Був серпень, ніч; розбитий Фаетон
Жалібно поринав у вогкість яру;
Цвіли над обрієм огні Стожару,
І лівим боком сходив Оріон.
Ось журавля скрипучий довгий тон,
І жолоб напува поштову пару;
Устав туман і виповнив мочару,
І холодком прогнав мій перший сон.
І я, малий, з-під будки оглядаю
Небесну мапу, зоряну, безкраю,
І в золотих розсипинах тону.
І знов дрімота у пухнатих лапах
Колише діл, і сиву глибину,
І поля росяний холодний запах.
30.08.1931
Микола Зеров
Вічні обрали інший цикл життя. Вони змінили себе й своє суспільство так, що тепер можуть жити в гармонії з галактичною природою. Біологічне життя й машини Імперії Кільця злилися воєдино на молекулярному рівні. Вічні перетворилися на гігантські створіння галактичних масштабів. На відміну від космічних кораблів їм не потрібна штучна енергія, не потрібні потужні промислові станції для обслуговування й ремонту. У багатьох сенсах ці створіння були надзвичайно прості. Саме простота й дозволила їм вижити та й розселитися в глибинах космосу.
Зараз Вічні живуть на орбітах над галактичними зірками, які називаються червоними гігантами. Вони отримують енергію від тепла сонячного вітру. Вони мають величезні, цупкі й тверді тіла, що нагадують астероїди обтічної форми, які дають пагінці у вигляді крил, чий розмах вимірюється багатьма кілометрами. Через їхні незвичайні форми й суворі умови навколишнього середовища, в яких вони живуть, ми називаємо їх Драконами. Відомо також, що вони навіть відкладають яйця. Дракони живуть у всіх сонячних системах і являють собою темні холодні сфери, що обертаються серед зовнішнього гало комет чекаючи на те, коли закінчиться головна послідовність зірки. Починається новий життєвий цикл. Зірки старіють і вмирають, розбухають, щоб поглинути свої планети, і врешті решт розширюються, перетворюючись на червоних гігантів. Саме в такі моменти їхнє тепло досягає відкладених Драконами яєць і дає їм заряд енергії. Вони повільно починають зростати, а потім і самі перетворюються в таких же повноцінних Драконів.
Потім вони приймаються слухати всесвіт. Крила Драконів пронизані елементами, що вловлюють радіохвилі зі всіх кінців галактики, але, що найголовніше, дозволяють їм слухати звуки, які супроводжують зліт і падіння планетарних цивілізацій. Вони слухають сам космос, смерть і народження зірок; звуки, видавані матерією, яку засмоктують чорні дірки, лементи й плач квазарів та пульсарів з безодень абсолютної порожнечі. Вони діляться один з одним знаннями подібного роду, розмірковують над ними й зберігають їх у пам'яті. У рідкісних випадках вони навіть користуються цими знаннями, оскільки мають здатність змінювати себе на молекулярному рівні. Така їхня фізична природа, отримана в спадщину від Імперії Кільця.
В остаточному підсумку зірка стискається й, перш ніж зникнути, перетворюється на білого карлика. Потім вона губиться в глибинах космосу й перестає існувати. Такий цикл життя зірок. У ньому немає нічого дивного. Дракони виконують задану мету, просувають розвиток біологічних видів. Подібно до будь-якої цивілізації, вони накопичують знання, організують їх належним чином і передають нащадкам. Кружляючи над гігантськими зірками, Дракони надсилають свої яйця в усі куточки всесвіту. Кожне з таких яєць містить пам'ять про усе, що здається їм важливим та значимим. Яйця падають крізь темряву космічного простору доти, допоки притягання якоїсь яскравої нової зірки не захоплює їх на свою орбіту, аби цикл почався знову…
Понад долинами й блакитними вітрами,
Понад вершинами покритих льодом гір,
В надзоряні світи, де не тече ефір,
А тільки мерехтять світил найдальші брами,
Як легко, духу мій, возносишся й летиш!
І, наче той плавець, що замліває в морі,
Ти мужньо й весело безмежжя неозорі
Долаєш, входячи в благословенну тиш...
Тікай же від земних міазмів якнайдалі!
В повітрі горньому своє очисть єство!
Я сяйво пий, немов божественне питво,
Розлите в просторі, як почуття в хоралі!
Щасливий, хто з нудьги та з горя не зачах,
І, геть відкинувши імлисте існування,
До світляних полів, до сяяння й сіяння
Піднявся на крилі потужному, як птах.
Блажен, чиї думки до неба, в синь ранкову,
Окрилений розгін, як жайвори беруть,
Хто над життям собі торує путь,
Хто вивчив легкома речей і квітів мову.
Шарль Бодлер,
«Квіти зла» (переклад: Д.Павличко)
Ляжу у ліжко і з вікна бачу одну зірку,
яку я зву зорею своєї долі. Часто її
ховають чорні хмари ночей. Вона то спалахне,
то згасне.
Мені здається, що з тієї зірки озивається моя відлетіла душа;
що вдіяти, коли тіло не здатне виконати заклики душі.
Я знову залишаюсь на землі.
між мною і тією зіркою напнута якась незрима нить,
що з’єднує мене з небесним світом.
Ту зірку я бачу і зараз і пишу ці рядки.
Вона сиротливо світить на небі, і я сирота на землі.
Де криється та незрима сила, яка здатна з’єднати нас.
Цього я не знаю.
Звідси хтось кличе мене. Мої очі ніколи не уздрять
блакитний простір тієї зірки, на яку я дивлюсь щоночі...
Вона далека від мене.
Хоча вона подруга моєї душі.
Слава тобі, далека зоре!
Слава тобі!..
Терентій Гранелі
...горіла-а со-о-о-осна-а па-алала-а-а-а-а-а...!
Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.
Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.
Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.
Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.
І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!
Олександр Бик,
Мені відкрили таїну
в опівніч на сімох вітрах
що я з країв де в давнину
кентаври бігали в степах
Антен гойднуло очерет
зацебенів крізь мозок час
зі ста порепаних планет
на асфальтовану для нас
Не порачкую навзадки
в минувшини сховавшись тінь
бо рве десь поряд ланцюги
з крильми потрощеними кінь
Ми визволимось разом з ним
дибки ставаючи від ран
і над прибоєм бережин
зітхне космічний океан
В його вировище пірну
затоплений згадавши шлях —
я з тих країв де в давнину
кентаври бігали в степах.
Олексій Кацай,
