Небо

Тільки небо не зрадить ніколи
І ніколи не зникне геть…
Може, трохи дощами поколе,
Може, зіркою вжалить, як ґедзь,
Та коли тебе дуже-дуже
До живого життя допече,
Не соромся, скажи йому: «Друже!»
Й посади на своє плече,
Наче синього птаха з казки,
Й пильно в вічі йому поглянь.
Бо лиш небо завжди без маски,
Лиш воно – еліксир від ран.
І не бійсь, що планета котиться
У безодню космічних зіниць.
Хтось помре, але хтось народиться
І в траві лежачи горілиць,
Зрозуміє всевишню істину,
Що над нами цей німб з бірюзи
Хтось планеті пришив до лисини
Мікрониточками грози.

Софія Стасюк,
«Поезія та авторська пісня України» - http://poezia.org/ua/personnels/283