Зорі – срібні медузи
Небом нічним пливуть.
Грають на арфах музи,
Янголи хмарки перуть.
В озері ночі - спокій,
Тоне в глибинах світ.
Серце сповільнює кроки,
Сни забирають в політ.
Доки на білі плечі
Ранку впаде зоря,
В‘язнями в чарах ночі
Будемо ти і я.
В небо тягнуться далі, поволі пливуть,
У глибини, у пущу галактик.
Між зірками комети хвостами метуть,
Від Землі розтікаються душі, мов ртуть,
Залишаючи тліні клаптик.
Там, в незримих світах, як їм в Божих тілах?
В небі тиша. Тут – осінь з дощами.
Голос дзвону пробив товщу смутку, як цвях
І застиг на устах словами:
Отче наш… Тут гіркаві дими з ладану
І опалого жовтого листя.
Тут печаль, що натягла до болю струну
І звучить бездоганно чисто.
Тетяна Рибар,
щокою небо приросло до зір
прикрило тьмою землю – задрімало
і сни собі між трав сирих лежали
і я між них а поміж нами – вир
лиш грудки хмар немов домашній сир
у вирі у небесному купались
мені немов крізь сон тоді здавалось
що космосом пропах усенький світ
аж тріснула напнута від напруги
шовкова шкіра тиші і по стегнах
стікало світло зоряної магми
душі роз‘ятреної згоюючи стигми
на стінах ночі – чорні арабески
холодна пустка схлипування стелі
в безлюдній ночі тільки тіні й фрески
й мовчання яблучком на золотій тарелі
