Так знай, що став я Місяцем твоїм...

Так знай, що став я Місяцем твоїм,
так знай, що я не сходжу із орбіти
з пори, що згасла у космічній млі
й передувала сотворінню світу.

Так знай, що море Ясності моє
весь час штормами темними бунтує,
і ревність, наче хвиля, в груди б'є
й скелясті береги душі руйнує.

Так знай, що море Смутку навесні
затьмарене підозрами щоднини,
й не оживають простори страшні
від скриків передсмертних лебединих.

Так знай, що в апогеї — бо люблю!
Так знай, що в перигеї — бо страждаю!
я лиш твоє весь час відображаю…

Не розлюблю тебе я, на біду,
як позабуть тебе я не зумію!..
Так знай, що я з орбіти не зійду,
так знай, що я морями не змілію!..

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Ти — мов галактика...

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Ти — мов галактика. До того ж — у вінках.
Така близька у кожнім своїм слові —
й така у кожнім слові неблизька.

Так добре йти весняними лугами!
Ген марево на обрії курить.
Мільйони років світлових між нами,
спресованих в одну коротку мить.

Таки нешвидко долинають вісті —
вгадати їх не зможе і звіздар.
Ти — мов галактика… І споконвічна відстань…
Ти — мов галактика… І споконвічний чар…

Цвітуть луги. Цвітуть рожевим, білим.
Цей світ — як луг — не можна не любить.
Твоє до мене світло долетіло,
моє ж до тебе, видно, ще летить.

Ти — мов галактика. До того ж — чорноброва.
Ти — мов галактика. До того ж—у вінках…
Колись моє почуєш щире слово,
яке летить у світлових роках…

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Ми народжені сонячним вітром...

Ми народжені сонячним вітром. Дбайливо сповиті
в пелюшки, тонкотканії із конопляних зірок.
Ми у літеплі місяця купані. Вчились ходити
ми у звірів печерних і вчились літати в пташок.

В наших жилах блакитних, в червоної крові потоках,
в мезозойськім підґрунті, в прадавній жаскій глибині,
птеродактиля пам'ять, напевне, живе темноока,
звіроящера пам'ять, напевне, таїться на дні.

Гострі звивини мозку іще пам'ятають бізонів,
гострі звивини мозку, що в'ються, немов ковила.
Очі мружаться й досі, бо потом мисливським солоним
їх гонитва за вепром у пущі колись залила.

Наша кров увібрала круту запахущість катрану,
пахне кропом вона, материнкою і чебрецем.
Кров світає в серцях так, як сонце світає ізрану,
так, як сонце світає задуманим, мудрим лицем.

Ми зрідні яворам. Ми квіткам і птахам побратими.
Ми на покуті в серці садовим не зло, а добро.
Ми пізнали минуще і суще. Незриме і зриме.
Ми пізнали галактику. Ми розщепили ядро.

В епіцентрі буття, в епіцентрі безмежного світу,
у космічній імлі, на крутих галактичних шляхах,
ми народжені сонячним вітром. І сонячний вітер
віє в наших думках, віє в наших речах і ділах.

Ми народжені сонячним вітром. І нині і прісно
нам судилося сонячним вітром у світі цім жить.
Ми — лиш сонячний вітер. Ми вітру лиш сонячна пісня,
що з таким невимовним тоагізмом довкола звучить.

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху...

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,—
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях.

Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху,
де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця,
блискавками зміїться журба на солоних губах,—
бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чола високі, немов степові небосхили,
і по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
час-шуліка летить на твердих перетрудженних крилах,
час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони.Та час був завжди безкордонний —
у майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність — присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
в галактичному поросі, на галактичній росі…

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Велика Ведмедиця

...І новорічна ніч - як казка.
Я,
Засипаний сніжинками й зірками,
Ітиму манівцями неба,
Чумацьким Шляхом...
Слабка людина, не втерплю,
Щоб пальцями не зачепити струни
Сузір'я Ліри.
І візьму за лапу
Велику Ведмедицю й приведу
До вас в кімнату.
Кутаючи ноги
У хустку пухову, ви скажете:
- А добре б
Із неї здерти шкуру і повісити
над ліжком в мене. -
Я
Змовчу. І Ведмедицю виведу за двері
І за зорею вуха лагідно її
Полоскочу. Скажу:
- Вертайсь на небо, тільки
Оберігайся сузір'я Гончих Псів. -
...І новорічна ніч - як казка...

Євген Гуцало