У нас є космос

«...сучасне мистецтво, говорила вона, нишком підштовхуючи подружку коліном, повинне нести позитив, тобто кликати людей у космос, тому що тільки романтика невідкритих планет, тільки прагнення людини в невідоме, тільки той фронтир, на якому реалізуються кращі властивості людської натури...»

З роману «Пандем» М. і С. Дяченки

Ми живемо зараз на планеті Саракш, описаній братами Струґацкімі. Це похмура планета, там сонця не видно, режим тоталітарний, ядерна війна, промивання мізків за допомогою спеціальних веж-випромінювачів... Але головне – на планеті Саракш немає уявлення про космос. Немає навіть твердого купола над головами: на переконання жителів цієї планети, вони живуть на внутрішній поверхні величезного міхура головами до центру. Замкнений світ.

От і ми так само. З нашими земними проблемами про далекий космос забули, а ближній перетворився на утилітарний простір для комерційних супутників та їхніх уламків. Ні, є, звісно, люди, які дивляться в небо, але їх мало. Прикро. Тому що погляд на зірки робить людину – і людство – кращими.

Почалася фантастика – почались уявні польоти в космос. Космонавти знаходили на чужих планетах друзів і чудовиськ, усілякі тоталітарні суспільства, знайшли навіть мислячу планету-океан. Читаючи фантастику, люди дивляться в космос, як у дзеркало. А що там чекає нас насправді?

Невимовно цікаво глянути на інше життя. Переконатися, що воно є. Що ми не самотні у Всесвіті, що наша Земля не мутант зі світу безжиттєвих планет, не випадкова примха нескінченного випадку або Бога.

Ми, звичайно, знаємо – космос усередині нас також невичерпний. Таємниці печінки, кровоносних судин, підсвідомості «Я» або соціальної психології разючо цікаві. Ми практично нічого не знаємо про глибини океану або розплавлений центр Землі, яку щодня випробовуємо ногами. Але чому, задерши голову, ми відчуваємо побожний шок від споглядання міріадів зірок? Що за дивний заклик міститься в тому невідомому, що приховано в далеких галактиках?

Може бути, музика цих сфер, нечутна нашій свідомості, але тривожить душу – може, вона подарунок кожному з нас на день народження?
Ми безпорадні перед обличчям смерті. Але в нас є Космос.

Марина та Сергій Дяченки,

Часопис «Український Тиждень», №4(65) -http://www.ut.net.ua/

Дивись! Я з гілки ніч зірву...

Дивись! Я з гілки ніч зірву
І заховаю до кишені.
Ще виростить собі нову
Старий прискіпливий учений.

Ще виростить… А ця — мені.
Вона вмістилася в долоні
І на самісінькому дні
Ледь-ледь відсвічує червоним.

Марина Брацило,

«Сонцетяжіння», Запоріжжя, «Хортиця», 1998

щокою небо приросло до зір...

щокою небо приросло до зір
прикрило тьмою землю – задрімало
і сни собі між трав сирих лежали
і я між них а поміж нами – вир
лиш грудки хмар немов домашній сир
у вирі у небесному купались
мені немов крізь сон тоді здавалось
що космосом пропах усенький світ
аж тріснула напнута від напруги
шовкова шкіра тиші і по стегнах
стікало світло зоряної магми
душі роз‘ятреної згоюючи стигми

на стінах ночі – чорні арабески
холодна пустка схлипування стелі
в безлюдній ночі тільки тіні й фрески
й мовчання яблучком на золотій тарелі

Тетяна Рибар,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=41

Ілюстрація: Н.Соколова "Моя зірка" (шовк)

Римований Щоденник Шизофреника. Запис №1.

Забуваємо ревно (даремно) дорогу в небо.
В цей такий незбагненний такий не банальний космос.
Десь на вічно-квітучому Марсі вже п’яний Хронос
Зачинає вогонь і богинь для нової треби.
Для нової планети бо наша диви конає.
Змарнували месій і за дівку спалили Трою.
І назвали життя (так буваю зо п’яну) грою.
Тільки більшість із нас нікудишні актори. Знаю.

Варвара Черезова,

«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=1320

Ми народжені сонячним вітром...

Ми народжені сонячним вітром. Дбайливо сповиті
в пелюшки, тонкотканії із конопляних зірок.
Ми у літеплі місяця купані. Вчились ходити
ми у звірів печерних і вчились літати в пташок.

В наших жилах блакитних, в червоної крові потоках,
в мезозойськім підґрунті, в прадавній жаскій глибині,
птеродактиля пам'ять, напевне, живе темноока,
звіроящера пам'ять, напевне, таїться на дні.

Гострі звивини мозку іще пам'ятають бізонів,
гострі звивини мозку, що в'ються, немов ковила.
Очі мружаться й досі, бо потом мисливським солоним
їх гонитва за вепром у пущі колись залила.

Наша кров увібрала круту запахущість катрану,
пахне кропом вона, материнкою і чебрецем.
Кров світає в серцях так, як сонце світає ізрану,
так, як сонце світає задуманим, мудрим лицем.

Ми зрідні яворам. Ми квіткам і птахам побратими.
Ми на покуті в серці садовим не зло, а добро.
Ми пізнали минуще і суще. Незриме і зриме.
Ми пізнали галактику. Ми розщепили ядро.

В епіцентрі буття, в епіцентрі безмежного світу,
у космічній імлі, на крутих галактичних шляхах,
ми народжені сонячним вітром. І сонячний вітер
віє в наших думках, віє в наших речах і ділах.

Ми народжені сонячним вітром. І нині і прісно
нам судилося сонячним вітром у світі цім жить.
Ми — лиш сонячний вітер. Ми вітру лиш сонячна пісня,
що з таким невимовним тоагізмом довкола звучить.

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху...

Ми живемо отут, на землі, край Чумацького битого шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,—
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях.

Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху,
де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця,
блискавками зміїться журба на солоних губах,—
бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чола високі, немов степові небосхили,
і по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
час-шуліка летить на твердих перетрудженних крилах,
час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони.Та час був завжди безкордонний —
у майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність — присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
в галактичному поросі, на галактичній росі…

Євген Гуцало,

«Письмо землі», К., «Молодь», 1981

Квітка

Хоч всеньку ніч краплинки зорепаду
шукай, та їх не знайдеш ти ніде,
бо тільки-но зоря на землю пада,
вона відразу квіткою стає.

Горить її проміння — не згорає,
згущавившись у теплі пелюстки,
і пахощі чужого небокраю
усе живе бентежать навкруги.

Пітьма враз розсипається на світло,
вогнем стає повітря синє скло
і ось летять до зірки, що розквітла,
ранкових бджіл смугасті НЛО.

І обережно звужують орбіти,
у полум’я занурюючись те,
а понад луками — сузір’ям літа —
жовтогарячий соняшник росте.

Олексій Кацай,

“Дзвони Атлантиди”, “Про-Графіка Лтд”, Кременчук, 1997