Монолог Атланта

Пливуть перед очима жовті кола,
І піт із мене цебенить струмками.
Здається: мить — і гепнеться додолу
Це кляте небо з усіма зірками.

Неначе пень, стою отут віками,
Де ллється світло зір, як та отрута.
Прикутий небом, наче ланцюгами,
Я не насмілюсь розірвати пута.

І постає в уяві мить остання,
Що, певно, не забулася б до скону:
Зірки озвуться гірко на прощання
Печальним, чистим, кришталевим дзвоном.

Ті зорі, і святі, і розпрокляті,
Чи й світ загине, як вони загинуть?
Бо вже немає сили їх тримати,
І вже немає сили їх покинуть.

Щоденно мойрам нитку долі прясти,
Так терпко, так полинно пахнуть травам…
Дай, Земле, сил, дай сил мені не впасти,
Бо на падіння я не маю права.

Надія Кир‘ян,

«Вечірня жінка і ранкова жінка» - http://poetyka.uazone.net/kyryan/

Для ілюстрації використана картина Бориса Валледжо "Атлант"