Туманиться червона ртуть зірок...

Туманиться червона ртуть зірок
У небі, незахищенім - мов крила.
Все заросло снігами… і Дніпро…
Дніпро заріс… колиска і могила.

Нема доріг і запахів. Лиш десь
Інтимний шепіт, а чи кулі посвист.
І хтось мене до вирію веде,
І хтось мені, далекий, стелить постіль.

За горизонтом, де цвітуть сади,
Мов піняться вогненно-вогкі вина,
Душа танцює… дід ще молодий…
Іще початок, ще не половина.

Ще сіно пахне космосом віків.
А космос - океаном окаянним.
Зима… зима… сніги до димарів…
І рік новий… і ми, від щастя п’яні.

Рахуємо сніжинки теплих слів,
Що всім сміються крізь твоє волосся.

Сніги…
Нема ні неба ні землі.

Чекаєм того, що вже відбулося…

Ігор Павлюк,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/15

Для ілюстрації використана картина П.Аврамова (Болгарія) "Космічний лебідь"