вівторок, 13 жовтня 2009 р.

Невагома балістика кохання

Відсутність ваги. Невагомість. Я й не знав, як це буває. Стіни кокона напівпрозорі, як пергамент, просочується усередину кармінний сутінок, немов останній відлиск заходу сонця. І знову те ж відчуття, що я в чиїмсь теплому серці. І в котрий раз прийшло усвідомлення, що моє серце належить Енеї.
Спочатку це був як медогляд - Енея дбайливо знімала з мене одяг, перевіряла загоєння хірургічних швів, ніжно торкалася зрослих ребер, проводила долонею уздовж хребта.
- Мені треба поголитися, - сказав я. - И прийняти душ.
- Нісенітниця, - шепнула кохана. - Я щодня обмивала тебе губкою й улаштовувала акустичний душ. Ти ідеально чистий, мій любий. А борода мені подобається. - Кінчиками пальців вона провела по моїй щоці.
Ми ширяли над м'якими, закругленими шафками. Я допоміг Енеї зняти сорочку, штани, білизну.
Кожну річ вона шпурляла в шафку, потім захлопнула дверцята, штовхнувши босою ногою. Нам раптом стало дуже смішно. Моя сорочка велично ширяла в повітрі, ліниво помахуючи рукавами - начебто подавала якісь таємничі знаки.
- Я спіймаю... - почав я.
- Ні. - Енея притягла мене до себе.
Навіть цілуватися в невагомості треба вчитися заново. Волосся Енеї, як сонячна корона, її обличчя в моїх долонях... я цілую губи, очі, щоки, чоло... знову губи. Ми кружляємося в повільному танці, відскакуючи від гладких, мерехтливих стін - теплих, як шкіра моєї коханої.
Поцілунки усе наполегливіші. Але як тільки міцніше пригорнешся, тебе закручує навколо центра мас і обертає усе швидше й швидше єдиним клубком сплетених тіл. Не відстороняючись, не перериваючи поцілунок, я простягнув руку, дочекався, поки жива стіна опиниться поруч, і зупинив обертання.
Енея відірвалася від моїх губ, закинувши голову, посміхаючись, дивилася на мене. За десять років я бачив її посмішку тисячі разів, я вивчив всі її посмішки до єдиної, але це була зовсім мені незнайома посмішка - древня, загадкова й бешкетна.
- Не рухайся, - шепнула вона й, опираючись на мою руку, перевернулася в просторі.
- Енея... - тільки й зміг проказати я, закривши очі й безроздільно віддавшись почуттям, що омивали мене. Енея обхопила мої коліна, притягла до себе.
Її коліна вперлися в мої плечі, стегна м'яко тикнулися мені в груди. Взявши Енею за талію, я притяг її ближче, пригорнувся щокою... В Талієсін-Весті в куховарки була смугаста кішка. Вечорами я сидів на самоті на західній терасі, дивився як заходить сонце, як камені остигають від денного жару, чекав, коли ми з Енеєю зможемо усамітнитися в її будиночку, поруч кішка несміливо хлебтала вершки. Зараз я чомусь згадав цю кішку. І відразу все зникло. Залишилося тільки приголомшливе відчуття, як улюблена відкривається мені назустріч, солонуватий присмак моря й нашого руху в ритмі прибою.
Не знаю, як довго ми так літали. Настільки приголомшливий захват пожирає час. Справжня близькість звільняє від оковів простору-часу: хвилини відраховували лише наростаючий запал пристрасті й неприборкану спрагу ще більшої близькості.
Енея розсунула ноги, відсунулася, випустила мене губами, але продовжувала втримувати рукою. Ми поцілувалися, відчувши вологу губ, і Енея міцно обійняла мене, шепнувши:
- Давай!
Я підкорився.
Якщо і є таємниця Всесвіту, то от вона... ці перші миті тепла, проникнення й повного сприйняття коханої. Ми знову поцілувалися, не зважуючи на свої повільні кульбіти. На мить розплющивши очі, я побачив, що волосся Енеї розвівається, наче плащ Офелії, в навколишньому морі кольору червоного вина. Ми немов справді поринули в морські глибини, відшукавши в солоній воді невагому плавучість, її тепло - немов приплив, що насувається, наші рухи ритмічні, наче прибій, що набігає на пісок.
- Ой!.. - видихнула Енея всього за секунду.
Я перервав поцілунок, щоб зрозуміти, що нас роз'єднало.
- Закон Ньютона, - шепнув я в її щоки.
- Сила дії... - тихесенько хмикнула Енея, тримаючи мене за плечі, як плавець, що зупинився передохнути.
- ...дорівнює силі протидії... - з посмішкою доказав я, а вона знову поцілувала мене й охопила ногами за талію, прошептавши:
- Рішення.
Її соски, дражнячи, торкались моїх грудей.
Вона відкинулася знову, як плавець, розкинувши руки, сплітаючи пальці з моїми. Ми продовжували повільно обертатися навколо спільного центра мас, повільно пішовши вперекидь, немов дельфіни, що роблять у сонячних глибинах повільні сальто. Але мене більше не цікавила граціозна балістика нашої близькості, я вже не помічав нічого, крім самої близькості. Ми рухалися в теплому повітряному морі усе швидше.
За декілька хвилин Енея випустила мої руки, випросталась, подавшись уперед, усе ще перевертаючись, усе ще рухаючись в унісон зі мною, вчепилась мені в плечі, поцілувала із лихоманковою поспішністю, відсторонилася, рвучко зітхнула й випустила короткий, неголосний зойк. У ту ж саму мить я відчув, як її теплий всесвіт замикається навколо мене короткими, важкими биттями - спільним, єдиним пульсом граничної близькості. За секунду по тому настала й моя черга рвучко зітхнути й припасти до коханої, запульсувати в ній, повторюючи як молитву "Енея... Енея...". Мою єдину молитву тоді. Мою єдину молитву тепер.
Ми ще довго ширяли поруч, навіть коли знову стали двома окремими індивідуумами. Не розплітаючи ніг, ми продовжували пестити одне одного. Припавши до її шиї, я губами відчув биття пульсу, начебто луну того, що тільки-но було. Енея погладжувала мене по голові.
І в цю мить я зрозуміла: яка різниця, що було в минулому? І що буде потім? Немає нічого, є лише її ніжна шкіра біля моїх губ, її рука в моїй руці, аромат її волосся, тепло її подиху. І це - саторі. І це - істина…

Ден Сіммонс,

«Схід Ендиміону»

Немає коментарів: