Він же знає, знає Місяченько...

Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він — Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає, та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
Білим потом, білим потом маже
Лики звірів, виючих в роки…
І щоніч, закутавшись у славу,
Крізь усе князівство степове
Він кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове…
Ну а потім язиком собачим
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть, не все іще він бачив…
Бо не йде каурий жеребець.

Роман Скиба,

«Хвороба росту», К., «Смолоскип», 1998