть і гоготять!” [3, 153], або: “Усім планетам, всім сонцям / свобода, рівність і братерство!” [3, 155]. Поет пропагує революційні ідеї, а космос у його авторській рецепції перебуває у постійному русі: “Летіть, летіть, до сонць керуйте, / керуйте в круглий дах! / Скликайте всіх і федеруйте, / розносьте гасла по світах!” [3, 155], “Один впаде – другий іскриться, / і то без краю й без кінця… / І ні планети, ні сонця / не мають права зупиниться” [3, 157].
Письменник намагається підсилити загальне враження від сприйняття поезій застосуванням яскравих колористичних образів, а якщо заглибитись в історію, то бачимо, що у 1921 році (час виходу збірки у світ) в Україні був голод. Поет бачив ці події, тому і образи у віршах забарвлені відповідними кольорами: “Червоний крик, кривавий крик, / Червоних сонць протуберанці!” [3, 157], “Недокровна планета круг сонця сохла / і заражала простори світів. / Сонце в артерії землі пригоршні вогню насипало – / от звідки кров” [3, 162].
П. Тичина усвідомлює всю велич космічної дійсності: “Скажіть: що сонць системи, як не бризки? / Скажіть: що земля, як не крапка?” [3, 158], “Од сонця кожна планета вагітна. / Планета планеті рівна, привітна – / од сонця” [3, 160]. Бачимо, що поет активно використовує образ сонця, вибудовує власну космологію, що надає його творам оригінальності.
Література:
1. Соловей Е. Українська філософська лірика: Нав.посібник із спецкурсу. – К.: Юніверс, 1999. – 368с.
2. Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави).–К.: Знання, 1993.–96 с.
3. Тичина П. Зібрання творів у дванадцяти томах. – Т.1. Поезії 1906-1934. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 153-166.
аспірант кафедри української літератури
Волинського національного університету імені Лесі Українки
«Наукові Конференції» -
Немає коментарів:
Дописати коментар