Самотність

Логічно живу й динамічно,
мов камінь, що пада з гори,
і карти мої галактичні
давно вже пожерли щури.

Порепане скло телескопу
знудьговано зирка в зеніт,
де в колір багнюки з окопу
фарбовано шанцовий світ.

Змістовно містичний, мов гоблін,
зодягнутий в рип чоботів,
піду, накопаю картоплі
во хлябях розверзлих ґрунтів.

Бо вже не розверзнеться небо,
а їстоньки ж треба мені!..
І треба чвалати по греблі,
що зорь загатила вогні.

Вони плюскотять невидимо,
неначе в каністрі той гас,
а серце, мов жорно рипливе,
на борошно змелює час.

Та й сипле хвилини у лантух
моїх обезмріяних днів,
накочує стиха на лан дух
кори обгорілих лісів.

Неголене верну обличчя
я в той, обпожежений, бік,
де диміє, диміє вічність,
до чаду якої я звик.

Ця звичка така метрономна,
байдужа така й нежива,
що в точки закручує коми
і вчавлює в подих слова.

Видмухую попіл з легенів
і криком скривавлюю рот
я, складений з болю та генів,
розпатраних небом, істот.

Істот, що не звикли затято
не бути зірковим дощем,
хоч вічності координати
й спалили летючим вогнем.

Розбились... Не долетіли,
петлею зашморгнувши путь...
А ампутовані крила
за спиною й досі печуть.

Олексій Кацай,
«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008