Серед тієї вічної опари...

Серед тієї вічної опари,
Що в сонці бродить, наче у діжі,
Усе живе приходить до межі,
Де спрагле серце жде для себе пари.

Вони з'являлися, немов примари.
Блудливі очі, погляди чужі,
Байдужі руки, мов слизькі вужі,
Приносили мені пекельні кари.

І я страждав. Та вірити і ждати
Мене навчила голуба діжа.
Де в зорях сходить променеве мливо..
Дихнули груди вільно і щасливо.
Приходь, жадана!.. Вищерблені лати
Ще не роз'їла старості іржа.

Микола Руденко,
«Сто світил», 1991