четвер, 20 серпня 2009 р.

Зірки чекають на батьків. Одним з них може стати ти…

В землян з'явилася можливість "всиновляти" зірки за $10. Світила всім бажаючим роздають учасники проекту Pale Blue Dot (бліда блакитна крапка). Оформити "опікунство" можна на сайті проекту. Там же доступний каталог і карта неба для вибору підходящої зірки - http://whitedwarf.org/palebluedot/

Після того, як людина "всиновляє" зірку, вона маркірується його ім'ям. Зміни будуть внесені як на карті зоряного неба Google Sky, так і в текстовому варіанті каталогу.
У всіх зірок, доступних для всиновлення, з високою ймовірністю є планетні системи. Світила є цілями телескопу "Кеплер", який шукає в космосі екзопланети, в тому числі й схожі на Землю. Якщо "Кеплер" виявить у всиновленої зірки планету, "опікун" отримає повідомлення по електронній пошті.
Проект Pale Blue Dot є некомерційним і жодним чином не пов'язаний з NASA, яке курирує місію "Кеплера". Метою проекту є збір коштів для фінансування досліджень з визначення розміру зірок, на які "дивиться" телескоп. У його місію це завдання не входить.

Аеліта

Впало за хмарами в ранішнє марево,
Сяяло, сяяло – щезло.
Сипалось начебто світом не баченим,
З неба пробачення несло.

Сонячним маревом, місяця чарами
В бік проганяло даремно.
Місяць образився – срібними стразами
Падали сльози на землю.

Приспів:
Така як я, така як є – тверда і відкрита
Ти не моя, ти нічия – далека Аеліта


Поміж орбітами снів оксамитових,
Душі невидимі – вільні.
Прямо із світла мовчить Аеліта,
П’є своє приторне зілля.

Зорі гукаються, в ніч розпускаються
І помирають під ранок.
В правому боці – небесні емоції,
Зліва – холодний світанок.

Приспів:
Така як я, така як є – тверда і відкрита
Ти не моя, ти нічия – далека Аеліта,
Аеліта,
Аеліта…

Гурт «Мотор'рола» (з альбому «Кольорові сни»),

«Українські Пісні» -http://www.pisni.org.ua/persons/312.html

Милуємось зірками - я і кіт...

Милуємось зірками – я і кіт.
Так дивно, легко, неповторно, просто…
А поруч квітне вишня. Білий цвіт
здіймає руки у небесний простір.

Милуємось зірками – кіт і я.
Так гріє серце сяєво нетлінне.
Усе моє – і небо, і земля.
О, Господи, ти все віддав людині!


Іра Білінська,
«Поетичні Майстерні» - http://maysterni.com/user.php?id=68

Я живу вночі...

Я живу вночі,
Коли засинає останній
Мешканець міст,
Коли оживають книги,
Я розширюю світ уночі,
А вдень є частиною
Світової матриці.

2008
м. Київ


Ярина Мавка,

«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/330

Для ілюстрації використане фото М.Островського "Небо над Варшавою" - http://www.samper.pl

Немов жеврини давнього багаття...

Немов жеврини
давнього багаття
в опівнічному дикому степу,
планети,
по-сатурнівські
крислаті,
мандрують
по Чумацькому Шляху
й на пиху зорь
відповідають чемно,
що бриль для них
зручніший, аніж німб.

І Кінська Голова –
туманність темна –
схилившися,
бере з долоні хліб.

Олексій Кацай,

«Кварцовий Lітак», Кременчук, Видавництво Щербатих, 2008

вівторок, 23 червня 2009 р.

Транзит

Трансгалактична ця залізниця
Травами травня пропахла постіль
І на сусідній хропе полиці
Лицар що вирушив з часу в простір
Станції станції далі інші
Мокрі перони вокзальні лави
Дай же нам Боже солоні вірші
Ну а до них іще дрібку слави
Місто-планета–сузір’я-далі
Дивна ілюзія дивна правда
Зранку підсяде старий блукалець
Розповідатиме про Сааді
Хто поцілує а хто заплаче
Зійде на станції – посмутніє
Бачиш у потяга дивна вдача
Майже не рухатись. Мокрі вії
Звабник і клерк шансоньєтка лицар
Їдуть із неба ув інше небо
Замкнена в коло ця залізниця
Потяг від себе і знов до себе
Північ влягається чорна й глупа
Де я сьогодні і вчора де я
Слава – тарілка з порожнім супом
І койкомісце у богадельні.

Катерина Калитко,

Могилянська Інтернет-газета «Колега», 2002 - http://www.kolega.kiev.ua/

Для ілюстрації використана обкладинка альбому гурту "Вольта" ("Маленький космос", 2001)

Марсіянська Одисея – 1938

Політ

…Диск Землі давно зник з виду, і всюди панували зірки, незліченні, як маргаритки на нескошеному лузі. Не було ані сонця, ані місяця, ані хмар, аби посперечатися з ними за владу над небесами. Перед Ренсомом в ореолі величі проходили планети й невідомі сузір'я, небесні сапфіри, рубіни, смарагди й зерня розплавленого золота; в лівому кутку картини висіла манесенька, неймовірно віддалена комета; і тлом для цієї пишноти слугувала бездонна, таємнича чорнота, набагато більш яскравіша й відчутніша, ніж на Землі. Зірки пульсували й, здавалося, ставали тим яскравішими, чим триваліший час він у них вдивлявся. Оголений, розкинувшись на ліжку, немов якась друга Даная, Ренсом з кожною ніччю все більше переймався вірою у вчення давніх астрологів. Він чи то уявляв, чи то дійсно відчував, як зоряні струми вливаються - навіть устромлюються в тіло, що віддалося їхній влади. Навколо панувала тиша, якщо не вважати неритмічного побрязкування. Тепер він знав, що його здійснювали метеорити - дрібні летучі частки світової речовини, які постійно бомбардували порожнисту сталеву кулю. Більше того, він здогадувався, що будь-якої секунди вони можуть зіштовхнутися з об'єктом, досить великим, щоб перетворити в метеорити і корабель, і мандрівників. Але страх не приходив. Тепер, згадуючи, як Вестон у відповідь на його панічний жах назвав його обмеженим, Ренсом готовий був з ним погодитися: воістину ця небувала подорож в обрамленні врочисто застиглої світобудови викликала не жах, а глибоке благоговіння. Але кращим за все був день - тобто години, проведені в оберненій до Сонця півкулі їхнього крихітного світу. Часто Ренсом, відпочивши всього декілька годин, повертався до країни світла, куди його нестримно тягло. Він не втомлювався дивуватися, що полудень очікує його будь-якої години - варто лишень побажати. Він з головою занурився у хвилі чистого, неземного, неймовірно яскравого, але не ріжучого світла. Напівприплющивши очі, він підставляв тіло й свідомість променям і відчував, як день у день вони здирають з нього бруд, відтирають дочиста, наповнюють життєвою снагою, - а чудесна колісниця, ледь здригаючись, тягла його усе далі по тих краях, де не була владна ніч. У відповідь на його запитання Вестон якось раз знехотя пояснив, що ці відчуття легко з'ясовні з погляду науки: на людей в кораблі впливають різні форми випромінювання, для яких земна атмосфера непрозора.
Одначе помалу Ренсом усвідомив, що є й інша, духовна причина, завдяки якій на серце в нього ставало усе легше, а в душі панувала радість. Він поступово звільнявся від кошмару, наведеного на свідомість нинішньої людини міфами сучасної науки. Йому доводилося читати про космос, і в глибині його душі склалася похмура фантазія про чорний, безжиттєвий, скований мороз порожнечі, що розділяє світи. Дотепер він і не підозрював, як могутньо ця картина впливала на усі його думки. Але тепер, стосовно океану небесного сяйва, в якому вони пливли, сама назва "космос" здавалася богохульним наклепом. Як можна було казати про безжиттєвість, якщо щомиті простір вливав у нього нове життя? Інакше й бути не могло: адже з цього океану виникли й світи, й життя на їхній поверхні. Даремно вважав він простір безплідним - ні, він породив усі незліченні палаючі світи, що дивляться по ночах на Землю. А тут він побачив, що світів у сто разів більше! Ні, назвати усе це "космосом" неможливо. За старих часів мудреці робили правильно, кажучи просто про "небеса" - про небеса в славі своїй, про
...щасливі краї
Де не стуляються очі днів
У високих просторах небесних ланів.
Часто Ренсом з любов'ю повторював про себе ці рядки Мільтона…

Посадка

…Вони падали з небес на планету. За увесь час пригод Ренсома не було в нього хвилини гіркішої. Як міг він колись думати, що планети й Земля - острівці життя й думки, що плавають у мертвій порожнечі? Тепер він зрозумів (і впевненість у цьому назавжди залишилася з ним), що планети, або "землі", як він їх подумки називав, - це просто провали, розриви в живій тканині небес. Ці купи сміття, зліплені з низинної речовини й мутного повітря, були назавжди знедолені, відірвані від світового сяйва. Вони - продукт не збільшення, а применшення небесної слави. Але ж за межами Сонячної системи сяйво кінчається? Що там - справжня порожнеча, справжня смерть? Але, можливо… він щосили намагався спіймати свою думку… можливо, видиме світло - це теж провалля, розрив, применшення чогось іншого… Чогось такого, що співвідноситься із сяючими незмінними небесами, як небеса з темними, важкими землями…

Перший контакт

…Не пам'ятаючи себе, Ренсом здійнявся на ліктях і втупив погляд у чорну істоту. Вона замовкла. Куляста голова повернулася до Ренсома й вп'ялася в нього блискучими бурштиновими очами. Вітер стих. На озері й у лісі панувала повна тиша. Ішли хвилини, а представники двох далеких рас усе не могли відірвати погляд одне від одного.
Ренсом здійнявся на коліна. Чужинець відстрибнув, не спускаючи з нього очей, і знову завмер. Потім він зробив крок уперед, і тепер вже Ренсом, схопившись на рівні, відбіг назад, але недалеко: його втримувала цікавість. Зібравши всю свою мужність, він наблизився до істоти, простягаючи розкриту долоню. Чужинець неправильно витлумачив цей жест і відступив на мілководдя. Ренсом бачив, як під гладким смухом напружилися м‘язи. Але й чужинця, вочевидь, сушила цікавість: за два кроки від берега він зупинився. Обоє боялися один одного, і в той же час кожний прагнув підійти ближче й намагався це зробити. В їхніх душах нерозумний, підсвідомий страх міцно переплівся з екстатичним, нестерпним прагненням одне до одного. Це була не просто цікавість. Швидше це нагадувало любовну гру, немов зустрілися перший чоловік і перша жінка на світі. Але й таке порівняння не передасть всієї первозданності цієї хвилини. Зустріч чоловіка й жінки природна; їм потрібно зробити лише невеличке зусилля, зруйнувати неміцний бар'єр, щоб кинутися один одному в обійми. Але тут вперше зійшлися в захоплено-боязкому контакті представники двох різних - й розумних - форм життя…

Бесіда

…Ренсом спробував, як міг, пояснити сорну, що на Землі всі тіла складаються з твердих, рідких та газоподібних речовин. Той слухав з величезною увагою.
- Ти неправильно про це говориш, - сказав він нарешті. - Тіло - це рух. За однієї швидкості ти відчуваєш запах, за іншої - вже чуєш звук, за третьої - ти бачиш. А буває така швидкість, за якої в тіла немає ані запаху, ані звуку і його не можна побачити. Але поміть, Коротуне, що крайності сходяться.
- Що це значить?
- Якщо рух пришвидшиться, то тіло, що рухається, виявиться відразу у двох місцях.
- Так, це так.
- Але якщо рух стане ще швидшим - це важко пояснювати, тому що ти не знаєш багатьох слів, - розумієш, Коротуне, якби він робився швидшим і швидшим, зрештою те, що рухається, виявилося б відразу скрізь.
- Здається, я розумію.
- Отже, це і є вища форма тіла, найшвидша, настільки швидка, що тіло стає нерухливим; і зроблена так, що вона перестає бути тілом. Але про це ми не будемо розмовляти. Почнемо з того, що ближче до нас. Найшвидше з того, що досягає наших почуттів - це світло. Насправді, ми бачимо не світло, а більш повільні тіла, які він висвітлює. Світло перебуває на межі, відразу за ним розпочинається область, в якій тіла занадто швидкі для нас. Тіло ельділа - це швидкий, як світло, рух. Можна сказати, що тіло в нього складається зі світла; але для самого ельділа світло - щось зовсім інше, більш швидкий рух, якого ми взагалі не помічаємо. А наш "світло" для нього - як для нас вода, він може його бачити, торкати, купатися в ньому. Більше того, наш "світло" здається йому темним, якщо його не висвітлюють більш швидкі тіла. А ті речі, які ми називаємо твердими - плоть, ґрунт, - для нього менш щільні, ніж наше "світло", майже невидимі, приблизно як для нас легкі хмари. Ми думаємо, що ельділ - прозоре, напівреальне тіло, яке проходить наскрізь стіни й скелі, а йому здається, що сам він твердої й щільний, а скелі - як хмари. А те, що він вважає світлом, яке наповнює небеса, світлом, від якого він поринає в сонячні промені, щоб освіжитися, то для нас чорна прірва нічного неба. Все це прості речі, Коротуне, тільки вони лежать за межами наших почуттів. Дивно лише, що ельділи ніколи не відвідують Тулкандру.
- В цьому я не цілком упевнений, - сказав Ренсом. Його зненацька осінила думка, що сказання про світних невловимих істот, які час від часу з‘являються на Землі - одні народи називають їх девами, інші духами, - пояснюються, може бути, зовсім не так, як гадали антропологи. Щоправда, тоді всі уявлення про світ вивертаються навиворіт, але після подорожі в космічному кораблі він був готовий до всього…

Повернення

…І Ренсом знову поринув у рутину сну й насолоди, перемежовуючи їх роботою над малакандрійским словником. Він знав, що шанс поділитися своїми знаннями з людьми в нього невеликий, що їхні пригоди майже напевно закінчаться непомітною загибеллю в глибинах космосу. Але він уже не міг називати це "космосом". Були хвилини холодного страху; вони ставали усе коротшими й розчинялися у священному тремтінні, перед яким особиста доля здавалася зовсім несуттєвою. Він не відчував себе й своїх супутників острівцем життя, що перетинає провалля смерті. Навпаки - за межами маленької залізної шкарлупки, в якій вони мчалися, чекало життя, щохвилини готове увірватися всередину, і якщо воно вб'є їх, то надлишком життєвої сили. Він жагуче сподівався, що якщо їм призначене загинути, то це буде "розвтілення", а не ядуха. Вийти, звільнитися, розчинитися в океані вічного дня - здавалося йому часом більш бажаним, ніж повернутися на Землю. І той щиросердний підйом, що відчував він, вперше перетинаючи небеса, був зараз у десять разів більшим, тому що він вірив, що безодня повна життя в самому буквальному значенні слова - вона повна живих істот…

Клайв Стейплз Льюїс,
уривки з роману «За межі безмовної планети» (Out of the Silent Planet),
перша книга серії «Космічна трилогія», 1938 р.