пʼятниця, 30 жовтня 2009 р.

Молитва

Всесильний, я тобі молю ся,
Молекул космосу твого…
Де ти, хто ти – даремно бю ся, –
Ні, не збагну во вік сього!

Во вік науці не обняти
Всього, що ти создав єси;
Даремне розум наш крилатий
Шукає краю небеси.

Знемігши ся, на ту пилинку
Спускаєть ся, що ми звемо
Вселенною, що на хвилинку
Її в імперії рвемо.

І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця…
Однаково горі і долу
Сияє сьвіт твого лиця.

Молюсь, не дай мені з розпуки
Зректи ся розуму мого!
Нехай не гасне сьвіт науки
В проміннях сяєва твого.

Нехай мій дух в земній юдолі
Не знижуєть ся до зьвірят,
З твоєї пресьвятої волі
Нехай во віки буде сьвят.

Пантелеймон Куліш,
«Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка», Львів, «Україно-руська видавнича спілка», 1903

Немає коментарів: