Крізь Сонце (уривок з поеми «Янгол та неандерталець»)

……………………………………………………………………

14

Лишившись на обвугленій планеті
з горбачкою у прірву я сповзав
та ставши збирачем монстрозітетів
спостерігати диво устигав

Бо пам‘ятаю як горбачка зняла
хустину й плащ труснувши сивий пил
як розпадався горб її помалу
на двійко шурхотливих срібних крил

Взяла в обійми мене
я піддався
зронивши в пітьму здивування й жах
а потім у повітрі загойдався
мов на правічних світу терезах

А поряд з пір‘ям ніжним та просвітлим
її малюк як в моторошному сні
обіруч учепившися за вітер
перетинчастими гатив крильми

Да Вінчі малював картини б з неї
це ж бісеня смухасте було як
відразливий гібрид крила з клешнею
з конвеєру хічкоківських розваг

І думав я що в кожного до свого
до джерела без усіляких мап
опісля катастроф своя дорога –
тому до Бога іншому до мавп

15

Де ж загубились ви
пророки здорового глузду
ті що йдуть навпрямки
крізь коло кривих дзеркал?

Скривлені небозводи
розплескано вже на овид
здряпано відображення
наче луску амальгам

Порох зображень
вітер мертвої ночі зносить
із чавунного неба
що розкришуючись бамкотить

Слухайте –
це утрьох
ми бовтаємось у ньому
немовби ті била в дзвоні
на болю линві

Бога ідею
я знехтував ще хлопчиськом
вірячи в розум
інопланетних істот

Вірячи в те що
створював космос Бога
і ось у планетній колбі
людина з‘явилась на світ

Звідки ж узявся
всупереч логіці янгол
той що тіло прострелене тягне
в киплячу височину?

І кодоли тяжіння
закривавивши своїм криком
я гойдаюсь у вирві
нерозгаданого мріяття

Та ось розумію
що це звичайнісінька жінка
з крилами як усі
дівчини на Землі

З Люципером мабуть згрішивши
з неба любові в багнюку
скинута ця відчайдуха
разом з потворним сином

Тут з жадань океану
краплю вона лишила –
щоби не згинули
у прірві маля та крила

Врятований нею
куль свинцем я розкраював жили
що серце тримали моє
у злосливому падолі сліз

16

Я пряв думки щоби сповити світ
у марення болючому вогні
та осипався знов і знов зеніт
в миттєвостей мигтюче конфетті

Вже бездоріжжя вітер шарудів
і скроні розпашілі холодив
а гостряки обпалених руїн
зникали теж обернувшись на тлін

Аж ось поміж гір безжиттєвих двох
чи то Олімпів а чи то Голгоф
мов емерод в короні Сатани
з‘явилось НЛО у низині

17

І знов усе ставало навпаки
складалися зруйновані думки
а Бог що зорельотом керував
подобу інопланетян придбав

Ми в крісло рубки втиснулися втрьох
і Всесвіту вже відчинявся льох
і пасербиця космосу Земля
зіщулилась у зіроньку здаля

Жмакалися невіддані листи
на грудях їх розплющили бинти
і хворий гість двох неземних створінь
вріс у пірамідальну височінь

18

Крихких зірок просипалась принада
та враз розтанула в моїх очах
бо ті побачили як дитинча
мадонна годувала над приладдям

Вона схилилась оголивши груди
а він своїм жахливим чорним ротом
вкривав бруньки сосків слинявим брудом

О звідки ця злоякісність природи
що винайшла кривавий симбіоз
виродливості і святої вроди?

Конало запитання у мовчанні
в легені ж бо слова спливали з кров‘ю
і лиш зірки гойдались на екрані

Венера і Меркурій – ці планети
позаду залишились і безодню
розтяли ятаганисті комети

Аж ось з життям відверто несумісні
постали безкраї близького Сонця
у Всесвіту вогненному замісі

Виходить що рятунок наш був глупством
бо апарат метеликом на світло
летів летів назустріч самогубству

Вп‘ялись в повіки промені болючі
і не сприймав обвуглений мій мозок
протуберанців логіку пекучу

19

Довкіл сплелись річок вогненних русла
і стиснуте лещатами тяжіння
в них полум‘я речовиною згусло

Ущільнювалось як у магмі камінь
а крізь тетраедри вогню точились
людські тіла вогненними цівками

І ось – невмілий учень зіркороба –
я зрозумів:
матерія це тільки
є світло й тінь

І більш нема нічого

20

Аж ось в червоний бік змістився спектр
поблякнувши за межами безмежжя
і гравітації зламався вектор

І плазми машкара враз відлетіла
бо всмоктувала простір „чорна дірка”
захована у нетрищах світила

21

Нас втискувало в атоми і кварки
аж ось крізь вакууму незніщенність
навиворіт тіла смикнуло шпарко
з них виплеснувши душі в нескінченість

Я розпорошився на пам‘ять тіла
і втілився в коацерват
в рибину
і в плазуна що дихав ще невміло
і в ящіра
і в мавпу

І в людину

І „я” моє обернулось на „ми”
я був „боян-гомер-буанаротті”
я рабством був огидної юрми
і ще я був свободою народів

А поряд інопланетян мана
крутилася своїм спіральним шляхом –
із пари хмар розпочалась вона
скінчившись врешті решт людиноптахом

Я зрозумів що пір‘я вкриє крила
у дитинчат коли вони зростуть
і світ облич пом‘якшивши леліли
сторіччя як важка лискуча ртуть

Ця мить мабуть епохою була
та ось відчувши Всесвіту тягар
знов атоми зчепилися в тіла
полями електронних хмар

У простір знову увірвався час
і до шматку ладнаючи шматок
він з Сонця помаранчевого нас
жбурнув у синій світ нових зірок

22

Закінчуючи ці нотатки
я їх підправляю на слух
а поряд – малюк і крила
у нього вкриває вже пух

І смух випадає з обличчя
і вовна з живих сердець
але мені так здається
що мандрам ще не кінець

Мені ж треба ще повернутись
і вам друзі розповісти
що зорі – тунелі у небі
що душі – для духу мости

До Сонця шляхів не знаю
але якщо десь
комусь
вночі почуються вірші
то знайте:

я повернувсь :-)))

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008