Так знай, що став я Місяцем твоїм...

Так знай, що став я Місяцем твоїм,
так знай, що я не сходжу із орбіти
з пори, що згасла у космічній млі
й передувала сотворінню світу.

Так знай, що море Ясності моє
весь час штормами темними бунтує,
і ревність, наче хвиля, в груди б'є
й скелясті береги душі руйнує.

Так знай, що море Смутку навесні
затьмарене підозрами щоднини,
й не оживають простори страшні
від скриків передсмертних лебединих.

Так знай, що в апогеї — бо люблю!
Так знай, що в перигеї — бо страждаю!
я лиш твоє весь час відображаю…

Не розлюблю тебе я, на біду,
як позабуть тебе я не зумію!..
Так знай, що я з орбіти не зійду,
так знай, що я морями не змілію!..

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981