Ми не діти Землі...

Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів — закутих титанів!
Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.
Ми — його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом,—
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер,—
то лише мить сновидіння…

Олесь Бердник,

з роману-феєрії «Зоряний корсар», К.: Тріада-А: Афон ВД, 2004

На фото: керамика Людмили Мешкової

Усі рибалки ловлять рибу вдень...

Усі рибалки ловлять рибу вдень.
А мій товариш — ні.
Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,
він вудлище бере і поспішає до озера.
Зірки вгорі. Зірки внизу.
Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.
Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,
несуть незримий човник удалечінь.
Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,
лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на
волосінь прозору.
Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.
Чого чекає він? Кого?
Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті
ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,
задумливо вертається додому.
Надвечір знову — безнадійний лов.
А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?
А може…
Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.
Вітрила верб шумлять тривожно…

Олесь Бердник,

з роману-феєрії «Зоряний корсар», К.: Тріада-А: Афон ВД, 2004

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?..

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
Теж настала жорстокої кари пора?
І підступний Єгова
Проклинає Адама,
І на Авеля палицю
Каїн здійма…
Зупиніте їх, зорі,
Доки ніч не настала,
Доки в вашому світі
Смерті нема!
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої.
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета — інша
в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…

Олесь Бердник,
з роману "Зоряний корсар"

Ми не діти Землі...

Ми не діти Землі,
ми посланці небес.
Вже епохи минули, як прийшли ми з безмежжя,
сповнені творчої сили.
Свій вогонь віддали
первозданній і дикій планеті.
Скільки мук і страждань,
скільки дивних містерій?!
Меркне спогад про рідну країну,
частокіл лабіринту все вище,
втома павутину плете
з ілюзорних туманних видінь.
Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками
на тривимірній сфері планети.
Інколи сняться йому чаруючі сни,
закликають летіти у невимірну глибінь!
І тоді Гуллівер посилає вві сні
міжпланетні ракети,
ніби пташок паперових.
О смішні і наївні видіння!
Прометею! Трусони скелю матерії,
до якої тебе прикував нещадний закон,
громом обізвися до братів — закутих титанів!
Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.
Ми — його діти!
Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?
Про її неосяжну красу?
Зупиніться, хто юний духом,
хто старий духом,—
зупиніться і згадайте славне минуле
згадайте казкову блакить
свого прекрасного царства,
де народилися ми,
де ми зростали під лагідним поглядом
Великої Матері!
І вставайте!
На світанку вставайте, —
молоді й сильні,
відважні й непохитні!
Умийтеся сонячними променями
і починайте нове життя!
І починайте нове життя у невимірності волі,
бо земне існування твоє, Гуллівер,—
то лише мить сновидіння…

Олесь Бердник,

з роману "Зоряний корсар"

Ілюстрація: Є.Войнова "Зоряні люди" - http://www.museum.ru/alb/image.asp?18512