Прозріння

Я вийшов в небо. Ще цвіли зірки
Та вже впливало сонце у зіниці.
Внизу текли вінки з глибин ріки.
А поряд зависали літаки
І мерехтіли променями птиці.

Я йшов у синь, у чисту дивину.
Понаді мною тільки Бог світився,
Вінки пустивши на мою Десну,
Де глибинів мій рід, що там світився.

І з височин були такі малі,
Такі мізерні всі земні осмути,
Коли ось так – лиш зорі при крилі
Та раннє сонце в голубій імлі,
Тебе до себе ладне пригорнути.

Я йшов і відчував, що вже утік
Од марноти чеснот, що душу крають,
Вкорочують по корінь куций вік,
Мертвлять тебе, самі ж не помирають.

Я сам до себе виріс, як прийшов
У небеса, де лиш душа літає.
Між мною й світом розійшовся шов,
Але минуле ще бунтує кров
І в світ облудний з неба повертає.

Та навіть те падіння з висоти
Уже як переорана дорога.
Бо хто у небо зважився іти,
Того не спинить жодна засторога.

Леонід Горлач,
«Українська Літературна Газета», №5(37) 11.03.2011